Текст книги "Обвал"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Ми почали прибирати на столі, як раптом пролунаїі стукіт у двері. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кімнати вступив незнайомий, велетенської статури, схожий на орангутанга чоловік. Схожим на орангутанга робила його не тільки статура, а й довгі, по-м'авп'ячому (коли мавпа стає на задні лапи), опущені вниз руки, й зсутулені плечі, тільки голова в нього не мавп'яча – велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так – не кучері, а чорні великі ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловік зупинив мене увечері десь на темній алеї парку, я почувався б кепсько.

– Добрий день, Аркадій Васильович, – простягнув він велику смагляву руку. – Хліб-сіль.

Так ось він який, міфічний Аркадій Васильович. Я привітався з ним і чомусь трохи розгубився. На столі ще лежали хліб, огірки, помідори, ковбаса, стояли чисті, щойно помиті склянки.

– Просимо до столу.

Сісти більше було нікуди – на обох кріслах лежали наші з Едиком речі, Аркадій Васильович сів на стілець біля столу.

– Ми оце по-холостяцьки, – пробелькотів я, гарячково виробляючи лінію поведінки з цим не знайомим мені чоловіком. З ним потрібно поговорити, й, очевидно, не в присутності Едика. І, мабуть, слід пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горілку й вино. Я тільки не знав, як це зробити. Я ніколи не вмію робити таких речей, ділові зустрічі за чаркою розмелюють мені душу, вивертають печінку і роблять з мене несусвітного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подібних учтах й інші люди. То тільки в кіно все дуже просто: приходить до бізнесмена бізнесмен, один бізнесмен дістає пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокійно та просто обговорюють, що їм потрібно купити, продати, підпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрібно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадія Васильовича й, ніяковіючи, а від цього напускаючи на себе діловито-суворого вигляду, підморгнув Еди-кові. Той витріщив на мене очі.

– Може б, ти прогулявся перед сном, – сказав я. Едик знизав плечима.

– Куди я піду?

– Ну, гаразд, – по-батьківськи дружньо, а насправді фальшиво сказав я, – ходи до спальні та поштудіюй ще якісні реакції.

Едик забрав книжки, почовгав до спальні. Я щільніше причинив за ним двері. Аркадій Васильович провів Едика довгим поглядом.

– По-моєму, гарний хлопець.

– Та ніби, – скромно опустив я очі. – Намагалися з дружиною тримати... до речі, вона передавала вам вітання... ну, не зовсім у шорах... Та він, по правді, ніколи й не робив спроби зірватися з припону. Не п'є, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапі.– Я розхвалював свій “товар”, а те, що Аркадій Васильович міг не повірити у його високу кондиційність, мабуть, усі батьки отако вихваляють при вступі дітей, вирішив мазнути сірішою фарбою, яка б правдивіше відтінила ту, яскраву.– Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав свої хатні обов'язки, але виконував їх під недремним материним оком. Щоб взятися самому – того нема. Але в порівнянні зі старшим... З тим я мав мороку. Одірвиголова, хуліган. І на батьківські збори мене викликали, й до директора школи, і в міліцію...

На міліції я прикусив язика. Навіщо приплів її сюди? Та й у міліцію мене не викликали жодного разу. І завжди Я отако – розкочегарю вогнище, а потім стає соромно. Ніколи не мав міри. Як оце зараз. “Відтінив”.

– Мені здається, ми були трохи не такі, – сказав я уже значно стриманіше.

– Людей, як і художні твори, потрібно розглядати в контексті історії, – сказав Аркадій Васильович і посміхнувся. Усмішка в нього м'яка і якась дитинно чиста. За такою усмішкою деяких людей можна уявити дітьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступає назовні й підкоряв людину. Усмішка в одну мить перемінила і все враження про гостя, враження мішкуватості, неповороткості, вуглуватості. Він навіть зростом видався меншим. – Тоді був один час, тепер – інший. А ми іноді, в думках переносимо себе, тодішніх, із кирзовими чобітьми і чунями, вінегретом і цигарками “Сєвєр”, вальсами і Ворвулввим, у наші дні. А хлопець справляє гарне враження. Сестра мені про нього трохи розповідала.

“Сестра”... Ага, це ж Любина подруга...

– Так що ми не знаємо, якими б ми були, якби нас перемістили з минулого часу в теперішній.

Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прізвище Ворвулєва, який колись прийшов до нас у інститут і, трохи поспівавши, несподівано розговорився й пробалакав допізна. Потім ми провели його додому, й далі я ходив на всі його концерти, на всі опери, у яких він співав. І – боже мій – сьогодні його не чути зовсім. Гримів же, був знаменитістю. А найдивніше, що я теж рішуче забув про нього, і якби не Аркадій Васильович, то, мабуть, і не згадав би.

– Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, наллємо в ці чарки... та вип'ємо за спомин. А окрім того, суха... – я ледве не сказав: “ложка рот дере”, й знову вчасно стримався, згадавши, що далі в Сковороди йдуть слова про гріх та про хабарі, – розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закінчували інститут?

– В шістдесятому.

– О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити?

– Питець з мене кепський, – вдруге усміхнувся Арка-дій Васильович, і знову та усмішка м'яко осяяла його повне, в чорній куделі волосся обличчя.– Якщо можна – трохи сухого вина. Знижена кислотність.

– А в мене навпаки...– Я налив собі в склянку горілки.– Приїхав оце і наче знову вернувся в молодість... Хоч перепусток туди й немає. Не така вона в нас була, як у нинішньої молоді... Щоправда, поступити у вуз тоді було легше.

– В медичний, мабуть, ні, – заперечив Аркадій Васильович.– На філологію, філософію – легше. Тоді було важко поступити в харчовий інститут, інститут легкої промисловості. І зараз ніби вернулися ті часи... На якомусь іншому виткові. Знаєте, які конкурси цього року в фінансово-економічні вузи? Дванадцять чоловік на місце.

Я несподівано для себе свиснув.

– А па деякі факультети політехнічного – нікому сідати за парти складати екзамени.

– А у ваш... у наш інститут? – обережно запитав я.

– Остаточно визначити дуже важко. В середньому – близько трьох чоловік. Але врахуйте демобілізованих, п'ятипроцентників, підготовчу групу. От і вийде для таких, як ваш син, чоловік по десять.

Я зітхнув.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїв Аркадій Васильович.– Все буде гаразд. Багато одсіється уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рівно. До речі, який у нього середній бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподіваюся, до цього не дійде.

– Чотири з половиною.

– Нормально, нормально.

Мені здалося, що Аркадій Васильович розчарований. А може, тільки здалося. Я долив у склянки.

– Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною ніччю, – чомусь знову зморозив я. Бо справді, розмова про наступні екзамени мене страшенно схвилювала. Ніколи не думав, що вийду з рівноваги. Адже я – літня людина, лікар... Бачив і горе, й смерті. І сам не по чистому полю пробіг. Але скільки разів намагався заспокоїти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо – нічого не виходило. – Хвилююся, як пацієнт перед важкою операцією, – виправився я. – І, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогодні до ректора, але він нічого не пообіцяв. Оце сиджу й згадую своїх однокашників. Чи, бува, який не приймає екзамени...

Аркадій Васильович одпив півковтка. Він мені подобався все дужче й дужче.

– Зайвих... болільників не треба, – тихо мовив він. – Вони галасують, заважають один одному... Це впадає у очі начальству. Покладіться... на долю і трохи на мене. Все буде гаразд.

Я стримано подякував Аркадію Васильовичу і вирішив перевести розмову на інше. Поговорили про інститут, згадали студентські роки, він – свої, я – свої, всілякі придибенції і химерні історії. Він пішов, пообіцявши навідатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потім ми дивилися по телевізору другий тайм гри “Шахтар” – “Динамо” Тбілісі й лягли спати.

День третій

Коли почув її голос, розхвилювався, як хлопчик. Я чомусь особливо хвилююся, коли розмовляю з нею по телефону. Мабуть, це рудимент ще з тих часів, коли упадав за нею, писав їй смішні, наївні, як у всіх закоханих, листи й дзвонив по телефону. Я бачу, як вона стоїть біля телефону в квітчастому халатику, обіперлася плечем на лутку, й мені хочеться заглянути їй у очі.

