Текст книги "Обвал"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Раїса Архипівна – голова предметної комісії по літературі, – багатозначно повідомив Онищенко.

Я був затурканий, але те, що віц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмінець ворухнувся у грудях.

Раїса Тирса! Чи то пак, Попова. Попова – її прізвище по чоловіку. Живе на Борщагівському масиві. Це десь далеко. Але треба поїхати. Цікаво, у яких вихорах обкрутило її життя. Певно, побачила сиіту. Й закінчила інститут або університет. Українське відділення філології. Чоловік, мабуть, уже на пенсії, їх, льотчиків, рано відправляють на пенсію.

Мене й самого потрібно відправити на пенсію. Які дурниці беруться до голови! В моїй голові застряла якась думочка, і я не можу вхопити її, вона вислизає, як цвях без головки.

– Скажіть, що з дружиною Аркадія Васильовича?

Онищенко мнеться.

– Параліч. Вже четвертий рік у лікарні. Там – безнадійно... Возив у Москву і Ленінград. Так що...

Він гадає, я запитував на той предмет, чи не забрати її до нашої лікарні.

З інститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кілька сходинок, крокував Олексій Дігтяр. Високий, тонкий, – складапий метр, незалежний і самотній. Інші абітурієнти перемовлялися між собою, зупинялися, креслили щось на папері, він обминав їх, як стовпці. Самотньо йшов і мій Едик. Ішов спокійно, на його красивих губах лежала втомлена незрозуміла мені посмішка.

Я відчув, що теж посміхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокріли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз від коміра внцз по спині. І тільки коли Едик схитнув головою, я зрозумів, що й цей екзамен він склав на чотири. Оіищенко показав великий палець. Це має означати, що все йде, як і мало йти.

На Едиковому чолі – глибока, незнайома мені задума.

– Попався дужо важкий білет. Я відповідав добре... Ні, все правильно – четвірка. Просто неймовірно важкий білет.

Мені здасться, Едик когось грає. Грає серйозного, зібраного хлопця. Але він серйозний і так. Та й перед ким тут грати – перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолі що після екзамену?

Опищопко пішов, дрібно пиробнраючн ногами. Ми пішли в протилежний бік.

Пообідали в кафе, далі Едіїка звабила реклама фільму з дженджуристим ковбоєм на осатанілому копі.

– Треба розвіятися, – тверезо й розважливо сказав Едик. – Я знаю, що це єрунда, але хоч посміюся.

Едик уміє знаходити в серйозному смішне. Я не вмію, и через те пішов додому.

Я знову проходжу повз камінночолих швейцарів, мені здасться, вони поглядають на мене, як на потенційного злочинця. Черюві на поверсі теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять:

– Покажіть візитку. Ви з якого номера?

Разом з ключем чергова дає мені листа. Це для мене – повна несподіванка. Ще й на конверті не зазначено зворотну адресу.

Ледве нерестунаю доріг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопію ще дужче: впізнаю нерівний, ламаний Вовчий почерк. Здається, це – вперше я одержую від нього лист взагалі. Що ж його спонукало написати, яка невідкладна потреба водила його рукою?

Починаю продиратися крізь частокіл кострубатих літер.

“Дорогий тату!

Як ти там, у Києві, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчуєтеся? Мені здається, ти не вмієш влаштовувати свій побут, не вмієш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. І взагалі, ти там не дуже викладайся, не лягай кістьми. Бо... може, воно й ні до чого. А власних здоров'я і нервів не повернеш. Я вже сам глава сім'ї й можу давати поради з висоти свого сімейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свій більший у кільканадцять разів досвід. Але він не завжди визначає все. Іноді з ближчої відстані видно більше, ніж з далекої. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я – твій син, який завдав тобі немало прикрощів. І хто знає, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас свої нерви, їх тобі вистачить ненадовго. Ось так.

