Текст книги "Обвал"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Дівчина (її звати Ліза, “Лисавета”, проказав про себе) качається, мов колобочок, по номеру й подзвонює сміхом. Сміх у пеї трохи верескливий, але приємний. І личко тож.

– У вас піколи це можна прибрати, ви вдома і вдо'ма. Наші дівчата вже кажуть: може, вони там самогон варять або гроші малюють.

Звертається мовби до нас обох, а очима так і пасе Едика. О, я гаразд розумію той погляд – кокетливий, хтивий, закличний. Добре, що Едик що таке теля, яко на цьому не тямиться.

– Варимо,– каже Едик і сміливо вмикає кип'ятильник. Я йду у ванну голитися.

– А якщо я донесу, – лукаво підлякує Едика Ліза.

– А от і не донесеш, – відказує Едик.

– А от і донесу. Що ти мені зробиш!

– А то вже моя справа.

– Не тільки твоя.

– Наша, – погоджується Едик.

Я голюся, дзижчить бритва, й вони думають, що мені нічого по чути. Ліза скрикує, і я мимоволі зупиняю бритву. “Ого, конфлікт переростає в договір про взаємну допомогу. З закликанням військ на чужу територію”. Мені смішно, але я трохи й спантеличений, чимось мене Едик вдивував. Він здивував ще дужче, коли н зайшов до вітальні. Ліза стояла па стільці обличчям до вікна й намотаною на швабру ганчіркою знімала павутину над гардинами. Вона нахилилася вперед, туго випнувши для рівноваги іншу, не малих розмірів частину свого тіла.

– Послухай анекдот, – сказав Едик. – Йде по вулиці чоловік, а поперед нього – жінка. Він і каже: “Ох і зуби, ох і зуби”. По кількох кроках знову: “Ох і зуби”. Жінка не витримує, обертається й гукає: “Чого причепився, звідки ти бачиш мої зуби”. – “Як же, щоб такий задок наїсти, треба мати добрі зуби...”

Едик і Ліза сміються. Вона не ображається. А мені став соромно. Здається, я не давав Едикові приводу розповідати в моїй присутності такі анекдоти.

Я нахмурююсь. На кілька хвилин у кімнаті западає непевна тиша. На підвіконні покашлює радіо, то замовкає зовсім, то щось шепеляво шепоче, у круглому отворі регулювання звуку іронічно водить довгими вусами тарган, здається, він принюхується до нових пожильців. Може, й справді вже пішов душок?

Лисавета пішла, ми поснідали і взялися до математики. Власне, взявся Едик, я в нього На підсобних роботах. Знайти синус, вирахувати кут, зробити арифметичні підрахунки. Математичні знання, а чи їх тлумачення в школі, розвиваються так шалено, що ми здаємося у порівнянні з сучасними учнями, як літаки “Блеріо” біля ЯКів та АНів. З Вовкою я дотупав до дев'ятого класу, а від Едика відстав у восьмому. І чому це Едикові забаглося піти на відділення, на якому ще й потрібно складати математику? Здасться, так йому радила Люба. А їй, очевидно, Аркадій Васильович. Хтось там у нього є дуже певний.

Едик кепкує наді мною, ганяє мене по воду та за черешнями, а мені й то робота. Час тягнеться, як розтоплена смола за підошвами.

Годині о шостій вечора в двері щось зашкрябало, мені здалося, що то шкрябає в кутку миша, а потім тихенько застукотіло, я пішов і відчипив. У коридорі стояв Онищенко. Євген Сидорович Онищенко був схожий па прохача. Він взагалі, як я вже казав, пряде свою ниточку тонко, подає голос рідко, а сьогодні ще й мав невеселий вигляд.

Ледве Опищонко переступив поріг, Едик підвівся, діловито склав папери й вийшов до спальні, щільно причинивши за собою двері. Мені здалося, в його очах зачаїлася якась загадка. А ще здалося, що ми з ним усе більше входимо у змову. Нехорошу змову, дужо нехорошу. Так входять... Ні, цур! – не треба. Починаю клепати па себе й на сина.

