Текст книги "Перунові стріли"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Юнака витягли зі схилу старші, хоч він не заспокоївся і лупонув по кущу кілька разів добрими каменюками.

Півник просидів у кущі всю ніч. Навіть під ранок трохи задрімав. Та коли піднялось сонце, він добре вигрівся в гарячих променях. В нього вистачило розуму спочатку зігрітись, а тоді повзти нагору. Він чіплявся за кожен кущик пальцями рук і навіть зубами! Він обмацував пальцями ніг схил, камінці і кущики рослинності, щоб спертися на них і хоч на вершок попнутися вгору до плаского верха…

…Він вийшов до їхньої потаємної гавані тільки через день. Бо він спустився в долину і по ручаю вийшов до моря. І щось йому підказало, що треба йти на південь. Так він і зробив. Ну а з їжою все було добре. Поки йшов до моря обмілілим ручаєм, то й ожини наївся од пуза, і яблучок-падалок, на диво не кислиць, і грушок просто медових. І горіхами розжився, так що повна пазуха була на дорогу берегом. І ніякої різачки не було більше!…

Щоб дістатися до їхнього човна, довелось і річку перепливати, бо вийшов він на неї з правого берега. Варяг лежав у човні на беседці плазом. Ліву руку підклав під щоку, права звисала на мостину. Сорочка в нього задерлася майже до лопаток, а добре вовняне червоне корзно зповзло і прикривало лише плечі і ліву руку.

Спочатку малому здалося, що Варяга забили. Та він обійшов з усіх боків. Крові не було ні на тілі, ні на голові, бо шапка-шолом валялась на мостині і всі сірі патли Варяга були відкриті. Малий принюхався – ні вином, ні медовухою не смерділо. Тільки був запах холодного поту. Поганий запах. Так тхнуло від прадіда, коли він конав. І Півник заплакав гірко і злостиво – без Варяга він не зможе помститися людоловам! Хотів утекти в селище – страшно бути поруч із мерцем. Та враз побачив наче ребра ледь порушились. Він наблизився і приклав вухо до спини Варяга. Спина була тепла і десь в глибині глибоченної грудної клітки поволі і нерівно стугоніло могутнє серце.

– Півник, добра хлопчика…, – прошелестів Варяг. – Дери кору вербовий кущ. Дери червона кора, не дери зелена кора. Вари казанок, давай мед і вино… Я половина помер… Очі не бачити мураха… Світ бачити, тінь бачити…

Малий піднісся духом – він Варяга вилікує! А Варяг допоможе йому помститись!

Півник зробив все, як казав Варяг. А поки варилась кора, він ще Варяга понакривав корзном і свитою. Бо де було голе тіло, там так комахи Варяга покусали, що пухирі гронами звисали на його тілі!

Півник все розповів Варягові, коли той зміг сидіти і став добре бачити.

– Ти дуже радий помстити людоловам? Як ідеш із помстою, назад вертати – пропадеш! Не боїшся перестати лютим бути?

– Ні! Я всцявся! А вони нехай повсираються!

– Добре! – Варяг протяг малому свою лапищу. І малий ударив його, ляснув по долоні.

Вони на йшли долиною головної ріки. А пішли тим шляхом, яким Півник повернувся до їхньої стоянки. Тільки вони не йшли берегом моря. Сіли в липову довбанку і прибули до гирла ручая. Там сховали довбанку. Але хитро – не в кущах. На дереві в густих гілках. Варяг затяг її туди за допомогою линв та корби, яку він за день змайстрував.

До снігу лише два дні.

Саме в перший із двох вони їх вистежили. Якби з людоловами був собака, ні Варяг, ні Півник так близько не підступилися б. Злодюг було шестеро. І вони сиділи під скелею над вогненною ямою і чогось чекали. А з великої ями з-під шматів землі то вибухали язики полум’я, то виривалися цівки синього і білого диму.

Коли настав вечір, ті чужі люди відступили від ями в той бік, з якого віяв вітерець і відносив димові смуги геть. Вороги позагорталися в бурки і полягали. Тільки юнак лишився на сторожі. Чомусь він сів спиною до розпеченої земляної жаровні, немов намагався зігріти спину і сідниці.