В мене все гаразд. Гиркаемося з Асею, вона мною керує і шпетить мене немилосердно за діло й без діла, а я тільки раз заїхав їй у зуби. Погрожувала піти до батьків, але не пішла. Живемо ми з нею весело й дружно, за два місяці зібралося пляшок, що в коридорі і в кухні немає як пройти. Потрібно або віднести їх на приймальний пункт, або покинути нити. Скорше – друге. Просто наш медовий рік затягнувся, хоч не такий вже він і медовий. Проте за нас не хвилюйся, сподіваюся, дамо собі лад самі! Думай більше про себе. Відвідуй кіно і театри, добре харчуйся, багато спи і пий соки. Передай вітання Едикові, скажи йому, що Александр Македонський і Юлій Цезар почувалися дуже нещасними людьми.

Цілую, твій син Володимир”.

Я довго сидів у кріслі непорушпо. Отакий у мене нахаба син – прислав листа, в якому пише, що завдав мені чимало прикрощів і може завдати ще. І взагалі, в листі чимало вульгарного (“не лягай кістьми”, “не накладайся”) й такого, чого я своїм батькам не написав би. А водночас щось є в листі таке, що зворушило мене. Насамперед оце прямолінійно-примітивне піклування про мою персону. За все моє життя ніхто (навіть батьки) не радив мені, щоб я вчасно їв і достатньо розважався, спав і пив соки. Ну, це можна сприйняти й ва невдатний жарт. Але я вловлюю в листі й справжній неспокій, якусь засторогу, якусь пораду, мені здається, Вовка знає щось таке, чого не знаю я, хоче мені допомогти.

Ось: дожився – син радить, як жити в світі. Чому він мені радить? Для чого написав цього листа? Не знаю. Я нічого по знаю. Мені гарно від цього листа й чомусь тривожно. Аж тепер збагнув до кіпця одвічну сентенцію про великих і малих дітей та велике й мале лихо. Збагнув шкурою. Хоч і малими дітьми я гаразд не натішився. Робота й робота, наради та засідання, відрядження та конференції. Що мої діти перейняли од мене? Чого я їх навчив? Як рано вставати, як сіяти-орати, як шанувати старших?

Найбільше мені в пам'яті відпустки. Особливо одна, яку провели на березі Десни. Хоч найняли кімнату в діда та баби, але поставили в кінці городу над затокою-озером намет і спали там, рано-вранці я будив хлопців на рибу, звечора вони просили взяти їх із собою, а вдосвіта не хотіли вставати, сиділи в човні заспані та сердиті, але сходило сонечко, пригрівало, й спивало з їхніх личок сон та вовкодухість, і наливало щічки рум'янцями, а очі рибальським завзяттям. Ми ловили карасів, пліток і краснопірок, я поставив справу так, що буцім мали забезпечити себе і маму харчами, хлопці перейнялися цією ідеєю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Ті рибальські ранки на озері й досі в моєму серці. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали під латаття, і в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжні ревнощі – рибу вкидали до однієї сітки. Ті ранки особливо зріднили мене з синами. А потім ми варили під осокорами юшку й тут же, під осокорами, лягали на сіні спати й спали до обіду. Після обіду йшли до лісу або купалися на річці. Купалися всі разом, і плавали наввипередки, й бризкалися водою, і Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грізно утихомирювала наші бунти. Вечорами читали або грали в карти – в дурня. І все мріяли впіймати сома, ставили приладу, але не впіймали.

Мабуть, це теж своєрідний егоїзм, але я почувався до кінця затніпио тільки тоді, коли зі мною були діти та Люба. Мені тоді смакувала їжа, й читалися книжки, і спи снилися лігкі та приємні. Так, так, тут мають вагу не якісь доброчинності, а егоїзм. Я завжди привожу з відря джень дружині та дітям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обціловують мене, я насолоджуюся і втішаюся таким чином і тоді здаюся собі кращим, ніж к насправці; мені й страва не лізе в горло поза домівкою – всіляке заласся: бутерброди з ікрою та червоною рибою,– бо зі мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радіє тим подарункам, либонь, дужче, ніж хлопці, і потому нона вночі особливо щедра зі мною. Отже, купую я всілякі речі не з великої щедрості. Навпаки, чоловік я скупий, знаю за собою цей гріх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звідки це в мені, мабуть, од батьків, ощадливих та невибагливих до їжі та одягу.

