Текст книги "Гості з греків"

Автор книги: Юрий Ячейкин

Розділ 23
ФОРТЕЦЯ З ВІТРИЛОМ

Тієї ж ночі Феодор очолив печенігів і трьох із них відрядив на розвідку, аби роздивилися, де зачаїлися руси, що вони роблять, вивчили місцевість і підходи до корабля, зручні для нападу кінноти.

Трійко пластунів вужами нечутно сунули в гострій траві, сторожко вдивляючись поверх степового, п’янкого від густих теплих пахощів буйнотрав’я. Хочеш щось побачити вночі, дивись від землі до неба. Воно завше світліше, аніж земля, яка всі фарби вбирає в чорні тіні. Вужчає виднокруг, зате – видко. Коли досягнули прибережного верболозу, попідводилися, нашорошені, напружені, готові до нічних несподіванок. Вже не було потреби припадати до землі. Рухалися обережно, з краю річкового чагарника, пильнуючи теплий піщаний берег, що похило мостився під зірчастий плин. Річка вночі, як і небо, світліша від землі. Пройшли далеко вздовж берега, однак сталося дивне: русів не знайшли. Сокіл-корабель як у воду впав. і тільки коли засіріло на обрії, пригашуючи слабкі зорі, його раптом побачили на крутому піщаному пагорбі, які інколи трапляються в низьких заплавах, на пагорбі, порослому сухою невибагливою травичкою і цупкими, жилавими у корневищах кущиками, які, власне, й не давали Славутичу розмити його у повінь. Висока щогла сокола-корабля зі згорнутим вітрилом впиналася в небо, як хрест на кургані. Недосяжний став сокіл-корабель для грецького вогню, неприступний зробився й для наскоку кінноти.

Коли розвідники повернулися з цією новиною, Феодор вилаявся подумки і рушив до того осоружного горба, непіддатливого буйним хвилям могутнього Славутича, з усім загоном, щоб оточити його і мати русів на оці, аби не втнули вони ще якусь несподіванку.

Пагорб за своєю площею був невеличкий, але крутенький. Корабель ледь вмістився на ньому, зіпертий з обох боків на весла, як на милиці. Борти його були чорно просмолені і добре запалали б від вогненних стріл, якби завбачливі руси щільно не понавішували на них свої довгасті червоні щити, а там, куди щити не сягали, замазали смоляні борти вогким і прилипливим річковим мулом. Піднявся сокіл-корабель на піщаному крутосхилі, як маленька фортечка. Кепська справа, непередбачена. Отаких хитрощів вони з Никифором Тавром не врахували, хоча й могли б щось подібне завбачити, пам’ятаючи жахну загибель добірних кавалеаріїв Варди Фоки.

У чистому полі сто вершників проти тридцяти піших – сила. Але сто вершників немічні проти тридцяти досвідчених воїнів, що бороняться за фортечними стінами. А руси напевне й про воду подбали, якщо не забули замазати борти мулом, по вінця наповнили усі цебра й баклаги. Малий сокіл-корабель, та високо піднявся, затуливши воїнів щитоносними, невразливими для стріл бортами.

Фортеці відчиняють навальним штурмом або ж тривалою облогою, коли голод або спрага переважать мужність її оборонців. Для штурму – бракувало сили. На облогу – часу.

Що ж діяти? Кликати на підмогу моряків з галери, щоб піти на злам цієї дивної фортеці з вітрилом? Мабуть, так. А втім, в одному ратному ділі й корабель-фортеця не завадить.

Феодор згорнув на стрілі листа, писаного на тонкому пергаменті, в котрому виразно було сказано: «Йдемо на Русь. Київ-град на меч візьмемо, на дим пустимо. Князь ваш митиме копита наших коней, княгиня митиме ноги кагана. Оберіть поєдинщика на чесний бій. Наша сила вашу пересилить». Листа складали разом з Никифором Тавром, щоб забринів для русів незмірно образливо, але й шляхетно, щоб русам сором було знехтувати викликом на двобій, на чесний бій поєдинщиків, щоб з метою несумнівного покарання нахабного зухвальця вони обрали найсильнішого богатиря. А найбільш уславлений, серед них був грізний воєвода Ілля Муромець…

Була пущена стріла вправною рукою і вп’ялася у щоглу корабля-фортеці, дрібно затремтівши пір’ястим хвостом. Тепер слід чекати на відповідь.