На мигах Варяг спитав, чи правильно він розуміє: «Перший праворуч рудобородий, другий чорнобородий? А ті троє – їх Півник не знає?…» Півник ствердно закивав головою. Вони все обговорили і на стоянці, і в дорозі. Тепер Півник сидів у прикритті із самострілом. От сьогодні самостріл і стріли до нього були заговорені і окроплені чародійським зіллям, і занурені в пекуче мастило. І руки, і очі Варяг заговорив. А щоб він не мав сумніву, дав подивитись через камінь на сонце. І сонце в камені стало мов із чотирьох сяючих кружал. «Оце і буде буря!», – пояснив Варяг, коли хлопчик сказав йому, що він побачив у камені.

Але перше, ніж випав сніг і вдарила буря, Варяг погромив людоловів. Перш за все він вдягся у ведмежу шкуру. На голе тіло. На лапах було зроблено шкіряні петлі. І Варяг вставив у петлі і руки, і ноги. На голову натягнув ведмежу морду. Довго і нечутно підкрадався до вогненної ями. Юнак побачив «ведмедя», коли той був у якійсь сажені від нього. Та він закляк і не подав жодного звуку. «Ведмідь» наскочив на вартового і знерухомив його. У мерехтливому світлі спалахів вогню з глибокої ями Півник все це бачив. Потім «ведмідь» придушив по черзі трьох людоловів, яких Півник раніше не бачив. А тоді «ведмідь» підвівся і копнув ногою рудобородого. Той схопився і закричав. Підхопився і чорнобородий. Та ні той, ні другий не змогли ані потнути, ані рубанути «ведмедя». Він їх обох збив «лабетами» на землю і вже на землі позатуляв їм роти і вивернув за спину руки. Далі «ведмідь» схилився до поборканих і щось над ними усіма чаклував.

По всьому «ведмідь» повернувся до теплого схилу і махнув лапою Півнику. Із засідки Півник поспішив униз, тягнучи по траві Варягового козуба. Зразу підскочив до ворогів – вони лежали обличчям в траву.

– Мій господине! – ледь не плачучи, заволав Півник. – Ти обіцяв, що допоможеш мені їх полонити… А ти їх повбивав!…

– Хлопчику, не будь швидко поспішливий! Вони зомліли від страху. Ти не бачити – вони не могли зробити мені бій!… Ти спати до сонця. Ранок ми їх ведемо княже село. Там їх зробити без честі! Спати тобі зараз!

Півник нехотя вмостився, загорнувшись у Варягове корзно. А ворожу бурку, яку йому спочатку дав Варяг, відкинув геть ногою.

І заснув Півник зразу і спав преміцно. Коли хлопчик прокинувся, Варяг сидів, спершись ліктем на свій здоровенний козуб. У правиці його неймовірна сокира. Лезо, може, більше за пів-аршина! Ніколи потім і в Ярославових варягів-охоронців такої велетенської сокири Півник не бачив. Вдягнений Варяг був дуже охайно: руда вовняна свіжа сорочка, товстенні полотняні штани синього кольору вайди. На носа насунута чорна шкіряна шапка-шолом.

– Ну от і сон досить! Ти сьогодні єсть сильний. Єсть дуже бадьорий! Ти збудити ці всі пси! Ми їх гнати гніздо славного князя.

– Я їсти хочу! – попросився Півник.

Варяг похитав головою і подав Півникові перепічку черству і здоровий шмат жовтого жирного сиру. Півникові здавалося, що нічого смачнішого не їв од віку.

– Смачно здобич ворога їсти? – засміявся превесело Варяг. Аж зморшки від очей пішли стрілками і вузькі вуста розтяглися до вислих вух із важкою срібною сережкою.

Півник по трапезі напився із джерельця з-під найближчої скелі. Підійшов до поборканих ворогів. Став над ними і не знав, що уп’яти. Вони наче спали. Півник звів очі на Варяга, той без посмішки дивився на хлопчика білими очима, наче дорікав: «Сам потяг мене ловити цих псів! А тепер у тебе духу забракло?…». І Півник з розмаху вдарив ногою в лице бородатого здорованя. Той застогнав і розкліпив перелякані очі на Півника. Але й Півнику було боляче – ледь об вилицю пальця собі не вибив.

– Треба ногу коліном зігнути! Тягни до живіт і вниз сильно тупати в пику ворога! В пику голови!

Підкульгуючи, Півник підступив до другого. Потовк п’ятою в перенісся другому! Раз! Другий! Ворог замукав і з жахом вирячив очі. Третій і сам перекинувся з боку на бік і застогнав. Та Півник не минув і його. Лють вже захопила його. Товк і товк п’ятою по носові, по вухах, по очах, по губах.