Я важко розлучаюся зі своїми старими костюмами, мені муляє непотрібна річ у квартирі, мені болить неспожита та перепсована їжа. Й купую я здебільшого речі дешеві, хоч і розумію, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це – відгомін далеких голодних років. Я з них вискочив, а вони з мене – ні. Я весь час уловлюю в собі звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який і досі повчає мене з кожної нагоди, хоч не може не розуміти, що на всесвітніх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймні про це йому нагадують і мої невеликі (тридцять карбованців) щомісячні грошові перекази. Спочатку я просто привозив їм гроші або якісь речі, але що можна подарувати сімдесятилітнім батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капці? Та й потім помітив, що інтервали між моїми поїздками в село стають все більші й все дужче бракує грошей у сім'ї, і я вирішив раз і назавжди встановити твердий ліміт, хоч Люба після першого нерсказу не розмовляла зі мною два тижні. Але ж ми так само посилаємо двадцять карбованців її матері.

Я давно впевнився: людська скупість не має меж, як і людська вдячність. Років десять тому я допоміг поступити до залізничного технікуму Любиному племінникові й трохи допомагав йому грішми. І ось він вже років п'ять просто тероризує нас – взяв собі за обов'язок привозити з усіх поїздок нам подарунки у вигляді бухарських динь, чернігівської картоплі, молдавського винограду. Він вже давно “перекрив” усю нашу маленьку допомогу й знає, що ми багатші за нього, а отже, й досі почувається нашим невідплатним боржником.

Я ще раз перечитав листа, й знову мені повіяло попід серцем теплим вітерцем і водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрішньої кишені піджака. Я чомусь вирішив не показувати його Едику. Й вирішив більше не вертатися сьогодні до листа думкою.

Сідаю в крісло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. І для чого я мучуся? Щоб довести собі, що я не пайдурніший на планеті? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товаристві, де заходить мова про літературу? Не подобається мені Маркес. Іноді ніби щось озоветься до мене з його сторінок, вловлю якусь думку, а далі зпозу напружуюся, аж вивертаю мізки. Чомусь мені здається: цей Маркес водить мене за носа, а сам підхихикує з кутка. А що як не тільки мене? Колись же й голого короля всі бачили ошатно одягненим. Ось тут і розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простіше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тільки голий не король, а я. Чи є що хтось у натовпі такий самий? Агов, озовіться!

Помічаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Мені незрозуміло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель здається мені схожим на порожню бочку. Ні, не на порожню. На бочку, в якій обкручуються старі іржаві обручі. Десь у коридорі гуде пилосос, клацпув ліфт, забулькотіла вода в трубі – і знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить.

Мене точить тиша. Продірявлює, як шашіль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив із своїм заступником. У них – запарка. Харчоблок переобладнувати закінчують, а дорогу не розпочинали. Помає асфальту. Завод, який обіцяв дати асфальт, відмовив. Завтра сходжу до міністерства. Доведеться знову турбувати Миколу.

Покружлявши думкою подвір'ям своєї лікарні, тупо впиваюся очима в сіру стіну. Кудись би піти. З кимось поговорити. А може, її справді ризикнути?

Чимало моїх співкурспиків залишилося в Києві. Я прихопив з собою старий записник, у якому є кілька телефонів. З деким зустрічався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всі записи – давні.

Якннсь час нас не полишало почуття стадності, я сказав би – інкубаторпості, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзів. Тоді друзів знаходили легко. Нових друзів, і забували старих.

У дні навчання ми, хлопці-медики, чомусь частіше дружили з дівчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливіші, м'якші душами, а ми ще не забули своїх матерів, може, що дівчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхніми конспектами, може, що підгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом.

