Текст книги "Гості з греків"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ 7
ПЕРШІ ДНІ

Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною – від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря – мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.

Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані – лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.

Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.

Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром – бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…

На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь – підлога і стіни, – хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.

Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід – гарячу юшку з баранячим м’ясом – і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.

По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.

Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.

Наглядач поблажливо всміхався. Він дружньо поклав руку Божедарові на голову і приязно мовив:

– Війна усіх проти всіх. – А потім ще підморгнув і додав: – Закон суровий, але це закон.

З усього мовленого Божедар второпав, що він повівся, як дурень, бо не відвоював свого харчу, а вдруге не принесуть.

Але того дня сталася ще одна бійка. На ніч принесли солом’яні мати, яких бракувало вже на трьох; отже, троє мали спати на твердому холодному камені. На жовті мати пролилася кров з носів і роз’юшених губ. Синців і гуль побільшало. В один день оселилися між хлопцями підозра, злоба і лють, жорстокість і байдужість до чужої біди. Ваги набрали не слова, а безжальні стусани.

Без матраців лишилося троє, спав на мармурі один Божедар.

Наглядач поблажливо усміхався. А коли йшов, лишаючи хлопчиків на ніч самих, озирнувся од дверей, знизав плечима: мовляв, нічого тут не вдієш, і, ніби виправдовуючись, проджеркотів:

– Кожен мусить подбати про себе. Людина людині – вовк!..

Вранці, як і минулого дня, знову були хліб, риба, боби, капуста. У Божедара від мармурового ложа ломило тіло. Був вій украй голодний і тільки й чекав тієї миті, коли наглядач вкотить до зали візок з паруючими мідними мисками. І коли той увійшов, штовхаючи поперед себе візок, хлопець стрілою кинувся до нього і ще на порозі вхопив з візка верхню миску, радіючи своїй удачі.

Він спокійно поставив їжу у кутку на підлогу, збираючись там зручніше вмоститися, коли двоє чорноволосих, темношкірих хлопців несподівано схопили його за руки, вивертаючи їх за спину, а третій спритно схопив Божедарів харч.

Божедар сіпнувся, закричав, але тримали його міцно. 1 тільки коли миска опинилася у чужому гурті, руки відпустили. Божедар одразу ж ляснув одного з грабіжників по пиці, але другий вдарив його ногою в живіт, від болю хлопець аж зігнувся…

А біля візка гриміла бійка. Юне воїнство тягало одне одного за чуби, дряпалося й кусалося, молотило по головах порожніми мисками. Наглядач з непідробною цікавістю слідкував за перебігом битви біля харчового візка і поблажливо всміхався. Його спокійне обличчя ніби приязно промовляло:

– Ой добре, хлопці! Ой добре! Ану дай ще! Ану вліпи! Не жалій, бо тебе не жаліють! Оце добрячий стусан! Молодця!..

Божедар сидів у своєму кутку, розкуйовджений, з роз’юшеним носом, з синцем під оком, в роздертій сорочці. А його очі, сухі і дикі, слідкували за мандрами поцупленої миски. Ватаг товариства, до якого примандрував Божедарів сніданок, помітивши злий хлопців погляд, почав, хизуючись, їсти, прицмокуючи, облизуючись, голосно сьорбаючи.

«Ще й знущається!» – майнуло блискавкою в Божедаровій голові. Він і незчувся, як опинився біля ватага, як вибив ногою миску просто йому в обличчя, потім – у другого, третього… А потім – задзвеніло в голові від нещадного стусана, його повалили й почали душити, в очах пішли червоні кола…

Наглядач уже не усміхався.

Він хутко зняв з себе широкий пояс і почав нещадно шмагати хлопців. Пояс свистів, як батіг, лунко ляскав на плечах і спинах, аж репалися благенькі сорочки, а на тілі вмить виступали червоні смуги. Карав обдумано, діловито, і рятунку від нього не було. Тільки Божедара його пояс жодного разу не зачепив. І тоді всі зрозуміли, що битися можна, але… й не забувати, хто вони. А вони – раби, двоногий товар, а псувати товар скрізь забороняють…

В обід Божедара ніхто не зачепив, і він нарешті висьорбав свою юшку. Здобуття їжі почало відігравати в його житті найголовнішу роль, перетворюючи маленьку людину в здичавіле звірятко. Широкий світ відкривався перед Божедаром. Та здавався той світ йому велетенським невільничим ринком: у степу, на морі, в горах – скрізь хлопець був рабом, невільником, товаром, який могли продати, обміняти, подарувати…

Цієї ночі Божедар спав уже не на голому мармурі…

Наступного дня хлопців поділили на групи, по десять чоловік у кожній, і кожну таку групу очолив декарх-десятник, що днював і почував зі своєю десяткою, навчаючи її грецької та латинської мови, бо Візантійська імперія була держава двомовна.

