Текст книги "Перунові стріли"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

ЗБОРИ

Хоча ніхто з родичів за Півнем, крім ловчих здібностей, не визнавав ніяких достойностей, і всі вважали його одрізаною скибкою, майже ізгоєм, саме на нього поклали всі турботи про збори Півника в далеку дорогу. Мати Півника в дорогу не опоряджала.

В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.

Та й час косити сіно підходить.

Боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та ні хлопам, ні родині, тим пак княжому гінцеві не подав ніякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давніх християн. Та й до всього був три роки в Корсуні в грецьких попинів чи то як гість, чи то як учень. Сам перевірив, чи готові до мандрівки його люди. Навіть вірному ключнику не повірив на слово – скрізь сам зазирнув. А оглядати було що – шість возів під важкими дубовими болонками. Здоровенний віз-короб повен добірного вугілля для княжих зброярень. Один віз навантажили начинням: заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На других возах короби з житом, пшоном, ячменем для коней, вівсом для кисіля, короби з сочевицею і бобами, діжка з борошном, корчага конопляної олії, в’язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступу дерев’яну і ручні жорна з білого зернистого каменю. Були ще торби з лікарськими травами і барило питного меду.

Управитель слідом за боярином бігав і все списував ще раз на бересті гострим бронзовим писалом.

Дядько Півень грамоти не знав, але він ходив за своїм господарем та його управителем і робив собі карби на чотирьох грушевих цурпалках.

… Після ретельних і прискіпливих оглядин закликав Півня до себе боярин.

Він не підіймав очей від списаних аркушів берести і говорив поволі, часто перепиняючись,

– Ти, Півню, будеш старший. Відповідатимеш за все. І за моїх коней, і за начиння, і за робітників-бранців. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, і над міру не буде в тебе втрати ні в конях, ні в людях, скину зразу з тебе дві гривни срібла. Бо якщо трапиться велика втрата, мені ще дві гривни будеш винен.

Дядькові зайшлося серце – вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, і отак без страху й сорому серед білого дня заганяє туди християнина. Півень мовчав.

– Можеш відмовитись. Тоді старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовиці відробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.

«Треба згодитись!» А коли й щось трапиться, то він втече – у Києві не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. «Ой, зламаю твою пастку, боярине» – засміявся подумки, просто розреготався Півень.

Півник причаївся за стайнею. Та тільки Півень вийшов із боярських хоромин, хлопчик був вже біля нього.

– Іди скажи Бабі Лелі – завтра рушаємо. Мене боярин поставив старшим.

– Добре! Зараз побіжу! Тільки можна – я їй шматочок забоценя віднесу?…Ти ж сам казав…

– Боже!… – дядько Півень луснув себе по лобі. – Геть закрутив мені голову… Візьми. Та обережно, щоб схованку не виказав! Бігай!

…Баба Леля сиділа на своєму «престолі», смикала мичку і хурчала веретеном.

Як захеканий Півник став перед нею, вона спитала, не відриваючи погляду від гребеня.

– Завтра рушаєте?

– Та вже рушаємо. Ось мед новий – вербовий. А це конвалії.

– Ну все ти пам’ятаєш, моя золота голівко! Це ж мої улюблені квіточки… – І Баба Леля довго нюхала квіти. Потім поклала пучечок на ослін і взяла шматочок забоценя. Від насолоди аж очі заплющила.

– А ти новий мед куштавав?

– Ага. Дядько Півень дав мені облизати ніж-підрізач.

– Ну тоді ось візьми!… – баба Леля розломила забоцень і більшу половину простягла малому. Смакуй та берись оповідати. На чому ти спинився?

– Бабо Лелю! Я краще розповім, а потім посмакую. А спинився я на тому, що Дід робив човна Рибці у лісі при будах. Спочатку Рибка допомагав Дідові. Та коли дійшла справа до вискоблення боків і днища, Дід сказав, що має робити це сам. Бо це цього останній човен і має бути найкращим.