Я запросив Євгена Сидоровича до столу. Я не знав, діставати пляшку, чи ні. Мабуть, не діставати, але він може подумати, що я – скупердяй, що пе шаную його, якби це був Аркадій Васильович, то я б так не монявся, і я вистаппв па стіл коньяк. “Чого він ходить? – подумав. – Адже й чарка йому не вельми до смаку. Так наказав йому Аркадій Васильович?” Розмова волоклася, неначе тачка з поламаним колесом. Я щось запитував, Онищенко відповідав або й не відповідав, а тільки схитував головою, він мовби дивився на мене й повз мене, лихо, а не бесіда. Маленький, чорненький, вія скидався па побитого цуцика.

Я запитав його про дослідну роботу в інституті, й Онищенко знову похитав головою.

– Я не лікар. Я викладач іноземної мови. Працюю в медінституті – оце й увесь зв'язок з медициною. Я її, сказати правду, боюся.

– Чого її боятися?

– Тепер страшна медицина. Тільки що – під ніж або починають шепотітися, поставлять гачечок у лікувальній картці, пошлють на всілякі перевірки. Ось як у мене...– Його очі блищала, як у хворого ведмедика, так я подумав, хоч і не знаю, чи блищать у хворих ведмедів очі.

– Що ж у вас?..

– Пішов до хірурга, а він... записав щось. І сказав, аби прийшов через тиждень. Я прийшов через тиждень, він подивився й сказав: прийдіть ще через тиждень... Ось так. А я йду, і коліна мені тремтять.

– На що ж скаржитесь? – несподівано запитую голосом, яким не користуюся вже шостий день.

– Гуля. Під лівою лопаткою. Я відставив склянку з коньяком.

– Скидайте сорочку.

– Ви... ви ж не хірург.

– У нас лікарня широкого профілю. Я цих ґуль перем'яв у руках більше., ніж груш. Скидайте, скидайте, не соромтеся.

Боязко оглядаючись, Опищенко роздягнувся до пояса. Тепер він був ще дужче схожий на барильце. Я придавив середніх, з волоський горіх, розмірів гострувату гулю.

– Одягайтеся.

Загнані вглиб, круглі очі дивилися на мене злякано.

– Ну що?

– Нічого. Звичайна фіброма. Дужо чітко відмежована від основної тканини, їх має безліч людей. Якби це в нашій лікарні, ми б прибрали її хоч у цю мить, через два дні ви забули б, що вона у вас і була.

– Ви хочете мене втішити, заспокоїти?

– Ходімо завтра разом до будь-якого хірурга. Віп зробить це при мені. Фіброма просто під шкірою.

– Не лягаючи в лікарню?

– Не лягаючи.

Чорні очі печального ведмедика спалахнули радістю.

– А якщо не різати?

– Носіть на здоров'я. Але вона може рости. Нащо вона вам?

– Я почекаю, поки підросте.– Ось зараз він заусміхається, а вийшовши від мене, може, й застрибає на одній нозі. Він і свою гулю пам'ятатиме тільки по тій радості, яка щойно прийшла до нього... А я... а я від думок про рентгенівський знімок, чорний рентгенівський знімок у чорному портфелі вже не відкараскаюся.

Я чомусь розсердився на Євгена Сидоровича. А він з насолодою, цмулячи крізь тонко складені губи, випив коньяк і з таким смаком гризонув яблуко, аж зернятко вилетіло та вдарилося об шибку вікна.

На мить я відчув полегшення, мовби звільнився від залежності од Євгена Сидоровича. Звільнився розрахувавшись. Так, у світі багато чого тримається на взаєморозра-хунку. В медицині теж. Лікар за винагороду старається. Додаткові аналізи... додаткове лікування. Одначе, на щастя, тримається за все. Якби на тому – кришка б усьому. Хм. На чому ж? На душі? Та на ній. Всі ми, лікарі, люди. Всі потроху байдужіємо, втомлюємося. Але й серед нас... Та хоча б і в моїй лікарні... Зіна Козленко. Своїх дітей я водив тільки до неї. “Зараз ми послухаємо тата. Ось так. А тепер – Едика”. Діти в неї ніколи не плачуть, їй вже шістдесят два. А вона все така ж. Переймається кожною дитиною, кожною болячкою. А я ось... Чоловік виповів свій найбільший страх, а мені хоча б щось стрепенулося в серці. Бо не вірю в той страх? Чи власна небезпека знекровила всі інші? Чи надто мені не симпатичний цей клієнт? Але чому?

