Текст книги "Гості з греків"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Посміявся імператор, бо не знав, що настане час, коли він у князя Володимира на рятунок свій військо проситиме, а потім породичається…

Розділ 10
НЕВІЛЬНИК ВЛАДИ

Минув рік, і знову прийшла тривога.

Шал охопив киян, ніби всіх водночас уразила якась люта пошесть. Шумливо і неспокійно стало на вуличках Києва, які то ховалися разом з будівлями в зелених ярах, то горбилися по кручах. Люди покидали свої ремесла, позачиняли нехитрі майстерні-крамниці і збиралися галасливими купками, щоб гуртом іти на Старокиївську гору, на князівське дворище. І щодня йшли – тьма-тьмуща непроханих зброярів, кожум’яків, гончарів, різьбярів, будівничих та й усяких інших. Ніби тут був не княжий двір, а торжище. Однак ніхто не пропонував князеві красного краму, а всі вимагали…

Вимагали жертовної крові, ніби поступ часу змінився і хвилина за хвилиною, рік за роком позадкували та ще з такою шаленою швидкістю, що за місяць добігли до сивої давнини, до прадавніх дикунських звичаїв, коли біля підніжжя грубезних, суворих і мовчазних ідолищ забивали жертовних юнаків і дівчат з полонених, щоб вмилостивити жаских і таємничих опікунів роду. З-під кривих ножів родових відунів бризкала молода гаряча кров на вугілля – жарини кострищ кумирень – і шипіла, здіймаючись чорною парою. Завжди не бракувало нещасних і приречених бранців для цього кривавого дійства, бо рід йшов на рід, плем’я на плем’я. А тепер бранців не стало…

Коли почали ходити в гості до варягів і греків, коли ходили військом до Царівграда з Олегом та Ігорем, коли побачили інші народи, воюючи із Святославом, то зрозуміли: живуть негарно. А відтоді, як узяв князь Володимир усі роди і племена земель руських до руки своєї, як рівних серед інших, бранці зовсім перевелися.

Так і цього разу сталося: прийшов князь з дружиною із примучених на данину ятвягів, а нікого не привів за собою.

А в поході цьому визріла у нього давня думка. От у руці своїй він тримає одну державу, велику, одномовну, але різноплеменну. Стискує князівську долоню, а затиснуте з-поміж пальців, як сухий і колючий пісок, тече. І доводиться ходити з військом то до одних земель, то до інших, аби знову зібрати докупи те, що відпало.

«Чому це так? – неоднораз питав себе молодий князь, дивлячись у вогонь похідних багать. – Чому Русь репає по всіх швах, як перепрілий у вогкій скрині кожух? Якої ж дратви потрібно, щоб навіки міцно її прошити?»

Запитував отак і не знаходив відповіді, бо й думні бояри її не знали. Радили одне: збільшити військо, поставити по всіх усюдах дружини, щоб пильнували спокій і збирали данину. Так, мовляв, з дідів повелося. Є військо – є й князь, нема воїнства – нема й князя. Ніби й мали рацію. Адже коли ходив з військом Святослав, міцно трималися кордони, не стало князя – її рубежі повужчали. Та не хотілося князеві весь свій вік у власному князівстві воювати. Тому до всього придивлявся. І коли дружина вдиралася у міста і весі, що відпадали з-під його руки, щоразу бачив лише одну відмінність – не триб життя, не ремесла, не людей, а бачив щоразу інших кумирів, шанованих тут опікунів і охоронців племені.

Багато на Русі було ідолів. Що не плем’я, то іншого мали, по них і відрізнялися, хоч подекуди поміж божествами великої відмінності не було, бо переважно вони різнилися тільки назвою.