Рибка спитав, що тоді йому робити? А Дід тихо йому й каже: «Піди до Бравлина і поможи йому. І скажи йому, що я його пам’ятаю… І ще скажи, щоб він наче відмовився від своєї віри. То ми б його забрали до себе. Йому догляд потрібен. А там нехай собі молиться по-своєму. Тільки щоб ніхто не чув і не бачив…» Рибка поспішив до діда Йова. І переказав старому вигнаньцю слова свого рідного Діда. Але відлюдник сказав: «Ні». І про те вони більше не гуторили… А тим часом старійшини не дрімали. Вони надіслали свого вірного помічника, парубоцького березу, до капища Велеса. Ті волхви, що там жерли треби при капищі, бачили Рибку на ігрищах. Тому вони й вигадали, як від Рибки позбутися. А порадили вони прийняти Рибку в парубоцьку громаду. А потім, коли скреснуть ріки, послати його з даниною до Києва. Там він або в щось уплутається і йому скрутять роги. Або піде служити лучником тому вовкулаці Олегу. І ні Дід, ні Батько, ні сам Рибка і, навіть, дід Йов про це не здогадувались. Отож, коли Рибка повернувся із лісу додому, до них прийшов цілий гурт парубків. Вибачились, що вони його зневажали. Та своїм геройством і службою громаді він довів, що він достойний хлопець. І вони просять його до парубоцької громади. Рибка страшенно зрадів. Та в нього не було готового ні пива, ні меду. Але парубки запевнили, що він стільки зробив для громади, тому громада сама ставить і пиво і медовуху. Рибка тільки руками розвів і згодився.

На другий день по тому зібралась парубоцька громада. Сам старійшина прийшов. І відрізав перше пасмо з його пелехатої голови. А далі вже береза закінчив – підрівняв під кружок, як годиться. Як підстригли його, то наймолодший парубок підніс йому шапку із зеленого німецького сукна і червоний пояс із китицями. Далі пішла гульня з пивом і медом. І всі раділи, що Рибку прийняли в парубоцтво, бо вони не знали хитрість старійшин. Вся парубоцька громада, вже підпила, подалась на вечорниці. А там були музики. І хоч хміль робив голову важкою, Рибка почав вчитись з дівками танцювати. І під ранок танцював хоч не краще інших, але ж танцював. Зразу за тим настала Масляна. Рибка тільки тоді схаменувся. І з гарячими млинцями в козубі помчав на своєму муцику до діда Йова. Від медовухи старий відмовився, а млинці з великою насолодою поїв. По трапезі мудрий Йов сказав Рибці: «Парубче! Тобі велику честь учинили. Мене до громади прийняли, як мені сімнадцять минуло. Але, думаю, вони це не просто так учинили. Щось вони замислили. От побачиш. Тому давай приготуймося до мандрівки… Бо чи не хотять вони тебе спровадити разом із лісом до Києва?… Тому, про всяк випадок, приготуйся. Все-все налаштуй. І я про дещо подбаю». Рибка повернувся в селище і геть усе перевірив своє оружжя, начиння та лахи. Щоб перевірити, чи готовий до всього, став на лижі і подався по останньому вогкому снігу в діброву. Вполював козу і підсвинка. І, нарешті, подався до лісорубів.

Його Дід вже закінчив вискоблювати човен і почав ставити опруги. Тепер Дід дозволив, щоб Рибка допомагав йому. Як кінчили смолити той дубовий човник, зразу хутко почали танути сніги. Не встигли лісоруби й озирнутися, як сніг лишився лише в глибоких опадках під затінком вікових ялин. Далі почала підніматись вода. І зняла, розколола кригу і понесла її у Прип’ять. А там, далі й далі на південь. За тим вода підняла із землі сосни. І їх заздалегідь пов’язали у плоти. І сталось тоді те, чого остерігався дід Йов. Скликали старці раду. Оголосили: данину – сосни, полотно-толстину і ужища корабельні повезуть десять чоловік. Толстину і ужища в дубасі шестеро. Плоти поведуть четверо. А палицю-берло з резами про княжі уроки громада доручає славному стрільцю Рибці. Він має віддати карби з рук у руки тому княжому тіуну, який доглядає за будовою лодій. Як те виголосили старійшини – всі остовпіли. Крім парубоцького берези. Ще Рибка зауважив, як ледь-ледь усміхнулись троє старців. Отак він зрозумів, хто його і тепер, і тоді намагався позбутися. Рибка зняв нову свою шапку і відповів: «Як громада сказала, так і зроблю!» А потім потихеньку, як завжди, нишком подався до діда Йова. Не встиг Рибка привітатись із старим, як він виголосив: «Таки, сучі душі, послали тебе до Києва! Я так і думав, але трохи ще сумнівався. Пішли, хлопче, сядемо та поговоримо про те, як воно колись було у Києві і в походах на Царгород.» А що Рибка приніс пива, хліба та солонини, то сіли вони трапезувати.

