Текст книги "Перунові стріли"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

І пішли мій пращур Рибка і хто живий лишився далі на північ. Там де болота навіть лютої зими не замерзають. Там вони зрубали кілька істобок і стали вони зватись Рибчина вьоска. Потім і звідтіля довелось піти на нове місце. Поки залишки роду пристали до цієї громади, де і я, Бравлин, народився. І ще я хочу сказати ось що. Пращур Рибка на третій рік вигнання кудись зник. Повернувся тільки на Масляну. Потім вже, як Рибки не стало, через роки дійшла вістка ось така. В Іскоростені Перуновими стрілами було побито старого провідника по древлянських селищах. І було вбито двох його синів і онуків. І роду його не стало. І двом варягам із Іскоростеньського нового городка Перуновими стрілами пробили кольчуги і протнули серце. І казали, що стріли були червлені, як ті, що колись надсилав данникам вовкулака Олег… А більше, і до цього дня, Перунових стріл не об’являлось. І такого стрільця, як пращур Рибка, ніде не було. По всіх селах і вьосках від Вручею та Іскоростеня до Прип’яті. І лук його ніхто не міг нап’яти. Навіть мій дядько Півень…

Малий Півник замовчав.

Опадали блакитні сутінки.

І Баба Леля мовчала. Дивились кудись поверх голови хлопчика і ворушила старечими бляклими вустами. Простягла велику теплу руку і поклала на голову Півнику.

– Оце тебе слухала і разом із тобою згадувала, що мій дід Рибка мені розповідав. Добре все переповів. Тепер знаю – як мене не стане – ти все пам’ятаєш. Як будуть у тебе діти – розкажи їм все, як є, так як ти мені переповів. І ще пам’ятай сам і дітям передай ось таке. У кого в жилах хоч частка Ігоревої крові б’ється – вони варяги, люті пси і людолови, у якому б вони коліні не були. Ти їдеш у далекі, предалекі світи – аж у самий Київ. І там правлять нащадки скаженого вовкулаки Ігоря. Ніколи не забувай цього. Може ті владці і прихистять тебе і благодіяння тобі зроблять. Всякі чудеса бувають. Але то все до часу. Згадай Бравлина твого тезку, згадай славного Рибку. Бравлина покалічили, бо служив Оскольду. Рибку хотіли в сіті рабства-челядинства впіймати. І цей, їхній пес, Судомирович, вже в сільце загнав твого нерозважливого дядька. Добре, що він рушає до Києва. Там обітреться межи людей і вислизне із боярського зашморгу. От побачиш. То є такі люди, як твій вуй, що розумнішають, коли добре собі лоба наб’ють. А ти, дитино, не такий. У тебе є гаряча кров твоїх пращурів. Ти не пропадеш. Скрізь випливеш. Хоч і будуть у тебе всякі важкі пригоди. Я з тобою, хлопче, не прощаюсь, бо сподіваюсь – доживу до твого повернення… А як і не доживу, то знаю – ти мене ніколи не забудеш.

– Я тебе ніколи не забуду! А ти, Бабо Лелю, ще поживи! Не вмирай! Бо як ми без тебе будемо?!

– Ну, як помру, то якось будете. А пам’ять пращурів ти збережеш. Більше такої голови, як у тебе, немає ні в кого з усіх наших родичів… Бігай вже до дядька – завтра вам у дорогу! Шасливої тобі путі, онучку!

– Дякую, Бабо Лелю! Тільки давай я тебе до комори відведу! – І Півник підставив під велику теплу руку старої своє гостре плечико. Баба Леля вдавала, що спирається на плече малого, і поволі дочапала до свого ліжбища в коморі. Сіла. Там було геть темно.

І тоді Півник став навшпиньки і поцілував Бабу в щоку. І відчув на губах солоний смак сльози. Зніяковів, а тоді вигукнув:

– Бувай здорова, наша Бабо Лелю! – І чимдуж побіг по стежці до опадки. І в неї з річки напливав легенький туман.

Десь ліворуч, у порубанім лісі, на пожарищі закричала дрімлюга.

Далі праворуч, у діброві, запугав пугач. Аж луна пішла.

Та це не злякало Півника. Він біг і підстрибував і наспівував веселу співомовку-загадку:

Виса – висить!

Хода – ходить!

Виса – впала!

Хода – з’їла!

ПОДОРОЖ ДО КИЄВА

Перед самою дорогою боярський ключник приніс дядькові здорового червоного півня у клітці. Це був найбільш задерикуватий півень. Бився і з птахами, і з собаками, і з худобою повсякчас, а співав тихо і хрипко.