– Баста! – наказав Варяг. – Залиш отруту злості далі і потім. На селище князя.

Від такого рейваху і крику прокинулися рудобородий і чорнобородий. Коли вони побачили над собою Півника, їхні обличчя перекривив жах, ніби зустріли мерця. Але Варяг на них не звернув ніби ніякої уваги. Ступив легко, мов величезний кіт. Схилився до найміцнішого дебелого полоненика. Розв’язав на потилиці ремінні зав’язки і видер повстяного чіпа із скривавлених варг. Присів навпочіпки, так що Півникові здалося, ніби коліна Варягові піднялися вище його могутніх плечей. І почав Варяг говорити гостро і докладно. Наче не той Варяг просторіка, що плутав слова і мови. Півник не питав Варяга, що він говорить, не перебивав його, бо чулась страшна напруга в його словах. Що Варяг говорить ромейською мовою, Півник зразу зрозумів. Бо він чув таку мову, коли розмовляв Тарон із Спіро в Тмуторокані. А за рухами, за виразом обличчя було зрозуміло, що Варяг випитує про викрадення. У відповідь здоровило щось белькотів благально і перелякано. І без тлумача було зрозуміло, що він смертельно перелякався і не може цього приховати. По розмові Варяг знову затулив його скривавлену пельку і зав’язав шворки. Міцно.

А далі Варяг почав чинити щось зловісне. Позатуляв усім полоненим вуха розім’ятим воском. Натягнув їм їхні ж башлики на голови, пов’язав так, щоб вони нічого не бачили. А за тим по одному відхиляв башлики. І затуляв. Пов’язаний починав корчитись, задихаючись. Тут Варяг підставляв під затиснуті ніздрі наче ложку із сірим порохом. Враз відпускав ніздрі. Бранець щосили тягнув повітря носом. Та вдихнувши пороху, починав задихатися, корчитись у судомах. Та за якийсь час заспокоювався, ставав ніби сонний і витягався на весь зріст. Коли всіх людоловів Варяг заспокоїв, то витяг із затихлого здорованя повстяний м’ячик. Спитав щось. Той швидко і послужливо відповів.

– Ну, Пєкунс, ідемо робити ганьбу ворогам. Тепер їх поїти… До селища крапля води не дати!…

Варяг напоїв їх водою з баклаги і позатуляв знову пельки. Крім здорованя. В інших же і воску не повиймав із вух. З трьох здер, зрізав, зірвав геть увесь одяг. Лишив тільки башлики на головах та пута на руках. Кинув усі лахи у вогняну яму. Півник спостеріг, що яма за ніч збільшилась, бо жар опустився. Всі лахи вмить схопились вогнем і пішли димом. Брав кожного за шию і ставив лицем до стежки. Поначіпляв на них усю їхню зброю і торби з їхнім начинням.

Рудобородого, чорнобородого і юнака Варяг лишив одягненими. Голий здоровань запопадливо показував дорогу до річечки. По дорозі забрали зі схованки чорногривого, золотої масті, коня. І срібне сідло знайшлося. Варяг осідлав коня, але ані сам не сів, ані малому не дозволив скочити в сідло. Взяв коня за вузду і потяг його за кущі. Там щось робив з ним. Щось чи то співав, чи просто бубонів.

Вивів коня і подав вуздечку малому. І той потяг коня за собою. Бо скакун став тихий, мов янголятко, і слухняний, як собака. Вони отак і пройшли тим шляхом, яким потрапив на гору Півник.

Чим ближче підходили до княжого гнізда, тим якось ніби мулько на душі ставало Півникові: злість наче на людоловів і не проходила, але… ніби ото належало йому зробити щось гидке…

Варяг поклав важенну лапищу хлопчику на плече:

– Бач, помста – добре зразу! Як гарячий млинець. Солодка помста – швидка помста… Я не злий вікінг… Але я єсть справні старий час вікінг. Справжній вікінг буде добре злий, лютий! Щоб інші знали – вікінг не робить м’які діла!