І говорив дід Йов таке: «Який зараз Київ, не знаю. Тоді було у Києві два гради. Унизу на Подолі був людський Град. А в горі, на Подолом, стояв Град княжий. У верхньому Граді, або Горі, стояв палац нашого славного кагана Осколда та хоромини інших, менших, князів та боярські двори. І було там велике капище Перуна. Коли я з гінцями Осколда прибув до Києва, то він улаштував новачкам смотрини. Щоб побачити, а хто на що здібний? Я з усіх новеньких краще всіх стріляв. Великий наш каган помітив мене і послав у городок на Либеді. Дав усім нам добрий одяг, добру зброю. А харч давали кожен день, як у свято! Ми мали стерегти гирло Либеді і щодня вправлятись зі зброєю. І ми гартувались всю осінь, зиму і на початку весни. Як же скресла крига, з усіх земель дружніх Києву почали прибувати Дніпром плоти дерева і човни з полотном і ужищами. Почали теслярі-данники Осколдові і київські подоляни розпускати стовбури на дошки і набивати їх на довжелезні човни-довбанки. Споряджати ті човни-набойни щоглами, вітрилами, кочетами і лавами-беседками. Для старшини і намети споряджали. Варили пшоно в салі та олії, сушили сухарі і в’ялили телятину. Бондарі клепали барила для води. У кузнях день і ніч дзвеніли молоти – кували ратища, кітвиці-якорі, бойові сокири. На північ від річки Глибочиці на обох берегах Почайни, до самої річки Ситомлі стояли курені та вежки робітників-прибульців та намети ратників із дружніх племен. А там, де скопичилась сила-силенна людей – там всякого лайна і бруду. І сморід там ще той. Та всі вогнища палять. Наче пожежа – такі дими стелились, як уранці їжу готували. І от одного разу прибув гонець із Києва. Сказав одним лишитись, інші завтра мають вранці прибути до Граду. А мені гонець показав нишком на мигах: «Ти збирайся зараз!» Поки всі камешились, збирали речі ті, хто мав їхати до Києва, я вже скочив на коника і подався на Гору. Наздогнав гінця, і ми удвох помчали до кагана. Коли прискакали на Гору, гонець кивнув сторожі, і нас пропустили. Гонець провів мене до нашого кагана Осколда у стайню. Він оглядав своїх коней. Як наш великий каган Осколд побачив мене, то зразу відіслав усіх зі стайні. Каже мені: «У городку на Либеді є зрадник. Його треба тихо порішити. Він наладнався податись у сіверські землі і сповістити хозарам, що ми йдемо на Царгород. Він не піде з нами в лодіях по Дніпру. Він лишиться в городку. І переправиться на Лівий берег тільки тоді, коли ми проминем Вітечівську переправу». Я питаю нашого кагана: «Як же мені його познати? Який він?» Великий наш каган Осколд і каже: «Ні я, ні хто інший в лице його не знають. А впізнаєш ти його по ділах. Ти чекай його у схованці на Долобському. Звідтіля найкоротший шлях на Десну. Отуди він і подасться. Сиди у схованці і чекай. Ти ж усіх із залоги своєї знаєш?» Я кажу: «Та я кожного і вночі по голосу познаю. Як же мовчатиме, то й по запаху пізнаю». «От і добре! Сиди в кущах і чекай на тхора. Нас доженеш на Правім березі. Як наздоженеш, до мене не йди. По тебе прийдуть і проведуть до мене. А зараз іди до устя Почайни. Там керманич моєї лодії дасть тобі човник. Припливеш на Долобське – сховай добре човен. І дивись, щоб на піску ніякого сліду не було!»