Багато знав Феодор про хоробрих у бою русів і в той же час знав надто мало, значно менше, ніж про інші народи, що межували з велетенською Візантійською імперією. Бо всі інші народи мечем вписували імена своїх вождів у всесвітню історію, а руси такої історії по мали, бо не зазіхали на чужі землі і чужий достаток.

Що ж знав Феодор?

А те, що вчив у секретній школі і чув за столом князя Володимира Святославича у спогадах-переказах, що збереглися від дідів-прадідів, у врочисто співучих билинах.

Здавна через Русь, зі сходу на захід, услід Сонцю-Ярилу, степом, що розчахнувся, мов широчезні ворота, котилися численні валки кочовиків, що шукали нових земель і багатої здобичі. І тоді не ставало миру, стовпами здіймалися сигнальні дими, що тривожили серця людей від слобідки до слобідки, від городища до захованого у лісі селища. Піднімалася Русь на рать, як на важку працю. Які люди виринали з неозорого степу? Цього ніхто не відав. Пізнали одне: злі і жорстокі вони, як породження ночі, завжди сильні числом. Різні сутички траплялися з ними – і звитяжні, коли залишки побитих знову губилися в далекій степовій куряві, і гіркі, як лиха недоля, коли осиротілі роди русичів надовго покидали свої оселі і ховалися в дрімучих лісах, серед підступних боліт, де немає стежки ні для кінного, ні для пішого, а тільки для птаха перелітного. Так рятували свої роди і ростили малюків – майбутніх захисників-воїнів. Всі чоловіки на Русі були воями, але не жадібними до січі, а охочими до рала і теслярської сокири, про що й співалося одвіку у билині про славного і сильного богатиря-ратая Микулу Селяниновича.

А в цих нескінченних і здебільшого вимушених сутичках, битвах, походах і війнах у русичів виник своєрідний звичай – вийти перед усім військом на нічию смугу, що поділяє ворожі воїнства, викликати на двобій найсильнішого суперника, аби показати міць молодецьку, ратну удатність і непохитність. Хай славна перемога звеселить своїх і настрахає чужих! А тоді вже гуртом, коли у всіх певно і гордо звеселиться серце, йти і зброєю, мов ціпами, ворогів молотити, щоб для чужинців Руська земля була щедро всіяна лихим спомином, а для хазяїв цих земель – звитяжним.

Знав про це Феодор, коли пускав стрілу-листоношу. Знав він також, що руські лицарі не виходять сам на сам, коли сидять в облозі, бо тоді для них втрачається сенс двобою. Однаково не вийде військо з-за стін, щоб не потрапити до пастки: у полі за одне життя можна власне покласти, за стіною ж за своє і три, і п’ять, і більше візьмеш. Не вірять руси в долю, в боже провидіння, а вірять у власний розум і здоровий глузд, а тому дорого цінують своє життя, вимагаючи за нього непомірну ціну, по власній ратній змозі, щоб коли вже й полягти, то непереможеним. Адже не є людина переможеною, коли вона й мертва стискає в руці хоч би держак від зламаного меча.

Знав про все це Феодор і тому тепер не відав, чи вийде на двобій з ним уславлений воєвода і поєдинщик Ілля Муромець: вони з Никифором Тавром не передбачили, що руські воїни витягнуть сокіл-корабель на крутий горб і зроблять з нього фортецю. Думалося ж про інше…

Однак мав Феодор за своїми роками школу секрети, мав досвід хитрого психологічного впливу і мав меткий розум, швидкий на практичну оцінку несподіванок…

Розділ 24
ДВОБІЙ

Час минав. Із сокола-корабля не було відповіді. Стало зрозумілим, що поєдинщик не вийде.

Феодор вирішив спіймати русів на гачок. Гачок – він сам…

Він зібрав докупи усю свою розпорошену навколо піщаного горба залогу, вишикував її у шерегу, наказував, вимахуючи правицею. Хай руси бачать, що він тут верховода. Згідно з його велінням, печеніги завернули у степ, зупинилися там на три льоти стріли, позлізали з коней, котрих стриножили ремінними путами, а самі повсідалися на землю, схрестивши йоги, як глядачі театрального видовиська, за сцену якого правив цілий степ.