І варяг це довів. Він прогнав поборканих людоловів і коня-красеня під дорогим сідлом через усі оселі, що були розкидані по долині річки. Зрештою підійшов із своїм полоном до княжого гнізда. Звичайно ж, всі обези з попередніх поселень полишили свої справи і прийшли великим гуртом до княжої садиби. Та княжа охорона в огорожу не пустила ні Варяга, ні Півника, ні полонених, ні когось із натовпу. Переказали, що князь прибуде на луг до ріки. Ну а князь туди не прийшов, а приїхав верхи. На половому стрункому коникові. На конику сідло золочене, вуздечка срібна з блакитними камінцями. А чубок і хвіст коня червоним пофарбовано.

Князь владним порухом правиці показав, щоб прикрили срамоту цим полоненим. Не гоже бо князю чужу срамоту споглядати! Та ще й простолюдинів. Так переклав той злодюга, що знав ромейську мову. Ну а Варяг вже переповів Півникові. Тоді Варяг зняв з полонених і торби, і зброю, і башлики. Башлики пов’язав на поперек, щоб прутні прикрити. На тому не заспокоївся, все з торб злодійських повитрушував на траву. І всі побачили – в торбах були бруси-зливки сліпучо-білого металу, кліщі, молотки, зубила…

Жодна риска горбоносого чорновидого обличчя князя не зрушилася. Тільки було помітно, що він трохи зблід. Щось коротко кинув своїм охоронцям і повернув коня до свого двору.

Полонені стояли перед натовпом і тремтіли, трусилися чи то від страху розплати, чи від поразки і сорому.

Коли князь покинув зборище, Варяг підійшов і здер з голих башлики. Натовп обурено загудів. Але Варяг підняв сокиру і всі замовкли. Він підступив до полоненого тлумача і щось йому сказав. Тлумач переклав присутнім обезам на їхню мову. Збори невдоволено і вороже загули. Підскочив Півник і запитав у Варяга, про що той говорив з тлумачем.

– Я їм сказати – борода не дав моєму хлопець сцяти, бо він єсть просився. Тепер я їх повсцикаю, бо вони не хотять сцяти…, – пояснив Варяг, ніби чогось чекаючи.

Справді, натовп розступився, і молодий поселянин подав повен бурдюк. Варяг показав йому, щоб він покуштував при всіх воду. Щоб всі бачили, що вода без отрути і всякого зілля.

Молодик підняв і натис бокастий бурдюк і вловив устами тонку цівку кришталевої води. Варяг кивнув головою: «Добре!» тоді людям: «Хочете скуштувати?». Двоє чи троє наставили долоні, покуштували воду з бурдюка. Покликав Півника. І він зробив кілька ковтків. Після Півника сам узяв бурдюк. І поволі пройшовся, як ото князь погарцював перед бранцями. І все дудлив воду. Зрештою підійшов до здобутого коня і приснув на нього з рота водою. Кінь струсонув гривою і тихо заіржав. Воїн з насолодою видихнув повітря і витер уста і коротку бороду.

Полоненики від споглядання, як він дудлить холодну джерельну воду, почали важко дихати і шарпатись. А тлумач облизував порепані пересохлі варги, аж тріснула шкіра і виступила крапля крові. Інші не могли й облизуватися, бо повстяні м’ячики завдавали їм пекельної муки.

Люди загомоніли ще голосніше. Певне, не терпилось їм побачити обіцяне. Та морський розбишака наче нічого не помічав і не зауважував. Робив все поволі, неквапно, наче навмисно. Кинув кілька слів тлумачеві. Той миттю впав на коліна, закинув голову і відкрив рота. Варяг тонкою цівкою з бурдюка напоїв його. Потім легким натиском руки поставив на коліна двох інших голих.

Варяг кивнув Півникові і той попустив ремінці, повитаскував повстяні колобки, та лишив їх на шворках на шиях бранців. І їх Варяг щедро напоїв. А тоді повернувся і ніби підійшов до коня.

Рудобородий і чорнобородий розпачливо замукали, а юнак аж свистів довгим носом. Тоді старий вояк обернувся і показав, щоб вони стали навколішки. Бородаті зразу впали на коліна. Але юнак, хоч і трусився і хитався (здавалось ось-ось гепнеться додолу), проте заперечливо метеляв головою. Півник обережно вивільнив пельки бороданів від повстяних чопів. Варяг, хитро посміхаючись, щедро напоїв обох бороданів. Видно було, що юнак гине від спраги, що йому вже голова паморочиться. А проте навколішки не ставав.

Варяг поглядом підкликав хлопчика.