Усі вклонялися щедрому, життєдайному Сонцю, але величали його різноголосо. У одних це був Ярило, у других – Дажбог, у третіх – Ладо, а ще Хорс, і Тур, і Лель, і Сур, і ще полум’яний і рум’яний син Сварожич, бог незгасного вогню… А ще у когось найголовнішим був Велес, бог скотарства, у інших – Стрибог, володар вітрів, там – Симаргл, що сидить у підземній темряві зі сліпими кротами і годує коріння усіх рослин. А ще був лютий і нещадний Сварог, що запалює колоскові ниви і ліси блискавками, і добра жінка – богиня Мокош, що дбає про жон та їхню нелегку долю, і ще було багато інших дивних кумирів… У київських же полян головним був непереможний бог Перун, чий грізний голос гримів з-понад чорних хмар із швидкими, як стріли, блискавками…

І ось, коли князь Володимир повертався з ятвягів, спала йому думка, від якої серце зраділо і зігрілося:

«Різні на Русі племена сущі, і живуть вони в одній державі. Різні у них боги, і володарюють боги окремо, кожен своїм племенем. Хай володарюють спільно, усіма племенами водночас! Об’єднані боги триматимуть землі міцніше, аніж військо. Хай усі бачать, що рівні між собою племінні боги, як і люди, що їм вклоняються. Так буде: всі боги постануть у Києві над усіма руськими племенами!»

А коли прийшов до стольного града, воздвиг на Старокиївській горі одразу двох сонячних богів – Хорса і Дажбога, обох з круглими зичливими лицями, із соняшниковими пелюстками-променями по колу, фарбованими червоно. І волелюбного Стрибога поставив. Для нього викопали старезного дуба разом з корінням. Жодного корінця не пошкодили, бо почекали, поки висохне земля, а тоді обережно обтрусили її, а коріння обмили чистою водою, аби мав володар вітрів, як і належить йому, буйну, розчухрану чуприну. І похмурого кремезного Симаргла поставив, що ніби вгруз між іншими у землю. І богиню Мокош із натрудженими у нескінченній хатній праці руками, втомлено складеними під пишними материнськими грудьми. А серед них – срібноголового, із золотими вусами воя – Перуна, грізного і стрімкого. І запалив перед кожним незгасні кострища, щоб жив серед них і зігрівав їх завше юний, гарячий і запальний бог-вогонь Сварожич.

Однак одразу ж поміж людей різного роду і племені, що однедавна замешкали в Києві, пішли невдоволені поголоси. Мовляв, мало зробив Володимир, поставивши в один рядок племенних кумирів. Мовляв, поряд можуть стояти і нещирі, замирені на час вороги. Мовляв, тільки спільно пролита кров робить людей побратимами, а богів – жертовна. І вимагали окропити кумирів жертовною кров’ю, щоб в ім’я Русі збратати їх навіки-віків.

Кричали під вікнами князівських хоромів стоголосо і злагоджено, аж візантійське скло у шибах деренчало:

– Жертву! Боги хочуть жертву!

Виходив до люду князь, і галас вщухав, аби кожен його слово почув і до інших доніс так, як було сказано, словечко в словечко. Із ганку промовляв до них князь:

– Чого вимагаєте, нерозумні? Не можна на таке зголоситися. Кого в жертву дамо? А подумаймо! Юнака-полянина дамо? Чи, може, отрока-деревлянина? Радимича, кривича, словена або сіверянина? Кого? Дамо полянина, і родичі його скажуть: «От на богів усіх племен дали нашого хлопця-красеня. А чому не з іншого племені? Адже Перун стоїть на нашій землі». Дамо радимича, а родичі його скажуть: «Дали у жертву нашого хлопця. А чому не з іншого племені? Адже з інших земель теж стоять кумири». І всі інші якось так скажуть. То що, перед кожним кумиром різати свого? Тоді навіщо було їх спільно ставити? Ні, люди! Жертва не об’єднає племена, а роз’єднає на нові чвари та усобиці. Навіщо самим сіяти поміж усім руським людом ворожнечу, яка зійде для всіх гірким горем-кручиною? Слухайте, кияни, та іншим скажіть: всі для мене рівні, всі для мене любі, нікого не можу дати в жертву!