Євген Сидорович догриз яблуко й підвівся.

– Я чого до вас приходив, – тепер він знову говорив тихенько, але не тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: – Даєте мені ручку... Одразу після екзамену.

– Яку ручку? – не одразу зрозумів я.

– Ну, ту... Якою ваш син писатиме твір. – Онищенко не дивився на мене. А мене враз обсипало жаром. Ну ось... і все оголилося до короткого замикання.

Мені й справді здавалося, що я тримаю в руці обірваний оголений дріт. Випадково вимкнули струм, ось зараз увімкнуть... Я розумію, він не зможе переписати тією ручкою твір. А от виправити якусь кому. Поставити знак запитання чи оклику... Ну, подумаєш, кома! Суща дрібниця. Машосюсіпька крива паличка... Але... од якої, може, залежить ціла людська доля. Едикова доля. І моя теж. І Любина.

А може, ще чиясь?

Хух, як душно. Вийти б па повітря, витурити оцю чорну мишу і вшити. Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нічого вони з мене не матимуть. І знають це. Хабара я їм не даватиму. Й нічого іншого в мене немає. Просто вони добрі люди. Тепер усі так роблять. Хтось комусь допомагає. Оце і є та сув'язь... Я ось допоміг йому... Розраяв.

Я знаю, що це зовсім не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не тільки по можу вигнати цього маленького чоловічка, а й не можу відмовити йому в його дивному проханні.

В цю мить хтось упевнено, хоч і по голосно, стукає в дворі. Входить Роговий. Вітається зі мною, щось запитує в Онищенка, той відповідає. Я по зрозумів, про що вони говорять. Ми знову сідаємо за стіл. Я – з одного боку, Роговий і Опищепко – з другого. Роголий знову щось буркає Онищенку, той витягує шию і згідливе киває головою. Вони мені нагадують бегемота і оту пташку, забув, як вона називається, що стрибає по бегемотовій спині і викльовує із складок його шкіри кліщів.

Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу відкашлятися. І весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусідній кімнаті Едика. Як я візьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може, просто сказати правду, для чого вона мені потрібна? Він дасть. Дасть без вагання.

Я жахаюся. Не знаю, звідки взялася така впевненість. Я не вірю сам собі.

Гості затрималися недовго. Я пішов їх провести. Біля дверей готелю Роговий повернув ліворуч, Опищенко – праворуч. Я пішов із Роговим. Якийсь час йшли мовчки. Місто було похмуре, мрячив дощ, під йогами блищали калюжі. В калюжах погойдувалися жовті кулі ліхтарів. Я спіткнувся, наступив па одну кулю й забризкав холошу штанів Аркадія Васильовича. Він струснув її двома пальцями. Нас обох пригнічувала мовчанка, й, мабуть, через те Аркадій Васильович заговорив. Він розповідав мені про місто, його вулиці, площі, будинки. Він добре знав архітектуру міста, але пе виставляв свої знання напоказ, навпаки, трішки навіть іронізував над собою і підроблявся під дилетанта.

– Мені цей будинок видається звичайнісіньким. А всі кажуть – стиль. Пригляньтеся уважніше – третій поверх надбудовано пізніше, через тридцять років, але навіть найбільші спеціалісти по помічають цього. І ось ми кажемо – вік. Стиль такого-то віку. Справді, кожей з нас скаже, коли збудовані будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок – вгадати не просто. Він міг бути збудований триста років тому, двісті, сто, вчора...

