Текст книги "Обвал"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

– Добрий день, Вікторе... Вікторе...

– Івановичу, – підказав я.

– Вікторе Івановичу. Так хто ви тепер – лауреат, заслужений, депутат? Марія казала – директор лікарні і в якихось званнях.

– Усе так, але мікро...– сказав я. Інка засміялася.

– А я вас пам'ятаю. Були такі соромливі і все намагалися читати вірші. Єсеніна і цього, як його... Олеся.

– Я читав вам вірші? Де і коли?

– На кукурудзі. Рятували нас од собак. Ви читали вірші, а я ховалася за вас і все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а не мене.

Тепер засміялися ми обоє.

– Не торохти, – майже по-материнськи насварила Інну Марія. – Сідай до столу. Якраз встигла на індичку. Налий їй, Вікторе.

– Штрафну. Я п'ю тільки штрафну, – заявила Інна.

– А може, ми вас і не збираємося штрафувати.

– Тоді я вчиню самосуд.

Я налив у більшу чарку. Але вона надпила півчарки.

– Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але крутиться. В світі – все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.

Я слухав Інну і намагався відгадати, що їх пов'язує з Марією. Такі різні, такі не схожі одна на одну.

Далі Інна почала пояснювати, чого запізнилася, їздила по гриби, але щось зіпсувалося в моторі машини, і вони стояли, аж поки якийсь шофер не зглянувся та не покрутив щось, і вони поїхали далі. Й грибів у лісі ще немає, назбирали жменю лисичок, але ліс гарний, далі він вже буде сумний, перехилиться в осінь. Вона розповідала мені одному, бо Марія пішла на кухню.

– З ким жо ви їздили? – буцім знічев'я поцікавився я. – З чоловіком?

– У мене немає чоловіка.

– Тоді, мабуть, з якимось академіком. Всі вони не розбираються в машинах.

– Пхе, академік, – засміялася Інна. І хтозна, чого було більше в цьому сміхові – відрази, жіночого лукавства чи справжньої щирої веселості. – В мене вистачає аспірантів і молодих кандидатів. Усі вони хочуть захищатися, отримати старших наукових... “Інно Петрівно, Іпно Петрівно”.

Я не міг зрозуміти, жартує вона чи каже правду. Якщо не жартує, то її цинізм сягнув вищої поділки. Але однак і він... був якийсь вабливий. І я навмисне впав у грайливий тон.

– Інно Петрівно, Інно Петрівно, серце моє б'ється нерівно...

– О! – вигнула дугою брову Інна. – Зараз придумали?

– Зараз, – збрехав я.

– Не вірю, – труснула вона головою. – Ваше серце б'ється рівно й ритмічно, бо легені качають провінційне повітря, і шлунок переварює свіжу здорову їжу, і нерви у вас, як дроти...

– У провінції трапляються такі ж кретини начальники, що псують нерви, і так само вмирають люди, і навіть по гриби нам ніколи та й ні з ким їздити, бо... немає таких жіночок, як у столицях, – раптом обізлився я.

– Яких? – змружила брови Інна.

– Ну... таких, – не знайшовся я.

– Спасенна провінція, – відпровадила вона в рот шматочок запеченої в олії картоплини. – Там так гарно. Зато і в нас є свої переваги.

– Які?

– Ну, в нас немає самовдоволених буркотунів, які читають нотації жіночкам, а самі тихцем грішать, як Казанови.

– Авжеж. – І в цю мить я побачив по її очах, що вона не сердиться й підштрикує мене зовсім незлобиво. І вона зрозуміла, що я про все здогадався, й ця мить замкнула якось невидиме кілечко, якесь маленьке коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обоє не показували цього, надто при Марії, хоч і вона, повернувшись, зрозуміла, що за її відсутності тут щось змінилося, тільки не могла здогадатися, що.

Всі шпетять провінцію, надто міські дамочки на базарі, а самі викохують на її плодах такі апетитні форми й такі рожеві щічки... От коли б їх під ті ширити... Вони просто не розуміють...

– Треба частіше читати їм лекції.

– Лекції не допоможуть.

– Що ж тоді? Самозаглиблюватись вони не вміють теж.

