Текст книги "Перунові стріли"
Автор книги: Юрiй Логвин
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
– Ну, тоді приходь завтра зранку, тільки не годуй від ночі і тримай на прив’язі. Ми отамо живемо, за тим пакіллям. усім родом… Тебе як звати?
– Півником! А тебе?
– Лютом мене звати… Дивись, дивись! – зашепотів маленький лицедій. – Гречин пішов на Оболонь до конярів. Вони там вночі збираються – в кості грають, вино-мед п’ють. До них туди і чужі жінки бігають на гульбища…
По соснових болонках хідника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лівому плечі. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечі.
Десь на сусідній вулиці наче срібний дзвін бамкав до вечірньої служби.
– У них, знаєш, найбільший дзвін на Подолі. Завбільшки із цебро! – пояснив Лют.
Тут виступив із дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дівка щось несла у фартушині.
Лют підморгнув Півникові і, схопивши важку торбу на плече, а козу за повідець, поспішив за дорослими. А в заїзді все тнула весела музика. Небавом і дядько Півень з’явився у дверях. Зразу коня за вузду, і швидко потяг із двору
Хрестячись після кожного перебору дзвонів, просто біг до Верхнього Міста.
Малий, озираючись на всі боки, загикуючись від хвилювання, виклав усі новини, і навіть про кота, що на гуслях грає.
Дядько спинився за зворотом, під урвищем, і наказав повторити все. Потім ще раз.
Нічого не відказав і знов потяг коня нагору. Вже перед ворітьми відв’язав капшук і видобув другий золотник,
– Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника і скажи: «Найми, господине, робітника на заміну моєму дядьку Півню».
– Та за нього можна дюжину найняти!… Я рахував!…
– Не перебивай! Тобі б тільки все рахувати та міряти. Сам ти забери своє порося та Реп’яха, та йди на Поділ до хазяїна берлини…
– Тої, що сіла на мілину?
– Ага! Слухай уважно – попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нічого не кажи. А йому поясни так: дядько кудись подався, а боярські люди хотять тебе продати в неволю…
– Хіба таке може бути?! – затремтів хлопчик.
– Все може бути. Підлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись із ним на лодії до Іскоростеня. Там на ярмарку питай людей із нашого краю. Когось обов’язково знайдеш. Ось тобі три ногати. Тільки не марнуй гроші! Чуєш?!! Поспішай! Чуєш?!!
– А ти? Я з тобою! Я допоможу!…
– Зараз головосік буде! А до того я слід гнатиму. Це тобі не під силу. Заважатимеш… Іди з Богом!…
Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бігцем назад на Поділ.
Півник усе зробив, як наказав дядько: огиря лишив у городника і віддав золотого на робітника, а Ходу і Реп’яха забрав із робочого подвір’я.
Геть під ніч дістався Півник на Поділ і наскочив на довгий хід. Було їх може з дюжину, скоморохів. Жінок, дівчат, хлопців і чоловіків. Навіть дід старий з гуслями дибав. Вели козу і ведмедя. Попереду з ліхтарем глиняним – здоровий молодик. У кінці ходу виступав кароокий Лют. І теж ніс ліхтар на довгім дерев’янім держаку.
– Гей, Півнику! – першим примітив знайомого малий скоморох. – Йдемо забавляти гостей-купців до іллінського заїзду. Ходімо!
– А старші що?
– Нічого! Пішли! Я тебе запрошую!
Та все ж перебіг наперед і спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв – нехай іде.
Півник, притримуючи на повідцях невгамовного Ходу та похмурого Реп’яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подільськими вулицями.
Цілу ніч вони пробули у найбагатшім заїзді подільськім, біля Іллінської церкви.
Півник нічого сам не робив, і звірі його нічого не робили, а проте йому вдалося пригоститись і горіхами, і фігами, і калачами, і коржами… І ще чого тільки не покуштував із пундиків хлопчина!
А скільки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохів – той перший силач, що з ліхтарем був, і старезний дідусь-гусляр. Молодому для вправи натягли міцну линву між горищем комори та конюшні. І він пройшов по линві туди й назад.
А дід співав під гуслі про походи Ігоря на греків, про смерть віщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенігів і визволив киян.
А коли всі стомлені нічною веремією вертались на світанку додому, то Півник не йшов, а, здавалось, танцював, і радість і бадьорість тримали його в силі.