Нема небезпеки. Двобій пропонується без підступів.

У полі, перед фортецею з вітрилом, Феодор лишився сам-один. Він почав вигицювати на слухняному, привченому степовиками до ратних вправ коні, підкидав високо вгору списа і ловив його на скаку, заохочуючи до двобою поєдинщика. Сам ватаг кличе на бій. На чесний бій. Залога без ватага, як без голови. Спокуса. Велика спокуса…

Не помилився Феодор – піднявся над бортовими щитами руський воїн і промовисто помахав зібганою вуздечкою.

Так! У русів же нема коней!

Феодор підскакав до своєї залоги, обрав найкращого коня, щоб і тут бути до кінця чесним – руські вої на конях знаються – і погнав до сокола-корабля. Стреножив його, щоб печенізький кінь не втік до хазяїв, а сам від’їхав. Бачив здалеку, як зійшов до коня руський воїн, мацав підпругу, а тоді легко, не торкаючись стремена, скочив верхи. Кінь став дибки, намагаючись скинути незнаного йому вершника, але той стиснув колінами ребра коневі, натягнув повід, роздираючи м’які, чутливі до болю конячі губи, а потім відпустив повід, чимось почастував коня, дружньо поплескав його по шиї. Вправний воїн, вміє заприязнити з конем. Але хто саме вийшов на двобій, Феодор здаля не годен був роздивитися.

Поволі наближалися: спочатку слід зустрітися поглядами, потім – списами. Виїхав у поле воїн кремезний, із сторожким, але й рішучим прищуром в очах. Важкого списа тримав, як невагому хворостину. Та це був не Ілля Муромець. Це був Потик, ім’я якого, як і обличчя, нічого б Феодорові не проказало. Не той поєдинщик, не з ним Феодор замірявся битися, і тому, коли роз’їхалися, він не повернув коня, а поволі попростував у степ, не озираючись, даючи зрозуміти суперникові, що не хоче з ним битися. Той здивовано застиг було на місці, а потому кинув коня слідом, волаючи:

– Гей ти, печенізький блазню! Нащо кликав?

Феодор і далі неквапом їхав, опустивши вістрям списа, не перекидаючи зі спини на руку круглого щита. Ця явна зневага вкрай розлютила руського ратоборця.

– Стережися! – гукнув він. – Нагаєм відшмагаю і пожену!

Так, цей не відчепиться, доведеться-таки з ним битися. Але якщо уб’єш його, другий не виїде…

Феодор рвучко повернув коня і помчав із щитом і списом напоготові. Над бортом корабля на весь зріст піднялися руси. Вершники вихором зближалися. Ще мить… Феодор прийняв удар списа точно на залізну бляху посередині щита. Удар був такий міцний, що товстеньке ратище зламалося. Сам Феодор був уже без списа, він навмисне зронив його перед останнім скоком, в його руці крутився аркан. Руський воїн готувався відбити спис, тому був заскочений, коли удавка раптом впала йому на плечі. Вихопив було меча, щоб рубонути волосяний зашморг, та запізно: коні розлетілися, і він з усього маху важко гепнувся на землю. Гнівний крик долинув із сокола-корабля. Нечесний бій! Печеніги ревли схвально.

Потик лежав нерухомий, непритомний, безпорадний. Феодор впіймав його коня, поклав обважніле тіло ратоборця впоперек сідла, спокійною ходою повів коня за вузду до сокола-корабля. Чесний бій! Та не по руці йому поєдинщик. Беріть його живого. Виставляйте сильнішого!

Так його й зрозуміли, бо зняли Потика, а на коня вскочив свіжий воїн. Цього Феодор одразу впізнав, хоч аж ніяк не сподівався його тут побачити. Це був рідний дядько самого князя Володимира Добриня, беручкий до ратного діла богатир. Феодор був без списа, і Добриня виїхав без списа. Виїхав на чесний і рівний бій. Якби усе це зараз побачив Никифор Тавр, він пожалкував би, що не все сказав своєму вправному вихованцю, і заволав би, виправляючи помилку:

– Убий його!