Аркадій Васильович говорив розважливо, спокійно, і щось заспокоювалося, упокорювалося в моїй душі. Роговий мені подобався все дужче й дужче. Ми зашили в кафе – Аркадій Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на ніч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадію Васильовичу я в цьому по зізнався. Щоправда, я випив її дуже мало, тільки вдавав, що п'ю. В кав'ярні було тісно, ми примостилися в самому кутку, а потім нас і геть відтіснили, біля пас вимахувало руками якихось два підозрілих типи, розігріті коньяком і кавою до високих градусів, один з них весь час поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то мені, то Роговому, Аркадій Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, і той повертав обличчя до свого друга. Посміхався до нього, а потім повертав. І підпилий тин не ображався, пе бунтував. Мені остирився той п'яничка, хотілося загилити його по потилиці чи принаймні перейти до іншого столика, а Рогового він чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже важко вивести з рівноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нині, не позаздриш. Зненацька обоє алкашів разом закурили й вийшли з кафе. Вільну площу одразу окупувало троє неначе підібраних по ранжиру чоловіків – високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дістав з портфеля пляшку горілки, вони розлили її в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед голови. До мене долітали тільки окремі слова: “Двадцять чотири... в касу... з тобою”.

– Мабуть, пішли, – сказав Аркадій Васильович. – Ці – значно гірші. То були звичайні алкаші. А ці обмізковують мокре дільце.

– Ви володієте даром проникати в чужі думки?

– Володію.

– Тоді можете відгадати, що думаю зараз я.

– Страждаєте. Спробуйте... подивитися на все простіше.– А сам чомусь відводить погляд. Тільки це мепі незрозуміле в Роговому – він весь час уникає дивитися мені в очі. А вони у нього гарні, темно-каштанові, імлисті, такі очі подобаються жінкам.

Аркадій Васильович не дозволив мені заплатити за коньяк та каву.

– А ви що, ніколи не страждаєте? – сказав я на вулиці.

– Страждаю. Але... Не через дрібниці.

– А звідки ви знаєте, що я страждаю через дрібниці? Ви не вгадали. А ось я можу відгадати, що не дає спокою вам...– Мабуть, вперше він здивувався, й зупинився.– Так от, слухайте. Ви – розумна і, мабуть, талановита людина. І, пробачте, протираєте штани в канцелярії. У вас щось не вдалося. Ви були лікарем... і десь спартачили.

Не знаю, чого мене понесло на такі віражі. Мабуть, мені не слід стільки пити коньяку.

– Ви не вгадали. Лікар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на самому початку. Так що я – типовий адміністратор. І не всім же бути міністрами. Якби всі люди страждали від цього, вони б перевішалися або поперерізали одне одному горлянки. До того ж там, нагорі, більші протяги. Так що своїм службовим становищем я задоволений. І комплексів не маю. А ось тут я живу. – Аркадій Васильович показав на високий старий будинок з колонами й фронтоном.– Ото мої вікна. Зайдете?

Вікна чомусь були темні. Я запитав його про це. Вгп відказав не одразу.

– Дружина... Ну, вона лікується. А діти в баби, в селі.

– Що в дружини?..

– Задавнена хвороба.

Він не хотів говорити на цю тему.

Я подякував за запрошення, попрощався й пішов. Думав про Аркадія Васильовича. Хто він такий? Що за чоловік? Він не захотів говорити про дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.

По дорозі до готелю знову обмірковую моральний бін оцих моїх походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне світло, а отже, йду й приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кілометри обмильної філософії, кілометри попсованих дротів, а суть, врешті, одна. І я її жодного разу не висловив категорично. І, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячі й тисячі людей, мільйони й мільйони. Ще ніхто не зізнався на землі, що він чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на світі, щоб по зірвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому полі. От маєте перше виправдання. Далі можна знайти інші, більші, послатися на чиїсь приклади. Шкала ця – безкінечна, і сказати напевне, в якому місці ти стоїш між нулем і безкінечністю, просто неможливо. А все-таки хоч приблизно?