І так йому хотілося стати вправним і сміливим скоморохом, що може по линві ходити і мечами жонглювати, і хотілося побачити Царгород золотий, і хотілося чужі мови знати, як славний київський отрок.
Він зовсім не бачив, які стомлені, підупалі духом лицедії. Він чув, що вони говорять, і зовсім не брав собі в голову, що господар пожадливий, і що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвічі менше, ніж було обіцяно.
Півник мовчав, а душа його співала від радості. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свідчив, що життя веселе та щедре. А ведмідь, що поруч тріскотів пазурями по хіднику, стверджував ніби воно до всього ще й казкове!
Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та піл і спали до полудня.
Крім старого гусляра, Півника та його звірят, що шастали подвір’ям і все обнюхували, досліджували.
Побачивши, що Півник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтані, розладнані гуслі собі на коліна, а Півника поставив при справних. І сказав вдаряти по струнах. А сам під ті звуки підстроював розладнані. Ударить кілька разів по своїх гуслях старий, прислухається, а тоді просить малого Півника повторити те ж саме на добрих гуслях. І нічого, до ладу виходило.
Так вони чимало часу на гуслі витратили, поки старий сказав:
– З тебе добрий помічник. Пішли, пообідаємо, ми добре попрацювали.
Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют і канатоходець, і зразу ж до столу.
Канатоходець, він ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому.
– Ти, діду, так гостей частуєш, ніби ти отаман. Хто знає, який заробіток буде завтра на базарі.
Півникові від сорому, що про нього таке виговорюють старій людині, та ще за столом, шмат застряг у горлі.
– Коли я помру – хто вам усім гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярів? Хто в таке кодло піде? Гуслярі хороші не люблять сріблом ділитись.
– То ти його збираєшся вчити? Скільки років ти сам вчився? Скільки років витратив?
– Оце вже не твоє свиняче діло! Мене не було кому вчити. А його – я вчитиму!
Півникові аж серце закалатало від радості, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
Після цієї короткої сутички за столом на Півника вже ніхто не звертав уваги, не зиркав, що він на дурнячка у них хліб їсть.
А коли Лют пробудився, то його зразу Півник попрохав, щоб він кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
– Ну й забувака ти! Я ж тобі вже казав, що він жив у нас, а потім пішов на Житній базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зі всього Подола збігаються.
Півник сперечатись не став, але зрозумів – Лют бреше йому і не мигне.
З того дня сивобородий старець, може, по півдня навчав Півника. Сідали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
Коли старезний гусляр бачив, що Півник стомився, він говорив:
– Щось у мене пальці зомліли… Що то значить старість. Піди, Півнику, піди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Він хоч брехун великий і хвалько, але ножа кидає добре… Я, коли із Святославом ходив, дуже мене ніж виручав. Якось на мене печеніг з булавою напав, а я метнув ножа – точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!…
Старий піднімав над дзвінкими струнами вузлуваті тремтячі пальці.
– Йди, йди Півнику! Ніж – зброя найперша! Без ножа чоловік ніщо! Хто б він не був – чи смерд, чи городянин, чи боярин! Ніж тебе порятує скрізь і завжди – і вночі, і вдень, і за столом, і в ліжку…
– А я ножа пообіцяв Люту, якщо він навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?…
– Не переймайся. Якщо ти ножа свого віддаси Люту, я тобі свого подарую. Він із далекої агарянської землі.
І білоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою і широким лезом. Зачепив товстим нігтем блакитне лезо, і почувся звук дзвінкий і чистий, наче срібний.
Гусляр дотримав слова і віддав Півникові ножа саме тоді, коли всі лаяли Півника і кепкували з нього.
Тільки гусляр-дідусь сміявся.
– Та чи ви показились – з-за чужого срібла перейматись. Може то його господь бог випробовував?… Давай, дитино, гуслі настроїмо, якщо пальці не болять.
– Та ні, вже не болять, – озвався Півник, а думкою до тієї суботи повернувся. У п’ятницю вони ходили на Подільське торжище. Грали, гроші заробляли. Тут щоп’ятниці був ярмарок. Повертались опівночі. Після спекотного дня задуха була страшенна, і старий гусляр просто умлівав від болю в серці. Спадаючим голосом благав господа дати йому побачити схід сонця. До подвір’я його тягли під руки, бо ноги вже не тримали старого.