Аби привчити учнів до ретельності й кмітливості, кожен декарх мав канчука, який не лишався без діла. За такою системою навчання справа посувалася хутко, за три місяці хлопці вже розумілися з ромеями та між собою, і мовники-декархи покинули садибу, передавши хлопчаків гімнастам, фехтувальникам і кіннотникам.

Розділ 8
ШКОЛА ДЛЯ БРАНЦІВ

– Меч – моя рука, мій брат і мій батько, – хрипко сказав навчатель ратної справи, найманець з далекої Британіки Норман Квіклій, схрестивши перед грудьми два дерев’яних тренувальних мечі. – Ви слухайте мене, хлопці, уважно слухайте і запам’ятовуйте усе, що казатиму і що показуватиму. Слухайте, хлопці, старого вояка, якщо хочете носити на плечах своїх качани стільки ж років, скільки носить свій качан Норман Квіклій!

Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі – золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.

– Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! – хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. – Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!

Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.

– Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…

Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.

– Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, – продовжував він по хвилі мовчання. – Страшне було діло – тисячі сміливців полягли, їхніх і наших. Тільки меч був людині янголом-захисником від неминучої погибелі. Адже яка доля чекає хороброго – перемога або смерть у першому ряду! Нудно і нікчемно живе той, хто не зранений у битвах. Людина мусить володіти мечем, вміти нападати, вміти захищатися. І так живуть люди на всіх землях…

Він висмикнув один меч і, спритно перекидаючи його з руки в руку, зробив кілька класичних вправ.

– Ми рубалися в пустелі з арабами. Там я бачив вмираючих людей на піщаній рівнині серед рідких сухих кущів. Там не буває роси і не спадають дощі. Тільки на мечах виступала кривава роса і дощ падав із смертельних стріл.

Найманець-брит дикувато зиркав одним оком, ніздрі у нього тремтіли, як у вовка, що почув кров.

– Отак, хлопці! Слухайте і запам’ятовуйте! Мене слухайте – Нормана Квіклія: гарно володійте мечем, але й стережіться його! Ніколи не лінуйтеся гострити: тоді рани, заподіяні ним, не принесуть прибутку лікарям. Ви ж іще хто? Не вовки – вовченята! А надійде час, коли станете справжніми хоробрими воїнами…

Вечорами Божедар думав про своє життя. Що з ним буде, яке його майбутнє? І що то за час, про який говорив учитель? І що воно, власне, становить – оте мірило теперішнього, минулого чи майбутнього – час? Для кого він плине? Для людини? Чи для землі? Але земля сама веде лік дощовими осінями, білими зимами, квітучими веснами і плодоносними літами. Осінь, зима, весна, літо – ніколи не міняється їхній віковічний перебіг. А що становить час для людини? Одні кажуть: «Рік – як день». Інші: «День – як рік». Звідки ж ця протилежна відмінність, як між крижаною водою і пекучим вогнем?

Коли дні не схожі один на одного, коли кожен з них несе щось нове, відмінне, якусь несподіванку, якусь пам’ятливу подію, тоді вони тримають тебе в постійній напрузі, вимагають блискавичних рішень і швидких вчинків. Тоді дні спалахують, як іскри під кресалом, миготять один за одним і вмить згасають, аж здається, що не встигаєш нічого зробити, що необхідна справа тобі не під силу. Та коли ти сильний – зціпиш зуби і збереш в кулак всю свою енергію і наснагу, хоч вони й замішані часом тугою і гамованим розпачем. А коли на мить озирнешся – час раптом видовжиться в подіях, аж людині самій не віриться, що все це сталося лише за один рік, а не за ціле життя. Окремі значимі дні тоді ділять той довгий рік на короткі дні-роки, і людина мудрішає на стільки, скільки встигне зробити, а її шалені дні-роки сяють у споминах, як вогні на фарватері…

Його, Божедарів, останній рік був також насичений до краю, і незвичайні дні, як роки, один по одному карбувалися в пам’яті. Хлопців навчали володіти мечем і списом, прицільно, навіть у темряві, кидати ножа, навчали боротьби і верхової їзди. Коли випав сніг, почали вчити рахувати, читати і писати. І мимоволі виникало лихе у своїй невідомості запитання, яке, ясна річ, ніхто не наважувався промовити: для чого?

Зрідка приїздив аколіта, якого насправді називали Никифор Тавр. Кожен його приїзд був лихом для вчителів і святом для учнів: Никифор Тавр був завжди невдоволений успіхами учнів, але звинувачував за те учителів. Все, що казав Никифор Тавр, запам’ятовувалось хлопцям, як жорстокий жарт. Усі учні учили біблію, і коли один із богословів поскаржився аколіті, що деякі учні не вірять в християнського бога, Никифор Тавр прорік: «Не вірують в бога? Ну, то й що? Бог із ними!» А коли один з вихованців випадково потрапив під копита коня й загинув, аколіта тільки жорстко всміхнувся: «Потрапив під коня? Та це ж добре: є гарантія, що вже не буде під колісницею».

Однак поводився справедливо, по-жорстокому справедливо, хоч це серед загальної жорстокості не помічалося. Був у тій гірській школі кухар Феофіл, добрий кухар, але недобрий чоловік. Вій зневажав учнів і кожен кусень, що вони з’їдали, ладен був видерти у них з рота.

– Ромеї їдять раз на день, – сичав він. – Сухий корж з рибою і бобами – ото й увесь харч! А ці варвари-покидьки обжираються тричі на день! А щоб ви юшкою захлинулися! А щоб ви кісткою подавилися! Щоб наш хліб став у вас впоперек горлянки!..

Хлопці поспішно ковтали їжу під ці прокльони і від поспіху справді мало не давилися. Та ось Феофіл знайшов нову формулу для виявлення своєї зловтіхи, яка дуже припала йому до душі.

– Їжте, їжте, ненажери, – сказав він, а губи його кривила глузлива посмішка. – Свиней теж годують на убій…

В один із своїх приїздів Никифор Тавр дізнався про це і покликав кухаря до себе, коли сам стояв у гурті учнів.

– Феофіле, – сказав він при всіх, – прочув я, що ти багато балакаєш. Ти маєш рацію: свиней годують на убій. А ти – людина. Отже, я обіцяю, що тебе не спіткає свиняча доля: житимеш довго, як людина…

І він звільнив Феофіла від його обов’язків. Це було найстрашніше покарання. Коли в ромейській імперії людина позбувалася роботи, вона позбувалася і свого казенного житла, і платні, і усіх засобів до існування: хіба ж візьме хтось на роботу людину, яка не впоралась на державній службі?

Власне, назвавши Феофіла людиною, Никифор Тавр прирік його разом із сім’єю на жалюгідне тваринне життя: старцювати, харчуватися недоїдками та гнилизною, якщо його не влаштовує голодна смерть…

Наступник Феофіла, глухонімий кухар, годував смачно і вдосталь.

А хлопці добре засвоїли ще один урок: тримай язик за зубами, не розпатякуй без діла.

Іноді Никифор Тавр ніби скидав свій пишний одяг і робився колишнім аколітою, яким його знали на кораблі. У такі дні він забирав із собою учнів, вів на гору, звідки відкривалася далина аж до Мармурового моря, Золотого Рогу і Босфору, де величезним громаддям темнів Царівград. Аколіта сідав на камінь, учні купчилися навколо нього, і він розповідав про місто василевса, імператора, царя-автократора.

– Колись, ще у сиву давнину, аж тоді, коли Афінська морська держава воювала з аристократами Спарти, грецькі моряки з міста Мегари заснували тут, подалі од війни, місто. Їхнього ватага називали Візантом, от за його ім’ям і місто дістало назву Візантій. Тут оселилися купці і рибалки, ремісники і винороби. Та ось шістсот з лишком років тому імператор Константин оголосив Візантій столицею і нарік її Новим Римом, а люди – Константинополем, усю ж державу назвали Візантією. Нині це найбільше місто в усьому світі. Тут найбільший у світі божий храм святої Софії, найбільший іподром, що вміщує усіх дорослих городян, найбільші водосховища на випадок облоги. Під велетенським склепінням одного з них можна плавати на невеличкому гребному судні. Навколо міста височать наймогутніші у світі муровані стіни, які стережуть чотири сотні кам’яних веж. А ще у Царівграді – найбільший у світі царський палац, котрий так і зветься – Великий…

Далі розповідь Никифора Тавра бриніла, як казка:

– В головному залі палацу, коли приїздять посланці заморських володарів, розкладають коштовності царської скарбниці, які так сяють, що не можна на них дивитися, бо очі сліпнуть і течуть з них сльози. А в глибині зали височить золотий трон імператора, перед сходинками якого лежать два леви, теж роблені із золота. А за тропом – золоте дерево із срібними листочками. На вітах сидять барвисті птахи із золота та емалі. Ви, хлопці, в житті не бачили і, певно, ніколи не побачите стільки золота! Коли ж заморські гості входять до зали, птахи на золотому дереві змахують крильцями і співають срібними, як дзвіночки, голосами, золоті леви піднімаються, зблискують смарагдовими очима і грізно рикають, а трон з імператором піднімається в повітря. Коли ж опускається і стає на місце, імператор сидить на ньому вже в іншому золотому вбранні, ще багатшому, розкішнішому і коштовнішому, ніж був на ньому до цього. Заморські гості падають ниць і бояться звести голови…

Закінчував аколіта завжди однаково:

– Порівняно з державою ромеїв, усі інші країни – збіговисько темних неуків. Порятунок для них один – покора Візантії, бо вона найбагатша, найбільша і наймогутніша держава. Вона усьому світові несе благо освіти і порядку. Кожен, хто вірою і правдою слугує імператорові, щасливий, бо має від щедрот божественного василевса золото, коня і зброю, гарний дім з дужими рабами і коштовний одяг. І простий ромейський люд схиляється перед слугою самодержця…

А днями учні знову побачили Царівград зблизька, не весь, а тільки куточок біля Андріанопольських воріт. Тут, одразу ж за стіною, містився багатий монастир воєводи небесного воїнства, грізних меченосних янголів, святого Михаїла. Дітей провели сюди непомітно, у вечірніх сутінках. Це нікого не здивувало. Підлітки вже звикли до того, що їх ховають від сторонніх очей. Посеред монастиря височіла найдавніша серед константинопольських храмів церква Хора. Вона стояла тут ще тоді, коли місто звалося Візантієм.

Вранці учнів у білих сорочках до п’ят і з тонкими свічечками в руках привели до церкви на обряд хрещення. Врочисто співав незримий хор, промені свічок купалися в ладані, що курився з кадильниць. Співав хор тонкими дитячими голосами, який час од часу глушив густим басом кремезний чоловік у золотому довгополому одязі.

Того дня до церкви Хора зайшов хлопець з варварським ім’ям – Божедар, а вийшов з християнським – Феодор. На білій сорочці його теліпався маленький мідний хрестик, а під сорочицею – непоказний камінець, який колись одягла йому на шию мати і який хлопець ніколи не знімав.

Мати… Він силкувався її згадати, уявити і в той же час боявся, бо обличчя мамине чомусь уже не годен був уявити… Чому це так?.. Чому у пам’яті лишилося тільки її мертве, зарубане тіло?..

…Імперський вояк-найманець хрипко втовкмачував:

– Зникнуть списи, булави й сокири, а меч не переведеться, хлопці, ні! Колись ви ще згадаєте мене, старого брита Нормана Квіклія, і все, що мною мовлено!

Різній премудрості навчають хлопчаків у школі в горах, далеко від очей людських, таємно і приховано.

Але для чого?

В добробуті живуть хлопці, не як бранці, набираються сили, міцніють розумом, мужніють серцем, не торкані без провини, як діти вельмож.

Але чому?

Розділ 9
ЗМОВА

Київ літа 981 року.

Суворі середньовічні декорації: піч, зорі, стіна Старокиївської гори. Ліворуч – Дитинка. Праворуч – Хоревиця. А між ними – вдалині – Щекавиця світиться нічними вогнями. Там, лишивши малу залогу в князівському огороді, отаборилися варяги. Біля гарячого багаття точаться розмови, теж гарячі і небезпечні, як вогонь.

– Скажу я вам, воїни, обдурив нас конунг Вольдемар. Де це бачено, щоб за зроблене нами – і така невдячність? Хіба так раніше бувало? Хто скаже? Ходимо за ним, як бідні слуги, за харч та мізерну платню… Тьху!..

– Так, так! Це правда! Мусив нам князь дати села і міста на володарювання, як по всьому світу ведеться…

– Ми люди вільні, світу бачили і знаємо, як нас інші королі цінують і шанують. Чи всі чули про вікінга Роллу, сина ярла Ронгвальда?

– Кажи, кажи нам! Кажи, о ти, котрий знає про славного і непереможного Роллу, сина Ронгвальда!

– Добре, розповім, а ви слухайте і, слухаючи, думайте про несправедливого конунга Вольдемара. Трапилося: засварився Ролла з конунгом Харальдом Гарфагером і змушений був покинути рідні місця. Повів Ролла свій флот і своїх вікінгів на здобуття нових земель, де б вони самі собі були панами. Нікого не боялися хоробрі воїни, не злякалися й могутнього короля франків Шарля і вдерлися в його державу. Пливли вздовж ріки Сени, все піддаючи вогню і мечу, окрім золота і коштовностей, яких набрали так багато, що несила було з собою везти. Тоді склали все здобуте у місті Руані і попливли далі, лише з мечами і списами. Та ось зустріло їх військо франків. І був серед франків колишній вікінг, морський конунг Гастінг, який; пішов на службу до короля і став за це графом Шартрським. Чуєте, що мав за службу? Багате і родюче графство!

– Чуємо, чуємо! Кажи далі, ти добре кажеш.

– Отож доручили франки Гастінгові повести переговори з Роллою, щоб і його взяти на службу до короля. Під’їхав граф Шартрський до табору норманнів-вікінгів і загукав: «Гей, хоробрі воїни! Як звуть вашого сеньйора?» – «У нас нема сеньйора», – відповіли люди Півночі. «Тоді скажіть, чому ви прийшли в цю країну і чого бажаєте?» – «Хочемо повоювати собі землю і людей. А ти хто, ти, що так добре промовляєш по-нашому?» – «Чи ви чули про славного морського конунга Гастінга, який об’їздив на своїх кораблях усі моря і теж воював у цьому королівстві?» – «Звичайно, чули. Гастінг почав добре, а закінчив погано. Спочатку переміг, а потім пішов слугувати до переможеного». – «А чи не хочете й ви піддатися королеві Шарлю: за вашу службу і відданість він нагородить всіх королівським достатком, лицарським званням і васальними володіннями?» – «Анітрохи, анітрохи! Ми не хочемо коритися нікому! А що повоюємо, все буде наше. Йди геть! Можеш переказати це королю».

– Слухайте далі. Старий морський конунг франкський граф Шартрський згадав закони предків і, коли переказав усе сказане королю Шарлю, покинув військо і своє графство, пішов і зник невідомо де. А Ролла з норманнами розгромив королівське військо, а тоді почав брати міста, фортеці і лицарські замки – аж до Парижа. І змушений був король Шарль віддати у володіння норманнів все узбережжя, що вони повоювали, і дістала та країна назву Нормандія, а Ролла – ім’я Ру і титул герцога Нормандського. А уклали цю угоду, братці, в містечку Сен-Клері, на ріці Епті, і сталася там весела і смішна пригода. В призначений час підійшов Ролла до короля, поклав обидві свої руки в його руки і, стоячи рівно, мовив звичайні слова: «Віднині я ваша людина і клянуся вірно охороняти ваше життя, ваше тіло і вашу королівську честь». – «Пристойно людині, що отримує такі багаті володіння, – сказали франкські барони, – схилитися перед їхньою королівською величністю на коліна і поцілувати чобіт короля». – «Ніколи! – гордо відповів Ролла. – Ніколи і ні перед ким не схилю коліна і нікому не цілуватиму чобіт!» Отак було, братці, але слухайте, що далі сталося.

– Слухаємо, слухаємо! Ніхто не спить, всі слухають.

– Барони наполягали на виконанні того стародавнього франкського звичаю, Ролла затявся, а король чекав. Тоді Ролла вирішив провчити франків та їхнього короля. «Ваша величність, – сказав він, – ваш чобіт ми поцілуємо всі, скільки нас тут норманнів є, від простого вікінга і до мене. Гей, Олафе, – гукнув він одному з вікінгів, – поцілуй чобіт короля». Олаф підійшов, нахилився, не згинаючи колін, узяв за носок королівський чобіт і розігнувся, щоб поцілувати його стоячи. Ха-ха-ха! Він підняв його так високо, що чобіт лишився у нього в руці!..

– Ха-ха-ха! Славно придумав Ролла, син Ронгвальда!

– Отак, братці… А ми тут сидимо на горі, зачинені, як барани в кошарі. Чи не поробитися нам вовками?

– Ночі темні, на Старокиївській горі наші люди… Хай буде тут друга Нормандія!

– Ми прийдемо і скажемо Вольдемарові: «Чому ти робиш нам зло? Чому не бачимо від тебе ні подяки, ні справедливості? Ти досяг всього, чого хотів, а ми не маємо нічого, за чим йшли. Щоденно ми в тяжких ратних трудах, а нічого не маємо за труди свої. Чому робиш так з нами? Отож повалимо тебе – ми такі ж лицарі, як і ти, у нас таке ж тіло, такий же ріст і в кожного така ж голова для корони, як і в тебе. Поділи між нами міста і села, щоб була у нас домівка, дичина і риба, ліси, луки і води були в нашій руці». Отак скажемо йому, а тоді послухаємо, що він відповість.

– Але ж у нього теж військо…

– Х-ха, військо…

І вже піднімається над багаттям разом з легкими іскрами голос скальда, що проказує сагу про славну загибель хороброго конунга Еріка, сина Гаральда, щоб запалити і надихнути воїнів, щоб їх не лякала смерть на раті, бо це – честь. Біля нічних вогнів точаться розмови, гарячі і небезпечні, як вогонь.

А вранці вірні люди ті розмови переказують князю Володимиру. І коли норманські варяги прийшли на княжий двір, він зустрів їх спокійно, бо знав, з чим вони прийшли.

Воїни товпилися на князівському дворищі у бойовому спорядженні, тримали перед грудьми щити і били по них мечами так, що погрозливий залізний брязкіт чули аж на Подолі.

Вони кричали, вимагали, грозилися, готові стати пліч-о-пліч до брані.

Вийшов перед ними на красне крильце князь Володимир, і вщух залізний брязкіт. А князь запитав:

– З чим прийшли? Чого хочете?

Тоді виштовхався наперед увесь закутий в панцер воїн, а хто саме, не знати, бо одягнув він шолом, подібний на перекинутий глек, що вкривав усе обличчя до підборіддя. Тільки крізь дві вузькі щілини пекли князя люті очі. І князь впізнав ці безжальні, з холодним блиском очі ярла Інгоульфа.

– Конунг Вольдемар! – мовив цей вояк-панцерник. – Чи відомі тобі закони війни?

– Відомі, – відповів молодий князь, а все у ньому дрібно-дрібно тремтіло – від безсилля, від розпачу, від залежності од цих північних волоцюг. Стояв перед ними сам-один, без варти, без теремних отроків, бо так порадив Добриня. «Більше людей – більше будуть дратуватися, – сказав він. – Іди один і… обіцяй».

– Якщо вони тобі відомі, то скажи нам, а ми послухаємо: де наші землі? Де люди на тих землях, які били б нам дичину і ловили рибу? Живі воїни приходять з війни багатіями. Ми живі, і ми бідні. Назви, Вольдемаре, хоча б одне місто, яке б ти віддав нам на три дні і три ночі за правом війни! Ти невдячний і жадібний, Вольдемаре! Ми повоювали тобі ціле царство, а ти нам не дав нічого. Чому, князю?

– Я знаю закони війни, – відповів князь, – але я прийшов не до ворожої країни, а до своєї вітчизни. Не на чужий, а на батьків стіл сів. Чиї ж землі ділити? Чиїх людей на них примучувати? Чиї ж міста віддавали вони на грабунок і нищення? Адже ви маєте все, що вам обіцяно.

Забрязкотіли знову мечі, але запанцерований воїн підняв руку. Голос його набрав стільки ж заліза, скільки було напаковано на ньому:

– Подивися, князю, ось твій стольний град. Город наш. Ми взяли його, і ми тут. То ми хочемо брати окуп на всьому народі – по дві гривни з кожної людини, і з малої, і старої.

– Але де взяти гривни?