Але в подорожі їм і такого крикуна вистачить, щоб не проспали мандрівці.

А сам дядько Півень взяв у дорогу великого кудлатого, полової масті собаку на ім’я Реп’ях. Реп’яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.

Але дядько Півень так принадив його до себе, що за якийсь час вже ніхто не міг ним, крім дядька Півня, керувати.

Зараз дядько Півень надяг собаці широку обручку з гострими шипами назовні – захист і проти чужих псів, і проти татей і вовків.

– Підемо до Києва, собацюро.

І вже пес від нього нікуди не відступав.

Ті, хто був піший і мав у дорозі сидіти на возі, в садибі стояли біля возів.

А дядько Півень та ще один старий холоп боярина на ім’я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на ім’я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Талець і Будий з довгими рогатинами, луками і великими ножами при поясі. І до того ж, кожен із подорожніх мав свою сокиру.

Найкраще упоряджений – дядько Півень. Рогатина, сокира, лук, стріли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський ніж погойдувався на поясі.

Нарешті настав час рушати.

Паламар, що був замість попа, вийшов із різьбленим дерев’яним хрестом і благословив усіх відбуваючих.

Тоді дядько Півень дзвінко і сильно хльоснув батогом.

Рипнули колеса возів.

І валка почала виповзати із боярської садиби.

Боярська челядь, холопи і дворові люди – всі проводили робітників.

Найдовше за валкою йшли жінки полонених Ляха та Німця.

Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранців на роботу до Києва.

– Хіба ти сам добре не знаєш, що Лях і Німець найгірші мої холопи? А хліб жеруть добре! Нехай ідуть і роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик піклуватиметься.

Та управитель мав одну пільгу серед інших челядників – часом говорити хазяїну правду.

– Я боюся, що вони втечуть.

– Якщо десь вони загубляться в нетях, тоді в мене в сітях лишається Півень. А його я не віддам і за кількох холопів. Ти знаєш, що він зо мною угоду скріпив? Тепер він за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть – жінки їхні із синами-первістками в мене в рабстві лишаються! Підростуть – будуть мені робичичами.

Коли валка возів і вершників і кількох повідних коней прийшла до межі боярської землі, всі проводжаючі спинились.

Вони минали село і звертали праворуч, щоб заглибитись у ліс. Як від кузні до шляху вибігла донька коваля. Підступила і подала Півнику намистину, ту самісіньку!

Мандрівці повернулись до малих, подивились, але ніхто не стишував ходи.

Валка йшла і йшла вперед.

Дядько Півень звівся в стременах, озирнувся на малого, ледь усміхнувся, та відвернувся, і більше не обертався.

Реп’ях, витягши шию, нюхтив – чим пахне від доньки коваля.

– Візьми. Це твій оберіг!

– А звідки в тебе?

– Бо чародійка наша родичка. Вона закляла на твого дядька і на тебе, щоб ви ніколи не вернулись сюди… Намистину я знайшла в потаємному лісі.

– То ти з нею ходиш туди? – бовкнув Півник, хоча добре знав – про чародійські місця не говорять і не питають. Бо за це чародії можуть наслати порчу.

– І я, і мій батько! Тільки ти не кажи дядькові! А чаклунка – моя тітка.

– Ти не зрадила її?

– Чому?

– Ну, бо ти віддала мені намистину… Вона ж чародійка – знає все потаємне і тебе покарає!

– Дурне! Вона сильна проти чужих. А мій батько добре на ворожбі знається. Його сила мене захистить. І я вже в собі починаю силу відчувати. А про це ні вона, ні батько не знають.

Намистина лежала в дівчинки на долоні, насилена на тонкий шкіряний пасочок.

Півник узяв і одяг на шию. І намистина зразу ж лягла теплою ваговитістю поруч з натільним бронзовим хрестом і олов’яним змієвиком, що боронить людину від усякої недуги.

– А що сильніше – хрест, змієвик чи намистина?

– Думаю, що намистина найсильніша! – відказала дівчинка. Бо ні оберегом, ні хрестом ти не вибив їй зуба.

Вони стояли один навпроти одного і мовчали.

А валка невпинно сунулася шляхом і все віддалялася від села.

І пес загарчав занепокоєно, прикликаючи Півника наздоганяти валку.

Тоді Півник, ніби намагаючись запам’ятати дівчинку уважно, оглянув її усю від голови до ніг.

– А що тобі привезти з Києва? – спитав дівчинку.