Та люди були ніби злим чаклуном зачаровані, були ніби причинні і нічого не хотіли втямити. Падали слова в натовп, але падали, як зерно в неродючий глинчак, бо натовп знову вибухав стоголосо:

– Жертву! Боги вимагають жертву!

Тоді замість князя виходили воїни і напирали щільно зімкнутими щитами, витісняючи розбурхану горбу за ворота, яка потім вирувала і галасувала по всьому граду Кия.

Затялися кияни. Ніби хтось їх навмисне підбурював і розпалював проти князя.

А від кумирень богів, як безупинне нагадування, валував чорний смоляний дим, ніби на Старокиївській горі день і ніч буяла незгасна пожежа…

Владо, владо! Що робиш ти з людини? Хто збагне твої примхи? Як підлащитися до тебе, щоб і собі, і усім було добре?

Минулого року теж приходили на княжий двір кияни, але кричали вони тоді інше:

– Зброю! Дай нам зброю на варягів!

Сидів замислений сам-один у світлиці, нікого до себе не кликав і мимоволі, бо воно чомусь в’язалося в уяві з теперішнім, пригадував тогорічний бунт заморських вояків, коли вони прийшли з погрозами і вимагали понад обумовлену платню по дві гривни з кожної голови – і старої, і малої. Пригадував, як стояв він самотній перед запанцерованим, готовим до раті ворожим воїнством і бачив жахне видіння: у вогні Київ, пограбований, знищений, сплюндрований…

Послухався тоді дядька Добриню, котрий раду дав: «Не гривни, військо збирай!» Пішли варяги. Однак лишився у Києві ярл Інгоульф із сином Яріслейфом. Його не лякав князів гнів, та й Володимир його не гнав, бо знав ярл забагато, щоб пустити його з ока… І справді: Володимир-князь зла йому не чинив, хоч і не вельми милував. Та варяги скрізь уміли подбати про свій достаток…

Зачинився князь у світлиці і чекав наступного дня: чи назавтра не вгамуються?

І ось одного ранку не прийшла юрба на князівське дворище, а прийшли думні бояри і поважні міські старійшини, сивобороді і мудрі. А від них відокремився найстаріший, темний обличчям, що здавалося іще темнішим від срібного волосся, що лягало на плечі, срібних брів, вусів і довгастої бороди. Був високий, широкий у раменах, але вже всохлий від старості, руки поклав на довгий костур, сплівши на ньому кістляві пальці. Ім’я мав промовисте – Велемудр. Знав його розум Володимир і тому терпляче чекав, що скаже. І проголосив Велемудр:

– Від усіх кажу – від думних бояр і старійшин града: потрібна жертва, добрий князю.

Відповів на те Володимир-князь:

– Але я своє слово казав! Чи не чули?

– Чули, князю. Але ти не чуєш, що кажуть у Києві.

– А що кажуть?

– Лихі слова ходять між людей.

– Які слова?

– Навіщо повторювати? Дурні слова. Хай їх вітер носить. Але можуть вони для всіх нас обернутися лихом. Затявся люд, князю. Не супереч йому.

– Але хіба не правду сказав я?

– Правда на твоєму боці, князю…

– Тоді – що ж?

– Не переч люду.

– А правда?

– Що таке правда? І що таке кривда? Твоя державна правда кривдить дідівську віру. Дідівська віра кривдить твою державну правду. Маємо дві правди і дві кривди.

– Чому ж так?

– Тому, що ти ламаєш віру.

– Хіба ж вона не роз’єднує Русь?

– Знову правду кажеш і знову кривдиш.

– Чим?

– А тим, що нічого не даєш взамін. Легко зруйнувати дім, а де жити? Збудуй спочатку новий, кращий, лише тоді старий ламай. І люди тоді будуть з тобою у добрій згоді.

– Теж правда…

– Отож!