– Ти береш бурдюк. Я мигну око – поливаєш мій сокира. Буде чародійство проти хто украв ти. Будуть вони обісцятись і всяке гівно…

– А цей?… – відкрив рота Півник.

– Тихо дуже. Ти слова тихо мовчиш! Зовсім! – зашипів старий воїн, а тоді почав говорити голосно і поволі тлумачеві.

Знов у натовпі загули, закамешились. Варяг узяв сокиру під обух і ступив до тлумача. Той сполотнів від страху. Варяг моргнув Півникові і той натиснув на спорожнілий бурдюк. Цівка води бризнула на блакитне лезо. Вхопив лівицею чорнобородого за підборіддя, втупився в його очі своїми білими зеньками. Приклав до носа свою грубезну долоню. Щось зашепотів. Потім опустив свою велетенську сокиру і приклав обухом до прутня. Але Півник добре бачив, що залізо не торкнулося тіла. Тлумач подивився вниз і полегшено видихнув. Так само Півник обприскав сокиру і вдруге, і втретє. І з цими двома зайдами, як і з тлумачем, нічого не сталося.

Коли Півник обливав сокиру перед рудобородим, той трусився зі страху, йому аж голова сіпалась. Йому Варяг притис сокиру і до перенісся і до пахвини. Від дотику сокири бранець аж вигнувся. Чорнобородого засудомило від дотику. Варяг ударив топорищем у вогку землю і сокира стала сторчма. За тим покликав хлопчика, забрав бурдюк і крізь зуби прошипів: «Дивись і пам’ятай помста людоловам!» – і почав м’яти опалий бурдюк.

У натовпі почались невдоволені вигуки, бо з полоненими нічого не сталось. Але морський розбійник голосно скрикнув, підніс бурдюк угору і щосили натис на нього – пружна цівка води вдарила під ноги полоненим, оросила все рясними бризками. І тої ж миті обидва молоді бородані застогнали, зігнулись, заскреготіли зубами. Всі побачили, як в обох бранців на штанях з’явилися темні плями. А далі крізь халоші почала дзюрити сеча просто на розбиті стопи. Обоє стогнали, їх судомило, викручувало. Вони зігнулися навпіл, намагаючись притиснути коліна до черева. Рудобородий, на горе собі, рвучко розігнувся на мить і його калюхи не витримали. Натовп завмер. І в повній тиші всі почули, як бранець випорожнюється в штани. За рудобородим застогнав, завив від сорому чорнобородий і голосно при всіх обкалявся.

В натовпі знялась буча – певно, що таких от тортур в цій землі ніхто не вживав. Тому одні обурено кричали, інші розгублено мовчали, а хто й реготався на все горло.

В ту мить, коли крики на мить стихли, отой сірома, що притяг бурдюк води, спитав:

– А цей хіба з ними не був?

Цокотячи зубами, тлумач переклав. Варяг прошепотів Півникові:

– Вони хочуть бачити ганьба стрілець? Я його робитиму дівкою! Це буде ганьба!

Малий вирячився на Варяга:

– Як?! Та він же кріпкий! Як я ховався, він по мені стріляв. Отакенну гілку стрілою розколов навпіл!

– Є молодий пес, буде молодий сука! – і повторив ромейською тлумачеві.

Бородані повзли на колінах від натовпу до ковбані зі стоячою водою. Стогнали, обливались потом, з очей безперервно спливали сльози, лилося з носу, а з варг, порепаних, скривавлених, стікала липка слина. Варяг на них більше не звертав уваги, тільки обережно переступив смердючу пляму і спинився перед юнаком.

Впірив білі очі у смагляве, але зблідле до сірого обличчя. Той не витримав погляду старого чародія і впав на коліна. Варяг опустив сокиру до пояса юнакові. Зачепив вістрям леза і рвонув. Пояс відлетів набік. Воїн вхопив юнака за плече і звів на ноги. Зразу ж перекинув сокиру в лівицю, а правицею роздер башмет, рвонув шерстяну сорочку. І натовп не стримався і в одне горло вигукнув, бо з-під сорочки виприснули пружні дівочі груди. Варяг рвонув і очкур на штанях. Штани впали.

Тут знялась справжня веремія! Чорновусі, чорнобороді, чорноокі люди волали щось кожен своє. Півник не міг зрозуміти, чи вони обурювались діями Варяга, чи тим, що іноплемінник зайда, та ще й дівкою виявився!…

– Підемо човен, малий горобець! Брати торбу зброя і речі. Срібло не торкатись кінець пальчика! Бо – біда!