І саме тоді завили вітровії над Верхнім Містом, засвітились незліченні зміїсті спалахи. Земля й повітря здригнулись від громовиверження.
Обернувшись до старого, Півник побачив при блакитному сполоху – старий оживає! Дихання його вирівнялося і він починав зводитись на лікті.
Хлопчик зрадів і, незважаючи на страшний гуркіт грому і сліпучі блискавки, примостився на лаві і миттю заснув.
Потім наче на світанні хтось підійшов і збудив його від липучого сну. Єдине, що він міг ствердити потім – одяг у того, когось, був наче золотавий.
Півник протер очі. Двері відхилені. І крізь двері, і крізь вікно вливалося холодне вологе повітря.
Ще раз протер очі. Біля лавки ніхто не стояв – всіх поборкав нестримний сон…
Потім він ніколи так і не зміг усвідомити, чому саме він пішов нагору до Десятинної, а не до Іллінської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видіння – коли воно добре – поскоріше збулось, а як погане – щоб не збулось.
Та двері храму зачинені. Занадто рано.
Тільки на мокрі, мармурові плити виповзли каліки. Знов, як і тоді, першого разу. Півника охопив розпач і жах при спогляданні людської біди. Не зміг більше стояти на видноті і кинувся тікати від храму. Побіг крізь браму, бо вже у Верхнє Місто заповзали валки з вантажами.
Спочатку Півника потягло до їхньої істобки. І знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це він полишив холопів у біді, а сам по-зрадницькому втік.
Від такого почуття він зовсім знітився, і вирішив повернути до міста.
Нараз подивився праворуч, де на схилі гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.
Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною, наче жовтий риб’ячий зуб, і тільки вгорі відходила на бік могутня крива гілка зелена. А вся крона, і друга половина, більша, лежала внизу за багато саженів від пня.
При основі уцілілої гілки з розщепів деревини наче визирав зелений горщик.
Не роздумуючи, Півник помчав по мокрій траві, що холодом обпікала ноги.
Обережно, щоб не поранитись об гострі пласти деревини, що стирчали лезами ножів, поліз він угору.
Дряпався вгору поволі-волі.
Ось і гілка. А в її основі тепер розкрилось дупло старе, і від нього стирчали на всі боки велетенські скалки деревини.
Зелений горщик був цілісінький.
Півнику здалося, що він не дочекається, поки дістанеться до землі і там вже розкриє горщик.
Тому він не став злазити, а отут, на рипучій гілці, відколупав ножем просмолену затичку.
В обличчя йому бризнуло сонце, відбите від білих і жовтих кружалець монет, заіскрилось вогняним полиском камінного намиста, засяяло на маленькій блакитній оздобі, по якій розпустило свої вибагливі віття-візерунки Дерево Життя.
– Ось чого до мене приходив…, – уголос промовив Півник, та не скінчив, бо не знав, як те видіння назвати. – І не сказав мені, – зашепотів хлопчик, розглядаючи самоцвіти і блакитну підвіску із золотим Деревом, – що мені з цим усим робити?… Ой, а я дурний! – майже прокричав Півник. – Та це ж подарунок ковалевій доньці!
Тут він на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвін. «До заутрені кличуть!»
Бовкали дзвони і в ближніх церквах.
Не гаячи часу, Півник по частинах видлубав монети із глечика і опустив за пазуху. Важким холодом вони вкололи шкіру живота та грудей.
Глечик, намисто і блакитну підвіску він поклав на дно розколотого дупла.
Йому так хотілося роздивитись усі монети.
Але треба поспішати! Півник просто біг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калікам убогим.
Тільки хто воно приходив напереденні?
Той бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось із лісових богів? Але яка турбота лісовим богам до понівечених, упосліджених, покинутих усіма калік? Ні, певно, що це таки був дядьків бог. І це він виказав Півнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жодній монеті немає знаку хреста, знаку нових богів. А може, Півник просто не роздивився.
Малий не втримався і видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, і на ньому зблисли риски і позначки, наче шашелеві ходи на старій дошці.
У роті у Півника пересохло, серце калатало, а у вухах всі бадьорі звуки суботнього ранку піднеслись до такої сили, що здавалось, навколо вчорашня буря гримить.
Сталося так, що коли Півник витяг першу монету і подав найближчому жебракові, крізь розчинені врата храму вибухло врочисте «Алілуйя, алілуйя, алілуйя!» – радісне, врочисте і нестримне.