Я зробив так усе точнісінько, як наказав мені великий наш каган Осколд. Засів я у верболозі на дві ночі і один день. Усіх комарів з Долобського нагодував своєю кров’ю. Пика розпухла, як у хозарина. Другого ранку, тільки із низу проскакали гінці до Києва, зразу з’явилось двоє вершників о двуконь. І зразу у воду. Я ще на тому боці одного впізнав – по коневі! То був варяг-зайда. Як знесло їх течією просто до мене, я ще у воді другого пізнав. То був кривич із Смоленська. Вилізли вони на пісок. Самі гріються на сонечку і чекають, коли коні обсохнуть. Гомонять, що за ними ніхто не поженеться, хоч би й помітили їх. Бо всі пішли в похід із цим хвальком. А Подолянам не з руки ганятись за чужими втікачами. Тут мене комарі доїли. Чую: ще трохи – позапухають мені геть очі, що й не поцілю у ворохобників. І потнув я першого кривича. Всадив я йому стрілу межи ребра просто в серце. Наскрізь прошив груди. Варяг кинувся до меча. Та впав, бо саме штани вдягав і заплутався в холоші. Я йому обидві руки стрілами пробив – спочатку праву потім ліву. Так цей запеклий пес хотів мене ногою вдарити. Реве як бугай: «Ви, слов’яни, раби! Ви ледащо, жирні свині! Ми вас усіх рабами зробимо, бо ви раби!» Тут я не стерпів. Схопив меч і стяв йому голову. І дохлому кривичу теж відтяв голову. Мав же дати докази нашому славному кагану, що я виконав урок. Тільки одне порушив – наздоганяв Лівими берегами. Поки наздоганяв, загнав двох коней. Наздогнав, як вони затаборували на ніч. Прийшов до мене один чоловік і повів до намета нашого великого кагана. Поклав я перед ними перекидні торби. Він і мене, і всіх вислав із шатра. І наказав, щоб ніхто й на десять кроків не наближався. Потім покликав мене і наказав переплисти на острів і зарити ті голови добре. Щоб ніякий звір їх не вигріб. Отак у мене опинився знаменитий варязький меч та інша зброя. Коней я віддав каганові нашому, бо то були його коні… Далі до самих Порогів ми пливли вдень і вночі, бо місяць тоді зростав і світив яскраво. А небо було без хмар… Ну, а Пороги ми почули здалеку. Небо чистісіньке. Сонце сяє. А з-за обрію наче громи гримлять. Наче від того вода тремтить і земля здригається від того гуркоту. І дав тоді наш славний керманич Осколд знак. Всі тисячі лодій пристали до берега. Стернові і каган зійшли на берег і принесли треби богам і просили у богів підмоги. Потім викликає старший стерновий-провідник охочих провести першу лодію через пороги. Мені хоч жижки трусяться, але пішов. Бо який інакше я воїн? Керманич був мудрий чоловік. Поставив нас по боках лодії ось так – бувалий, другий новачок, потім бувалий, потім новачок. Взяли ми довжелезні, але дуже міцні, жердини. Показав нам, новачкам, як тими жердинами від каменів відштовхуватись. І сказав, що його голосу не буде в тому пеклі чути, то маємо ми дивитись на його знаки руками. Відштовхнулись ми від берега. А далі нас понесло і понесло!