– А що може дати самозаглиблення?

– Як то? “Пізнай самого себе”. А пізнавши...

– Сократівська нісенітниця.

– О, ви вже й Сократа повалили.

– Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп – пуста трата часу. Треба працювати і вдосконалюватись у труді.

Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось він до Сократа чіплявся. Може, за те, що той був такий великий? І ні від кого не залежний?

– А хіба ті капоспі міські жіночки не працюють?

– По-перше, працюють ие всі, а по-друге, значно легше.

– Хіба це правда?

Звичайно, це не була правда, але я іто збираися здаватися; ми переглянулися, і я засміявся роззброюючись.

Марія знову пішла, а ми сиділи й мовчали. Але це нпе була мовчанка ніяковості, скованості, а якась інша – симпатії та довіри, а також споглядання чогось у минулому. Ліва Іннина рука лежала дужо близько від моєї, і мені страшенно захотілося доторкнутися до неї, мабуть, якимось чипом Іцна відчула те, її рука легенько здригнулася, а далі Інпа забрала її. Ііша зі смаком їла картоплю, їла індичку, пила сухо вино. Потім поклала ніж і виделку й відкинулася на спинку стільця. Вона дивилася повз мене у вікно, на золоті бані Лаври, на зелепе шумовиння довкола неї.

– Ви з тих людей, біля яких можна мовчати, – сказала вона.

– Дрімати після обіду?

– Я не то мала на увазі. З вами – затишно.

– Для чоловіка це не комплімент.

– А я й не казала комплімента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч здебільшого і вони видають себе зй інших. А навіщо?

– А навіщо? – погодився я.– Щось подібне казала мені й Марія. Мабуть, я випромінюю якісь флюіди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидві трохи помиляєтесь. Я – непосидючий. Я – нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навіть втрачаю над собою контроль.

– І все одно – то не ваша стихія. То – тимчасове. Від нашого нервового віку. А я кажу про вашу вдачу.

Марія принесла якісь пундики. Ми їли їх і занивали кавою. Ііша випила тільки каву, пундиків не їла.

– Ну ось... Я пішла, – сказала вона.

– Отак завжди, – вдавано поскаржилася Марія.– Приходить тільки поїсти, а інколи ще й поспати.

Вона буркотіла на Інну, як мати на неслухняну дочку. Я теж підвівся. Ми з Інною разом вийшли з квартири.

– Вам далеко? – запитав я на вулиці.

– Ні, не дуже. Я живу тут же, на Русапівці, тільки а того боку.

– Біля вас злих собак немає?

– А-а, – засміялася вона. – Немає. Але я буду рада, коли ви мене проведете.

Ми пішли в тіні невисоких осокорів.

– Я знаю, ви колись проводжали мепе не тільки тому, що я просила, аби захистили від собак.

– А чому б то ще?

– Ви були трішки закохані у мене.

Я почервонів, як хлопчик.

– Звідки ви знаєте?

– Жінки вловлюють це... Подібно до того, як метелик чує на відстані квітку...

– Я не про те.

– А про що?

– Звідки ви знаєте міру моєї закоханості?

Вона посміхнулася, і ямочка на її щоці мило прогнулася.

– Ну, якби насправді... Закоханість на відстані – не закоханість. Вигадана закоханість. І потім вона легко минає. Правда ж?

– Мабуть. Хоч щось і залишається.

– Пам'ять про закоханість. Це пам'ять про юність.

– Я тоді не осмілився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських ботинках... А ви... Хоч потім шкодував. Ви все одно за селюка вийшли заміж. Та ще й...

– Ну, ну, доказуйте.

– За такого... мармулуватого. Інна засміялася.

– Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на нього око: цей проб'ється.

– І не помилилися?

– Не помилилася.

– А чому ж тоді...

Іппа раптом зупинилася.

– Одну хвилиночку. Мені треба зайти в ювелірний магазин.

Вона постукотіла каблучками по сходах. Я постояв і зайшов слідом за нею. Знічев'я розглядався по магазину. Ювелірні магазини мене ніколи не приваблювали. Та й всі інші теж. То мука суботнього дня возити Любу по крамницях. Я набираю газет, журналів і, поки Люба бігає від прилавка до прилавка, встигаю прочитати їх усі. Інна розмовляла з продавщицею. Я дивився на візерунчату шафу в стіні за прилавком. Там за склом стояли два персні, один ціною вісім, а другий п'ять тисяч карбованців. Підійшла Інна.