Малий швиденько кинувся збирати здобич і складати до великого міха з плямистої нерп’ячої шкіри. Бо великий козуб уже висів у Варяга за спиною. Варяг затягнув очкур на міхові і повісив собі на плече здобич.

Срібло лишилося на потолоченій траві і просто різало очі своїм відблиском. Люди крикнули тлумачеві:

– А срібло?! А кінь?!

– Моя зброя і речі. Князь кінь, сідло. Срібло…, – Варяг розвів руками.

А що в правиці він тримав сокиру небаченої величини, то сонце зблисло на заточеному жалі леза, мов блискавка. Варяг обійшов навколо чотирьох бранців і плюнув кожному під ноги. Голосно і соковито. На двох обісраних, що залізли в ковбаню, і не зиркнув.

Але Півник затримався і обдивився кожного, немов хотів їх закарбувати назавжди в своїй пам’яті. Йому стало гидко від їхніх личин, бо тепер вони були зганьблені, обкаляні і обісцяні. Стояли на колінах, хоча їх переможець уже відступив до моря і на них і не обернувся.

І враз таке зло в нього скипіло, запекло йому, що він висмикнув з піхов Варягового ножа. Повернувся і підскочив до голої дівки. Вона побачила ножа в його руці і підвела вгору підборіддя, щоб йому було легше їй перерізати горло.

Але тут його мстивість зробила ніби якийсь стрибок. Блискавично він зрозумів – їй хочеться гордо сконати. Хлопчик зробив швидкий крок уперед. Всі ахнули, бо думали, що він всадив їй в горло ножа. Але він вже був у неї за спиною. Тепер вона була нижча за нього. Він схилився і з одного помаху розрізав пута. Славні Варягові вузли! Та й ніж був, як бритва до гоління!

Дівка не втримала рівноваги і впала лицем у траву. Перекинулась і випросталася голічерева.

А Варяг таки був справжній чаклун, бо вже здалеку, не обертаючись, він закричав:

– Пєкунс! Не будь сунс! Не заглядай на куну. Ще буде тобі й буде… Як кажуть: «Життя проклятий, бо куна кудлатий!»

Півник вмить наздогнав Варяга.

– Мій господине, як ти взнав, що вона дівка?

– Перше – сиділа як коло срібної ями. Коли мерзне пес чоловічий – він гріє рука і нога. Коли мерзне сука – вона гріє срака… Друге – як запах…

– Як запах може зрадити перевдягненого?

– Страх дає піт. Піт баба, піт дівка інший. Це ти ще взнаєш, стати коли парубок. Завести собі бабу для радість…

– Для цього треба одружитись, мій господине!

– Е, Пєкунс, одружитись для клопіт і лихо! А бабу молодий парубок для радість… Тільки треба злато-срібло витрачати… Як кажуть в град Новгород: «Чого бідний? Бо прутень мідний!»

І Варяг зареготав на все горло. Сміявся довго, від душі! Певно щось про Новгород згадав і тамтешніх жінок.

А Півник далі не став розпитувати про такі речі, на які Варяг давав незрозумілі відповіді. Але все так і було, як казав Варяг. І коли все те сталось, Півник тільки дивувався, як йому все напророчив Варяг. І, взагалі, все що віщував Варяг, збувалося. Щоправда, одне раніше, ніж він напророчив, а друге пізніше.

Сніг випав на два дні пізніше.

А буря з моря прийшла наступного дня. Принесла чорний водяний стовп. Він розбився об пагорб із заростями ліщини. І з нього висипалась незліченна кількість маленьких рибок. Варяг як сказився – понагрібав із кущів два здоровенних міхи! Перев’язав і перекинув через плечі – один спереду, другий ззаду. І все волав, мов божевільний: «Ренді, ренді!» Майже всю сіль на них витратив. Всяку розважливість стратив. До всього натягнув сітку. На сітку рівненько висипав цих дрібних, синьоспинних рибок, а знизу розклав багаття. Закидав багаття свіжою вербовою й вільховою тирсою і трісками. І таку коптильню влаштував, що обези прибігли із селища – чи не горить човен варязький?…

Залога з дядьком і соколятником повернулась на три дні пізніше, ніж Варяг передрік. Але повернулись щасливо – принесли все, що замовив каган, і чотири великі паки золотого скла для мусії – от як зметикував вуй Півень! Півнику так кортіло хоч краєм ока, хоч мигцем побачити золоте скло для мусії. Проте дядько був невблаганний. Так Півник ніколи і не бачив того золотого скла. Казали, що воно навіть на Святу Софію не пішло, а було вже в храмі патрона самого кагана Ярослава – храмі Георгія-Змієборця. Ну, всі той храм знають. Він на заході від Святої Софії.