Замовк Володимир-князь. Зіперся обіруч на різьблене бильце, в тяжкій задумі опустив голову. Тихо стало у дворі. Мовчки купчилися бояри. Мовчки уклякли старійшини.

Нарешті князь мовив:

– Підемо на раду.

І знову від усіх слово забрав сивий Велемудр:

– А ми вже раду правили.

– І що ж нарадили?

– А от що: кинемо усі жеребок на дітей своїх. На кого жереб упаде, того віддамо богам у жертву.

Глипнув князь спідлоба:

– Страшне діло нарадили!

– Страшне, – погодився Велемудр. І додав: – Люд наш раду ухвалив!..

Князь грізно підвів голову – як? Без нього раду правили? Люд кликали? Самі ухвалили? Очі у нього зробилися вузенькі й злі. Але відповідь вгамувала його гнів:

– Чекаємо на твоє слово, князю. Всі його чекають. Як у такому ділі без твого дозволу діяти? Ти – голова усякого нашого діла! Твоє княже слово – останнє! Як і на кожній раді…

Тоді подивився Володимир у бік двора ярла Інгоульфа, який замочив свій меч у крові його брата Ярополка. Разом із сином Яріслейфом…

І всі подивилися туди…

Тихо сказав князь, зовсім тихо, ледь чутно:

– Вирішуйте без мене – даю на те згоду…

Владо, владо! Чому робиш людину лялькою примх своїх?

І знав князь, як воно станеться. І справді сталося так, як він знав.

Потім розповідали йому: кидали жереб біля кумирні при всьому народі. На кожен двір кидали по черзі, і нікому той зловісний жереб не випадав. Раз у раз більшало люду, котрих проминуло лихо. Аж ось кинули на двір Інгоульфа, хоч він на жеребкування не прийшов. І впав жереб на сина його Яріслейфа. Вміли в Києві жереб кидати, як і ніж у ціль… Радісно заревіла юрба і охоче посунула до варяга. Усім він був чужий і нелюбий. А ще в юрбі казали, що справедливі боги вимагають крові його сина за князя Ярополка.

Варяг із челяддю зачинився за міцними ворітьми. Ті ворота висадили дубовою колодою. Ярл Інгоульф був певен, що його й пальцем ніхто не посміє торкнути, і вийшов до люду без меча.

«Чого хочете? – запитав він. – Моїх воріт? Беріть ворота». – «Хочемо твого сина», – відповіли йому. «Для чого?» – питав, ніби не знав. «Боги хочуть жертву». – «До чого ж тут мій син Яріслейф?» – «Жереб упав на нього. Боги хочуть узяти його до себе».

І тоді ярл Інгоульф узявся в боки, примружився і почав кпити: «Боги хочуть, боги бажають… Ах-ах-ах!.. У вас не боги, а дерево! Нині вони є, а завтра згниють. Боги хочуть… Ти диви! А чому ж вони хочуть, коли не їдять, не п’ють, не говорять?.. Та й взагалі не було б на світі ваших богів, якби ви самі не витесали їх з дерева, як і все стругаєте!» – «Гей ти, чужинцю! Менше розпатякуй! Давай сина!» Та ярл не вгавав: «Боги хочуть… Казали б уже: „бовванці“… А бог існує Один, котрий сотворив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину, якій дав жити на землі. А ваші боги що зробили? Самі вами ж роблені! Не дам сина дерев’яним бовванцям!» – «Ні, даси, вража личино! Ми прийшли і без твого сина не підемо!» – «Ну, добре, давайте порозуміємось. Якщо вони справді боги, то хай пошлють до мене якогось одного бога з-поміж себе по цю жертву. Йому я віддам сина. А ви чого клопочетесь?» Насунула на нього юрба: «Кажи, де ховаєш, бо самі знайдемо!» Закричав ярл: «Геть з двору! Піду до князя чолом бити на вас, лиходіїв! За нас він вас усіх посіче!» – «Самі лиходії! Ви убили Ярополка! Душогуби! Вовкулаки заморські! Упирі!»