– Купила електронний годинник, а він не йде. Хотіла домовитись, щоб замінили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, і домовилася. Жінці з жінкою завжди важко домовитися.

Те ж саме каже й моя Люба, і в екстремальних ситуаціях посилає мене. Але майже завжди – безрезультатно.

– Хто їх купує, такі каблучки? – спитав я.

Ми вийшли на вулицю.

– Старі професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?

– Немає логіки. Старі професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує підкупу. Для нього, зрештою, немає різниці: каблучка на п'ять карбованців чи на п'ять тисяч.

– А самі милувалися діамантами.

– Я на них надивився.

– До?

– В Канаді.

– Ви були в Канаді?

– А що ж тут дивного. Провінція, вона нині... Один мій знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив персні, які коштують більше, ніж оцей будинок.

– Це мій будинок. А ото моє вікно.

– Одне вікно?

– Одно. Адже я живу сама.

Я хотів запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотів затримати її й не знав як.

Біля крайнього під'їзду цілувалася парочка. Обоє – напідпитку.

– Я не запрошую вас сьогодні... В мене розгардіяш... Та я й стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса і телефон. – Вона розщібнула сумочку й дістала візитну карточку.

– Кілька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив “котіи-небудь”,– сказав я, тримаючи в руці візитну до карточку, ії по збирався заходити до Інни, але мене чомусь образила візитна картка.

Іпна зніяковіла, навіть трохи розгубилася – вона вперше за кілька годин розгубилася, взяла назад візитну карточку, довго шукала щось у сумочці, мабуть, олівець або ручку, й, не знайшовши, відкрутила густо-червону помаду й написала на візитці навкіс: “Заходьте обов'язково”. Всміхнулася, махнула рукою і зникла в під'їзді. Я постояв якусь хвилю, пройшов кілька кроків, зупинився. Всі будинки здавалися мені однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже ніколи не прийду. І ніколи не побачу Інну.

Мені стало чогось шкода. Й не того, що Інна сьогодні не запросила мене до себе. Адже вона написала на візитці губною помадою “заходьте обов'язково”. Мабуть, вона написала її покуту за свою холодність, за отой білий клаптик паперу, який вручають на прес-конференціях. Але ж я можу зайти. Мені стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе. Спробував розвеселити себе іронією. “Чого тобі ще треба, ти наївся, напився, провів день у товаристві красивих жінок, і одна з них запросила тебе до себе, й тобі мало?” Іронія не допомогла. Я думав про домівку, про рентгенівський знімок, про Едика й розумів, що у мене попереду темна невідомість, що кожної миті мені загрожує шквал, обвал, камінний або селевий потік, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за всіх випадків... А пом'яти, відкинути кудись убік на муки й нудно нидіння. А потім я карався сущою дрібницею: я з'їв такий розкішний обід, а мій син сидить на ковбасі та помідорах... Я навіть ікри йому забув узяти. Треба було попросити в Марії шмат індички та кілька картоплин. Я було і подумав... Клята соромливість. Нерозумне селюптію, од якого я ніколи не одвикну, якого не виб’ю з себе ніякими Ціцеронами, Декартами та Монтенями.

Зазирнув до одного магазину, до другого, але нічого ни знайшов, купив дві начки вафель, морозива іі з тим прийшов у номер. Ні вафель, ні морозива Едик не захотів, а доїв ковбасу та випів чаю із згущиним молоком. Аж по вечорі сказав, що дзвонила мама.

Ми полягали спати, ні я, ні Едик знову довго не спали. Едик двічі ходив до туалету, повертаючись звідти за другим разом, просто з пляшки випив види й присів на стілець. У темряві біліла його постать в голубій майці.

– Ти теж не спиш?

– Не сплю, – сказав я.

– Не любиш готелів?

– Ти спостережливий.

– А мені готелі подобаються.

Я усміхнувся.