А відтак Феодор, виконуючи наказ, знову повернув коня у поле й поїхав підтюпцем, не озираючись, даючи зрозуміти, що й з цим не хоче битися. Збуджений гомін долинав з печенізького стану. Не могли степовики збагнути свого удатного ватага, але на те він і ватаг, їхня голова, що думає про невідоме простим вершникам і діє, як хоче. Їх діло мале – в усьому коритися йому, поки він з ними. Він, котрий приніс умовлену червону стрілу без пір’я у розщепі. Так наказав каган.

– Стій! – владно гукав Добриня до Феодора. – Чому тікаєш? Нащо кликав на двобій? Ось я – тобі поєдинщик!

Феодор незворушно віддалявся, не озираючись.

– Виймай меч, гадюченя! – востаннє гукнув княжий дядько і кинув коня вскач.

І знову Феодор був змушений повернутися обличчям. Крутячи довгим мечем над головою, до нього летів Добриня.

– Не квапся до смерті, дядьку! – похмуро попередив Феодор. – Не тебе чекаю!

– Боронися!

Феодор теж вихопив меча. Крутилися коні, б’ючи копитами м’яку, піддатливу землю, вбиваючи в неї траву і непоказні степові квіти. Блискавками спалахували на сонці мечі, але тільки один меч рубцював і шрамував щит – меч Добрині: Феодор беріг зброю, щоб лишилася гострою, без щербинки і зазубринки. Товкли коні землю, огортала ратоборців сива курява. Та ось Феодор улучив мент, закрутив свого меча, як вчив старий брит Норман Квіклій, змійовиком навколо ворожого леза і смикнув навскоси, вивертаючи його разом з рукою. Аж крекнув від болю у плечі Добриня, меч його сріблястою блискавкою увігнався в трави. А Феодор почав батожити коня обеззброєного суперника, женучи його до корабля і глузливо примовляючи:

– Казав не квапся, дядьку! Ти ж мені у батьки годен, а не в поєдинщики. Не по руці ти мені, як і твоя шабелька. Ач, неслухняне старовидло! А чи діда у себе не знайдете?

Очі Добрині палали гнівом, щоки – соромом. На піщаному горбі збентежено мовчали. Печеніги галасливо раділи. Вдруге переміг їхній ватаг. І то – як! Доброго молодця прислав каган, з червоною стрілою без пір’ячка…

…Виїжджав у чисте поле Ілля Муромець на смертний бій із суперником. Ватаг на ватага. Богатир на богатиря. Рівні на зріст. Рівні в широких раменах. Та чи рівні ратним досвідом? І чи рівні силою?

Не задкував перед ним Феодор, не повертав коня світ за очі. Дочекався свого. Був із списом, мав час відшукати його у густій траві, поки руси давали коневі відпочити, охолонути. Наїжджав на нього із списом Ілля Муромець. Було тихо на горбі. Стало тихо біля стриножених коней. Збагнули: ці двоє не розійдуться миром.

З’їжджалися богатирі, щоб потім у гридниці князя Володимира гарно співалося:

 
То не дві гори разом зіткнулися,
Не дві хмари разом обіймалися, —
То з’їжджались богатир із Соколиком.
Вони ж билися палицями бойовими;
Держачки у палиць відвернулися;
Один одного боєм не зранили.
А з’їжджаються вони у другий након,
Та й мечами посіклися вони гострими;
Але й гострі мечі їх пощербилися;
Один одного боєм не зранили.
А й з’їжджаються вони у третій раз,
А кололися вони списами гострими —
Довгомірні ратища аж на сім сажнів;
По самісінькі насадки потрощилися;
Один одного боєм не зранили.
Як зіскочили вони з богатирських коней,
Підійшли впритул, обіруч взялись.
Як про щастя мова, то було Соколику;
На злощастя стало Іллі Муромцю, —
Його права рука підвернулася,
Його ліва нога підковзнулася,
І упав богатир на сиру землю.
Як Соколик тут плигнув йому на білу грудь;
Не питав він ні роду, ані племені,
Не питав він по батькові, ні матері,
А зривав з грудей обладунок кольчужений,
А виймав захалявний ніж-кинджал,
А й хотілось розпороти богатирську грудь,
А й бажалося серця богатирського.
 