Ця мить поєднала і сонячні промені, і ангельські голоси хору, і радість від здатності дарувати, дарувати іншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зігрів, освітив, заполонив усе єство хлопчика.
Він наче не йшов, а наче плив над мармуровим хідником. Ось він підлітає, підпливає до наступного каліки, подає йому блискуче кружальце.
Каліки тягли до нього розкриті долоні. Та ось він побачив, що вже вони тягнуть до нього скрючені, мов пазурі звірині, пальці, хапають його за холоші, за поділ сорочки, за пояс. Ось він зависає в повітрі. А вони його тягнуть униз і униз, і щось обривається, і він летить униз, униз до розчепірених безжальних пазурів.
Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах іскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою…
Півник плив, то в гарячих, то в холодних струменях і розумів, що спить. Ось йому стало видно – до його лави підходить той хтось у золотавім одязі променистім і протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, – сів на лаві. Розкліпив повіки – над ним у світлій рясі, залитій золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустріли першого разу.
Півник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де він опинився… Та гострий біль пронизав йому шию.
– Ой! – не втримався хлопчик.
– Потерпи. Ще довго болітиме. А знаходишся ти в моїй келії. При храмі Богородщі. Мене ти впізнаєш?
– Впізнаю. Ти попин. Ти стерлядь із Подолу тягнув.
– Все так. Тільки годиться мене звати – отець. Отець Онуфрій.
Півник подумав: «Та який ти мені отець? Ти просто попин».
– Їсти хочеш?
– Хочу.
– Треба відповісти: «Так, мій отче!» – Півник здивовано вирячив на нього очі, але, добре усвідомлюючи, що він у владі цього попина, тобто «отця», вирішив за ліпше підкоритись.
– Так, мій отче!
– От і добре! Сідай до столу.
На столі поруч із накритим гарячим горщиком пишний буханець хліба-загреби, дві дерев’яні ложи, ніж і на дерев’яній таці біла редька молода, молода цибуля з пір’ям і часник. І ще стояв на столі берестяний коробок із суницями.
– Ти, сподіваюсь, хрещений у православну віру?
– Авжеж! – бадьоро відповів Півник і, згадавши, додав. – Так, мій отче!
– Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: «Отче наш, іже єси на небеси… Да святиться ім’я Твоє, да приідеть Царствіє Твоє…»
Півнику було радісно повторювати незвичні і врочисті олова. І хлопчик їх просто виспівував за чорнобородим попином…
По молитві, проказавши: «Господи, благослови!», попин насипав собі і хлопчикові в миски осетрової юшки, відломив по щедрому шмату хліба. Юшка з головизни була така смачна, духовита і гаряча, що Півник не міг себе стримати і голосно сьорбав, обсмоктував хрящі та плямкав губами. І на стіл крапав з ложки… Попин зауважень не робив, лише стиха посміхався у свою розкішну бороду.
Після обіду попин почав Півника випитувати все-все про його дядька і про нього самого. Про всі біди Півник переповів. Лише змовчав, що живе у скоморохів на Подолі. Що попини люто ненавидять скоморохів та лицедіїв, і волохів, і чарівників, добре знав.
– То ти кажеш, твій дядько ревний християнин і весь час на службу ходив, свічки ставив, на церкву жертвував?
– Так, мій отче!
– Ну, тоді помолимося разом за його безпеку. Повторюй:
«Скоро предварі, прежді даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам, Христе Боже Наш, погубі хрестом Твоїм, борющие нас…»
– Тепер ти можеш іти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай – ти впав у гріх гордині. Бо ти вирішив обласкати тих, кого Бог позначив убогістю… То ангел тебе випробовував. Він тебе привів на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зі сріблом та злотом до храму і збагатити його скарбницю, щоб на ті монети святі отці прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаяніє жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумінню. І вийшло – спокусив убогих та ницих!… А спокусити жебраків – великий гріх! Зрозумів, мій сину?…
Півник тоді нічого не зрозумів. Йому тільки нестерпно хотілося до скоморохів, до веселого Ходи і похмурого Реп’яха. І він подивився в очі чорного попина.
– Так, мій отче! Іншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як із ним чинити… або… або зразу віддам до храму…
І раптом, сам навіть не знаючи, чому, спитав:
– А чого ви всі, попини – чорні? Ви всі греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?