Вода то спадає вниз межи камені, то б’ється об кам’яну стіну! Стерновий показує – виставляйте праворуч жердини! Ледь встигаємо відштовхнутись від скелі, як вже летимо на другу. Знов штовхаємось жердинами. А вони гнуться – ось-ось тріснуть, як очеретина! Далі нас підкинуло струменем може вгору на сажень! У по-віт-ря! Уявляєш? Як гепнулись у воду назад, то по всіх стиках зарипіли дошки. Але, слава Тобі, Господи, не розлетілась лодія. Тільки згори налилося води – по коліна у воді стояли. Ну далі ми вже призвичаїлись і добре відштовхувались від каменів і скель. Зрештою попали ми на рівний струмінь. І стерновий правилом спрямував лодію до берега… Всі новачки оговтались, бадьоряться, жартують. Та крім мене ніхто не захотів далі переводити лодії через пороги і забори. Я ж був при стерновім, коли переводили лодії через другий, третій і четвертий пороги. А от перед п’ятим, Дідом-порогом, і мій стерновий-керманич і всі бувалі човнярі ревно молились богам, щоб допомогли проскочити Діда. Вода в тому Діді вирує такими струменями, що з одного маху може викинути лодію, як тріску, на берег. Або засмоктати враз, і лише дошки десь за версту випливуть! Над Дідом гримів страшний гук, ревіння та гуркіт. Дід-поріг обов’язково щось собі прихопить. Одну лодію повернуло поперек струменів і довбонуло об скелю. На тріски розлетілась. Стернового їхнього та ще кількох виловили. Інших і не шукали. Бачили тільки, як вони головами в скелі врізались… Вовніговський поріг добре проминули. Далі було страшне, страшніше за Діда, таке собі вузьке і звивисте місце – Вовче Горло, страшніше за всі Пороги. Та його ми щасливо поминули. От у порозі Вільнім, наче не найстрашнішим, ми ще одну лодію побили. Якось її до берега доправили і витягли. І з людей ніхто не загинув. Далі пливли, як у казці! На славнім острові Хортиці всі пішли до Священного Дуба і молились і ворожили: чи не буде нам удача? І кості випали і стріли показали: все добре буде. Далі ми попливли до Луки моря. Останній раз спинились вже в морі на острові Березані. Потім повіяв попутний вітер. Та ще ми гребли, аж хребти нам тріщали. То й не встигли ми схаменутись, як були під мурами Царгороду. Спробували захопити грецькі кораблі. Бо на одному їхньому кораблі більше добра, ніж у цілому нашому селищі! Однак вони зустріли нас рідким вогнем. Він спалює все, а водою його не загасиш. Упаде на воду – і горить! Що ти проти такої сили вдієш? Тоді ми пристали до берега. Почали всі кутки грабувати і нищити. Греки втікли і зачинились за мурами. Ми не могли подолати мури, вони не могли вийти з міста. Тоді їхній кесар пішов на перемовини із нашим славним каганом Осколдом. Щоб ми не воювали їх, греки відкупились великим сріблом-златом і всякими паволоками. І ми повернулись до Києва з великою честю і багатством!!! Потім греки порушили мир і утискали наших купців. І ми знов пішли на Царгород. І мали ми взяти на спис Царгород. Аж тут вийшов їхній кесар із патріархом до затоки. І вони молились і вмочили в море ризи Богородиці. І до тієї миті на морі була повна тиша. На небі ні хмаринки. Та тільки вмочили святі ризи і пішли від води, як здибилось море. Наче пухирем піднялась вода, немов відступила від берега. А тоді помчала до берега не хвилею, а просто горою. Далі ще буревій повіяв. Одні лодії море проковтнуло! Інші розтрощило об берег. Наші люди потопали, розбивались об каміння. Хто видерся на берег, того побивали греки!… Отоді я вперше побачив силу християнської молитви… Мені із нашим стерновим пощастило, і видерлись ми із тієї погибелі… Мало нас повернулось до Києва. І був тоді у Києві плач і лемент великий… Та не будемо про погане та гірке, цур йому та пек йому!… Знов наш каган славний Оскольд зібрав многії вої з усіх земель. І знов пішли на Царгород. Як побачив їхній кесар нове військо, то запросив миру і відкупився від нас великим сріблом-златом. Греки почали з нами справді дружити. Вони навіть водили нас у Царгород і показували свої багатства і дива. Все було так добре, що наш славний каган Оскольд і вірні його люди прийняли хрещення від самого патріарха Царгородського. І я серед них. І ми повернулись до Києва не тільки з великим багатствами-скарбами. Ми повернулись іншими – ми стали християнами… Ну а тепер, поговоримо про мої поради. Вони такі. У Києві воду не пий ні з Дніпра, ні з Почайни, ні із Глибочиці, ні з Ручая, ні із Ситомлі. Коли там юрби людей незлічені, все стає брудним. Тоді багато робітників-прибульців пили воду де попадя і захворіли на червінку. Багатьох і поховали. У Києві на Подолі вода чиста тільки в джерелах, що з-під гори витікають. Раптом тебе понесе в Царгород, то запасись гусячим смальцем і маковою олією. Шкіра коло очей від сонця пересихає і тріскається. Не їж винограду і смоков. Наші шлунки до такої їжі незвичні. А найбільша небезпека і там від води. Будь обережним. Але головне. Я тобі куниць вичинив, як шовк. Візьмеш із собою. В мої часи – одна куниця – один срібляк. Гадаю, що зараз куниці стали дорожчі. Ліси вирубують і випалюють під лани. Звіра стає менше. І ще я тобі приготував маленьку хитрість. Ти восени якось лишив у мене свій старий козуб… Я його полагодив – попрошивав ялиновими корінцями, ще й протер сумішшю воску і живиці. Налив води – цілий день стояла. В жодному шві не просочилась. А тоді вже зробив у ньому подвійне дно і стінки. Туди поклав шкурки куниць. Щоб міль не побила, пересипав їх сушеним цвітом багна. Як хто полізе до козуба – не здогадається про сховане. У Києві охочих поживитись чужим вистачає. Тож не лови гав! І ще не сідай грати у кості, як би не кортіло! Там кращі спритники шахраювати, як ти – стрілець. Дивись, хто тебе запросить до чари. Можуть підсипати чи із перстня, чи з-під нігтя. Як хотять пограбувати чи в рабство захопити – сиплять дурман. Якщо позбавити життя – підсипають трутизну! Ще добре нюхай страви м’ясні у заїздах. Якщо надміру і часнику, і кропу і петрушки – м’ясо було тухле. Його запах і несмак пахучим зіллям перебивають. І, взагалі, в заїздах не пий ні меду, ні пива. Не буває такого заїзду, щоб не мішали у хмільне якогось зілля. Найкраще візьми із собою припаси і готуй сам. І ще я тобі приготував різне зілля. Що до чого, я тобі казав і ти добре пам’ятаєш. І, взагалі, – нікуди зразу не пхайся. Придивись, прислухайся добре, а тоді вже до дії…»