– Ну, ти нічого з Києва мені не привезеш. Бо ти не повернешся сюди. Бо тітка таке проти вас закляла і наворожила, що аж страшно! І головне – щоб ви додому ніколи не повернулись.

– А я не боюся твоєї тітки! Що тобі привезти?

Дівчинка подивилась на нього згори вниз і мовчки усміхнулась.

– Я тобі обіцяю таке, таке щось гарне… Навіть сам не знаю… Але таке, таке!

І зразу схопився з місця і чимдуж побіг за валкою. Реп’ях поруч.

Дівчинка прокричала йому вслід:

– Щасливої дороги!

ШЛЯХ

Коні бадьоро товкли лісову дорогу, але пісок поглинав тупіт копит, а колеса скрипіли, пищали, співали кожне своїм голосом і на свою силу.

Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.

Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.

Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.

Коней розпрягли і поставили посеред табора.

Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:

– Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?

Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.

– Коней не пущу на пашу – таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.

– Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… – говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.

– Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… – і він повернувся до полонеників і наказав: – Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти – адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.

Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.

Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.

Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.

Вечеряли при зірках.

На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.

Старші холопи почали ремствувати – хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!

– Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка – золота здобич для татей.

Півник взяв клітку і покликав Реп’яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.

Але дядько відтяг небожа в затінок воза.

– Отут спи! – Кинув попону зі свого коня. – Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його – ні!

Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,

Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.

Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.

З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.

А далі знов тиша.

Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.

Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.

Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.

Більше до самого ранку Півник не прокидався…

…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.

І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.

Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.

Дядько взяв малого поперед себе на коня.

– Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.

А сам подумав: «Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!»

Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі – високий пагорб над заболоченим лугом.

Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.

І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.

Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.

Четвертого дня дорога вийшла у світлий сосновий ліс.

Талець попередив дядька – далі будуть болота.

Тому задовго до вечора зупинились.

І почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевіряти.

І якось трапилось так, що півень Червень опинився далеко від своєї клітки. Він розгрібався під кущем шипшини і призивно кокотів, закликаючи до трапези своїх неіснуючих жінок. Реп’ях був при півневі. Реп’яха ніхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але він був поряд півнем.

І тут раптом з-за високих дерев вилетів здоровенний яструб і каменем упав на півня.

Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб і встиг схопити яструба за крило і за горло. А в друге крило вчепився Реп’ях. А яструб одною лапою вп’явся в спину півня Червеня, а другою в чубок Реп’яха.

Дядько миттю підоспів на допомогу – дуже злякався, що яструб вдарить малого в очі.

Півень, звільнившись від нищівних пазурів яструба, кинувся до людських ніг, як до надійного захисту і притулку.

Реп’ях відійшов осторонь і заходився ретельно зализувати чубок.

А Півень, не дарма ж він такий хист мав до ловів, в одну мить сплутав яструбу його жовті пазуристі лапи і заходився прошивати махові пера.

Яструба посадовили в клітку.

А побитого і переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидів на руках принишкло, лише час від часу вивертав голову і дивився в небо.

У клітці шаленів яструб.

БОЛОТО

Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготові жердини і линви.

І дядько, і Будий спішились. Тільки старий Талець їхав верхи, бо під ним був кінь, який двічі пройшов цю дорогу. Адже відомо, що те, чого не запам’ятає людина, тварина враз охоплює.

Дорога, скільки вони йшли через болото, коливалась під ногами. Місцями болотна руда вода заливала їхній шлях і здавалось, що ось розійдеться трясовина і поглине усю їхню валку.

На безкраїй болотній низовині то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках зміїлись цупкі берізки.

Дорога на болоті петляла вужем. Але всі добре знали – можна йти лише цією крученою дорогою. До всього, та це й головне – кінь під Тальцем ішов спокійно і неквапно.

Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенські присадкуваті сосни, що розстелили своє могутнє віття низько над землею.

І раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, задні колеса опустились із шляху в трясовину.

Дядько Півень закричав переднім Тальцеві і Будому щоб вони вели вози до берега не барючись. А іншим наказав витягати воза на шлях, що був укріплений, чи просто накладений мостками, плетеними із лози.

Люди похапались за дишло, за збрую коней, за передні колеса воза і тягли на гатку, аж їм хребти тріщали і очі рогом лізли.

Останнім був віз із начинням, і біля нього Півник. Він тримав коней під вузду і не знав, що ж далі робити.

Люди тягли і не могли зрушити воза з місця.

І тут хлопчик побачив – йому звідсіль було добре видно – чому це сталося. Завалений на бік віз тримала міцна, як залізо, жердина! Вона встромилась знизу межи спиці правого заднього колеса.