Мабуть, на все життя накрила нас гілляста яблуня антонівка. Вона простерла віти аж у наші дні, як тоді простягала над лавочкою, укопаною під парканом. Я проводжав Любу, сіли на лавочці... Верталися з кінотеатру парочки, розмовляли, вишіптували свої таємниці, а ми сиділи й слухали, і Люба пирскала в кулак. Яблуня щойно одцвіла, ледве зав'язалися маленькі яблучка. Дві чи три зорі прозирали крізь віття. І – соловейко в берегах. А під ногами цвіт, і вітер доносить запах розквітлого бузку. Скажіть, чи змогли б ви не закохатися такої пори на все життя в молоду гарну дівчину!

Вранці я просто із номера подзвонив Любі. Розповів про готель, в якому живемо, про інститут, про конкурс, вона запитала, чи був Аркадій Васильович і що він сказав, я відповідав їй напівнатяками, й мені було трохи смішно, бо ми розмовляли неначе двоє шпигунів або змовників. Люба знову порадила мені триматися Аркадія Васильовича, передала по дротах поцілунок і вітання Едикові. Я запитав його, чи він не хоче поговорити з матір'ю, Едик знизав плечима: “А про що ми з нею говоритимемо?”

Увесь день ми з Едиком зубрили хімію. Я то ганяв його коло за колом, розділ за розділом, то кидався напрямці – через зелене поле, аби перевірити його реакцію на несподівані запитання, то знову вертався до зораного лану. В обід я витягнув його до їдальні. Ми не дуже довго простояли в черзі, але що то була за їдальня! Ох, це громадське харчування! Салати взялися слиззю, мабуть, вони вже стоять на склянім прилавку з тиждень, розсольник – хоч на собаку вилий, налисники порозлазилися, і сир у них такий кислий, що від нього зводило щелепи. А ще ж спека, а ще ж мухи, а ще ж брудні столи, за якими важко знайти місце. Яке марнотратство часу та продуктів. Та а того сиру й з того борошна наша мама Люба приготувала б налисники, що до їдальні збіглися б академіки і генерали.

По обіді я збігав на базар і купив білого наливу, черешень та абрикосів. Я не дуже люблю фрукти, але Едикові потрібні вітаміни. Черешні він знищив за один присіст, а абрикоси та білий налив лишив на завтра.

Щоправда, в неділю мені знову довелося бігти на базар: яблука та абрикоси увечері з'їли гості. Це були Аркадій Васильович і ще якийсь маленький, чорненький лисуватий чоловік, чоловічок-черевань, чоловічок-барильце – він і справді був схожий на нього, тихий і скромний. Тихий, що ледве тягнув голосок, про нього забували навіть у такій маленькій компанії, як наша. Він сукав у світі свою тоненьку ниточку, але, як я незабаром переконався, ниточку певну, він завжди намагався сховатися в тінь, знав, коли треба відступити, зникнути зовсім, а коли подати голосок. Здається, він усіх боїться, будь-хто може його образити чи й зовсім згладити зі світу, але не ображали, не згладжували, він і далі сукав свою ниточку й висукав трикімнатну ізольовану квартиру в колишньому професорському будинку, й дачку над Десною, і сіренькі “Жигулі”.

Ледве гості зайшли до кімнати, Едик підхопився й пішов до спальні. На порозі він оглянувся, й ми зустрілися з ним поглядом. Ми й далі були з ним у спілці, розуміли один одного з півпогляду, але мені здалося, що цього разу наша спілка не зовсім хороша. Мою душу обвіяло гірким димком, щось я втрачаю у ній, і, можливо, з власної вини.

– Це – Євген Сидорович Онищенко, – відрекомендував мені маленького чорненького чоловічка Роговий. – Він у курсі всіх справ на факультеті і в приймальній комісії. Він може проконсультувати вас... Ну, з усіх питань. Сьогодні він залишить вам набір можливих варіантів задач і прикладів з математики.. Це не ті самі задачі... Так би мовити, ті самі варіанти. В принципі. Ті, що будуть у білетах – схожі.