– У мене батько був гречин. Його з іншими отцями до Києва привіз у вірі людей наставляти сам Володимир… А мати моя – із цих земель.
– Так ти, як і Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як і в тебе, батько попин,… тобто святий отець, – виправився миттю Півник.
– Мій батько був чоловік учений і благородний. І з моєю матір’ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвіса, про якого ти сказав, зачатий у блуді і рабстві, і вихований у мерзоті. Бо хто його батько – чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає і сама його матір! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Гріховодник і содоміст, зрадник і злодій! Підла, підла личина! Коли цей смрадний пес був тут, він мене утискав і не давав служити Богу і людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, греків, немає довіри… І знов я змушений…
Далі він не став говорити, гнівно насупився. Потім перехрестився і замирено сказав:
– Господи! Вибач мені мою гнівливість та злослів’я. Дитино моя, іди з богом!
Повертався на Поділ без капшука із ногатами і без мисливського ножа при поясі.
За день він сходив подивитись, що сталося із рештками велетенського дуба.
Дуба не було. Не було ні гілля; ні пенька навіть. Тільки на крутім зеленім схилі жовтіла заглибина. Навіть коріння викорчували.
ТАТІ-КОНОКРАДИ
Коли вони збирались йти до заїзду на вечірню забаву, старий наказав малому:
– Бери й ти гусельці. Сьогодні ми з тобою починаємо віншування. Як вдарю по струнах перебором мелодію, ти тоді на басі за мною. А як почну співати – ти вже веди голосом далі до самого кінця. Зрозумів?
– Та я ж… нічого ще не вмію, ще…
– Злякався? Нічого, поки дійдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усі бачили – ти мій учень, дарма хліба не їси… Хоч він більше не присікується, однак вони думають, що ти ледащо…
І поки вони йшли вечірніми вулицями, малого справжня пропасниця тріпала.
Та лише дід-гусляр перебором струн почав пісню, як тремтіння скінчилось. Співав хлопчик голосно, дзвінко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зірватись. Услід за дідом затяг славу купцям-гостям новгородським, які завжди припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.
Після віншування коза з Лютом танцювали, ведмідь через голову качався, канатоходець і дівка перекидались гострими захалявниками.
Хлопчик і дідусь відійшли під стіну, а потім до них і Лют приєднався. Лют зашепотів:
– Сестриці важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срібло. І ще дядько сказав: як гуслі опануєш краще – сам віншуватимеш. Дід вже слабий, а в тебе добре виходить.
Півнику від Лютових слів чи не найбільша була радість – стане гуслярем-скоморохом і буде по всіх святах ходити і людей розважати, і сам веселитись!…
Та вже вранці на базарі, як пішли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Півника покликали знайомим свистом.
Озирнувся – дядька поблизу не було. Лише біля вуглярської коли присів обідраний чумазий чоловік і щось длубався з колесом. Півник хотів доганяти Люта, та чоловік знов свиснув і, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.
– Я зараз… я дожену!… – гукнув Півник, метнувся до чорної коли.
– Слухай мене – щоб з обіду чекав мене при дорозі. На другім звороті біля Бабиного яру. Сховайся в кущах і чекай мене. Тільки ж гляди – нікому не кажи нічого, куди йдеш! А тепер іди!
– А Реп’ях, а Хода?
– Нікуди не тягай! Іди, йди швидше від мене. Швидше…
…Півник довго лежав у теплій шовковистій траві під кущем, що не з чувся, як і заснув.
Прокинувся, бо відчув – на нього пильно дивляться. Сів – а над ним навпроти стояв дядько Півень у вуглярськім вбранні.
– Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старців золотом обсипаєш?!! І це саме тоді, коли твій дядько рідний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зі мною! Ще не відомо, чи викуплюсь я з боргу!…
– Ти викупишся! А вони каліки. У них ніколи ні руки, ні ноги не повідростають. І їх ніхто не догляне. А якщо ти станеш калікою, тебе ми всі доглянемо.
– Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! – спересердя сплюнув дядько Півень і тричі перехрестився. – Спаси мене, Діво Пречистая, сохрани і помилуй від каліцтва! А тепер, личино чортова, ходімо. Іди і слухай, що маєш робити…
Перш за все дядько Півень забрав одяг у Півника і перемазав його в залишках вугілля, ще й смолою де-де пошмарував.
Потім, як тряслись на передку коли, Півень пояснив, що належить робити Півникові, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадів у їхній схованці.
Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє – мізерний хлопчик і його дядько, гарячий, запеклий, затятий.
А тих було – гречин, син перевізника, гонець княжий та конюх-печеніг.
Дядько заздалегідь вивідав усе, винюхав, виповзав на череві плазом. Почав за ними полювання від тієї ночі, коли подався потайки на Оболонь до конярського збіговиська. По їхніх слідах він дістався до острівця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть міняли і крадене хоронили.
Першим Півень поцілив конюха-печеніга. Крижем розкинувши руки, печеніг завалився біля багаття. Син перевізника кинувся по гатці на другий берег протоки. Але в трьох кроках від берега він перечепився. Дзизнула тятива, і він з розпачливим зойком сів на хмиз.
Печеніг теж завивав біля вогнища.
Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливські стріла вп’ялася йому межи лопаток. Стріла не звичайна, а вилочка.
Лише гонець після першої стріли впав плазом на землю і відкотився від багаття у смоляну тінь.
– Волосе, Волосе! – на повен голос благав Гречин. – Витягни мені стрілу. О-о-о-о-о-о! – волав він. – Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! – Він простягав руки в бік густої чорної тіні. – Молю, благаю тебе, Волосе!
І зразу ж туди одна за другою свиснули три стріли.
Спочатку Півникові, що споглядав усе з висоти на вербовій гілці, здалося – стріли поминули ціль.
Бо з трави високої ніякого звуку. Тільки Гречин скиглив, та стогнав син перевізника. Печеніг біля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.
Аж ось в останніх спалахах тахнучого багаття побачив Півник, як заколивались вершки трави і над ними звівся княжий гонець. З лівого плеча в нього стирчало зламане древко стріли, А в напруженій правиці кривавим блиском дзеркалився меч.
І зразу ж дзизнула тятива, і стріла вп’ялася в зап’ястя правиці. З відчайдушним прокльоном, із смертельним зойком розпачу він випустив меча. І підняв лівою рукою правицю, з якої стирчала стріла. Він не зміг стояти і впав на коліна, наче п’яний. І вже зубами намагався вирвати стрілу з рани.
Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
Хоча Півник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брів до острівця.
Тільки Півень виник на острівці, тої ж миті в нього з темряви просвистіла стріла. Півень падав навзнак і хлопчик бачив, що стріла вдарила дядькові в скроню.
Чи то вітерець повіяв, чи то жар до підсохлого хмизу підкрався, затахле вогнище спалахнуло і вибухло роєм сліпучих іскор.
З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.
Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.
– За кугу! За кугу! – крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.
А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.
І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.
– Ой, мамо, мамо! – скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.
– О-о-о! – застогнав розпачливо на дні човна Лях.
Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.
У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив – з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить – розчинився у чорній теплині ночі.
Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.
Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.
Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив – він бачив, що щось камешиться, і чув звук.
Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.
– Принеси вогню і хмизу!
– Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…
– Швидко! Бо небавом світанок!
Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.
– Що там? – спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.
– Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять – всю траву, куди руки сягають, повидирав…
Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.
Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.
У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.
Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
– Назирай за ними. Тільки почнуть повзти – бери і тни отут! – Дядько показав на підщелеп’я печенігу.
Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.
«Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?», – подумав Півник.
Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.
Півень по одному підтяг їх до верб і поприв’язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.
Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.
«І де він їх узяв?!», – очманіло подумав Півник…
А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:
– Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:
– Для чого короби? Чиї вони?!
– Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
– Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, – ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи – для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу. Слово даю!
– Рабське слово сили не має! Зрада – зброя рабів!
– Даю слово – твою полюбовницю звільню, стрілу з неї витягну і коня вам найсильнішого дам. Тоді повіриш?
– Спочатку її звільни!… – прохрипів Лях…
Служниця подумала, що Півень її чи мордуватиме, чи ґвалтуватиме, тому вона, як він наблизився, плюнула йому в лице. А він у відповідь її вдарив по вилиці. І зразу ж блискавично видер із рани уламки стріли.
Півник стояв поруч і заглядав, як то дядько чинить.
– Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
– Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленім глечику принесла в істобку отруєний мед.
– Не базікай! Приведи Кошлатого! – не обертаючись, наказав дядько Півень. – Я тебе відпускаю. Можеш навіть їхати за підмогою. Тільки я спочатку поприбиваю до верб!
