Текст книги "Гості з греків"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 14
УГОДА

Опівдні, як і завжди, візантійці були покликані на трапезу.

Гридниця дещо дивувала їх своїм своєрідним призначенням і відповідною до цього будовою. Розташована була за князівськими хоромами, одним кінцем впиралася в палісад, протинала, мов палець, половину фортечного плацу, а другим кінцем впиралася у високу квадратну вежу. Вона мала підвали, служби і невеличкі чисті кліті-відпочивальні, як на гостинному дворі. Вежа була з’єднана дерев’яним переходом з покоями князя.

Своєю застольною рівністю гридниця нагадувала монастирську трапезну. Але тільки цим і більше нічим. У величезній залі, що, власне, й становила гридницю і яка, коли б прибрати шереги столів, цілком скидалася б на манеж для кіннотних ристалищ, збиралося іноді по кількасот чоловік. Дубові столи тяглися вздовж стін, а в кінці зали їх з’єднував поперечний князівський стіл на високому червоному помості, щоб князя всі бачили і він бачив усіх.

Будували її, мабуть, так само, як і все на Русі будували. Певно, покликав князь будівничих-майстрових з їхнім немудрим реманентом і сказав:

– Зводьте висотою і довжиною, як міра і краса вам каже. А як видасться високо – зменшіть висоту, а буде низько, то надайте вгору…

І вдячні були за ці настанови майстрові, бо отакі вказівки – аби було гарно – лишали їм широке поле для творчості, для казкової фантазії та кмітливої вигадки – на подив і похвалу людей.

Гридниця вражала не лише своїми витонченими просторовими пропорціями, а й несподіваними веселчастими малюнками. Клали її з кругляків і, щоб мати площу для розпису, стіни обшили сосновими та смерековими дошками, бо малюнки на хвойних дошках виходять барвистіші і зберігаються довше, аніж на дубових або грабових. Радісно і святково ставало людині, коли вона потрапляла до гридниці у світлий безхмарний день, коли крізь майже суцільні вікна вгорі, під самою стелею, лилися сонячні промені і спалахували чарівним світом на барвах стін.

А там були вимальовані Сонце-Ярило і світ-Місяць з почтом зірок, море-океан з човниками, царівна Лебідь і півники з хвостами жар-птиці, грифони з личинами небачених звірів і красуні з риб’ячими хвостами і хмільними келихами в руках, а ще квіти і трави, що сплелися у примхливі пишні узори, з яких нараз утворювалися фігурки різних лісових і степових тварин, і ще багато усякої всячини, фарбованої яскраво, гарячими кольорами. А втім, від того несамовитого буйства фарб у гридниці і без сонця світлішало. Особливо ж радісно у ній, коли сідали за столи богатирі і дружинники, бояри і гості заморські, коли до настінних барв приєднувалися розмаїті барви шовкового та оксамитового одягу, срібла і золота, м’якого лискучого хутра. А над усім тим за червоний стіл сідав князь – Красне Сонечко.

Феодор уже звикло вмостився за свою невеличку, чисту, восково-жовту соснову кафедру для письма, що стояла у кутку, трохи навскоси від князівського стола, праворуч від розписних, золочених і сріблених низьких дверцят, в які входив до гридниці князь. Феодор вважався при імператорській місії секретарем, отже, якщо перекласти це слово з ромейської, був особою «відокремленою»: нічого не вирішував, не брав участі ні в розмовах, ані в гульбищах. Мовчки сидів собі і нотував усе, що чув і що бачив. У шухляді кафедри він щодня знаходив повий чистий зшиток для записів, каламарик і добре застругані лебедині пера, хоч і брав усе необхідне письмове приладдя з собою.

Феодор ще ледве вийшов з юнацького віку, хоч мав статуру і м’язи бувалого дядька – тренування у секретній школі не минулися марно.

Він знав, що родом походить звідкілясь з тутешніх країв, але це викликало лише сумний спомин, вже прохололий, як згарище під сивим попелом. Усе, що він бачив, видавалося йому спрощеним, примітивним, убогим і бідним, а люди, хоч і жили в казково багатих землях, не вміли тут багатіти. Якось не вкладалося в голові візантійського вихованця, що навіть князь і його сановники живуть у дерев’яних теремах і подібні на одягнених для потіхи у пишні шати холопів. Князь не викликав поштивості і шани, особливо коли пригадувалося, що столичні ромеї лише один раз на рік бачили свого божественного василевса, непорушного у своїх золотих бармах, сяючого і ніби неживого. Здавалося, що незворушний, мов статуя, василевс – живий бог, аж ноги самі згиналися в колінах. Сміявся подумки з усього, що бачив тут, і лише одне його бентежило.

Невідомо чому, його якось підсвідомо непокоїв, а тому й дратував чоловік могутньої статури, що сідав по ліву руку од князя, тобто близько від Феодора, і, хоч сидів до нього спиною, час від часу озирався і зиркав синіми, аж темними, очима, і в тому погляді були так густо і так несподівано замішані самотність і туга, тамований сум і раптова надія, відкритий, як рана, розпач і нараз тверда, як криця, погроза, що Феодорові мліло, і він мимоволі опускав очі долу, на білий зшиток з чорними буквицями, писаними його рукою.

Неоднораз чув ім’я цього мовчазного, наймогутнішого руського богатиря, завжди мовлене з любов’ю і повагою, – Ілля Муромець, богатиря, у ратній справі уславленого більше, аніж сам воєвода Добриня. Найбільше збивало з пантелику і тому вельми докучало вже зовсім незбагненне: обличчя богатиря чомусь видавалося знайомим і рідним, хоч Феодор, а він певен цього, раніше ніколи не бачив його. Воно чомусь хвилювало хлопця, тривожило й печалило, як попіл на дворищах призабутого Карачарова, а це викликало у вихованця секрети злість на самого себе…

Феодор зітхнув з полегшенням, коли увійшов до гридниці із своїм почтом князь Володимир: сього дня Іллі Муромця з ним не було. А як прийшов Володимир-князь, почалося звикле бенкетування. Почалося з незначних розмов, із застольних здоровиць князеві, з незлобивих кепкувань і дотепів, ніби для того лише й зійшлися сюди, щоб їсти і пити і білозубо скалитися. Та ось нарешті і князь Володимир слово мовив, наївне, як на просту людину, хитре, як на державного мужа:

– От скажи нам, думний гість, просвіти нас, темних лісовиків, заморською премудрістю.

Феодор вмить слово в слово все занотував і на відповідь вже начеркнув простий знак – скорочене, умовне титло Никифора Тавра.

Колишній аколіта, а тепер начальник таємної секрети озвався одразу:

– Що бажаєш почути, добрий і люб’язний володарю?

Відповів Володимир-князь:

– Було: приходили до нас з Волги булгарські магометани, із угрів німецькі католики, а з Хазарського моря іудеї. Кожен довго і дуже свою віру хвалив, щоб і ми таку прийняли, аж ми розгубилися. І всі наших богів нарікали не інакше, як дерев’янками. Але прикро нам ставало.

Никифор Тавр слухав уважно, різка і глибока зморшка пролягла на його високому лобі.

Сміх лунав у гридниці, чаші з пивом-медом пінилися. Володимир-князь усміхався.

– Гей, богатирі та дружинники! – звернувся до всіх. – То хіба справді взяти мені в жони царівну Анну?

– Візьми, князю! А чого ж!

Спохмурнів Никифор Тавр: жарти жартами, а цей жарт не обійти, не проминути, бо не дозволяє цього честь і гідність імператорського посланця.

– Християнське одруження, – сказав твердо, – лежить тільки через церкву. Без винятків. Отже, не для тебе царівна.

– Дивись – налякав! – ущипливо відповів князь Володимир. – А чим лякаєш? Може, царівна, мов тріска, суха? Чи, може, крива, чи горбата? Чи очі її дивляться в різні боки? Чи голівка спричинена?

Він питав, а Никифор Тавр тільки заперечливо хитав головою.

– Усе ні та ні! Виходить: таки гарна. Тоді у чім річ? Задля гарної царівни можна аж на край світу піти, а в церкву і поготів. Правду кажу, друзі мої, чи ні?

– Правду кажеш! Іди і в церкву!..

– Гаразд. Коли так, піду до церкви і хрест прийму. Ти задоволений, ромею? Віддасть цар за мене свою сестру?

Князь глянув на Никифора Тавра. В очах його таїлися веселі іскорки. А ромеєві було непереливки, не годен був второпати, що сказано всерйоз, а що жартома. Загадкову, незрозумілу душу і примхливу вдачу мали руси. І про найголовніше нічого не мовилося – про військо князь не зронив ані словечка.

А Володимир сказав йому ласкаво:

– Йди-но сюди, премудрий ромею.

Сам піднявся назустріч, взяв за руку і повів за собою в золочені й сріблені дверцята. Там, у темній вежі, гвинтом піднімалися круті сходи, свічки по стінах були погашені – згори линуло світло. Вони мовчки піднімалися рипучими сходами, аж поки не вийшли на відкриту терасу, звідки лягав перед очі широкий і чудовий краєвид. Никифор Тавр аж прикипів очима. Але не краєвид цікавив його.

А князь Володимир ніби читав його думки, як у книзі.

– Дивись, – сказав коротко і поблажливо.

Градом Кия йшло воїнство. Все воно – одна залога за іншою – проходило по князівському дворищу, вступаючи в західні врата і виходячи у східні. Рівно гойдалися гострі списи. Горіли довгасті червоні щити. Виблискували на сонці шоломи і кольчуги. Військо йшло залізними шерегами і через Боричів узвіз нескінченною вервечкою сунуло на київський Поділ, на причали Почайни, що аж почорніла від незліченних морських лодій. Смоляні борти деяких з них вже були завішані щитами, і над ними піднімали щогли з вітрилами. Це було красиве поєднання контрастних кольорів: чорні борти, червоні щити, білі вітрила.

А серед князівського дворища верхи на могутньому коні, мов блискуча металева вежа, височів Ілля Муромець. Повз нього йшло військо, а він ніби рахував воїв очима. Поряд з ним, теж на коні, сидів юний отрок-зброєносець. Обличчя його нестримно сяяло, бо хлопець ніяк не міг приборкати щасливої посмішки. Ще б пак! Йому доручили рівно тримати, встромивши кінець держака в отвір на стремені, хвостатий бунчук воєводи. То ось чому Іллі Муромця не було сього дня у гридниці! Зі святого горба на воїнство незворушно втупилися суворі і прокурені до чорноти племенні ідоли, у кумирнях яких день і ніч горів незгасний вогонь і валував смоляний дим…

Князь Володимир задумливо мовив:

– Шість тисяч, добрих воїнів. Кожного з них окремо обирав сам Ілля Муромець, бо іде з ними воєводою.

Він якусь хвильку помовчав і значуще докинув:

– Усе, що просили, я дав. Усе, чого я хочу, ви дасте. Так?

…Отець ігумен Сімеон Пафлагонський стояв перед образом Спаса струнко, мов солдат на плацу. По його запалих, гідних пензля майстра-іконописця щоках рясно котилися прозорі сльози.

– Великий, Всемогутній, Милостивий! – шелестів він сухими губами. – Хай прийде царство твоє, хай множиться у славі ім’я твоє! Спасибі тобі, господи! А хто дякує тобі? Нікчемний черв, твій раб Сімеон. А за що? За чудову милість твою. Бо ти надав мені сили слабому, щоб поконати сильного варвара і настановити його на путь істинний. Осанна тобі, господи!

Феодор не спав – складав речі, готуючись до далекого зворотного шляху у Царівград. Шибки у світлиці були темні, як очі у Іллі Муромця, сина Івановича…

Розділ 15
КОНТРАКТАНТ

Виклик був несподіваний і нагальний. Феодор прочитав коротку з одного слова «чекаю» записку Никифора Тавра, рішуче відштовхнув посильного, який почав було щось торочити, і скочив на баского коня. За ним тільки зав’юнилася курява.

Минуло тільки два тижні, як вони повернулися до спустошеної внутрішньою війною метрополії з далекої Русі. Нічого не змінилося в Константинополі за час мандрівки місії Сімеона Пафлагонського. Так само незвичною і порожньою була головна артерія столиці – вулиця Меса, що розтинала місто від берегів Пропонтиди, тихої і прозоро-блакитної, за що вона й була наречена Мармуровим морем, і аж до фортечних мурів Західної стіни. В центральній своїй частині Меса геть уся, впритул одна до одної, була забудована майстернями візантійських ремісників, де вони виготовляли і збували свій крам, славний на весь відомий світ. Тут завжди гомонів строкатий і багатомовний люд з далеких і близьких країн. А зараз вулиця була порожня, ніби міфічний бог греків Арес вимів її залізною мітлою.

Феодор швидко проминув Халкопратію, квартал мідників, шереги ювелірних майстерень-крамниць на Аргіропратії і шевців на Цангарії. Ремесло сховалося, принишкло. Вікна крамниць були щільно затулені темними дерев’яними вікнами, для міцності скріпленими мідними й залізними пасами. Вмерла торгівля – під час війни у місті, яке з дня на день чекає облоги, зникає усякий крам. Тільки віконця міняйл і лихварів були прочинені, і в них сіріли невиразні обличчя, що в тьмяних отворах мимоволі нагадували злих лісових павучків, які раптом розбухли до розмірів людської голови. В Артополійському кварталі, де торгували хлібом, фруктами та овочами, крамниці також були зачинені, однак попід їхніми підсліпкуватими віконницями мовчки тулилися довгі вервечки черг. Люди мовчали, а ніби бринів німотний крик: «Хліба!» Та василевс цього крику не чув…

На голому і витолоченому копитами Амастрійському майдані, де за мирних часів день і ніч іржуть коні, бо саме тут було місце столичного, найбільшого в імперії кінського базару, до Феодора приєдналося двоє озброєних вершників. Вони затулили його з обох боків, аби нічого прикрого не трапилося (буває, раптом вилетить невідомо звідки каменюка), і мовчки вказували шлях. Так вони прибули до логофетії дрому, де на сходах Феодора вже чекав служник у чорному. Він, не гаючись ані миті, провів хлопця до Никифора Тавра і лишив їх самих.

– Швидко, – схвально промовив начальник секрети. – Сідай.

Феодор сів, хоч Никифор Тавр лишився на ногах. Він неквапом походжав по кімнаті, за притаманною йому звичкою склавши руки і охопивши долонею підборіддя. Начальник секрети був, як і завжди, врівноважений. Але з його пильних і гострих поглядів, – але здавалося, ніби він уперше бачив свого вихованця і тепер вивчав, намагаючись зазирнути у саму душу, – Феодор збагнув, що сталося щось незвичайне і це незвичайне втягує у свій небезпечний вир і його юнацьку долю. Власне, про це можна було здогадатися, ще одержавши записку з раптовим викликом, бо в секреті не полюбляли несподіванок, а намагалися все планувати і продумати наперед.

Нараз Никифор Тавр зупинився і сказав:

– За годину тебе прийме великий логофет і сам, особисто, дасть тобі дуже важливе завдання. – Він помовчав і додав: – А може, й не дасть, якщо вирішить, що ти не впораєшся… Але хай це тебе не бентежить. Тоді тобі просто доведеться забути про виклик.

Феодор весь напружився, слухаючи колишнього аколіту. Він ще ніколи, жодного разу за весь час навчання, навіть здалеку, навіть на врочистих виходах імператора не бачив таємничого логофета дрому, про якого снували неймовірні, іноді зловісні чутки. Тому-то цей несподіваний виклик до нього промовляв Феодорові багато, куди більше, ніж людині, хай навіть сановитій, якщо вона не відвідувала захованої в горах школи…

– Вислухай мене уважно, Феодоре, – Никифор Тавр знову почав міряти ногами кімнату. – Про суть завдання я тобі зараз нічого не скажу. Логофет від мене вимагав небагато – спритного і кмітливого вихованця нашої школи, котрий ще жодного разу не брав участі в місцевій акції – поїздка до Русі в рахунок не йде. Сподіваюся, я не помилився, обравши тебе?

Феодор на це нічого не відповів, бо розумів, що ця вступна бесіда не вимагає з його боку ніяких запевнень: Никифор Тавр на все зважив без нього.

– Я волію лише одного: аби ти діяв не як сліпий виконавець нашого задуму, а свідомо, переконано. Для цього поділюся з тобою деякими власними міркуваннями. Навіть якщо логофет не обере тебе, гадаю, ці мої думки будуть для тебе корисні у майбутньому.

Він нарешті сів, перекинув ногу на ногу і охопив коліно руками. Відтак почав:

– Імператор ромеїв символізує могутність і міць Візантійської держави. Він – посланець самого Всевишнього. Коли святий Константин йшов війною на імператора старого Риму Максенція, в чистому небі над орлами його легіонів забілів хрест і слова: «Цим переможеш». Так свідчить Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський, розповідаючи про Мільвійську битву.

Никифор Тавр на мить замовк, щоб скептично знизати плечима.

– Слід пам’ятати, – вів далі, – імператор, як ми кажемо, – земний, живий бог. Це відбито навіть у тронному ритуалі: василевс сідає тільки на двомісний трон, лишаючи сидіння для невидимого свого патрона – безтілесного бога – духа святого. Імператор – Сонце ромеїв, сліпуче і недосяжне, яке світить усім і зігріває кожного – васальних царів, сановників, воїнів, селян і навіть старців, що живуть просто неба на шляхах жебракуванням.

Начальник секрети зітхнув.

– Однак є багато людей – надто багато! – котрих Сонце ромеїв не сліпить і видається їм цілком досяжним. Жадібні руки узурпаторів зухвало тягнуться по царський вінець. Мудрий василевс Юстиніан Другий, – підкреслив Никифор Тавр, – назвав цю пошесть убивств «пурпуровою хворобою», яка роз’їдає, немов проказа, могутність держави. Що робиться у нас? За три останніх століття на царський престол сідало півсотні володарів, в середньому – на шість років царювання. Це страшні і небезпечні для існування самої імперії числа, Феодоре! Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше – від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках Принцевих островів. Нещасний автократор завжди оточений почтом змовників і убивць, котрих не розпізнати, поки не витягнуть ножа… По державі ромеїв мало не двічі на кожне десятиліття від кордонів до кордонів, мов невситима сарана, сунуть армії нескінченних узурпаторів. Достаток країни винищується у жорстоких внутрішніх війнах, що несуть нам усім безславну погибель. Ми, як і наші попередники римляни, вбиваємо самі себе, а тим часом варвари на рубежах міцніють. Знесилену імперію точить хронічна «пурпурова хвороба». Які ж ліки придатні у боротьбі проти неї? Єдині – міцна, династична, спадкоємна влада, утвердження на престолі спадкоємця македонської династії – Василія Другого. Інакше державу ромеїв не урятує сам господь бог…

Никифор Тавр мислив категоріями догматичного світогляду. Тому казав Феодорові переконано:

– Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, – вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій узурпатор конче мусить загинути… Усе інше тобі скаже великий логофет, якщо вважатиме за доцільне. А нам зараз – час!

Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.

У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.

Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно – у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.

Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.

Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.

«Великий логофет!» – майнула схвильована думка у Феодора.

Він не потребував ще якихось додаткових позначок, щоб дійти цього висновку: за ритуальною кольоровою ієрархією біле мали право носити лише найвищі після імператора сановники. Скажімо, кольорова межа для Никифора Тавра – синє, для нього, Феодора, початкова – чорна.

Никифор Тавр, а за ним і Феодор низько вклонилися господареві потаємної кімнати.

– Прошу, – сказав великий логофет дрому і вказав на два стільці, що стояли перед кафедрою з її боків.

Никифор Тавр і Феодор сіли.

Володар державних таємниць мав зичливе, добре і привітне обличчя, але це не обманювало Феодора. Знав, якою страшного, підступною і безжальною силою той володіє. Колись, за часів узурпатора Никифора Фоки, великим логофетом дрому був не хто інший, як Іоанн Цимісхій. Він і захопив імператорський вінець…

– Скільки тобі років, хлопче? – запитав логофет.

– Шістнадцять, – коротко озвався Феодор.

– Шістнадцять… Чудовий вік! Вік, котрий не викликає підозри… Як тобі здається, Никифоре?

– Гадаю, що так, – стримано відповів начальник секрети.

– Як тебе звуть?

– Феодор.

– Це ім’я від батьків?

– Ні, від церкви.

– Яке ж було від батьків?

– Божедар.

– Божедар… Дар божий… Що ж, твоє ім’я не змінилося, воно тільки перекладено на грецьку мову. А хто ж твої батьки?

– Не пам’ятаю.

– Зверни увагу, Никифоре, він не пам’ятає… Невже усі твої вихованці отакі забудьки? А це, юначе, слід не пам’ятати, а твердо знати: твій батько – василевс, твоя сім’я – секрета!

– Запам’ятав, великий логофете! – смиренно схилив голову Феодор. – Дякую за урок.

– Тямить! – усміхнувся до Никифора Тавра логофет. Поблажливо позирнув на хлопця, ніби лише для цього повчання викликав до себе. Однак наступної миті він враз посерйознішав.

– Тобі відоме ім’я Ахмед-ібн-Арслан?

– Так, логофете, відоме, – тихо мовив Феодор.

– Ще б пак! Це ж він купив тебе у печенігів для тяжкого рабства, а продав нам на кращу долю. Багато було за тебе плачено! Шкодуєш за минулим?

– Мені нема за чим шкодувати.

– Слушно! Так-от, Ахмед-ібн-Арслан – наш давній агент. Має багато знайомих, для котрих іноді виконує делікатні доручення. От і недавно його попросили – і за це, звісно, гарно заплатили – передати таємного листа протоспафарію, начальнику наших меченосців. Аби не викликати жодної підозри, купець негайно виїхав за межі імперії, а листа наказав передати своєму слузі. Цей лист у мене, а протоспафарій досі чекає його. Однак він мусить листа одержати. Запитання є?

– Я уважно слухаю, логофете.

– Правильно робиш. На всі необхідні запитання я відповім сам. Слухай далі: віднині ти – отой слуга Ахмеда-ібн-Арслана і більше ніхто, раб, якого купець разом з листом дарує протоспафарію. Ти віддавна був куплений Ахмедом і навчений військовій справі, аби слугувати в особистій варті купця. Начальник мечоносців готує зраду, збирається перейти на бік узурпатора. Втечу його затримує тільки цей лист з дуже важливими відомостями. Якими? А цього ти не знаєш, і це справді так. Тікаючи, він обов’язково візьме тебе з собою. Як ти гадаєш, Никифоре, візьме його Агафій Італ чи ні?

– Візьме. У таких справах свідків не лишають.

– Так. Найчастіше лишають покійників. Але цього не станеться, бо на тому боці протоспафарій почуватиме себе у безпеці, а добрий і відданий воїн ніколи не завадить. Тобі, Феодоре, нічого не загрожує, бо змовників, котрі писали цього листа, ми до певного часу не будемо чіпати. Ясно?

– Зрозуміло, логофете.

– Отже, для всіх ти – вірна людина купця Ахмеда-ібн-Арслана. Протоспафарій Агафій Італ неодмінно буде прийнятий Вардою Фокою. Твоє завдання – сподобатися узурпаторові і зробити так, щоб малий зрадник подарував тебе більшому зраднику: дароване легко дарувати. Відтак, ти стаєш слугою узурпатора. Слугуй добро і старанно, щоб завжди бути при ньому. Дай мені свій хрест!

Феодор зняв з шиї натільного хреста і простягнув логофетові. Той узяв його, висунув з кафедри шухляду і недбало кинув у неї хрестик. Натомість вийняв інший, скромний і непоказний, на дешевому мідному ланцюжку.

– Якщо на цьому хрестику натиснути отут, вгорі, – сказав значуще, – знизу впаде крапля.

Важко глипнув на Феодора:

– Крапля без кольору і смаку…

Феодор твердою рукою взяв хрестик і почепив собі на шию.

Великий логофет сказав:

– І останнє: куди ж і – головне – коли ця крапля мусять впасти? У келих, котрий питиме узурпатор, незалежно з чим – з вином чи з чистою водою. Коли? У точно визначений час: перед початком вирішальної битви, не раніше і не пізніше. Тільки у цей час, коли він настане! Після того ти мусиш зникнути і повернутися до нас. Зможеш?

Феодор відповів певно:

– Зможу!

– Хай допомагає тобі бог, – мовив логофет, – бо ти – захисник його живого втілення на цій грішній землі. З подробицями тебе познайомить Никифор Тавр. А тепер ідіть! Бажаю і сподіваюся повного успіху.

Коли начальник секрети і Феодор знову опинилися у темряві потаємного ходу, Никифор Тавр підбадьорливо прошепотів:

– Нічого не бійся, Феодоре, все минеться добре для тебе. В хрестику – отрута повільної дії…