Онищенко мовчки хитнув головою. Мені хотілося запитати, де вони доп'яли ці задачі, але я не запитав. Натомість дістав вино, коньяк, абрикоси та яблука. Від бутербродів з ковбасою і сиром гості відмовилися. Аркадій Васильович пив мало. Так само мало пив Євген Сидорович. Тільки я вихилив одразу півсклянки коньяку, я немов притлумлював щось у собі, припікав його жаром алкоголю, й воно глухо вовтузилося та скімлило, але голосу не подавало. Потому я випив ще півсклянки й розбалакався, переповідав цікаві, здебільшого смішні історії, які стосувалися моєї роботи та життя нашого містечка. Я розповів, як ми полювали з головою облвиконкому та його помічником і як вискочила лисиця й побігла на помічника, а той почав гукати до голови – стріляти йому чи не стріляти, хотів узгодити, бо нічого не робив без узгодження, а лисиця майнула в ярок і втекла, і як обласний прокурор пустив по сліду собаку й собака таки вигнала лисицю на нас, і виходило, що я тільки й полюю та відпочиваю з великим начальством, я намагався виглядати в очах моїх співбесідників значною і веселою особою. Я називав імена відомих людей, що жили в нашій області, переповідав усілякі пригоди з цими людьми, які, може, з ними й траплялися, але не за моєї присутності, бо декого з них я й бачив усього кілька разів, та й то за столом президії, сам сидячи в залі. Я хотів розвеселити моїх гостей, і розповів, що ми недавно збудували для працівників нашої лікарні будинок, і мені, як головлікареві, довелося його ділити, й скільки було чудес, і що довідався про своїх колег. “Ходить один і ходить, а я йому пояснюю: на три чоловіки трикімнатну квартиру не положено, його немає два тижні, а тоді він прибігає й очі в нього горять, як фари: “Давайте мені трикімнатну квартиру, в мене завагітніла жінка”. – “Коли?” – “Вчора”. – “Приводь на обстежеяня”. І в трохи жартівливій формі похвалявся: у нас, мовляв, унітази одчиняються на фотоелемент і замість вішалок в коридорах поприбивали роги, одначе не сказав того, скільки клопотів він мені коштував, той будинок, якою ціною доводилося вибивати кожен кубометр цегли, кожну раму та кожну паркетину, скільки годин провів у приймальні того ж голови облвиконкому і як він мені вичитував за порушення санітарних норм у списках на квартири, скільки було анонімок і пояснювальних листів, я навіть не сказав їм, що не взяв собі в тому будинку квартири, хоч мав на те право – сім'я шість чоловік, – а збудував для старшого сина кооперативну квартиру. Я хотів виглядати у їхніх очах значною особою. Я знову був огидний собі, але чого тільки не зробиш для свого сина.

Аркадій Васильович усміхався своєю м'якою усмішкою, Онищенко сидів, потупивши маленькі крапчасті очі у дзеркало в кутку, здавалося, він хотів там щось видивитися або розглядав власну персону.

А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадієм Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу і таку чуйність.

Гості пішли, я прибрав на столі, потім ми з Едиком вчили хімію і лягли спати.

Я щільно завісив вікно важкою шторою, залишив лише маленьку щілинку – щоб не проспати ранок, щілина світилася тьмяно, тільки вона, здавалося, зв'язувала нас із світом. Ми були у ньому самі, вдвох, і я знав, що світові немає до нас діла, а нам до нього. Так мені подумалося, а потім я пошкодував тією думкою, адже єдина опора людини у світі – в іншій людині, ми тих інших людей часом обманюємо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми їх любимо або принаймні чимось зобов'язані перед ними. Я люблю своїх старих батьків, які живуть у далекому селі, я їх люблю, хоч вони ніколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до інституту, навіть не знали, в який інститут я поїхав поступати, вони й грошей мені майже не надсилали, бо в них їх не було, але я їх однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гості, мене і моїх дітей, хоч ніколи не виявляють уголос своєї великої радості, такий уже був у нас у родині суворий закрій, який пішов від закрою батькового батька і, мабуть, ще далі. Я не почуваю ні до матері, ні до батька отієї щемної любові, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потім, я розумію, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньої великої любові, й мені соромно та боляче за це перед самим собою. Я двічі забирав додому батька, фактично витягував з того світу – один раз після гнойового плевриту, другий – після серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневі подушки, готував їжу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорікнула мені на тісняву, клопіт, навіть не подала вигляду, хоч і їй було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безліч її недосконалостей, навіть більше ніж недосконалостей, я люблю своїх дітей і готовий для них пожертвувати всім, навіть життям. Так, так, думав колись і про це. Я не герой, не сміливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибір, жити мені або котромусь із синів, я, не вагаючись, із страхом і мукою пожертвував би для них своїм життям. Але я почуваюся прив'язаним не тільки до своїх рідних. Я несу в серці любов, і гнів, і відповідальність не лише до них і за них. Я це знаю. Так, я лікар, і несу відповідальність за хворих. Яку відповідальність? Службову? Неправда. Точніше, не зовсім правда. Я почуваюся... ну не те що відповідальнішим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, біля хворих простих, нещасних, згорьованих, мені чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, і ось повернуся додому, жартуватиму з дітьми, піду в кіно або на іменини до приятеля, а вони лежатимуть всю ніч, втупивши очі в білу стелю, наодинці зі своїми болями. Ці люди іноді мене й нервують, виводять із рівноваги своею неслухняністю, примхами, і я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякі мої колеги, навіть товариші. Як, скажімо, Ігор, який, коли я бігав із списками на затвердження квартир, шепотів мені на вухо: “Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше”. Мабуть, я не зовсім принципова людина, бо не викреслив його зі списку, та й інші горлопани отримали більше за скромних, бо ті не обридають, а ці не дають нам жити, і, щоб відчепитися від них, забезпечити собі спокій, віддаємо їм найкращі шматки.