Вперше ти оце так відверто ступаєш за демаркаційну лінію чи не вперше? Ну, не бійся, подивися чесно в очі правді. Ось хоча б таке: у тебе в клініці сотні хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково лікувати всіх. Для тебе не повинно бути – кращий і гірший спеціаліст, начальник і рядовий товариш і незнайома людина. А насправді? Чи можеш ти лікувати всіх однаково? Є дефіцитні ліки, які дорого коштують і які важко дістати, всім ти їх дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрібніший суспільству, у кого більший блат, кому симпатизуєш сам чи від кого залежніший? На твоїх плечах цей вантаж, який може зігнути до землі чемпіона з штанги.

Я несамохіть підводжу голову: може, в чомусь і помиляюся, але несу цей вантаж чесно. В чомусь я відступаю від отого вселенського правила – любити всіх однаково й страждати за всіх однаково: матері, в якої діти, інвалідові війни – ті ж ліки насамперед, побільшена увага також батькові, який годує велику сім'ю, юнакові, що тільки вступив у життя... Либонь, я роблю тут щось і неправильно, але докорів сумління не відчуваю. Можливо, якби я вірив у бога, для якого всі люди рівні і який один знає, хто йому бажаніший, я робив би інакше. Але в бога я не вірю (проте не люблю тих, які насміхаються над людьми релігійними) й звітуюся тільки перед власною совістю. Тут, здається, все гаразд. Я це отримав завдяки своїй професії жодного метра, жодного кілограма дефіциту в крамниці чи продмазі, і ніяких інших вигод особисто для себе чи для моєї родини. Я того не маю, хоч у місті й справді є чимало людей, які не залежать від мене, але бояться мене. Суми і тюрми, а ще лікарні не зарікається ніхто. Принцип “знайся кінь з конем” я також не сповідаю. Хоч нині це прислів'я дехто знову оживляє. Отже, там моя совість не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркаційну лінію далі.

Вдома застаю розпанікованого Едика. Він не може розв'язати дві задачі. Два типи задач. До однієї взагалі не зиае як підступитися.

– Хотів їй продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а її немає, – казав він, зле поблискуючи голубими очима.– Де вона шльондрасться!

Микола Стратонович – вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик зорієнтувався швидко й правильно, а от щодо Люби...

Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятій. Телефон не відповідав.

– Нічого, я подзвоню удосвіта, – заспокоював Едика. – В нас у запасі ще цілий день.

– Ось я приїду додому, я їй видам, – пообіцяв Едик.

Я лежав на своєму матраці біля вікна й дивився на химерну квітку, яку витворило на стелі світло вуличного ліхтаря. Три великі пелюстки, і три маленькі, і два кружечки посередині. Я таку кв'ітку десь бачив, але не пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарії чи дендрарії. Принаймні по в своєму саду і не серед квітів, які ростуть у вазонах нашої квартири.

У вазонах, які стоять в нашій квартирі. У вазонах... “Вона десь шльондрається”. Боже, яко страшне слово з вуст сина!

Але ж хіба не справедливо? Хіба не час тобі відкрито подивитися в очі правді? Нащо ти її примазуєш, приплішовуєш, як погані майстри тріщину на будинку? “Життя дало тріщину”. Вульгарна, збита фраза. Але знову ж – так воно й є. Тріщина появилася років два тому. Ні, по-справжньому – рік. Коли приїхав цей... капловухий... Полоса. Ні, капловухий – ти сам. А Полоса – хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. І... веселий, дотепний. Куди подінешся від правди – це так. Люба й раніше ходила до свого залізничного хору. А з його приїздом... почала бігати. Щоправда, хор загримів. На всю область. І загриміло твоє життя. “Ви – П'єха. У вас – талант”. А вона, дурепа, вірить. Ще й виявився я у всьому винуватим. Буцімто це під моїм впливом поступила па заочне відділення фармацевтичного інституту. “Ти мене втягнув у свою медицину”. Але ж вона не збиралася поступати до консерваторії. І взагалі нікуди не збиралася поступати після десятого класу. Умовив. Сидів з нею ночами над підручниками. “Ти загубив, убив у мені талант. Талант солістки. Але я й зараз... Під таким досвідченим керівництвом...”