Старий Йов добре застеріг Рибку від усякого лиха у великім місті. Та забув старий воїн про те, що є в містах розпутні дівки і жінки. І все зробив Рибка так, як треба, коли у дубасі при плотах прибув у Київ. Тільки вони з Дніпра зайшли до Почайни і по ній прибули до гирла Глибочиці, як з берега їм наказав пристати огрядний чоловік. Вони пристали до берега. Чоловік той взяв у Рибки в «піднос» три чорних куниці. Потім порахував всю данину по берлу. Княжні холопи перевантажили толстину і ужища на коли і відвезли в місто. Потім сказав той чоловік, а був він княжий тіун, що віддасть Рібці берло тоді, коли розпустять стовбури. Люди стали до роботи. А сам Рибка пішов по рибу. Бо там, при гирлі Глибочиці, були великі притиски. І до притисків приставали дубаси із зерном. То у воду просипалось зерно. Ну а до зерна збиралось риби всякої. У Рибки були не тільки бойові стріли, а й на рибу. Так він першою стрілою-тризубом поцілив здоровенного ляща. Тільки довелося за ним лізти у воду. Потім Рибка поцілив ще більшого ляща. На нього вибаньчились носії, що тягали кулі із зерном на берег. Але Рибка чує ще якийсь погляд не такий. Хтось йому в спину зирить. Але він знаку не подає, ще чотири здоровенні лящі пробив стрілами. І тільки тоді обернувся, щоб іти до своїх людей. Бачить – біля коли з лантухами стоять дві дівчини. І одна йому так приязно посміхається, немов стара знайома. І забув Рибка засторогу діда Йова, не лізти кудись зразу, а добре все роздивитись і обмислити. Тож він підходить до дівчат і зразу питає: «Ти хіба мене знаєш?» Дівка хихотить і до подруги каже: «Та як же? Вже всі тебе знають. Ні за що віддав тіунові чорні куниці. А він, замість подяки, ще й поставив цих деревлян-селюків колоди розпускати…» Питає її Рибка: «Звідки ти знаєш, що я древлянин?» Дівка знов сміється: «Подивись – всі в чоботах. А хто в личаках? Чужі – кривичі, дреговичі, а свої тільки деревляни у личаках. Слухай – у тебе, що сітки чи вудки немає, що ти рибу стрілами б’єш?» Рибка візьми та й бовкни: «Для чого мені сітка, якщо я найкращий стрілець?!» Ті дівки як зарегочуть, аж за животи похапались. Та що його зачепила, кепкує: «У вашому болоті ти найкращий стрілець?» «Ні, я просто найкращий стрілець!» – відрубав Рибка. Рибку аж посудомило від їхнього сміху. Він вже старим дідом бувши, казав, що такого сорому більше ніколи не відчував. Але опанував себе і питає: «Куди вам поцілити?» А насмішниця тицьнула пальцем у лодію під вітрилом, що пливе Почайною! Рибка прикинув на око – не менше трьох сотень кроків! Все враз пригадав, чому вчив старий Йов, і чому самотужки навчився. Вхопив найлегшу стрілу двозубу. Примірявся, напнув лука, що аж роги зарипіли. І пустив стрілу верхом, щоб стріла згори вдарила у ціль. Понеслась стріла! Здавалось, ось-ось і пролетить повз щоглу!… Та стріла точно вп’ялася у самісінький вершок щогли! А на лодії почали веслярі озиратись – звідкіля впала стріла?… Рибка защібнув тул, заправив лук у налуччя і взявся за важку зв’язку риби. Навіть не подивився на дівок, а рушив до своїх людей. Ось тут і вхопила його насмішниця за руку. Рибка казав, що його ніби блискавкою пройняло. А дівка ще не те втнула. Стала навшпиньки і просто в уста поцілувала! Та й каже: «А ти, хвалько, справді шалений стрілець. Тільки збрий бороду!» «Чого це?» – зовсім отетерів Рибка. «Бо мені з тобою буде лоскотно цілуватись!» Дала йому щолбана по лобі і побігла геть. Рибка стояв ні в тих ні в сих. Коли десь, звідкілясь об’явився чорнявий, такий приязний, молодик. Каже він Рибці: «Такого стрільця, їй же, давно не бачив! Бачу по виду, ти деревлян?» «Ага, – каже Рибка, – я із села Острова. Це на північ від Ужа…» «Ні, я там не бував. Як тебе звати?» «Мене звати Рибкою,» – каже Рибка. Молодик каже: «А мене звати Птахою. Куди ти, Рибко, лящів стільки тягнеш?» «Я для моїх поселян лящів добув. Юшку варитиму». «То бери мене в долю. У мене два добрих селезня». «Ти мисливець?» – спитав Рибка. «Я княжий соколятник. Зараз ношу Ігоревих соколів». «От цього я не вмію, – каже Рибка. – покажеш?» «Про що мова, – відказує Птаха. – І покажу, і розкажу». «Добре! – зрадів Рибка. – Скажи, може ти знаєш, що то за дівка із червоною стрічкою і намистом таким, якимось?» «Та як не знати? – сміється Птаха. – То знаменита Зоряна. Улюблениця нашої княгині. Часом ото Подолом вештається, все для княгині вивідує…»