Я давіто зрозумів: у нашому серці йде пекельний, нещадний бій, і тривав він все життя. Тисячі зваб хилять нас то в той, то в інший бік, тисяча адвокатів, найнятих нами ж, опраидовують усі паші вчинки, а прокурор здебільшого буває тільки один, і не завжди він непідкупний. Хіба ію примелькуються нам, лікарям, за життя людські болячки, людські страждання, хіба можемо ми помирати за кожним хворим, хіба може вистачити в серці того ярого запалу, з яким проголошуємо в юності клятву Гіппократа! Навіть про власних дітей закрадається думка: чи варто віддавати їм усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким він став – посередністю, а в тебе вже лишився по такий і великий шмат життя, і ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатів примушувати себе чеспо викопувати обов'язки – оце і все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Мені хочеться думати, що в світі є інші люди, чия душа відторгує все чуже, погане, живе законами добра та істини, вона просто корчиться від неправди, й через те людина не зпав розладів з сумлінням. То – безгрішні люди. Живуть вони важко, але щасливо своїм внутрішнім спокоєм. Здебільшого такими є всілякі диваки, люди екзальтовані або ті, які офірували своє життя великій пристрасті – боротьбі, мистецтву, науці. Вони тримають на своїх плечах світ.

Мені не спиться. Чую, що й Едик перевертається на своїй розкішній постелі.

– Ми рано полягали спати, – каже він. – Я увімкну світло, почитаю.

– Не треба забивати голову читанням.

– Гаразд, – легко згоджується він, і далі – зовсім по-дитячому:– Давай у щось пограємо.

– У що?

– Ну, наприклад, хто назве більше бензоколонок у нашій області.

Я посміхнувся. Я певний, що назву більше, адже часто їжджу у відрядження на машині.

– Давай.

Але Едик називає вдвічі більше.

– Звідки ти їх знаєш? – дивуюся я.

– А я колись дивився по карті.

– О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лікареві потрібна добра пам'ять. А тепер спробуй перерахувати всі, які знаєш у нашій області, музеї.

– Рахую.

Едик і тут обіграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю.

Ми довго лежимо мовчки.

– Та... – окликає мене сип.– Про що ти думаєш? Ось зараз, перед сном?

Його запитання звучить так наївно, так по-дитячому, що мені хочеться розсміятися. І я таки сміюся, а потім одкашлююся. Не можу ж я сказати Едикові, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дівчат. Ну тобто про жінок. Це не якісь конкретні думки, а швидше фантазії та варіації на вільні теми. І ще й досі закохую в себе Інну – неприступну суперкрасуню нашого інституту, про яку й помріяти не міг, інших знайомих красунь і незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всілякі штукенції. Навіть стаю королем якогось тропічного острова й веду своїх смаглявих підданців війною на інших смаглявих підданців та одвойовую свою красуню, яка потрапила до них у полон.

Але я мимрю щось невиразне.

– Які там думки на старість. Щось завжди болить. Думаю про клініку... Хочемо побудувати хірургічний корпус. Щоб його ізолювати й щоб там була світла операційна. – І поспішаю відповісти контрзапитанням. – А ти про що думаєш?

– Я? Ну, в мене думки фантастичні. Наприклад, я часто стаю невидимкою.

– Для чого? Красти гроші?