Я теж дружив з дівчатами, з дівчиною. З Марією Монь. Красивою світловолосою дівчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дівчата красиві осяйно. Є мовби не вельми красиві, але в яких є іскринка, жаринка, вона першою впадає в око, і хлопець здебільшого тільки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лінія брів, усмішка чи навіть звичка (іноді відпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нічого того Марія Мень не мала. У неї звичайне все – від імені до обличчя – ні круглого, ні видовженого – від звичайних кіс до постави. Звичайна сільська дівчина, ще й без великих здібностей до навчання – брала посидючістю, працьовитістю.

З Марією дружив пе тільки я. Ніхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хіба що тіль-тіль, ніхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), ніхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопці ж із старших курсів, подивившись їй услід, іноді довгенько стояли, замислено розглядаючи носки своїх черевиків. Не спантеличені, по розтривожені, а саме замислені. Вона й вийшла заміж за хлопця з останнього курсу, якого залишали лаборантом на кафедрі урології.

З того часу я бачив Марію лише один раз. І телефон у моєму записнику, мабуть, давній. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?

Я набрав иомер. До телефону довгенько не підходили, нарешті пролунало мелодійне, співуче “алло”.

– Скажіть, будь ласка, це не Марія Минь? На тому кінці невелике замішання.

– А чого ви не на роботі? – як завжди, я мелю дурниці, бо вже здогадався, що це вона.

– А тому, що робота не вовк. І чому ви не вигадали чогось дотепнішого? Хто це? В мене на сковороді котлети.

– А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це Віктор. Віктор Киричеико.

– Вітя? Не впізнала. Будеш багатий.

– Я вже й так багатий.

– Прийду позичати гроші... Зачекай хвилинку, я зменшу під сковорідкою вогонь.

У трубці щось кавкає – її поклали на стіл або тумбочку. За півхвилини в ній знову пролунало співуче “алло”:

– Як це ти згадав? Звідки дзвониш?

– З готелю.

– Викликали на якусь параду?

– Та ні... Приїхав показати синові Київ.

Мені чомусь не хочеться говорити, що син поступає до нашого інституту.

– А він вже вищий за мене і не хоче, щоб я водив його за руку. Сиджу, нудьгую.

– Значить, подзвонив, бо знудьгувався.

– Та ні. Згадав ось... Як ти живеш?

– Помаленьку.

– В тебе, здається, теж син?

– Син.

– Ну... як він?

– Помаленьку.

– Що не одружився?

– Збирається.

– А ти?

– Збираюся.

– Здається, ти й минулого разу, це було років п'ять тому, збиралася заміж. Все перебирает.

Таки згадав, що Марія розлучилася з чоловіком. Тривіальна історія: подавав великі надії, спився, розгулявся.

– Гріх тобі, Вікторе, сміятися з бідної жінки. Син у мене... для нього й живу. Які вже там мені заміжки.

Вона це говорить так, як сказала б її мати чи якась інша проста сільська жінка; у моему серці гарно потепліло.

– Я не жартую, Маріє. Хоч... це таки правда. Розсобачився народ. Таких, щоб переспати... Тьху... пробач, я по-старому. Ну, таких багато. А порядних людей – кіт наплакав.

– Твоя правда, Вікторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?

– Гаразд. Але по телефону всього не переповісти. А ти таки не хочеш запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.

– Ну чого ж... Приїжджай. Хочеш – навіть зараз. А ліпше – завтра. На обід. До речі, в мене обідатиме одна особа.

– Яка особа?

– Нехай покортить.

– Що це ви сьогодні... Один мене інтригував. Тепер ось ти. Може, я не захочу ту особу бачити.

– Захочеш. Прилетиш на крилах.

– Тепер я не спатиму всю ніч.

– Ну гаразд, спи. Інна Строева! Я ж все знаю... Котлети шкварчать. Адреса моя в тебе є? Запиши про всяк випадок, у нас номер будинку помінявся. Бувай.