Коли повернулася залога, то весело було. Кілька днів гуляли, пили вино і їли смажених ягнят, та ще всякі плоди південні – гранати, смокви, виноград, смажені горіхи, каштани, медові груші! І всі вина пили за всякі роки і з усяких лоз. Тоді й Півник крадькома впився. Впився і впав у загороду до свиней. Звідтіля його виніс Варяг. Взяв під пахви і відніс у човен. Кинув у човен, як тоді, коли вони о півнях рушали в похід.

Коли Півник проспався, він побачив над собою Варяга. Нікого з воїнів не було. Вони удвох сиділи в човні. Власне, сидів Варяг, а Півник лежав на вітрилі. Варяг був у червоному корзні і чорній шапці-шоломі. Він тримав обома руками перед собою турячий, кований сріблом, ріг. На всіх пальцях Варяга були перстні. Обличчя було біле, мов крейда. В очах тільки дві чорні крапки.

Малий сів і схопився за голову – у скроні і тім’я мов ножами вдарило!

– Дивись мені прямий погляд моє око. Твоє місце слабе – хміль. Ти п’єш хміль – вся сила твоя – порох… Ти – жебрак, ти раб – хміль! Ми п’ємо хміль – солодко, смачно, хміль не бере. Ніколи. Поки ти берегти пам’ять мене – ніколи не втрачати голова від хміль.

Варяг простягнув рога малому. Той обома руками взяв важкий ріг і надпив солодке вино. Варяг кивнув головою. Малий віддав ріг Варягові. Той засмоктав, може, піврога. Дав малому. Той ковтнув. Віддав ріг старому чародію – і так вони випили турячий ріг.

І справді, Варяг заговорив від хмелю Півника на все життя. Це був найбільший подарунок Варяга. І найкращий, найдорогоцінніший подарунок Півнику за все його життя. Варяг не говорив йому, що про цю ворожбу не слід розповідати. Але Півник ніколи і нікому про це і не говорив. І що було найдивніше в цьому чародійстві, так це те, що з часом Півник не тільки ніколи не втрачав голови від хмелю, а й перестав відчувати смак до нього. І це була його найбільша таємниця.

Що ще подарував Варяг? Славний ніж-пукко. Він у нього й досі. Зточився тільки на половину. Навчив в’язати вузли. Ті вузли знадобилися, коли будував фортеці. Та хіба тільки?…

І ще що сталося дивне, коли водився з Варягом? Дуже дивне діло сталося – після помсти людоловам він більше ніколи нікому не мстився. Хоча часом було б і треба. Але він не те, що не міг помститись – міг, але в нього зникло бажання помсти. Люди не вірили. Вбачали в цьому сатанинську підступність і злобу. Хоча він нікому з кривдників нічого не вчинив. Так багато хто думав. Але то нехай все лишиться на їхній совісті.

Ага, ще був подарунок від Варяга. Казкової краси подарунок. Але він не приніс радості, поки його Півник не позбувся.

На зворотнім шляху вони зупинилися в Тмуторокані. Там вже було прохолодно. Та однак незрівнянно тепліше, ніж у цей час у Києві. То й зібрали коло і радили раду, щоб погуляти добре в теплому краї перед київською зимою. Розумно порадились – кожен день на березі гуляє третина залоги.

Дядько Півень свій жереб віддав Варягові. І ще один воїн не пішов, бо в нього нога нагноїлася. Не хотів перед хазарами та косогами шкутильгати, то й відав свій жереб Варягові. Ну Варяг і загуляв на три дні. Десь і монети з’явилися! Та цілий капшук. Всі були впевнені, що то Варяг начаклував. А Півник знав – Варяг пішов до юдея-міняли і довгий срібний шворень обміняв на срібні монети. А звідкіль знав? Бо Варяг взяв із собою Півника, щоб він побачив небачене – славного звіздаря і мінялу юдея Шамая.