– В молодості мені теж подобалися готелі та мандрівки. Подобалося все нове. Я тоді мріяв об'їздити весь Радянський Союз. І побувати в багатьох країнах світу.

– Справді? – чомусь зрадів Едик. Я не бачив у темряві його обличчя, але радість засвітила його голос.– Я теж... хочу побачити увесь світ. І побачу.

– Ти дуже самовпевпепий, сину.

– Розумію... Може щось і статися. Завадить... Але я по сидітиму склавши руки.

– Самі по собі мандрівки – не мета, – обережно сказав я.

– Звичайно, – підтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на ту, яку вели другої ночі на новому місці.

– Справжня мета...– Я несподівано загнувся. Хіба я знав, якою є справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але істишю, глибоко... Цього, мабуть, не знає ніхто. Боявся загальних слів, боявся сентенцій, які набили у всіх оскому. Хоч, може, ці сентенції й справедливі.

– Авжеж, – знову обізвався Едик. – Я тебе розумію... Ти за мене хвилюєшся... Може, паніть подумав, що я поступаю в медичний інститут, аби кудись поступити. В такому випадку я міг би піти до нашого, педагогічного... І навіть не в інституті справа. А в тому, що після нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокімнатну квартиру, купити ірпінську стінку, наплодити дітей, вечорами грати в місцевій самодіяльності або працювати дільничним агітатором. На свято – два кілограми свинини, а також торт “Вєточка”. Раз у два місяці запрошувати гостей – голову колгоспу, директора школи...

Едик говорив і говорив, але я його більше не слухав. Адже я знав і так, що він скаже далі. Сам того пе розуміючи, сип переповідав мое життя. Й розпочав з того моменту... наплодити дітей. Від свого власного народження, інтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?

Помилку я зробив тільки одну. Коли мріяв про те, що хоч один мій син досягне вершин, яких не досягнув я. Вій прославиться сам, уславить наш рід. І ось тепер я розумів, що все то – дурниці. Що зрештою для батьків найважливіше, аби діти були справжніми людьми. Я тепер боявся лише одного: той або той зіб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанією, стануть п'яницями або хуліганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим комбайнером, я не бажав би нічого кращого.

– ...І немає в світі нічого сталого, – проривається з глухої пітьми Едиків голос. – Як казали колись – святого.

– А де воно візьметься, – й далі думаючи своє, кидаю я.

– Бачиш, ти теж поділяєш мою думку.

– ...Де воно візьметься, коли такі думки бродять у твоїй і в інших головах.

Едик знову гарячкове промовляє до мене. А мені у вухах тільки лящить його голос.

– ...Ти мене не слухаєш? – запитав Едик.

– Та щось... хилить на сон.

Едикові голі підошви ляпотіли по паркету ображено.

День одинадцятий

В мені вже бринів ранок, а я все ще борсався в сні, сидів у своєму лікарняному кабінеті після обходу. Щойно когось розпікав, нелегко було перекинутися на розмову з двома лікарями із тубдиспансеру, які прийшли за порадою. Не приховаю, мені приємно, що до мене йдуть радитися лікарі з інших лікарень. Лікар я, мабуть, не найвищого штибу, не першої руки, але хоч я не старий, проте належу до того викопного племені, представників якого майже не залишилося на планеті. Принаймні в нашому краї їх дуже мало. Нині вік вузької спеціалізації, новації, експериментів, а я експериментів не люблю і знаю не тільки свою підшлункову чи ліве вухо, а потроху знаю все, всю людину, всі її болячки. Ще в нашій області залишився один хірург, який оперує майже все, та один невропатолог, якого виїдають за всезнайство і не можуть виїсти колеги. Так, у нашій клініці чимало кращих за мене спеціалістів по окремих профілях, навіть у тій же терапії, але я їм не заздрю і перед ними не торопію.

А ще я вмію виступити на нараді, скласти довідку, прочитати лекцію, ось, мабуть, через це – й головний. Я щойно розпочав розмову з колегами, як до кабінету вбігла старша сестра й сказала, що хворому Бабієнкові різко погіршало. Я не міг у таке повірити, адже щойно повернувся з обходу, бачив усіх хворих, та й погіршення в основному трапляються після вихідних та свят, а сьогодні середа...