Здуріла жінка. В сорок п'ять років здуріла... Хоч, якщо сказати правду, рецидиви помічав і раніше. Але глибоко приховані.

У неї все глибоко приховане. Жодна людина в світі не розгадає моєї Люби. Й не розгадає ніколи. Я з жахом, із справжнім жахом здираю з очей полуду. Всі, рішуче всі бачать в ній іншу жінку. Завідуючу залізничної аптеки Любов Степанівну Кириченко, струнку, тонку станом, квітучу жінку, жінку коректну, інтелігентну, ввічливу й спочутливу та добру. Вона вміє спаралізувати нахабу одним слоном, иднилі поглядим, вона відтручає, пе підпускає до себе всю ту мерзоту й па крок, і водночас попа так защебече, з такою самовідданістю кинеться виконувати терміново замовлення, що всі мої знайомі засипають мене дифірамбами на її адресу. Всі мої приятелі заздрять мені, Люба кожному знайде привітно слово, порадить прочитати цікаву книжку, розпитає про здоров'я дружини та дітей. Вона сама вірить у свою доброту, щирість і справедливість. Їй ніколи не доводилося жити на біді та лободі, стояти на гострому прузі. Кілька разів ставала на менших пружках. І тоді вилазило назовні все те, що було приховане під позолотою. Випливали назовні мстивість і чварливість, навіть підступність, погорда, схильність обмовляти людей. Обмовляти переді мпою і перед своїм начальством. Я не раз утримував її від цього.

Коли вона зривалася, то не милувала ні правого, ні винуватого. Ті бурі гриміли тільки в нашому домі, через дах вони не перехлюпували. Минала гроза, й вона знову одягала шати люб'язності, доброти, спочутливості. Ні, не одягала... Вона справді вірить, що – добра, щира, хоч і строга. Мабуть, я надто причіплнвий до неї нині. Я знервований, розтривожений ревністю й зараз можу виступити тільки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без адвокатів і свідків. Бо чому б тоді я з нею живу! Чому ми не розлучимося?

Чому живу? Не знаю. І чому не розлучаємося – теж. І, мабуть, вже не розлучимося. Я люблю її за все. За рвійність, гостроту, навіть за лукавство і мінливість. Я все розумію, але не можу нічого вдіяти з собою. Колись я сподівався, що перевиховаю її. Тоді я був молодий і наївний, я не знав, що найміцпіший на землі сплав – людська душа – не піддасться перековці. Тепер я переконую себе, що оцей її шал – випадковіш і скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б і хвилини.. Тоді я кохав її шалено, й ревнував так само шалено, і якби не вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обріс молодими пагонами, мохом і грибами. Здвигни його, порушиш і молоду порість, а сам корч струхлявіє дуже швидко.

Розмірковую так, а щось пече в голові, неначе туди хтось увіткнув розпечений цвях, і важкі неприємні струми пробігають по тілу.

Клята кава. Я мало її випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися на оцій своїй твердій постелі, й мучитися, і гніватися, й проклинати. Й спозиратиму фантастичну квітку на стелі, яка видається мені примарною, спроектованою з іншого світу. Вона палахкотить хворобливим світлом – ліхтарі погасли, а неподалік на даху реклама, її пелюстки схожі на щупальці. Ох, як далеко до тої години:, коли вона почне гаснути, втрачати кров'янисті барви. Яка довга й глуха ніч повисла над містом. Такою вона здається безнадійно хворим людям, назавжди прикутим до ліжка. Пам'ятай про це, Вікторе Івановичу, ти – лікар.

Яка глибока і грузька яма спогадів. Цє звалище, куди скидають всілякий мотлох і найдорожчі речі. І як важко борсатися на її дні.

Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клініці. Перебираю думкою знайомих співробітників: чи кого не заїв, чи не перейшов кому дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентів на посаду головлікаря було чимало. Я цієї посади не домагався.

Нещодавно виніс догану одному лікарю. Але я; справжнє ледащо. Звільнив з роботи шофера – качав бензин з машини “швидкої допомоги”. Поїхала “швидка допомога” по хворого й зупинилася на півдорозі. Того негідника не звільняти з роботи, а судити треба було.

Півмісяця тому розбирав аморальну справу. І він, і вона – обоє наші лікарі. Знюхалися на нічних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Він – красень, вона – общипана самиця. В обох – сім'ї. Я намагався присоромити їх. А в душі гордував ними, підносився над ними.

Ні, цур, ніяких лікарських справ. Думатиму про великих мореплавців, попливу з ними відкривати невідомі землі. Тільки шкода, що таких земель вже немає. І плавба моя сьогодні не вдається. А ніч глуха й довга, як одеські катакомби, куді; ходив на екскурсію позаминулого року. Я лежу з заплющеними очима й, мені здається, ні про що не думаю. Насправді ж перебираю в голові події минулого дня. Паралельно тчеться інша думка, інший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину річищем того сюжету й плину досить упевнено, течія несе мене сама, а подробиці дня – то деревця й кущики па берегах тієї ріки.

Зафіксовую себе вже на відтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною коридора, такою глухою і глибокою, що серце стискається в маленьку грудочку. “Він проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?” – думаю. За моєю спиною чорніє провалля дверей, а за ними – велетенські печери аудиторій, залів і переходів, там тиша дрімає, неначе голодний звір, що чигає на здобич. Вона ковтає кроки, ніби волохата потвора дрібну звірину. Свічка, яку тримаю в руці, пробиває пітьму на два-три кроки, далі стіною стоїть зловісна темрява, надто зловісна вона чомусь угорі під склепінням. Я запам'ятав його за дня, воно нагадує мені кришку трупи, коли б дивитися на неї зсередини.

Я ніколи й ніде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я проходив по ньому багато разів, і кожного разу, вступаючи до нього, ставав маленьким і сумирним, ще й страхітливо відчував свою смертність. Проте сьогодні я йшов жортовно, без страху.

Оцей нічний похід, оця фантазія, оця мрія (адже папіті. у напівсонному маренні я знаю, що це мрія, спрямована назад, такою мірою виболіла, що стала майже реальністю, вона почалася з оцього коридора, побаченого під час відвідин заповітної квартири-музею. Білою кішкою в темряві кидається думка: “Чому піхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайній квартирі? Адже тут неймовірно холодно й самотньо”.

Коридор вже тоді видавався мені дорогою в потойбіччя, й терпко, до болю хотілося вивести великого бранця з холодної келії-квартири на волю. Мені здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже він не встиг звершити всього, що судилося його генію, не встиг вивести тих, для кого жив, з ущелипи, куди їх загнала доля, хоч і так зробив безмежно багато: ніхто в світі не зробив стільки для свого народу – він став його совістю, його скрижалями, мірилом всіх його чеснот і прагнень. Він підняв дух мільйонів своїх братів, показавши, що точнісінько такий, як і вони, з тієї ж крові й плоті, думи і пісні, з тієї ж чудової мови, і якщо зміг дійти до найвищих світових вершин, то й вони достойні того.

І тепер він помирає в кіпці цієї довгої вузької ущелини, не звершивши того,, останнього, па що має повноваження від долі, а я йду до нього, аби доточити йому час на те. Хоч хто я такий – звичайнісінький чоловічок, середньої руки лікар, якому, одначе, вдалося прорватися крізь столітню товщу; так буває при блуканні в темному підземеллі, – комусь одному, хто відбився від гурту, випадково вдається натрапити на лаз, який веде до сонця. А може, й не випадково: нікого ближчого за нього в мене немає. Глухо відлунюють кроки. Ноги стали важкі, я ледве відриваю їх від камінних плит. Ось внутрішня академічна церква – велетенська зала, готова прийняти його тіло. Гурт тіней товпиться за порогом церкви. Вони вже від-плакали його. Я впізнаю їх по портретах, вміщених у Шевченківському словнику: Лазаревський, Маркович, Курочкін, Костомаров. Пані Білозерська витирає хусточкою очі... Вони нічого пе знають, вони ніколи не побачать моєї зігнутої з лікарським чемоданчиком у руці постаті. Якби вони мене побачили, я пе дійшов би до нього. Можливо, я не дійду й так.

Не витримує моє серце. Але я вперто прошкую в темряві, я давно збагнув: оцей мій похід призначений мені Долею, можливо, тільки для нього я й народився. Кожен для чогось народжується в світі.

Хистке полум'я свічки висвітлило двері ліворуч. Я зупинився., перевів подих. Обережно, без скрипу прочинив двері, ступив крок уперед і одразу ж, повернув ліворуч. Якби я не бував тут раніше, либонь, зроду не відшукав би цих сходів і не зійшов по цих нагору, такі вони вузькі та круті. Сходи скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть і зітхають. Він упаде на них, прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: він ночами не спить, страшний біль у грудях змагає його, він сидить на ліжку, увіп'явшись руками в матрац, і тихо зітхає. Про що він думає? Які видіння тривожать його геніальну уяву? Того я не годен відгадати. Він – геній, я – простий поліський лікар. Я не пережив того, що пережив він, я не долинув до жодної з тих верховин, до яких дотягнувся він. Я знаю думки тільки звичайних хворих, передсмертні думки, ті люди, наче вирвапі з корінням дерева,– живо листя на мертвому стовбурі. Я боюся налякати його, але він., либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору:

– Батьку Тарасе, це до вас лікар.

Ставлю свою свічку поруч з його свічкою на малесень кому столику. Два язички полум'я з двох століть освітлю ють темну лису голову з розкучманою, побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не на серці закипають сльози. Жодної кровиночки в ньому, а очі згорьо'вані, глибокі, що, здається, дивляться з того світу. “Чому, чому ніхто з вас не заглянув у них закоханим поглядом? – виривається раптом з моєї душі.– Ні ти, Закревська, ні ти, Забаржада, ні ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тоді він но лежав отут самотній на холодній постелі!”

– Лікар, кажете? Звечора був у мене Барі... І Круневич навідував. Дали ось пігулки... А вони не допомагають. І ніщо вже не допомагає. – Він кашляє, і в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських міхах. – Якби якось дотягнути до весни, щоб на Україну. Дихнути повітрям, настояним на вишневому квіті... Так, здається, й ожив би. А ліки... Мені вже вони не допоможуть.

– Я інший лікар... І ліки мої інші. – Я не можу йому пояснити, хто я такий і звідки я, та й він не зрозуміє, не зрозуміє навіть за всієї своєї геніальності, а мепі конче потрібно вселити в нього віру й розпочати лікування, застосу вавши могутні лікувальні засоби мого навального віку. Мені потрібно збурити його, роздмухати іскри геніальної уяви, інтелекту, які згасають, неначе жарипи на вітрі. Холодний попіл байдужості поймає його очі. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсім не та, якою її знали друзі та недруги впродовж років. То було палахке полум'я, яке гріло й спопеляло, не залишало байдужим нікого, то була світла невтримна ріка, яка вигравала всіма барвами й ва лила в бурю круті береги. А це сидів на ліжку чоловік, увесь поглинутий хворобою, задуманий і задивлений кудись туди, до тіні лягають одна на одну, неначе чорні шматки оксамиту, де немає пі вітру, ні сонця, ні солодких літніх дощів, де не чути плачу дитяти, гудіння хрущів, співу молодої матері і переможних козацьких погуків.

– На Україні сонце тепле...– тихо прошепотів він. Я тамую сльози і прошу дозволу оглянути його. Він покірно погоджується, я припадаю вухом до його грудей. Якийсь час нічого не чую, мені заважає хвилювання – адже це його груди, його серце! Катоване найжорстокішима катами віку, воно б'ється кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмістило стільки болій, що и моему віці вистачило б на інфаркт для мільйона. Воно вмістило стільки гніву, що в моєму віці вистачило б на п'ятдесят мільйонів.