Ну й заприятелювали Рибка і той соколятник Птаха. Часом Птаха водив Рибку потайки по заповідних княжих лісах. Там Рибка тупими стрілами оголомшував тетерюків, рябчиків, куріпок. Чи коло води – чайок, качок, гусей. Тих оголомшених, але живих, Птаха, бувало, приносив на жидовинський кінець. Казав Птаха своєму другові Рибці, що йому не з руки частенько бувати на тому кінці. Там йому давали монети. Як же вони із Птахою хотіли порозкошувати, то Птаха заходив у ті місця, де водилися глухарі. Рибка бив, а Птаха запікав у земляній печурці. І вони досхочу ласували печенею. А так Рибка ходив чи до Притисків по лящів, чи на Дніпро по сазанів. Отож якось раз пішов Рибка, з намови Птахи, до жидовинів. Поніс їм живих голубів. І зіткнувся з тією хихотухою Зоряною у воротах. Вона саме виходила із подвір’я купця Шломо Гилявого. Зраділа княжа дівка Зоряна і каже Рибці: «Я так за тобою скучила!…» І почала заглядати Рибці в очі. А Рибка забув засторогу діда Йова стерегтись таких людей. Рибка зніяковів і мовчав. «Чого ти мовчиш? – питає Зоряна. – Може, ти мене не пам’ятаєш? Га?» «Та як то не пам’ятаю? Кожен день тебе згадую!» – відповів Рибка. «Як ти мене пам’ятаєш, і я тебе пам’ятаю, то пішли – полюбимося! Чи ти мене боїшся?» – вилигується та дівка Зоряна. «Та ні, не боюся я… Тільки мене послав Птаха до жидовина. І сказав зразу принести плату за голубів». «То йди до жидовина, я тебе почекаю». І справді, як віддав Рибка голубів купцеві, то потягла вона його до однієї баби. Баба жила біля Притисків і торгувала всяким приворотним зіллям. А ще зводила охочих до блуду дівчат і молодиць із чоловіками і парубками. Та баба просто стелилась перед княжою дівкою Зоряною. Як вони прийшли до тієї баби, то вона їх лишила самих і подалась кудись… І стали та дівка Зоряна і Рибка зустрічатись у тієї старої. Бо Рибка геть втратив голову і забув про обережність через ту розпусницю. Все їй розповів про себе. Навіть про старого Йова і про шкурки куниць. Як почула про шкурки, то зразу почала скиглити. Мовляв у Шлома Гилявого є гарні обручки, а в неї немає срібла. А у княгині вона не могла попрохати срібла на таку коштовну річ. Бо вона боржниця княгині до гроба. Княгиня порятувала її від смерті і рабства. Бо її викрали варяги і глумилися над нею. А коли їм набридло, вони її викинули, як ганчірку. Рибка спитав: «Де ті варяги?» «Кілька Олегові служать. Інші назад за море повернулись». Рибка її попрохав: «Ти мені їх покажи!» Дівка Зоряна сказала Рибці: «І не думай їм помститись! То не твоє діло. Я тобі не дозволяю. Сама з ними порахуюсь. А якщо ти мене кохаєш, то краще мені у Шлома обручку купи та подаруй». Рибка дуже засмутився, що вона не дозволила йому порахуватись із варягами. Питає Рибка в неї: «Яку тобі обручку купити? Я ж не знаю, яку тобі треба?» «А ми з тобою підемо удвох. Я ціну добре знаю. І Шломо тебе не обдурить». Отож пішли вони удвох до того купця. Вибрала собі Зоряна золочену обручку Царгородської роботи. А Рибка позбувся майже всіх своїх куниць… А тут ще у Рибки нові клопоти – прийшов інший тіун, старший за першого, і загадав готові плахи розпускати на дошки. У Рибчиних людей, тим часом, сало і борошно і м’ясо кінчається. Закрутився Рибка, як вивірка перед зимою. Рибу для своїх людей