З тими неприємними думками та клопотами й прокинувся.

Потинявшись кілька хвилин по кімнаті, здерши з себе рештки сну, вирішив сходити на базар; зібрав кульки, вкинув їх у сумку, сказав Едикові, що буду години за півтори, й спустився униз сходами. За два будинки від готелю зупинився: продавали ковбасу, її продають надвечір, після роботи, та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранці.

Чекати довелося довго, я вже шкодував, що приліпився в кінці цього хвоста, але й піти без ковбаси вже не вистачало мужності. Як кажуть, гидко їсти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило відчуття власної волі – діяла психологія черги. Психологія черги особлива, вона не схожа ні на яку іншу.

Черга – це мовби один організм, але до певної міри й до певного часу, а далі він починає смикатися епілептичне, розривається на частини, хоч знову ж за якимись своїми законами. Ковбаси зосталося мало, й позад мене спалахнули голоси: “Давайте по півкілограма, не більше!” З голови черги невдоволено пробубоніло: “Чого це по півкілограма? Беру, скільки треба. Не спекулюватиму ж нею”.– “А хто тебе знає”, – з хвоста.

З лівого боку підходять ті, хто має право купувати поза чергою: інваліди, учасники війни. Спочатку на них поглядали не зовсім приязно, а все ж терпляче. Але закінчується ковбаса, уривається й терпіння. “У них е свої магазини!”, “Жінки вилежуються, а цих посилають!”, “Та й багато ж їх залишилося...” – хтось прикушує язика, засоромлюється. Черга стискається, намагається перегородити підхід з лівого боку, черга гойдається, нервується. І я відчуваю, що иже теж мовби зрісся з нею, і по мені передаються з голови у хвіст усі вібрації й хвилювання. Особливе нервування охоплює біля самого прилавка. А що, як по вистачить? Та, зрештою, не вмер же я досі без неї, не вмру й далі. Нарешті подаю гроші, купляю також десять пляшок мінеральної води, вертаюся до свого номера. Смикнув двері, але вони не відчинилися. Смикнув дужче, постукав кулаком. Ніякої відповіді. Я пам'ятаю, що не відпускав заскочку, а Едикові взагалі байдуже, замкнені двері чи не замкнені. Може, защімкпулися самі, а Едик заснув і не чує? Постукав дужче, прислухався – тихо. “А може, він кудись вийшов?” Я лппіив сумку під дверима й пішов до чергової. Вона відчинила шухляду столика.

– Ключа немає.

Вернувся до дверей і злякано почав гатити двома кулаками.

– Зараз, іду, – пролунало десь у кімнаті. Клацнув замок, дворі розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Ліза. “Лисавета”.

– Вона прибирала у ванні, а я дивився телевізор. Екран телевізора справді миготів, але телевізор ще не нагрівся, програма з'явилася тільки за кілька секунд. “Доброго ранку, – привітала мене дикторка. – Починаємо програму “Здоров'я”. Едик стояв зніяковілий, але не вельми, а я розгубився вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальні, а тоді вернувся назад і почав виставляти їх біля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потім не міг їх відчинити. У сорок сім років ми знаємо про інтимне життя майже все. Знаємо, розуміємо потреби естетичні й фізіологічні, й однак все те в повсякденному житті закрито від нас чистим запиналом, ми не піднімаємо його щогодини, щодня, бо тоді само життя втратить святість і смак. Пам'ятаю, як одружився мій старший син, і привів у квартиру невістку, й вони жили в одній кімнаті, а я з дружиною – в іншій, і наші ліжка стояли біля однієї й тієї ж стіни з різних боків, і я першого ж вечора пересунув ліжко до іншої стіни, й чогось мені було мовби ніяково, а потім звик, і ніякісінької незручності не почував. То – природне, то – життя.