Едик посміхається. Мені, звичайно, того не видно, але синову посмішку бачу виразно. Вона у нього якась особлива, її важко розгадати, вона надто багатозначна. Найчастіше Едикова посмішка здається мені таємничою і не завжди гармонує з очима. Я дуже люблю усміхненого Едика, хоч іноді й побоююся того усміху.

– Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнітофоном і підслуховую розмови усіляких великих людей. Міністрів, прем'єрів, президентів. І тоді – вони в моїх руках. Що хочу, те й вимагаю від них.

Мені гарно од того, що Един так довірливо розповідає про свої фантазії-мрії, але чомусь його фантастичний сюжет мені не зовсім подобається.

– Або я туди запускаю робота, – каже Едик. – Він теж з магнітофоном. А коли потрібно – то й з вибухівкою.

Я мовчу. Замовкає і Едик. Він повертається на праішіі бік, обличчям до мене (ночуваю це навіть у пітьмі), іі рантом каже:

– Тату, чого ти став лікарем?

Запитання захоплюс мене зненацька. Навіть не зпаю, що відновісти. Звичайно ж, по про поламані курячі ніжки та про нариви на телячій спітпі маю казати. Синові треба виповісти правду. Всю правду, а вона така, як струп під биптамії. Якщо казати правду, то треба розповісти про то, як ми тяжко жітлії в ті роки, як намагалися вирватися із злиднів – драпих чобіт, нудотно-солодкої од мерзлої картоплі юшки па сніданок, обід та вечерю, солом'яної стріхи, яка притікає, і там, де капає вода, – попідставлювапі відра, чавунці, ночви, важкі краплі падають у них, і це дуже сумпа музика, яка інколи будить і вночі; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч і ходили у дірявих штанях, багато знали, спрагло мріяли. Ні, ми не мріяли про затишні квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навіть не думалося; ми просто до чогось рвалися – до світла, до знань, до усталеності, але зовсім не до ситості та ошатності. А хто в нас у солі найохайніше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир? Хто мав найкращу бібліотеку, книги з якої було мені дозволено брати? Лікар. Наше життя тоді було хистке й ненадійне. Окрім того, я повинен розказати й про себе. Є люди, які живуть чеканням катастрофи, їм весь час здається, що з ними ось-ось щось станеться, в душі у таких людей завжди тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, і тоді серце завмирало, я знав, що інші хлопчаки так не думають. Смерть, як навічне щезання з цього прекрасного світу, як згорання в тузі по чомусь не-звершспому, незвіданому, чого не судилося звідати нікому. Літній досвідчений лікар, я навіть зараз трохи по-іпшому сприймаю смерть в лікарні й поза її стінами. Сьогодні вранці, повертаючись із базару, я купив розкішний альбом “Київ” і погортав його. Мою увагу не стільки зупиняли старі стіни, пам'ятники, ланцюговий міст, готель “Контиііопталь”, скільки візники, що сидять на передках бричок біля готелю, курсистка в довгій сукні йде через площу, ферт у циліндрі розчепірив циркулем ноги і дивиться вслід курсистці, дві тітки з корзинами, які щось їдять... Все це зникло, щезло – з бричками, корзинами, бруківкою, палицею ферта, неначе й не було його. Все тодішнє життя, весь його стрій з надиханою атмосферою, галасом студентів, випарами з шинків і співом оперної актриси. Лишилося наново нередихане повітря, колись вже пропущене через інші легені, вода, в якій купалися і яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку вони нішли. Вся земля – це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять живі. Мені здавалося, що з допомогою лікарського фаху я подолаю те своє відчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокійно, як дивлюся на спопеліле поліпо чи розвіяну хмарку, що я дізнаюся про якусь таємницю, яка звільнить мої думки від смертної оболонки, а тіло від страху. Я не був боягузом і часто вступав у бійки, били мене, бив і я, я шалено гасав па конях і літав на топких, небезпечних гойдалках, які іноді робили повний оберт, “сонце”, але про ту смерть я не думав. Я думав тільки про сам факт людського щезання.