Люди метушились біля возу, підставляючи під передок свої плечі й слини. Підіймуть трохи воза, а з ним і гатку піднімають. І почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись,

Тут Півник зрозумів, що досить людям ще раз підтягти воза, а потім відпустити, тоді все – кінець! Плетені мостини розповзуться, і коні й люди посунуться в трясовину.

Він не став ані кричати, ані пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала між паками, і метнувся до задніх колес воза рубати жердину.

Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старші на нього й не звернули б уваги.

Та коли він став цюкати сокирою, старші опинились і вмить все зрозуміли.

– Тихо! – загорлав дядько Півень. – Тримайте так, а я зараз!!!

Він схопив свою нову сокиру, оголив лезо і поліз через передок воза.

І зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сікти сокирою по жердині.

Робітники напружились і щосили тримали воза, щоб він не порушився з гатки.

Ось, нарешті, жердина під сокирою тріснула. Люди та коні потягли, і віз виліз на гатку…

З великою обережністю, прислухаючись до кожного кроку, дядько і небіж провели останній віз через порушену гатку.

Поки вони провели останній віз із начинням, на узвишші уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.

Дядько аж почорнів од злості, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночівлю отут – біля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини і лагодити ту чортову гатку.

ДО ГРАДУ

За болотами пішли соснові ліси.

Тепер ішли через світлий сосновий ліс, що перебивався великими галявинами.

Кілька разів оддалік бачили гостроверхі тини невеликих лісових сіл. Стали їм і люди траплятися.

Подорожники і повозники з кіньми та поклажею, пішці з торбами й коробами. І всі поспішали на південний схід, до славного стольного града.

Ось нарешті і вони дістались до Ірпеня.

І тут пригода сталася, тільки вже не з ними. На відмілину наскочила здоровенна лодія-берлина. На ній до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фігурки до гри в тавлеї, різні невеличкі обереги для дітей. Це Півник знав, але щоб отакі брили цього дорогого каменю вживати на будові?! Це було неймовірно!

П’ятеро гребців з берлини благали допомогти їм – швидше стягти лодію з мілини.

Дядько Півень, подумавши трохи, згодився. Тільки спочатку перевів через брід на правий берег усі вози, а тоді вже заходився рятувати човна.

Волочити спробували з мілини. Та гай-гай, нічого не виходило, бо швидка течія вже встигла намити навколо пісок.

Довелося чимало вантажу, між іншим, і каменів перенести на берег.

Припрягати коней до берлини і стягувати на глибоке.

Берлина важко зарипіла, зашелестіла дном, голосно затріщала в основі щогли і поповзла по мілині на глибоке й темне плесо води.

Берлину човнярі підігнали до берега і добре прив’язали до велетенського дубового пенька.

Та й вирішили ночувати разом.

Човнярі були кияни, княжі люди. А плавали вони по Ірпеню та по інших річках на Правобережжі. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом і деревом.

З Києва возили на продаж, на обмін глини білої київської горщики, кухлі, світильники, скляні обручки, перстеньки, малесенькі пляшечки, намисто скляне.

Торгували в селах, підіймаючись по Ірпеню та інших річках у глибині землі Древлянської.

Зараз у їхній берлині було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорічним, великі балабушки пахучого воску.

Їм пощастило, що вони застрягли якраз на броді, коли дядько Півень з усіма холопами переправлялися через річку. Тому вони й були щедрі й пригощали хмільним медом боярських людей.

Півнику вони подарували свистульку-коника з дірочками на боці, щоб вигравати на ньому як на справжній сопілці.

Дядько Півень пив обережно, щоб ні в якому разі не сп’яніти. Він добре пам’ятав, що відповідає за всю валку, за всіх і холопів, і коней.

Один весляр звідкілясь витяг бубон, другий сопілку, і пішло гульбище з музикою, танцями. І навприсядки, і з прискоком, і вихилясом.

Півнику так сподобалось, що він схопив свого дарованого коника і взявся підігравати веслярам. І нічого – виходило. Встигав за старшими, не збивався ані з мелодії, ані з ритму.

Півень бачив, як дядькові аж руки-ноги посіпуються, так він хоче танцювати, та дядько стримався. Він тільки з якоюсь натягнутою усмішкою споглядав веселощі.

Поклалися спати далеко за північ, а збудив малого дядько зовсім рано.

– Іди – полюй! Треба твого яструба добре годувати…

Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями від учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами і з одного помаху пращі поклав під берегом куличка.

Крижані роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли він лугом біг до табору.

Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Ірпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.

Півник запхав кулика до клітки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вівсяну кашу.

Сніданок закінчили.

Коні запряжені. Будий, Талець і дядько верхи, останні холопи на возах.

Веслярі стали до берлини-лодії. Роззуті всі, із закасаними холошами ногавиць.

Посунули, попхали судно на глибоке.

Спочатку поволі, далі швидше. Веслярі підстрибуючи перевалились у берлину, сіли.на лавки-бесідки, потягли до себе весла.

І пішла-пішла, понеслася лодія по швидкій воді.

І ось ще мить, і темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.

Дядько Півень звів свій могутній тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрілив нагаєм. І коняки зрушили рипучі вози.

Рипіли колеса, дишла, драбини возів, порипуючи та потріскуючи всіма своїми частинами.

Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.

А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхівці, плуганилися валки возів і брели турми худоби.

Їхню валку випереджало чи кілька вершників, чи кілька возів з поклажею.

Тепер дорога йшла по горбах і спускалась в долину. І чим довше вони просувались цією дорогою, тим вищі ставали горби і глибші долини.

Усі позлазили з возів, а вершники спішилися – всі були насторожені – щоб при спускові не перекинулись, не покотились вози.

А як нагору дерлися, то доводилось людям підштовхувати вози, щоб допомогти коням.

Ще одна ніч була на шляху до Києва.

Спинились осторонь шляху під глинистою горою на розлогому белебені. Як завжди, стали вози колом…

Малий прокинувся від гострого почуття небезпеки. Ясний місяць усе добре і без вогню багаття освітлював. Дядько Півень стоїть, наставлена вперед і вгору блискуча рогатина. А над возом височить кінська голова і над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. І на шишаку шолома, і на спині іскриться блакитне сяйво місяця. Малий викотився з-під лахів і наштовхнувся на Реп’яха, що напружився і нюхтив, чим пахне від незнайомого нічного гостя.

Малий обережно, наче ласочка, проповз під возами, щоб подивитись – а чи немає там іще інших вершників.

Ні, тільки цей один.

Особливо увагу малого привернув кінь вершника. Весь у піні, у мокрих смугах. Піна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп і стегна були мокрі, наче дощем вимиті. Дядько і вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дійшли згоди, і Півень сказав.

– Злізь із коня і відійди далі від возів. І списа подай. Я тобі його зразу поверну.

Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув і подав дядькові ратищем.

Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.

Зросту був високого, при стегні погойдувався важкий меч, як він відступав від свого запіненого коня.

Дядько ж потяг один віз за дишло і створилась якраз така щілина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.

– Веди, Півнику, коня сюди. І швидше!

І зразу ж з-за воза з’явились Півник і Реп’ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кінь не пручався, а покірно пішов за малим межи вози.

А дядько Півень тим часом уже розпутував і сідлав свою кобилку.

– Що ти мені підсунув?!! – Обурився вояк, коли малий підвів йому осідлану кобилку.

– Вона найсильніша і найвитриваліша серед усіх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собі. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сідло твоє на неї зараз не час підганяти. Сам кажеш – нагальна справа…

– Та я тебе! – Засичав вершник, підбиваючи кобилку просто до воза.

Та не дарма дядько Півень прославився, що в чотирнадцять років від роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.

Він підбив спис вершника знизу і вбік, а потім пригнув збоку і вниз.

Може, і погнув би вояк, зрештою решт, дядька Півня, але хлопець висмикнув із сагайдака стрілу і, мов дарду, метнув, у вершника.

Стріла вдарила вояка у підборіддя.

На мить вояк ослабив руку і дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. І лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.

Та й дядько його не зміг би дістати рогатиною, бо вояк вміло здав кобилу назад.

– Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!

– Я не холоп! Я боржник! Якщо я віддам борг боярину, тоді й ти віддаси мені борг. А зараз пріч звідсіля! Бо підніму холопів!

Та боярських людей не довелось будити. Вони всі попрокидались. Будий і Талець нап’яли луки, інші похапались за рогатища та сокири.

Вершник розвернув кобилу і мовчки помчав у темряву.

І услід йому, ніби отямившись і вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як ніколи раніше.

Вони удвох із малим, Півень і небіж, довго порпалися біля коня. Витирали, розминали м’язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили коня.

До світанку їм лишалось спати не більше години, і все ж, уже засинаючи в дядька під важким плащем, малий спитав:

– Хто він?

– Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив він нас. Та хоч і здурив – який кінь, сам бачиш, та й сідло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всі заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцілив його в щелепу…