Я поклав трубку. Сиджу й посміхаюся дурнувато. Отже, я напросився в гості. І там буде Інна Строева. Визнана, неперевершена інститутська красуня. Неординарна красуня. З іскоркою. Жаринкою. Стрижена під хлопця. З пушком над губою. З ніжним, ніби виточеним з мармуру підборіддям. Гімнастка-першорозрядниця. Відмінниця. Молодша від мене на два курси. В неї були закохані хлопці з усіх курсів. Принаймні так мені здавалося. Я не осмілився їй освідчитись. Не осмілився навіть підійти до неї. Випадково кілька разів опинялися разом на змаганнях, на концертах, і один раз – десять днів – у Полтавській області на кукурудзі. То був зоряний час кукурудзи, гуцульського танго і дівочих чобітків з блискучими підківками. Мені все те й запам'яталося отако, вкупі – золоті качани кукурудзи, гуцульське танго і блиск підківок. Ми танцювали на широкій сільській вулиці біля купи колод. Кілька разів я танцював з Інною. І двічі проводив її з іншою дівчиною до двору, ризикуючи напівшерстяними штаньми, які намагався перекроїти на свій лад пес Бобик. Він бігав з нашийником, і його чомусь не прив'язували. Бобика боялися дівчата.

Потім Інна поїхала. А ми лишилися. І я лишився поза силовим полем її уваги назавжди. І ось сиджу зараз, згадую все те й посміхаюся, як останній йолоп. Я не знаю, чого посміхаюся. Я не вірю, що отакі зустрічі можуть принести якусь втіху. Два листочки з двох дерев, які впали па воду і їх знову на мить зігнало докупи течією. І дивно мені, що я розмірковую так спокійно. Колись від однієї думки про Інну мене пойман дріж, аж цокотіли зубії. А скільки ворогів я скосив, скільки літаків врятував, скільки пик розквасив (все це, зрозуміло, в мріях), завойовуючи (в мріях також), закохуючи у себе Інну. Я й досі пам'ятаю один сюжет (щось подібне, тільки трохи реальніше, бачив пізніше в кількох фільмах). Лечу в лайнері, в ньому летить Інна (з чоловіком або ще не одружена), всі льотчики чомусь отруюються, в літаку – паніка, я сідаю за кермо (пілот, що кропив посіви, показував прилади управління літака), веду літак на Київ, садовлю на море, літак починає тонути, але до літака пливуть човпи, я розчиняю вгорі вікно, першою випускаю Інну (у варіанті, де в Іннин чоловік, він лежить на підлозі, зомлілий од страху, і я останнього вкидаю його в один з човнів), за нею – інших пасажирів, і аж потому сам залишаю літак, вода враз поглинає його, мене привозять на берег і я, поранений при посадці літака, втрачаю свідомість на її очах, а потім лежу в лікарні, мене хочуть відвідати тисячі людей, але пропускають до мене лиш одну Інну.

Цікаво, якби Інна знала хоч один із цих моїх сюжетів, чи не прийняла б мене за божевільного?

Тепер над цими сюжетами можу сміятися і я.

А шкода. Щось у мені каже, що в тому в своя велика радість. З нею люди справді йдуть в небезпечні походи і називають іменами своїх коханих гірські вершини та садовлять літаки, в яких розладналися управління.

Между том, как палладины

Мчались грозно ко врагам

По равнинам Палестины,

Именуя пежпых дам.

Для мене все те вже втрачено назавжди.

Надвечір подзвонив Аркадій Васильович.

– Гм... гм... – прогмукав він у трубку. – Як настрій? Пройшли лісову зону. Не розчаровуйтесь. Добре йдемо. И авангарді. Весь загін – позаду. Ну, пе ввесь. Але – чимало зірвалося... Чимало вернулося... Бажаю наснаги... Гм... Гм... Добраніч.

Едик чув мою розмову по телефону. Не знаю тільки, чн здогадується він, з ким я розмовляв. Він нічого не запитує, але, здається, здогадується про все. Мені стає терпко па душі.