А тут мене мовби щось приголомшило, пригнітило, скрутило важкою гужінкою серце. “Швидко ж він облагодив цю справу”. Але не в цьому річ. Зараз – всо робиться швидко. Проте... в такий час... здачі вступних екзаменів. У готелі... І навіть не в цьому сіль. А в тому, що це – Едик. Адже він такий... ніяковий, цнотливий. Такий розумний і розважливий. Й щовечора розмовляє по телефону з Катею: “Заєць... кізочка... дорога”. І все це – в сімнадцять з половиною років. А ти, а ти в сімнадцять з половиною не гриз уночі під собою дошки?.. Не задихався, прокинувшись, з жаги? Не був готошій продати душу за те, щоб провести ніч з якоюсь потіпахою?

Так, і гриз, і прокидався, й був готовий продати. Та не продав. Хоч і траплялася це одна пагода. Колись у трамваї притиснулася в кутку гарячим тілом ще молода й гарна жінка, тільки п'яна, й рот їй мовби повело убік – розвезла фарбу, й дихала горілчаним духом в обличчя: “Ходімо зі мною, хлопчику. Ходімо зі мною, студентику”. Й тремтів, немов у лихоманці, й серце стукотіло, аж цо почула п'яна молодиця. “Ой, як у тебе стукотить серденько. Бідне. Тоді, може, не треба”.

То були інші часи, – шукаю я якогось оправдання. Тоді ми всі були однакові. Тоді наші дівчата були нам тільки товаришами або коханими, о, якщо двое закохувалися, то кохання оберігав увесь курс. На того, хто покинув, дивилися як на здрайцю, як на підляка. Їх навіть проробляли на комсомольських зборах. Хоч це, звичайно, дурниця. Я подумав, що, мабуть, призвідця в цій справі не Едик, а Ліза. У неї відверто розбещені очі, вона просто пасла. ними Едика. Ну, звичайно ж, Ліза прийшла сама. Але й це не заспокоювало мене. Я чомусь боявся залишитися з Едиком на самоті. Я й не залишився до самого вечора. Цьому сприяло те, що коли я повернувся із базару та підійшов до чергового адміністратора, щоб заплатити за проживання, вона мені сказала, що ми повинні вибратися з номера. Спочатку я навіть подумав, що це пов'язано із Едиком та Лізою, але адміністраторка додала: номер заброньовано по завтрашнє число, зараз літо, туристичний сезон, і готель займе велика група іноземних туристів. Мені цей готель настирився до печінок, я був би радий його покинути, особливо після того, що сталося дві години тому, але де жити далі. Я розгубився. Номер мені вибив Аркадій Васильович. Може, звернутися до нього? Очевидно, він має зв'язки, не дарма ж відхопив номер у такому готелі.

Але не хотілося мені звертатися до Аркадія Васильовича. Вже й так зобов'язаний йому по зав'язку.

В повній безнадії я кинувся по готелях. Не чекати ж наступного ранку, коли наші чемодани винесуть па вулицю. Вільних місць не було ніде. Я знав, що люди якось влаштовуються, вкладають у паспорт пару червоненьких й нодають адміністраторові. Але я не вмію. Одначе, виявляється, в цьому світі є що співчутливі люди. В готелі на тій же Русанівці я сказав адміністраторці, що я – лікар, приїхав із Сумщини з сином і нам немає де мешкати, й вона, повагавшись, взяла наші паспорти.

Едик, звичайно, вважав, що я поміняв місце проживання у зв'язку з ранковою пригодою, а я йому нічого не пояснював. Віп ішов попереду, нагнувши голову, й насвистував якийсь не зовсім веселий, але й не зовсім сумпий, мені здалося – глузливий – мотивчик. Кожен ніс по одному чемодану. По своєму.

Кімнатка виявилася маленькою, без холодильника і телевізора, й виходила на південь, але я був задоволений. З кімнати було видно дорогу на Бориспіль – на мою Сумщину, й обвідний канал, на якому іноді вмикали фонтани. Могутні струмені води били високо вгору, їх зносило вітром, і сонячної пори над каналом вставало кільканадцять райдуг.

Кільканадцять райдуг... і жодної – моєї.

День дванадцятий

Я сказав Едикові, що чекатиму на нього не тут, на лавочці в палісаднику, а по той бік дороги, в парку. Там прохолодніше й затишніше. Але до “своєї” лавочки підійшов. Там сидів Олексій Дігтяр. Він не гортав, як минулого разу, гарячкове підручника, а щось стругав маленьким ножиком з перламутровою колодочкою. Я зрозумів, що він це робить, аби не нервуватися.