Так співалося потім на княжих трапезах. А кінчалося звитягою Іллі Муромця, котрий бив-побив лиходійного печеніга-розбійника. Так співалося, та насправді не так діялося. Так співалося, бо саме так розповідалося, щоб стороннє вухо, а понадто святенника Анастаса Корсунського, – боронь боже! – правди не почуло…

…Лежав Ілля, міцно притиснутий до землі. Перед очима – блакитне небо з білими кучерявими хмаринками, дужа десниця з кинджалом. Не знати, як і встиг перехопити її Муромець, і тієї ж миті відчув, як стискають його горло чужі, мов залізні, пальці. Тьмяніло в очах. Бачив уже тільки чиюсь шию. Білу шию з налитими гарячою кров’ю жилами, що на білому виступала пульсуючою блакиттю. Більше нічого не бачив, тільки цю шию, що випнулася з подертої кольчужки. І несамовито, з останніх сил рубонув Ілля Муромець по тій білій шиї ребром долоні.

Впав ніж. Розчепилися на горлі залізні, а тепер несподівано зів’ялі пальці. Повільно хилився з його грудей набік чужий велет з моторошними, білими очима, бо зіниці його закотилися під лоб. І вже Ілля сидів верхи на ньому, щільно затиснувши з боків колінами, аби й не ворухнувся, коли опритомніє, і тримав у руці напоготові захалявний ніж. З лоба просто в очі рясно набігав солоний піт. Мов у тумані бачив, як неподалік мирно пощипують травичку їхні коні. Бачив, як печеніги сідають верхи і здіймають куряву, зникаючи в далекому степовому різнотрав’ї. Чому?.. Чи, може, мариться?..

Ні, не марилося Іллі Муромцю. Все бачили степовики, весь перебіг двобою. І ось їхній ватаг лежить нерухомий, а над ним з ножем завис руський сильний батир. Наказ кагана простий: коритися ватагові, що прийде з червоною стрілою без гусячого пера у розщепі. Вони й корилися. Нема ватага – нема кому коритися. Слід повертатися до кагана, що з воїнством йде на Русь по багату здобич. Бо тут що візьмеш? Яка тут пожива? Який зиск? Тільки задурно голову складеш під досяжними руськими мечами. Чи хоче хтось годувати чорних круків власними очима, а кістками – степових вовків?

А Ілля Муромець просто чекав, коли поєдинщик опритомніє, бо йому гидко було вбивати безтямного. Чесний бій! А він, Ілля, не кат.

Розділ 25
ПОЖЕЖА НА ВОДІ

Тяжко опритомнював Феодор, з провалинами в свідомості, коли раптом небесна блакить знову темніла і гасила кволі думки. Та ось в голові все чітко і прозоро вияснилося, хоч тіло полишилося немічним, ніби чужа земля, на котрій він випростався, висотала з нього всі сили. Вмить спостеріг він, що печенізька залога зникла, а над ним, обіймаючи плечима півнеба, невблаганно завис з кинджалом у руці Ілля Муромець. З його ж, Феодора, захалявним кинджалом.

Втупилися очі в очі – одні без прохання про милість, другі – без жалю. І вперше збагнув Феодор, які порожньо-холодні очі має Смерть.

Несподівано Смерть спитала:

– Ти якого роду? Чийого племені?

Безсила, розпачлива злість огорнула Феодора. Він не міг назвати ні батька, ані матері, не знав і хатини, де народився. Він виріс безрідним блукальцем, безбатченком, і тому не хотів, щоб переможець про це дізнався. Він бажав піти з цього світу, як і жив, без тіні і сліду, ніби не вешталася по світу двонога істота на ім’я Феодор. Тому, аби прискорити фатальний кінець, відповів з похмурою зухвалістю:

– Коли я сидів на твоїх грудях, то не питав, чийого ти роду і племені. Бий!

Але Смерть зволікала.

– Ти не печеніг, – промовляла вона глухим голосом. – Чиєї ти землі? Хто твій батько, хто мати?

Відповів Феодор з тією ж зухвалою зневагою:

– Чи питав я тебе, хто твій батько, хто мати? Бий!

– Скажи хоч, кому по твоїх кісточках сльози лити?

Кому сльози лити? Никифор Тавр їх не литиме…

Феодор славно бився, не осоромився, не зронив ратної честі у потрійному двобої, хоч і лежав тепер переможений. Як би йому зараз хотілося кинути в обличчя ворогові, мов останній виклик, своє ім’я, горду назву своїх родичів! Аби той знав, якого він роду і племені, і відав, що є кому за нього помститися! Але що міг сказати? Що він, можливо, слов’янин? Що, можливо, того ж роду і племені, як і його звитяжець? Щоб загинути без честі, як зрадник, як підлий і нікчемний відступник? Щоб його забили гидливо, як шолудивого пса, чиє тіло кидають на брудне, смердюче гнойовисько?