Варяг дав дрібненькі, мов лусочки, монети Півнику і відпустив його погуляти по торжищу. А сам пішов до ромейського кварталу – до розпусних дівиць на веселий блуд. І все приказував, потрясаючи калитою: «А чого бідний, бо прутень мідний». І всі слова без похибки вимовляв.

Півник накупив собі всяких лакіток. Ласував, сидячи під парканом і споглядав ромейських скоморохів.

Тут з’явився Тарон. Без мавпи. Радісно привітав малого. Півник знітився – горіхи привіз, а не пішов до Спіро, щоб взнати про Тарона. Але Тарон не сердився. А коли Півник сказав, що зараз збігає на дракар і принесе горіхи і смоковниці сушені, Тарон сказав, що в нього зуби болять. Зараз йому боляче горіхи їсти. Краще він пригостить Півника в заїзді у Спіро. Прийшли до Спіро, поласували медовими коржиками.

Тільки під стиглими виноградними лозами павичі не гуляли. Тарон сказав, що птах на кораблі у клітці в капітана. І мавпочка Сірун там. Тарон дав на час капітанові потішитись дорогими тваринами. Півник попросився на корабель. Тарон погодився. Тільки сказав, щоб хлопчина йшов на берег і чекав його – йому треба нагально залагодити одну оборудку. Це швидко.

Вийшло не дуже швидко – Тарон з’явився під вечір. Поки вони припливли на драмон, що далеченько кинув кітвиці, зовсім посутеніло. Спустились углиб корабля в невеличку каюту. Там на ланцюгу дійсно шаленіла Сірун, а в плетеній з ліщини клітці дрімав павич. Горів олійний світильник.

Тарон вийшов на хвилю. І коли малий зазирав у клітку до павича, голосно заверещала мавпочка. Півник не озирнувся, а повернув голову до неї. Тут його і прихопили. Їх було двоє. Закрили очі, вивернули руки і в рота запхали повстяний чіп. Пов’язали і руки, і ноги, зав’язали очі і кудись віднесли. Кинули серед якихось кулів, які страшенно смерділи овчиною і баранячим лоєм. Десь вгорі над ним, по дерев’яній стелі тупотіли люди, чулась чужа дзвінка мова. А зовсім поруч, за стіною, хлюпали хвилі. Малому здавалось, що корабель похитується, ніби пливе. Та на Півникове щастя, корабель нікуди не поплив.

Під ранок Варяг зміг на якийсь час відірватися від смуглявих портових красунь і довідатись від слуги, що хлопчик, з яким він ходив до міняли Шамая, бігав до Спіро з Тароном. А потім його бачили на березі в човні з Тароном.

Варяг довго пив розсіл з якихось ромейських овочів, поливав голову крижаною водою. І не чекаючи, поки засурмлять схід сонця і відчинять браму для торговців, заплатив хабара стражникам і вони його випустили.

Варяг тихо, але рішуче збудив усіх. Не минуло часу й на один перегін конем, як з боку моря на дромон видерлася вся залога в повнім обладунку. Охоронці дромона, а серед них було шестеро варягів, не збиралися чинити опір. Розбудили капітана. Спочатку той погрожував за розбій смертю і осліпленням. Тоді Варяг прихопив його і повів до борту, щоб він побачив дракар.

– Ми всіх вас звалимо, як волів. А монети заберемо. Крам підпалимо. Он дивись – глеки з сіркою в наших руках. І втечемо в одну мить – хто дожене наш дракар?

Капітан подивився на Варяга, вагаючись. Але підійшов один із залоги дромона:

– Пане капітане, це учень Зоряного Одді, Білий Керманич. Краще віддай чуже і доклади своє, бо ми не допливемо до Трапезунта…

Ці слова справили враження на капітана більше, ніж всі шоломи, кольчуги і мечі варягів. Він віддав Тарона і поборканого Півника, заплатив відступного десять гривень сріблом. Всі ствердили, що хлопчик – це небіж княжого посланця.

Варяг хотів забрати мавпу і павича. Але капітан довів при свідках, що мавпу і павича він давав Тарону, щоб той похизувався перед своїми клієнтами. Тоді Варяг простяг руку в клітку і вирвав три пір’їни з хвоста павича і подав хлопцеві. Капітан обурився і почав лаятись. Тоді Варяг взяв за горло Тарона:

– Де гроші з усіх оборудок? В капітана в каюті? Забери гроші, бо я з тобою гратиму, поки я все не виграю або не програю!