– То як ваші справи? – запитав, сідаючи поряд.

– Вісім.

– Зрозуміло. А що ж це ви стружете?

– Лісовичка.

Віп показав маленького смішного чоловічка, з великим носом і одвислою нижньою губою. Чоловічок мені сподобався.

– Вдатний, – щиро сказав я.– Може, у вас талант?

– Який там талант. У нас всі хлопці на тракторному стані бавляться. Механіки і трактористи. Сторож у нас – колишній лісник, па цьому ділі сколупнувся. Якось пішло на суперечку. Ну й – розохотилися. Наш стан – під лісом. Хлопці з усіх пнів і дерев настругали всіляких потвор... Увечері аж страшно дивитися. Бригадир хотів позрубувати, але голова не дав: нехай, каже, краще дерево портять, аніж горілку цмулять. Ну, цмулять хлопці й горілку...– Олексій підвів чубату голову. – Туди, в художній, поступити важко. Та й не тягне мене. Хочу стати лікарем. І стану. Свого доб'юся.– Він заховав ножа й підвівся.– Піду подивлюся, як дівчата трусяться. Мені іноді їх аж шкода. А вам справді ця штукенція сподобалася?

– Сподобалася.

– Тоді візьміть.

– Дякую. Ні пуху...

– К чорту...

Олексій похилитав до інституту. А я ще раз глянув на кумедного чоловічка, сховав його до кишені й побрів без мети. Обійшов Пушкіпський парк, пройшов повз кіностудію, де працював наш майже земляк, Довженко, він – із Сосниці, це по той бік Десни, а наше місто по цей бік, випив у гастрономі томатного соку, постояв біля танка, що навічно вмерз у гранітний постамент біля станції метро. Сказав “навічно”, й хочу в це вірити... Хочу вірити, що йому не доведеться сповзати із постаменту... Я був зовсім малий і не пам'ятаю, як вповзали до нашого села хрестаті танки, я пам'ятаю два танки, які загрузли у багнюці ляхівських боліт. Вони там стояли довго. Вже через п'ять років в одному вбило хлопця з нашої школи – Климчукового Кольку, відкручував якусь гайку, могутня пружина зірвала різьбу й знесла Кольці півчерепа.

На Брест-Литовському проспекті, навпроти бані, загородила перехожим своїми вагами дорогу товста тітуся в білому халаті. Скільки цих вагів у місті! Стаю на ваги.

– О, такий стрункий мужчина. Сімдесят п'ять. Навіть без ста грамів, – тарабанить тітуся.

Чорний кігтик впивається ще глибше. Там вже проступила кров. Ні, вирішую твердо, більше ніяких зважувань. Принаймні до кінця екзаменів. Ці слова пролупали обіцянкою. А обіцянки я викопую.

Повертаю в густий, темний, як ліс, парк політехнічного інституту. Повз мене швидко проходить високий сивий чоловік, його погляд спрямований кудись уперед, він нікого но бачить, а бачить щось лнчпо й втікає від нього. Цей вираз на людському обличчі мені знайомий – чоловік переніс інфаркт, йому потрібно багато гуляти на повітрі. Мимоволі зважую свій і його баланс на цьому світі. Поспішливо затираю обидва.

На широкому пенькові примостилася парочка. Голова дівчини схована на грудях у хлопця, довгі хлопчачі патли накрили обоє облич. Цілуються. Вони не дивляться на людей, і люди намагаються не дивитися на них. Двоє дівчат сидять на одному кінці лавочки, курять сигарети. Ці теж не дивляться на людей. Алеями парку молоденькі мами возять у колясках малят, на лавочках сидять вступники політехнічного інституту й затято вигризають з підручників важкі теореми та формули. Вже їхній вигляд навіває смуток. Я побрів далі. Й нарешті знайшов чим задурити собі голову. За крайнім корпусом інституту грали в скраклі якісь дядьки. Здоровенні дядьки, трохи молодші за мене, ціляли важкими, обкованими залізом, палицями в “кулеметне гніздо”, в “літак”, “ковбасу”. Виявляється, то відбувалися республіканські змагання з цього виду спорту. Щоправда, особливого захоплення в мене ті змагання не викликали, кожен дядько однією палицею змітав з блискучого листка жерсті всю фігуру. Так добрий косар змітає з пательні смажену ковбасу. Спортсмени й були схожі на косарів, тільки ті жилавіші, худіші й смаглявіші.