добуває, із Птахою потайки полює, на побачення із Зоряною бігає. Коли ще пригода на Рибчину голову. Був якийсь банкет у замку на Щекавиці. Птаха там упився і йде на зустріч Рибці із глеком у руках. Рибка питає: «Куди ти, п’яний, ідеш? Розіб’єш глек. Друже!» Птаха йому й відповідає: «Не питай, куди йду. Краще пішли та побачиш.» «Пішли, – каже Рибка, – тільки скажи, куди ми йдемо?» «Ідемо до одного найбагатшого і найбіднішого жидовина!» Здивувався Рибка та підхопив Птаху за руку, щоб той не гепнувся, і пішли вони до Хоревиці. Там під Хоревицею стояв поруб. І сидів у порубі купець-багатій Ганука. Бо в нього був брат, теж купець. Брат напозичався грошей у київських купців та подався до Варязького моря по коштовний сонячний камінь-латир. За позичку брата той Ганука поручився. Брата Гануки на узбережжі пограбували і вбили варяги. Пропали і гроші Київських купців. Тоді вони в Гануки забрали весь його крам і гроші, бо він поручився за брата. Але це все не покрило братового боргу. Тоді купецька рада постановила засадити Гануку до поруба. І сидіти йому там, поки не буде сплачено боргів братових. Прийшли Рибка і Птаха до поруба. Хотів Птаха просунути глека із сиченим медом у віконце-заволоку. Глек не пролазив. Тоді Ганука підставив миску під віконце. Почав п’яний птаха лити мед, та все на землю. Рибка забрав у нього глек і обережно крізь віконце націдив мед у миску. Як випив сичений мед Ганука, почав сердечно дякувати Рибці, та питати, хто він і що він у Києві робить? Ну, Рибка і оповів йому, що він стрілець. А громада надіслала його та інших поселян з даниною до Києва. Потім Рибка почав питати Гануку, звідки він і що робив у Києві? І почав Ганука так цікаво розповідати про той край, звідкіля він родом, що Рибка стояв до вечора і все слухав і слухав. На кінець Ганука не втримався і заплакав. І мовив Рибці: «Через цей похід вашого Олега не можу я надіслати листа моїм людям». «Чого?» – здивувався Рибка! «Тому, що не можна виїхати із Києва. Заборонив Олег суворо! Він боїться, що той, хто виїде із Києва, сповістить про похід Хозарів. Бо хозари можуть сповістити про це греків». Пожалівся, поскаржився Рибці, що він дуже підупав тілом і духом у порубі. І якщо його не викуплять із неволі до наступної зими, він може сконати. Тут якраз прокинувся Птаха, бо він спав під стіною порубу. І каже таке: «Ти не мертвись, Гануко! Он купець Твердята просидів у порубі п’ять років. Зуби йому повипадали, облисів геть. Але живий. Так йому різали телят і він їхній мозок ложкою їв. І рідку кашу сьорбав. І кисіль. І медовуху ще як! Теж був добрий багач! Але з тобою немає й рівняти. Ти – багатій із багатіїв». Отак наш пращур Рибка запізнався із тим в’язнем Ганукою. Ще про того Гануку розповідав тобі, Бабо Лелю, таку історію. Наловив він якось в болоті за Ситомлею повен мішок раків. Зварили два казани. Раки були смачні і здоровенні! Рибка казав, що більше він ніколи таких великих раків не бачив і не їв. Вирішив Рибка і Гануку тією смакотою пригостити. Пішов він до Гануки і подає йому у віконце раків. А Ганука як залементує: «Забери цих клятих раків! Ти злий чоловік так наді мною знущатись!» Рибка йому каже: «Що ти таке вигадав?! Я ж від душі хотів тебе пригостити. Це така смакота!…» Ганука йому: