Текст книги "Перунові стріли"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

З усіх горбів і ярів над Либіддю долинали несамовиті пісні та шалена музика.

Десь за горбами, на сході пропіяв далекий півень.

Малий подивився на зорі – і здивувався: вони тільки-тільки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся ніч і вже ось-ось настане світанок.

Жінка широко розчепірила пальці і притисши до ключиць навхрест складені руки з силою натискала на своє тіло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по разлогих стегнах, пружно зігнулась, пройшлась, втискаючи пальці в тіло по колінах і гомілках.

Рвучко розправилась, і велетенські перса загойдались, заметелялись з боку на бік.

Заметеляла головою.

З усіх пагорбів і мисів ріки долинали шалені ритми танців і нестримні, запальні голоси співачок.

Десь за пагорбами пропіяв ще раз півень.

І оголена товстуха схопилась за одіж і миттю накинула сорочку і вправними рухами доправила намітку, підперезала сорочку крайкою.

Жінка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучі і натягав постоли.

Коли він підвів голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, біля дерева нікого не було.

Півник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортіло спитати, хто вона і звідки вона.

Тут він, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. І лезо добре, і ручка поцяцькована.

Хоча добре, що ножа тільки забрали, а могли ж і втопити. І хто б там почав допитуватись – хто втопив? Сам поліз у воду на Купала, от і захлинувся.

Він уже збирався полишити галявину і озирнувся на остаток. Високо на стовбурі – йому треба підстрибнути щосили, або подертись – встромлено його ніж, а на ніж завішено вінок із волошків.

От яка добра та кирпата товста молодиця – приворожила йому якусь синьооку. І хитро як наворожила – він і не прохав. Адже йому такого ще й не належить, він ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дівку. А ця чарівниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.

З розгону підстрибнувши. Півник видер ножа, і вінок сам насунувся йому на руку.

Та на руці він його нести не став, а натяг на голову.

І тут він зрозумів – ця добра і товста молодиця була й хитрюща – вона вивела його з ігрищ і не дала йому додивитись найголовнішого – коли на передденні будуть топити Марену і спалять Купалу. І водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнішого ворожіння на плідність. Саме про це ворожіння він, ще зовсім безштаньком, чув, як говорили молодиці, озираючись, щоб не було де дітлахів старших. А на нього, безштанька, вони і уваги не звертали.

Він зрозумів: коли він голий з голими купальницями стрибав через багаття, що він був уособленням Ярила, що розпалює хіть, ярість і опліднює все живе.

А цим вінком і ножем товстуха ніби говорила: «Ось тобі щаслива ворожба! Тобі випало, більш ніж кому, тобі дозволили більш, ніж кому! Отож іди і мовчи, як належить дитині! Як мовчить вінок, як мовчить ніж, як мовчить сухий стовбур!»

Він поспішив додому швидко й радісно.

Перебігав з пагорба в долину, і з долини знов на пагорб.

І ще Півник вирішив мертво про все мовчати.

І тоді той, міський бог, зроблений на глиняній дощечці, з сяйвом навколо голови, нічого не знатиме.

Ні, він його не обдурюватиме, богів дурити не можна. Просто він мовчатиме, бо той бог міський. Він там всим розпоряджається. Він новий бог. А старі боги живуть і в деревах, і в камені, і в джерелах, і в блискавках…

А позаду ніч купальська сяяла вогнями, вибухала співом. Та поволі все затихало, бо він віддалявся від річки і наближався до осель.

Та коли вже до пагорба лишалось зовсім трохи, він побачив кінські тіні, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впізнав коней. Їхні коні. Але не йдуть, а пливуть без звуку. І копита не б’ють об затверділу, як камінь глинисту стежку!

Не іржуть і не порскають.

Він припав під кугу.

Уважно придивившись, побачив на спині в Гнідої, а саме це була вона, розпластану людську постать.

А з гайка пропищала дрімлюга.

І лежачи на Гнідій тінь теж відповіла голосом дрімлюги.

Отже, це таті. І вони зводили п’ятьох їхніх коней.

Малий натяг через голову вінок на шию і потиху попрямував від куща до куща. Униз.

Щоб наблизитись непоміченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:

– Чого ти один прийшов?… Ви що, з ним подуріли?… Трьох коней було мало?… Що він там робить?…

– Тих-х-хо! – Шипів певно той, що приїхав, лежачи на Гнідій. – Там ще добрих дві кобили. Він їх ось-ось приведе!…

– Ану швидше відправляйся до нього і давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з ігрищ вертатись і нас побачать!

І схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо він захрипів.

– Зараз я,… та зараз же…

І зразу ж від купини дерев відділилась тінь і побігла підтюпцем через відкрите місце і вмить щезла за пагорбом.

Півник тихо-тихо, обережно-обережно посувався між кущами вперед і молив подумки нового Бога і всіх старих богів, щоб вони розчистили його шлях до коней від сухих гілок.

О, диво, справжнє диво! Певно, хтось почув його моління, благання, бо жодна суха гілка не трісла під його постолами, поки він переходив до гаю.

Один чоловік при оголенім мечі, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнім мороці, перед Гнідою присівши, обмацував їй бабки.

Дві інші кобили теж були в путах.

Ще дві інші були прив’язані до груші-дички і тупцювали стривожено, та тупотіння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледів, чи, скоріше, вгадав, були затягнуті закрутки.

Малому стислося серце від думки, який то біль терплять коні.

Копита у всіх добре були завинуті ганчірками. Все було так, як розповідали старі холопи на боярській кухні. Тільки от зброя в татя була не обушок, не ніж, не сокира, а дорогоцінна, яку може придбати тільки дружинник чи багатий купець.

Хлопчик припадав до землі, часом повз навкарачках, і все до груші-дички, до прив’язаних коней.

Йому вдалося з першого поруху відв’язати вуздечку однієї кобили. І навкарачках поліз, поліз, тягнучи за собою повід.

Він затяг її за кущі.

Помацав путові суглоби – не боркана.

Тоді зразу ж вхопився за закрутку, щоб звільнити їй дихання. Спочатку ніяк не піддавалася закрутка – так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пішла, і морда звільнилась.

І кобила, задерши вишкірену пащу, щосили заіржала, аж луна лупонула горбами.

Хлопчик, мов вивірка, скочив на кобилу і вдарив її п’ятами.

Поруч виросла тінь з піднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої миті, коли кобила робила перший стрибок.

Клинок свиснув і торкнув по вінку і по шиї кобилі.

Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманіло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.

Малий вчепився руками, і зубами прихопив густу гриву.

З рани прискала кров і бризкала малому на лице, на праву руку і ногу.

Він припав, приліпився до кобили, молив усіх богів і духів не скидати його з обісілої кобили.

І тому він не бачив, як на просаді між кущами з’явилось двоє. Один вже зготувався – розкручує над головою обушок.

Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.

Один свиснув зненацька.

Кобила ніби затрималась.

І-тої ж миті другий опустив гирьку обушка на голову хлопцеві.

Та цієї чарівної ночі удача була з Півником. Гранчаста гирька розсікла вінок і понеслась далі вниз, розриваючи сорочку на малому і зриваючи з хлоп’ячої спини довгу смугу шкіри.

Від болю малий заверещав наче спійманий заєць. Кобила підпала на передні і щосили підкинулась задніми. І закрутила, понесла бог зна куди – через чагарі, через бур’яни, по схилах, по дорозі. Та все з вибриком, з гоготінням.

Малий нічого не тямив, в голові гули джмелі, а з рота накочувалась солона кров – то він гривою порізав собі губи.

Головне не впасти. Куди б не занесла його обісіла кобила, вона віднесе його подалі від татів-душогубців!

Кобила не підвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Півника до істобки.

І впала біля конов’язі.

Саме тоді – як роз’юшений до краю дядько Півень схопив Тальця і закручував на шиї аркан, хотів завісити на стовпі конов’язі.

А інші холопи всі були п’яні.

Хто де попадав, там і лежав. Від них смерділо перегаром хмільним, і ніхто з них геть нічого не тямив. Власне, вони спали п’яним небуттям і ніякими зусиллями їх не можна було розбудити.

Ось валявся Будий і чиясь служниця.

Багаття було чимале, і хоч воно вже й тахло, проте все добре освітлювало навколо.

Півень кинув Тальця, і той завалився на землю снопом.

Схопив скривавленого хлопчика.

– Ти живий?…

Малий витер з лиця кров і закліпав повіками, щоб хоч щось нормально бачити.

– Зовсім живий! Це кінська кров… Вони там у кленовім гаю… Їх троє… Один з мечем…

– Можеш на коні сидіти?!

– І можу сидіти, і можу й ускач гнати!

– Зніми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!

Сам кинувся до стріхи і вихопив з-під стріхи рогатину. А з істобки виніс лук, стріли та сокиру.

Скочив охляп на Строкату. Міцна кобила – та дуже примітна. Її не наважились звести.

Під’їхав до Будого і осатаніло оперіщив його. І чиїйсь служниці перепало.

Будий важко застогнав і відкрив очі.

– Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш – конає бідолашна? І Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.

Реп’ях ще де взявся, крутився під ногами. Чогось скиглив чи брехав жалісливо.

– У! – замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину і задер лапи. Малий теж скочив охляп і вони вдвох поскакали через пагорби і белебень до кленового гаю.

Настав переддень.

Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскраві багаття. Попід берегами в очеретах попритискалися заблудлі купальські вінки.

Деякі навіть з обгорілими свічками. Чаділи на пагорбах рештки вогнищ.

Де-де серед заростей пробігали крадькома людські постаті.

Дядько спльовував і хрестився.

– У, сім’я поганське! Сосуди гріховні! Через вас ці йолопи повпивалися! Все, все через хміль, блуд і поганство! О, Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю тебе!!!

Біля кленового гаю було добре видно на пом’ятих травах бризки почорнілої крові.

Дядько дав повід Строкатої, а сам спішився і обдивлявся все ретельно, навіть обнюхував, мов мисливський пес.

Залізши на Строкату, довго сидів мовчки.

Сидів, голову похнюпив.

Цмокнув, рушив, направив Строкату до річки. Підняв стріли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього місця – думав – коні попливуть. Та виявилось, що тут було місце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на протилежний берег. І дядько Півень показав, що він не тільки був ловцем відчайдушним, а міг слід і по людині гнати, і по звірові.

Вони доїхали до того місця, де таті розійшлися двома стежками.

Ліворуч з трьома кіньми, праворуч – один вершник. Дядько уважно роздивився мокрі ганчірки з кінських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Він їх віддав Півникові.

Вивчав сліди, щось мимрив під носа:

– Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершників… А він і не найкращий вершник… Бач, ось як ідуть сліди… Він погано нею управляє. Скине!… – пророкував і радів із свого пророцтва Півень.

Вони ще проїхали по заболоченій лісистій долині з версту і почули з-за густих очеретів кінське слабе іржання.

Межи шуворами Соловая кобила загрузла задніми ногами, а передні закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти задні ноги із трясовини.

Дядько спішився і спробував дістатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрівля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крізь віконце в зеленім покривалі.

Дядько бачив, що трясовина не відпустить свою жертву, свою здобич.

Він вибрав найгострішу стрілу і наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не зміг пустити стрілу. Заклав назад у сагайдак.

Відв’язав від пояса аркан. Одним кінцем обв’язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромігся накинути на шию Соловій.

Здав Строкату назад, і вона потягла линву.

І витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, і Солова вдавилася би в аркані. Та дядько Півень не пожалів аркану – розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь підвелася.

Тремтіла всім єством.

З неї стікала руда болотна жижа.

Але дядькові було байдуже.

Він обіймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цілував.

Вони поїхали далі по слідах межи верболозами. За тим, що був з трьома кіньми.

На зручній, непримітній галявинці дядько закляв і вирішив вертати назад.

– Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись – сліди.

Потім вони заїхали в ручай. І невідомо куди пішли – вниз по течії чи вгору? Он там на пісочку на тім боці слідів немає… А там іще озера…

Вони повернули, і на зворотньому шляху забрали Соловую.

Вона нікуди не йшла. І траву не скубла, а стояла, понуривши голову.

Нараз дядько спинився і схопив Півника за плече.

Півник закуняв, сидячи охляп на кобилі. Хоч як не пекла рана на спині, а проте спати хотілось смертельно, ніякий біль не розвіював сон.

– Ти їх запам’ятав?!

– Ні… Тільки здається, той,… що з обушком… схожий на тих, що тоді… верблюдів привели…

– Печеніг?!

– Хто зна… Мені так здалось…

– А де ти, де ти був? Від півночі де ти шалався?

Малий ворушив спухлими порізаними губами, але ні слова не відповідав…

Що там говорити – саме він відповідав за зведених коней. Раз не було при істобці дядька, значить, він повинен був за всім доглядати. Зведені коні були ціною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згідно угоди-ряду від цієї купальської ночі дядько Півень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом із його нечисленної челяді.

Та всі ці думки коливалися в стомленій, сонній голові хлопця наче густа болотна жижа. Йому хо-ті-ло-ся спа-ти.

Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розкліпити.

– Скажи мені, коли ти пішов з істобки, там нікого з чужих не було?

– Нікого…, – відповів хлопчик, облизуючи запечені вуста. Він і не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. І його до неї посилали не один раз по всякі дрібнички господарські.

– А та, що з Будим обіймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?

Хлопець щось мимрив недоладне і обм’як, мов куль.

Щоб малий не впав під копита, Півень взяв його до себе на Строкату.

Так вони й притюпали на трьох конях до істобки.

Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому він почав шукати, чого б напитись. Води ніде не було, а різанку з водою хтось, певно по пиятиці, перекинув.

Побачив у закутку під полом глечик зеленої поливи. У великім глечику наче ще лишилось меду.

Одним духом дядько допив глечик.

Дивився на глечик і ніяк не міг зрозуміти, чи це глечик боярський, чи ні.

Хотів спитати малого, але той міцно спав.

У голові в дядька після гонитви, після всього, що трапилося, гуло і дзвеніло.

Він пошукав очима Будого. Немає Будого. І ще когось немає… Ага, тієї дівки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…

Сон незборним тягарем почав натискати на повіки юнакові, і він так-сяк пройшовши по хаті, дістався до полу і впав на голі дошки.

Коли після полудня Півень збудився від важкого мороку, він вже знав – у мед підсипано зілля.

І став від того дня Півень тихий, сонний. Майже не говорив.

Похнюплений. Все собі під ноги заглядає. З людьми не хотів розмовляти.

Одного разу, коли нікого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб піти до ворожки хорошої, щоб вона відворожила, зняла з нього порчу.

Дядько поволі-поволі обкрутився на всі боки, з-під-лоба позирнув туди-сюди і посміхнувся до небожа, хитро і впевнено.

– Малий! Ти не бійся! Боярин не одержить нового раба.

– А тоді вони мене схоплять! Я пропаду!

– Ти хіба мені син? Якщо раптом я втечу, ти тікай на Поділ до човнярів. Вони тебе після жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дістанешся додому.

– А коли тікатимеш?

– Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог відає!

– Ти про кобил кажеш?

Дядько махнув рукою і зразу ж зробився похмурий і сонний…

Холопи зітхнули з полегшенням. І спочатку обережно, а потім відверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсім на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лікують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, таті на коней і на людей порчу і слабість наслали.

Городник з прикрістю спостерігав за Півнем. Вирішив дати якусь іншу роботу Півневі, щоб він якось оклигав.

І він відіслав його з робітниками на Рось.

Робітники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному місці обвалився берег і оголилось ціле кладовище морених дубових стовбурів. Хтось із княжих людей, чи тіун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росі.

А що в тих місцях ніби з’являлись час від часу розбійники, то дали робітникам охорону. І робітників охоронити, і розвідати, що там справді діється. Що то за таті там об’явились?

А Півень був замість одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворів. А з других десятків ніхто не хотів на його місце йти.

От тоді городник і попрохав свого знайомого десятника взяти Півня.

Коли дядько Півень при новому уборі – рогатині, лукові, стрілах, сокирі та обушкові, у своїй старосвітській одежині, у клобуці з вовчою опушкою, на строкатій кобилі з’явився біля княжих конюшень, там ледь з коней всі не попадали.

А Півень сидів смиренно на Строкатій, і наче це не з нього реготали і вояки, і конюхи, і служки.

Десятник поблажливо всміхнувся. Він не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунів. Наказав їхати при возі з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всі печеніги ще вигнані зі степу.

Наказ десятника Півень виконав якнайкраще.

Коли через дванадцять днів загін вертав до Києва, дядько вже возсідав на степовому тонконогому румакові і тягнув за повід Строкату. А на ній в дерев’янім сідлі возсідав полонений печеніг.

Півень, як і попередньо, був сумний, похнюплений, і дивився кудись межи вуха скакунові. А на Строкатій возсідав, випнувши груди, смаглявий печеніг. Був він скручений по руках і по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в’язаний, борканий, а всміхався згорда, зиркав зневажлива Наче не його вловили і ледь не замордували, а наче це він тягнув на поводі похнюпленого і остовпілого Півня. Зброю печеніга дядько Півень приторочив до післища, і вона метелялась біля його ніг.

Коли Півень хотів отако заїхати на тіунове подвір’я, десятник спинив його.

– Ти тут не потрібен. Давай сюди повід і ходи з богом! – Він протяг руку до Строкатої.

Але дядько прихопив його руку і відтрутив. Десятник підвів здивовано брови – він не чекав такої міці в руках Півня.

– Не тягни руки. Кобила моя. А бранець мені не потрібен. Не збираюсь його годувати. Беріть його собі. І лика мені не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завішу на верболозі!

– Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!

Дядько розтяв лико на ногах бранця і легко зняв його із сідла і поставив на землю.

Півнику дядько розповів лише стільки:

– У них у степу посуха. І мор почався. Одні пішли у Лукомор’я. Другі подались служити ляхам. Та, певно, збились із шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбіглися. В чагарях і гаях поховались. Гайок, де мій схоронився, дружинники і моя десятка, і ті, з городка, із залоги, разів три проїхали і туди, і сюди. А я зразу побачив, що він там. Просто я чекав, щоб вони пішли всі. Тоді я зможу його взяти. А він сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов і виліз на вербу. Як залога рушила з гаю, я заліпив йому ззаду в хребет тупою стрілою. Він з дерева злетів і лежить. Очі закотив. Я не підходжу. Він белькотати почав. Кінь його з очерету виходить і до нього. Кінь навчений і заворожений. Став його кінь на коліна і чекає, коли той на нього залізе. Він ще до тями не прийшов, а я до нього. Підсадив його в сідло і в одну мить стриножив румака…

– А де триногу взяв, пута їхні?

– Ач який ти цікавий, небоже! При сідлі у чортового хіновина була! Он як! А румакові цьому ціни немає! Знаєш, скільки він вартий?

– Дядьку! Продай його, або заміняй на робочих кобил. Тоді ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!

– А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бісівські ігрища не бігай. Краще треба було глядіти боярських кобил. З тієї ночі я мав у рабстві гинути!… Мовчиш?… Вінок твій розбитий обушком. По твоїх слідах і загублених волошках я липу знайшов. А липа бісівська. В неї чотири кабанячі скилиці вживлено! Там знак від твого ножа! А за кору від твого вінка пелюстки зачепились. І сліди твоїх ніг і якоїсь товстої бісівської жінки. Ось і оберіг їй уломився. Мосянжовий. Ключик… Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А мені як? Твої пригоди мені вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слід та удавлю їх!

Малому аж шкіра пуп’янками пішла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза – дядько знайде слід і вдавить татей. Він не мав жодного сумніву щодо дядькових слів. І був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.

Але минав день, другий, третій. А дядько нікуди не зникав і все працював на подвір’ї Софії чи біля Золотих Воріт. А то разом з усіма холопами розбивав вапняк для печей і трощив грудки перепаленої глини-цем’янки.

Коня вдень стеріг і доглядав Півник. Вночі Півень сам був біля коня.

І вдень, і вночі дядько і небіж привчали коня до мови. А все останнє кінь знав – він умів і сидіти на задніх, як собака, і лягав, і перекидався голічерва, і міг довго тупцювати на задніх ногах.

Тільки одне було, погано – румак не любив Реп’яха.

Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засідку і жорстоко повбиває татів.

Але дядько, здавалось, і забув про свою обіцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п’ятниця. І великий каган, володар найвищого стола в містах Русі, дозволив на ярмарку веселі ігрища.