Засипаючи, я думав про розмову з Марією.

День десятий

В підготовці до екзамену з фізики я міг допомогти Едикові що менше, ніж в підготовці до математики. Мабуть, я був схожий на підмітальника, який дає лад у кімнаті, де стоїть електронно-обчислювальпа машина. Або на неграмотного жандарма, присутнього на допиті філософа.

Я забезпечив продовольчу базу, приніс мінеральної і солодкої води (мінеральна – мені, солодка – Едикові), черешень і полуниць з базару.

О пів на другу одягнув чисту сорочку й пов'язав галстук. Я сказав Едикові, що йду до знайомих, колишніх товаришів по інституту, й повернуся пізно. Едик хитнув головою. Я впевнений, він подумав, що оця моя мандрівка – ділова, “для справи”. Я не захотів його розчаровувати.

В гастрономі взяв пляшку сухого болгарського вина та пляшку коньяку, тортів не було, тільки тістечка, але Марія така господиня, що ці тістечка соромно покласти поруч з її домашніми пундиками. В цьому я переконаний.

Марія жила на Русанівській набережній. За ці п'ять чи шість років з часу нашої останньої зустрічі вопа змінилася, й дужо змінилася, одначе не видавалася старою. Це була вербичка, яку вдарив мороз, деякі листочки пожовтіли, але не опадали. Приємна на взір, ладненька (пошляки кажуть: “Все там на місці”) жіночка в голубій, із скромними квіточками сукні, по-домашньому пов'язана косинкою, щоб по розтріпалася зачіска і щоб не заважали поратись на кухні. Іншого я й не сподівався побачити.

– Проходь, проходь, до вже мені дотримувати тієї панської чистоти, – сказала вона.

Я таки скинув черевики, й Марія дістала з шухлядки біля вішалки чоловічі капці. Я помітив, що вони підтоптані, не вельми, але підтоптані. З кухні хвилями напливали апетитні запахи.

– Я одружився б на самих запахах. І чого ти й досі не виходиш заміж?

– Я вже тобі казала. Кому я потрібна? Та й сип у мене. Треба довести його до пуття. А думаєш, легко... На сто тридцять.

– Ти все там же?

– Дільничною. В кінці дня – ноги гудуть, і вже не знаю, чи це теліпав серце хворого, чи в мене у вухах.

– Все одно не повірю, Маріє. Мабуть, шукала якогось єдиного, особливого.

– Таких немає. То все фантазії молодості. А ми ж – не діти. Я дивлюся тверезо.

– Що ти розумієш під тверезістю?

– А що? Щоб був господар. Поважав тебе і ти його поважала. Ну й... щоб розуміли одне одного. Не якось там... возвишено, а просто... могли прийти одне одному на поміч у важку хвилину. Мабуть, це найважливіше.

Я не міг не погодитися з нею.

– Чого ми ні сіло ні впало завели таку балачку? – спохопилаоя Марія. – Ще й тримаю тебе на кухні, ходімо до кімнати.

– Ну, показуй свої апартаменти.

– Що там показувати? Одинока жінка з дитиною...

Я добре зробив, що одягнув капці – підлоги виблискували чеським лаком. Квартира – не вельми, але на три кімнати, з лоджією, з видом на Дніпро, на Лавру. Чудесна квартирка! На дві душі... І хороший меблевий гарнітур – югославська стінка, всюди чистота, акуратність, гарні, по вельми дорогі, але й не зовсім дешеві дрібнички за склом буфета, на столику та підвіконні. Якщо врахувати зарплату – сто тридцять карбованців...