Звичайно, з роками я дізнався: лікарський біль втрати трохи не такий, як інших людей. І пе те щоб у наших очах знецінювалося людське життя, просто пас уже не може приголомшити сам факт смерті, немає отієї містичності, яку вона несе в собі. Ми змушені холодно й розважливо аналізувати роботу серця, мозку, кровотворних органів, в ту мить абстрагуємося од конкретної людини. Проте, на жаль, є серед нашого брата й такі, для яких людина й справді лише кишковий тракт, печінка, нирки, а не високий інтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повірить, але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися їм, звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки нині, просто я мріяв, як когось рятую, найчастіше це була красива дівчина, й вона потім виходила за мене заміж, але це також був хворий на якусь невідому хворобу, яка сушила його впродовж років,– найкращий сільський шахіст дядько Павло, його так і називали Хворим, і моя тітка Ольга, котра копала від туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна відокремити від іншого.

Я розповідав про все це Едикові, відчуваючи, що розповідаю не так, і подумав: про все це й пе можна розповісти, бо я ніколи не зумію переселити Едика з оцієї кімнати готелю, з нашої квартири в стару хату з чорпою, в зелених грудках моху стріхою, за два кроки від якої притулився ще нужденніший солом'яний погрібник, а за погрібником лісяний хлів, біля нього – купа гною, на якій гребуться три зозулясті і дві рябі курки. Він пе зрозуміє, яка ти радість пізно восени відшукати па городі по ледь помітному листочку самосійну морквину, притягнути додому з шляху зламану вітром гілляку, холодного осіннього вечора залізти на піч та сховати в гаряче просо або тепле підіпріле жито ноги. Я не можу бодай на мить приклепати до його долопь важкі мідні п'ятаки мозолів від заступа або засіяти на його стрункі йоги порепи-ципки, які щемлять від ранкової роси. Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що він дуже любить, приїхавши до матері в село, походити босим по ранковій росі. Щоб ти сказився, подумав я, чи ти ніколи по пій не ходив, чи ти забув: ранкова роса навіть улітку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть, задерев'яніють, то мовби не почуваєш холоду, а трапа од тієї роси сива й здається присипана інеєм. У неї страшно ступити, до неї страшно діткнутися думкою.

– А чому хочеш стати лікарем ти? – запитую я, домучивши розповідь.

– Ну, я... послужив прикладом ти,– майже не задумуючись, відповів Едик. Мені солодко потепліло в серці. Я розумію, що його відповідь не повна, навіть якоюсь мірою не переконлива, але її вистачав для того, щоб почуватися щасливим і навіть... гордим.

– Та!.. – знову по довгій хвилі обзивається Едик. – А в тебе були важкі випадки? Такі, що хотілося поміняти професію?

Тенор уже відповідаю без довгих роздумів:

– Важких випадків було чимало. Навіть зовсім недавно... Минулого місяця. Лежав у нас у терапії інвалід війни з виразкою шлунка. У моїй терапії, ти ж зпаєш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка – од кульової рани. Інвалід був страшенно виснажений. Важив сорок сім кілограмів. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачіпав. І лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профілактики. І от... Продивився. Прогавив. Прорив! Прободіння. На лікарняній койці. Рятували в хірургії. Ледве врятували. Ніхто не вірив, що виживе. А він вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлібною шкуринкою заткнуло дірку-рапку, дуже мало їжі вийшло з шлунка. Не прожував як слід шкуринку, й на пій затрималося його життя. А він – дякує... Мені б, звичайно, не було нічого... по службовій лінії. Ну, скільки б вже я пережив і що б передумав!.. Він ще молодий, порівняно, звичайно, п'ятдесят вісім. Розказував, як двічі падала біля ніг міна й не розривалася. Мав чоловік на війні щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому пенсії, бо він молодим відмоііиися од неї. А тепер виявилося, що її дуже важко вернути. Кляті бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося... Але міняти професію пе збирався ніколи. Я у неї вріс, вона – це я. Ну, як би тобі... Хіба можна поміняти своє життя? Жити по-іншому можна, але думки, душу свою поміняти не можпа. Скажи, ти пам'ятаєш оту жінку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ятаєш?

Един но відповів, я прислухався. Син дихав рівно та глибоко, як дихають уві сні всі молоді, здорові люди.

День четвертий

Ранковий чай приніс Едик. Ніс його жартівливо-урочисто, чергова чи покоївка дала йому квітчасту тацю, й він її тримав на трьох пальцях, як вишколений офіціапт. Чай, а також порізаний на кружечки лимон на блюдечку. Дарунки Едикові за його молодість. Але, мабуть, не тільки за молодість. Він розмовляє з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та просто, навіть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А мені здається, що на мене сердяться завжди.