Нічого не відповів Феодор. Тільки сумна посмішка ледь майнула під його м’якими, як шовк, вусами. Він раптом рвонувся з-під Іллі Муромця, рвонувся з останніх сил, рвонувся лише для того, щоб нарешті дістати неминучий удар і навіки поринути в таємничу потойбічну невідомість. Розірвалася його кольчужка під дужою рукою богатиря, оголила груди, де билося серце. Тієї ж миті впав кинджал. Впав з нараз заслаблої руки Іллі Муромця. Власною вагою увігнався в землю.

І водночас з ним впало тихе слово, що вдарило Феодора громом:

– Божедар…

Ще не міг утямити Феодор, що сталося, бачив тільки, що могутній руський богатир тримає у своїй великій твердій долоні, котра перед цим заледве не стесала йому голову, його непоказний талісман – прямокутний кремінець із червоними й жовтими візерунками та діркою посередині, котрий колись одягла мати на шию синові. Тримає богатир цей талісман і з якоюсь дитинно-несміливою надією шепоче руське ім’я Феодора:

– Божедар…

Звідки знає?..

Богатир підняв Божедара на плечі, притулив до себе, невміло пестив несподівано обережними, злагіднілими руками і ледь чутно шепотів, ніби вливав в знесилене тіло в розірваній кольчужці цілющу вологу:

– Мій синку… Божедар…

Він промовляв і промовляв ім’я сина, ніби це було найчарівніше, найдивніше, найкраще слово у світі, ніби у світі лишилося тільки це єдине слово, а всі інші зникли.

І було кому сльози лити. Вони самі собою струменіли з чотирьох очей, зволожуючи почорнілі від пилюки обличчя і солоні від ратної праці вуса. Обидва не помічали тих сліз, бо то з очей струменіло не горе, а пролилася радість, як теплий, курячий дощ у сонячних променях. Ілля Муромець знайшов сина. Божедар знайшов батька, прийшов до свого славного роду і могутнього племені. Знайшли вони один одного, але знайшли у лютому двобої не на життя, а на смерть, коли син підняв руку для смертельного удару на батька, а батько підняв руку на сина…

– Божедаре? – уже запитав Ілля Муромець. – Це твій камінець?

– Мій, батьку, – відповів Божедар-Феодор, – я твій син. Бачиш, я не загубив материн подарунок…

Вражено дивилися на них вої з борту сокола-корабля, а вони й не примітили, як підійшли до них двоє, мовчки послухали їхню уривчасту мову, а тоді лишили їх на самоті, впіймали коней і повели до свого стану.

Скільки сплинуло часу, що минув як мить?

Про це знало тільки ясне сонечко, що вже зачепилося краєчком за правобережний обрій Славути, поклавши на степ довгу тінь від корабля.

Підвелися Ілля Муромець і Божедар, батько і син, на рівні ноги, узялися за плечі і повільно рушили до фортеці з вітрилом, де під горбом, у затінку, мирно в’юнився дим від багаття, над котрим чорнів казан на обкуреному дерев’яному держаку з киплячим кулішем і навколо якого, чекаючи вечорі, скупчилися дружинники. Серед них сидів – ноги навхрест – Мишко Потик, знову плів вузлуватими, як корчі, руками ремінні онучі і про щось весело розповідав. Той самий Мишко Потик, якого Божедар висмикнув із сідла арканним зашморгом. Та він, як і інші, навіть не поглянув у їхній бік, а хвацько приказував:

 
Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі,
Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа…
 

Дивне відчуття охопило Божедара, ніби він уже чув колись цю веселу небилицю-небувалицю, ніби він знав її та й забув, а зараз даремно намагався пригадати. Однак Божедар твердо знав, що це його відчуття пов’язане з чимось глибоко схованим у свідомості, неповторним, приємним, рідним і ласкавим, як обличчя матері… А може, це й справді мати колись вперше розповіла йому про ледащого недотепу Гуляйка? І зробилося йому серед оцих незнайомих людей, що напівлежали навколо киплячого казана, затишно і певно, як у батьковій хаті.