– Ми знаємо, де і як взяти. Ми візьмемо по дві гривни з кожної голови, інакше плечі позбудуться цієї прикраси. Ми так вирішили, і ми так зробимо: мечі наші не заіржавіли і добре нагострені.

– А якщо я сам зроблю окуп за всіх?

– Це нас не обходить: аби окуп.

– Щоб зібрати гроші, мені потрібен час.

– Скільки просиш?

– Два місяці.

– Досить одного, інакше ми зберемо їх за день.

– Добре, хай буде місяць…

Варяги пішли з дворища, а князь стояв білий як полотно. Він дивився розширеними очима на Київ і бачив його у вирі вогню. Вогонь гуде на вузьких вуличках, а Старокиївська гора, мов голова спричиненого, в буйних, розкуйовджених вогняних пасмах, які опадуть на схили-скроні попелястою сивиною. Реве худоба, падають в розжарений вир обпалені птахи, люди тікають з міста, несучи найдорожче, найцінніше. А їх переймають чужі, безжальні вої, хапають закутими в залізо руками все, що трапиться на око, видирають з рук городян їхній останній скарб. А князь, котрий мусив би їх боронити, як милостиню, просить місяць строку, вимолює право самому пограбувати свій люд, щоб, принаймні, обійшлося без убивств і пожежі…

Немов з туману долинув голос дядька Добрині:

– Не гривни, військо збирай!..

І коли за місяць знову прийшли по окуп варяги зі свого стану на Щекавиці, їх чекала зачинена брама, а на стінах – збройні кияни на чолі з князем. А за палісадами Ольжиного терема на горі Хоревій стояв з князівською дружиною воєвода Добриня. А за грубезною, непобивною кладкою на горі Дитинці – Ілля Муромець з прийшлими звідусіль, як і він сам, на службу князеві богатирями землі Руської. Опинилися варяги проміж трьох вогнів, затиснуті в ярах, оточені сильним воїнством русів. І невтямки найманцям було, звідки могло за місяць узятися оте воїнство, невтямки було, щоб отак – без платні і користі – піднявся весь люд.

Однак роздивилися варяги, вояки досвідчені, і збагнули, що прийшли по вірну смерть, на власну погибель, і бунтівний їх запал згас.

Почали тоді з-під брами князеві дорікати:

– Соромся, Вольдемаре! Зламав ти слово своє!

А князь відповідав впевнено і сміливо, бо за ним стояв збройний люд, перед яким прийшлі чужинці – жменька:

– Ви перші зламали угоду і грозилися Київ на дим пустити!

– Обдурив ти нас, конунг, а то б самі тоді гривни взяли!

– Візьмете й тепер, тільки не золотом, а залізом!

– Зваж: віднині ми не слуги твої!

– Вольному воля… Ніхто вас не триматиме!

– То відпусти нас на службу до греків!

– Ідіть!

– А пропускну грамоту даси на харч і на корм коням?

– Грамоту – дам!

– А проводиря, що знає путь до греків, даси?

– І проводиря дам!

– Тоді домовились!

– Не зовсім!

– А чого ще?

– Складіть зброю у лодії, підете до греків – повернемо!

– Не складемо, Вольдемаре! І не думай!

– Тоді сконаєте тут, без харчів і корму!

Послухалися. На щастя, обійшлося без січі, без крові. Не побільшало на Русі вдів і сиріт. Знову показав свій розум дядько Добриня. Пішли варяги з миром проситися на службу до греків. А проводир поніс до царя греків зашитого у шапку приязного листа від князя Володимира. Знав князь по собі, якого лиха можуть накоїти збройні чужинці, і тому щиро одписав цареві: «Йдуть до тебе варяги. Не тримай їх у городі, бо накоять вони тобі лиха, як і мені. Розпороши їх в усі усюди, а до мене не відпускай жодного».

Не відав князь, що посміявся з його листа імператор ромеїв на раді своїх сановників.

– Варвар лишається варваром! – сказав він. – Не вміє і не навчиться ніколи урядувати! Де це бачено, щоб володар добровільно відпускав воїнів, котрі смерть зробили своїм єдиним ремеслом? Що ж, зробимо йому таку ласку, зробимо послугу, як він просить. Жодного норманна не пустимо від себе: золоті ланцюги міцно тримають! Норманни – гарні воїни. Це не наші селюки, що й у поході про свої убогі домівки, як про найбільший скарб, думають.