Ми колись теж грали в скраклі. Й наша гра була значно цікавіша. Наші фігури не стояли на пательні, попаде якась скракля в ямку, й спробуй її звідти виколупати. Вибивши хоч одну скраклю, ми підходили на половину відстані вперед.

А дядьки змітали з тієї самої відстані за один раз всі п'ять цурупалків.

Коли я вернувся на край парку, Едик уже чекав мене там. Він підняв над головою п'ятірню й стиснув її в кулак. Я зрозумів: цей жест – мужній і строгий, мав нас примирити. Але нам нічого миритися. Ми не сварилися.

Я втомлено сів на лавочку. Не знаю, що мене втомило, але почував утому смертельну. Може, це мене зморила спека? Чи хвилювання за готель? Справжньої радості від Едикової п'ятірки немає.

– Я відповів на всі запитання. І на додаткові теж, – каже Едик, даючи цим зрозуміти, що його п'ятірка заслужена.

В цю мить я помічаю по той бік дороги схожу на циркуль постать. Вона якась розтріпана, розхитана, розгвинчена, хилитається на одному місці, наче не знає, куди їй іти. Едик помічає мій напружений погляд, обертається.

– З нашої групи чудик. “Поступлю... Я вже втретє... Знаю всі секрети. І мене знають”. Бігав до декана... Трояк. Може змотувати удочки.

Лісовичок, якого я міцно стиснув у кишені, хруснув. Я подивився на Едика, й він сполотнів. Закусив нижню губу, відвернувся.

Олексій Дігтяр стояв посеред дорогії, машини гальмували й об'їжджали його. Ось він ступив що крок, побачив нас, і враз його обличчя набрало осмисленого вигляду, губи йому пересмикнулися, й він вже певніше ступив уперед, перейшов дорогу. Але до нас не підійшов, повернув праворуч.

За всю дорогу до готелю ми з Едиком не обмовилися жодним словом.

В готелі, де ми жили раніше, ресторан обслуговував тільки іноземців, а тут, на новому місці, харч давали всім, і я повів Едяка обідати. Все-таки йому потрібно поїсти гарячої страви. Цього разу Едик не опирався, сумирно та покірно чвалав за мною. Вільних столиків у ресторані не було. Ми довгенько тупцяли в проході, а потім Едик легенько смикнув мене за рукав.

– Отам.

Я побачив, що з-за столика подає нам рукою знаки якась дівчина. Здивувався й пішов за Едиком. Ми сіли за столик. Навпроти нас сиділи дівчина і літня жінка. Певно, мати дівчини. Обидві були страшенно схожі між собою. Худі, довговиді, таранкуваті і якісь злинялі чи виморені. В старшої ще й зморшки біля очей та на шиї, які вона прикривала білою газовою косинкою. Вигляду злинялості, вимученості додавало що й волосся – ріденьке, світле-жовте.

– Елла. З шостої групи, – відрекомендував дівчину Едик.

– А це моя мама, – обняла за плечі жіпку дівчина.

– Галина Михайлівна, – вимучено всміхнулася та.

– А ви як тут опинилися? – запитала Едика Елла.

– Переїхали.

– Витурили нас звідти, – уточнив я.

– І в якому номері живете? – допитувалася Елла. – Ми тут з самого початку. Обридло – страх.

– Там ще гірше, – сказав я. – Швендяють іноземці. В ресторан не пускають. І дуже дорого.

Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли – п'ятірка і четвірка, на факультет, куди вона поступає, складати математику не потрібно. Отже, поки що у ніх з Едиком приблизно рівні шанси.

– Кажуть, що в медичному інституті ведучим предметом вважають хімію? – чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлівна.

– Мамо! – докірливо вигукнула Елла. Вона вважала, що мати повелася нетактовно, адже якщо хтось набере рівну з Еллою кількість балів, то Елла матиме перед ним перевагу.