Був тут й Добриня. Хотів йому щось сказати Ілля Муромець, але той зупинив коротким словом:

– Знаю.

Тоді питально поглянув на нього уславлений воєвода, і на його німе запитання Добриня відповів ухильно:

– Не нам судити вас. Хай Володимир-князь вам суд править. Син твій лиха нам не накоїв, хоч і доброго нічого не зробив. Але князь наш – ласкавий, прихильний до тебе…

Повіявся із сивим димом затишок. Зрозумів Божедар, що прийняли його до коша лише з поваги до батька, бо нічим не заслужив приязні у цих нерозважливих на вигляд людей. Знову відчув себе чужим серед чужих. І пригадалася біблійна притча про блудного сина, котрого люди зустріли з настороженою недовірою і лише батько притулив його до своїх грудей. А цього було замало Божедарові, бо не хотів жити серед своїх чужинцем. Легше жити чужим серед чужих, коли ніхто не чекає від тебе добра і приязні, але й ти не тішиш себе даремними надіями, а тільки виборюєш собі право сильного – топтати інших. І вночі сталося!

Гнівно скрикнув дозорець, прокинувся Ілля Муромець, хапливо мацнув коло себе на ще тепле від тіла, але вже порожнє місце, почув у нічній тиші шалений тупіт коня.

Гайнув Божедар у степ. Втік од батька…

Туга охопила Іллю Муромця. Така ж чорна туга, як і ніч, захмарена ніч без зірочки. Важко губити сина один раз, ще важче вдруге. Важко губити сина немічного, малого, ще важче дорослого і дужого, коли він сам пішов до ворогів. Таким – нема вороття. Таким – нема пощади. Краще б лежати йому в степу забитим і невпізнанним…

Зійшов Ілля Муромець із сокола-корабля, сів сам-один серед вугільних трав, зник у темряві. Ніхто не зупинив його, хоч всі повставали, навпомацки шукаючи зброю – щит і меч. Брязкотіли ратним залізом на соколі-кораблі, вдивлялися в безодню ночі, але не шукали очима Іллю Муромця. Шукали й чекали, натужуючи очі і вуха, ворога, небезпечного ворога, котрого своєю рукою привів до них їхній начальний воєвода. Згубила ніч тишу і спокій, а сповнилася підозрілими шерехами і тривогою. Не клепила ніч очі, а ширила сторожкі чорні зіниці. Не тішила солодкими і примхливими снами, а грізними видіннями нічного бою…

Так тривало довго.

Раптом у густій темряві зажевріла заграва. Піднімалася вона від Дніпра-Славути, червона і тріскотлива, здіймалася буйними спалахами усе вище і ширилася, виразно вирізьблюючи своїми багряними відблисками темні прибережні кущі. Темно-червоні спалахи мінливо заграли на суворих обличчях, гаряче відбилися на міді щитів, потекли, наче кров, на гострих лезах оголених мечів.

По Дніпру за течією пливла пожежа. По Дніпру пливла, від носа до корми здіймаючи вогняні вітрила, грецька галера. Пливла серед моря полум’я, що дедалі ширшало по воді. Страшне це було видовисько, бо здавалося, що горить сам Славутич, хоч воїни розуміли, що то палає розлита на воді нафта, що живить грецький вогонь. Серед вогню на палубі галери у розпачі і відчаї метушилися приречені ромеї. Воїни бачили, як вони з відчайдушними зойками стрибають сторч головою з бортів. Стрибають з вогню у полум’я, щоб виринути на мить у вогняному вирі і навіки зникнути. Лихо сталося на галері з тими, котрі самі везли лихо. Везли те безжальне лихо, щоб інших безкарно вогнем палити…

І ще побачили воїни: від берега до них повільно їде вершник, могутній вершник-велет, ще більший, аніж був насправді, бо насувався на тлі розбурханого полум’я і заграви. Впізнали його, спокійно встромили мечі у дерев’яні піхви, обшиті шкірою, притулили до бортів багряні щити. А назустріч тому велетові піднявся з чорно-червоних трав Ілля Муромець і взяв коня за вузду.

І ще почули воїни: дзвінкий, молодецький голос збуджено і радісно промовив:

– Шлях вільний, батьку! Не зробив я лиха Русі, а зробив добро!