Дурниці. Я зрозумів усе ще вчора, з телефонної розмови. Гарні жінки, які залишаються без чоловіків, на моє переконання, діляться на дві категорії: одні неначе зриваються з припону, кидаються в шалений вир, міняють коханців мало не щотижня (чи коханці міняють їх), цих жінок видають уже їхні очі: закличні, грайливі, блудливі, вони з самого початку продешевили і віддаються за сережки, а то й за пляшку шампанського, і є інші, в цих очі опущені долу, вони й справді порядні чи майже порядні, її скрізь виставляють порядність, як щит. “Я – чесна, у мене он дочка”, “у мене син”, вони перш за все й живуть для дітей. Таких – хочеться найдужче, й, зрештою, вони і плату виставляють комусь одному найвищу. Я не осуджую ні тих, ні тих, проте таким, як Марія, трохи симпатизую. Так я розгадував Марію з її трикімнатною квартирою, з видом на Дніпро, югославською стінкою, килимами, красивими дрібничками та чоловічими капцямі сорок четвертого розміру. Я поглядав на Марію, і щось бродило в сутінках моєї душі, намагався з'єднати в пам'яті, стулити в одне два уривки однієї стрічки, аж поки не зрозумів – це вже дві зовсім інші стрічки.

Марія показує мені фото сина і його нареченої. Син – не схожші на матір, довгоииднй, широкобровий; наречена – головата, крутолоба, тонкогуба – в такої не розгуляєшся. Звичайно, я цього Марії не кажу. Бачу па стіні фото нашого випуску – довгошиї, окасті чорногузики й чорно-гузочки перед польотом. Отак само стоять вони на краю гнізда й махають крилами. А потім розлітаються, деякі зовсім не вертаються з вирію, інші вертаються, будують собі гнізда на сусідніх осокорах, а буває, схопляться двоє за старе покинуте гніздо й б'ються, поки один не шугоне вниз, чіпляючись крилами за віття й забризкуючи кров'ю зелене листя.

Згадуємо, яко куди залетіло чорногузеня, в якого виросло птаха. Мені аж хотілося крикнути: “Колесом, колесом”.

– Микола... Персона тепер, – каже Марійка. – Кочергою до носа не дістанеш. Але – порозумнішав. Щось з ним сталося. Двічі мені давав путівки в Гантіаді, в санаторій матері з дитиною.

– Я в нього був. Справді, він змінився. А Огир! Он який кумедний. Він женився ще на третьому курсі. Жив на Батиєвій горі. Було посваряться з дружиною, хапає ковдру та подушку й чеше через увесь Київ до нас у гуртожиток.

– Огир ледве не розбився на машині. На “швидкій допомозі”. Грузовик налетів. А Валю Горобець ти ніколи не бачив? Кажуть, вона працює десь у твоїх краях.

– Завідує терапевтичним відділенням районної лікарні. “Колесом, колесом”. Ми перебрали майже половину виводку, й Марія похопилася знову...

– Що це ми завели з тобою! Сідаймо до столу. Та Інка така ж крутихвістка, як і колись. Може й зовсім не прийти. Великим цабе стала. Хто б міг подумати...

Я навмисне до цього часу не запитував про Інну. Не запитував і тепер, сподівався, Марія розкаже про неї сама. Але Марія тільки сказала, що Інна поміняла професію, стала хіміком, захистилася й працює завідуючою відділу інституту. Я не розчув якого, бо інститут Марія назвала вже з кухні.

На столі з'явилося кілька салатів, і цілі, не різані огірки та помідори, й мариновані гриби, й риба під маринадом, і шинка.

– Нащо стільки всього? Начо для міністра.

– Теж птиця не мала. Директор лікарпі! Знаю, як там всі перед тобою гнуться.

– Бояться, що можуть попасти в мої лапи.

– Те ж саме. Не те, що я... Самотня жінка з дитиною.

Я усміхнувся.

– Чого зуби показуєш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До речі, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вітько, ласий ти до жінок, на вигляд святий та божий... А насправді... Мабуть, є їй на чому вішати пальта.

Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марія пильно подивилася на мене.

– Моя дружина – фармацевт. Працює в аптеці. А в такому містечку, як наше, не розгуляєшся. Все на видноті.

Марія про мою дружину більше но розпитувала, чи те її не цікавило, чи боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарці, далі по другій. Марія не маніжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку надпила тільки до половини.

– Чогось тоскно мені сьогодні. Подивилася оце па фотографію... Я її кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це уявила... усіх-усіх. Пам'ятаєш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменів? Брали ковдри і йшли в яр. На одній сідали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. І чистий, як скельце. Гарний ти був... І я теж. А тепер ось... Баба. Життя минуло. Одна радість – син. Може, його життя буде іншим? Може, щось знайде? – Вона покрутила в руках чарку й знову поставила її ца стіл.– А що можна знайти?

– А може, й шукати нічого?

– Це кажеш ти... Сподівався ж впіймати свого журавля. Не заперечуй, я знаю.

– Може, й сподівався, – відказав я. – Але, мабуть... я не здатен його впіймати. Так що робити? Ніщо мені пе заважало. Я багато читав, багато працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, і я міг би... доскочити стільця з вищою спинкою, якби почав працювати ліктями. Але тоді довелося б дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби увесь теперішній мій багаж та нагіочатку... Розставив війська в ешелони. Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумієш.

– Ти їж, знаю я ту готельну їжу, – підкладала мені салати Марія.– Але не дуже й наїдайся. Ще буде запечена в духовці картопля, індичка.

– Ух, мені б таку дружину.

– Не скоморош. А справді... На кому б ти одружився?.. Якби з самого початку. Але з усім теперішнім багажем по цій лінії? Інку я з рахунку скидаю.

– Чому? •

– Ти її не знав і не знаєш. Я запитую в принципі. На своїй теперішній дружині?

Знову Маріїне запитаня било мене навідліг. Знову я страждав.

– Це не од нас залежить. Не од досвіду. Не од знання. Це залежить од чогось... Хтозна од чого.

Я не бачив, що наші чарки порожні, й Марія сама налила їх.

– А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, – засміялася вона. – Що, на мені не одружився б?

Таких піруетів від Марії я не сподівався.

– А чому за мене, Маріє?

– Ну, ти... якийсь домашній. Створений для сім'ї.

– Та це ж найбільша образа для чоловіка.

– Чому ж? Поживши отак, як я чи Інка... Ну, Інка, може, трохи не так... Поживши отак, починаєш розуміти, що таке справжній чоловік у сім'ї. Навіть не такі, як я, розуміють. А ті, у яких коханці розписані на всі дні тижня... Коханців – хоч під рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашній тиран... Ми, такі, як я, бачимо їх наскрізь. А роки летять. І брови линяють... І навіть очі самі починають плакати ночами. Та й коханці трапляються все гірші й гірші.– В її очах і справді стояли хисткі тіпі, які бувають в самотніх жінок.

Марія принесла картоплю та індичку. Я почав різати індичку, і в цей час у коридорі пролупали два дзвінки. Короткі, бадьорі, вимогливі.

– Іпка, – сказала Марія, і пішла відчиняти дворі. В коридорі почувся жіночий щебет, й до кімнати влетіла Інна. Я мимоволі примружився. Якщо Марія була вербичкою або берізкою, то Інна – вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осені, але яка ще не втратила жодного листочка, тільки деякі прихопилися червінню і мовби побронзовіли. Вона, ця вишенька, й далі триматиметься, може, аж до самих морозів, і облетить за один день. І невідомо, коли вона гарніша: в цвітінні, у червоних кетягах ягід чи зараз. Звичайно, так розмірковуємо ми, літні дядьки, піддіди, бо й самі не можемо позбутися думки, що цвіт давно облетів і ягідки всі обірвані.

Але Інна була така ж струнка, як і колись, і такі ж розлетисті у неї брови, і коротка зачіска, хоч і не хлопчача, а така, яку носять сучасні модні молоді жінки та дівчата. Інколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дівчина. І дві ямочки на щоках, і яскраві (ну, це вже від фарби) губи, й південна морська засмага. Вона була одягнена в білий брючний костюм і білі черевики, в руці тримала елегантну сумочку.