Аж тоді розчахнулися двері до хоромів, сипонула з них челядь з батогами, а Яріслейф з двома мечами – один кинув батькові, і той зброю спритно впіймав на льоту. Підняли мечі і пішли на юрбу, щоб за хвилю обом полягти заюшеними…

І знову не стало жертви богам, та ніхто вже не бажав її шукати. Ніхто не жалів забитих варягів, останніх, що лишилися в Києві. Однак після їх смерті утихомирились люди. Кожне убивство нуртує і не дає спокійного сну. Якби варягів судили і покарали за їхній злочин, у всіх було б чисте сумління. А так сталося діло темне, нещире, підле, і кожен це подумки розумів, хоч і не промовляв уголос. А може, справді боги їхніми руками отак помстилися за смерть Ярополка? Може, тому їхні руки закривавилися, що князь убивць не покарав? Хто скаже, чому він їх не покарав? Хто відповість?

Мовчали темні, прокурені ідоли. На Старокиївській горі чорними стовпами здіймалися в небо смоляні дими. Стояли ідоли поряд, але не збратані, і це вкарбувалося до кожної голови…

Розділ 11
ЛЮДИ БЕЗ ТІНІ

День зійшов разом із сонцем – світлий, безхмарний, але не гарячий. З гір повівала приємна прохолода, що бадьорила тіло. Никифор Тавр прибув до школи ще вчора, добре відпочив і піднявся разом з усіма, дотримуючись усталеного шкільного розпорядку. Зараз походжав серед вихованців, склавши руки на грудях і замислено тримаючись правицею за підборіддя. Робив це про людське око, аби ніхто не заважав йому, насправді ж уважно прислухався до розмов, що точилися навколо.

Невпізнанно змінилися колишні залякані хлопчаки, маленькі бранці, за роки, проведені у таємній школі. Хоч мали ще отроцькі ламкі голоси, але щоденні фізичні вправи і тренування витягли їх вгору вище за ровесників, розширили плечі, налили опуклі м’язи динамічною силою. Никифор Тавр із втіхою прислухався, як вони із знанням справи гомоніли поміж собою про далекі купецькі шляхи до Європи, Індії і Китаю, про вени та артерії людського тіла, про пульс і лихоманку, про валютний курс міняйл і процентні заклади лихварів, про дію різних отрут і прийоми стрільби з лука, сидячи верхи на коні, на повному чвалі, або як удати себе мертвим, зависнути з сідла униз головою і прицільно пустити у ворога стрілу з-під черева коня.

Як завжди, у гурті вихованців, вимахуючи руками, розповідав брит Норман Квіклій свої нескінченні бувалиці про військові звитяги. Цей брутальний вояк нічого іншого не знав, окрім солдатської справи, але цю знав досконало. Вирячивши своє єдине око, він хрипко і захоплюючись сам оповідав про якусь давню баталію.

Останнім часом Норман Квіклій дужо змінився – посивів і змарнів, сили його підупали. Однак Никифор Тавр і надалі тримав його у школі саме за безкінечні вояцькі оповідки, які тепер важили більше, аніж його вміння володіти зброєю. Вони пробуджували у вихованців бажання військових звитяг і ратної слави.

У гурті, що купчився навколо Нормана Квіклія, був і Феодор. Хлопець одразу впадав в око, бо вже був вищий від усіх на голову. Мав сміливе, відкрите обличчя і добре розвинуту статуру, гідну уваги античного ваятеля. У ньому одразу вчувалися спокійна певність і сила. Слухав учителя ратної справи уважно, але без надмірного запалу, що світився в очах інших, а опановано, і це подумки відзначив Никифор Тавр.

Ударив мідний гонг, кличучи учнів до класу. Починався навчальний день.

Никифор Тавр пішов разом з усіма, почекав біля дверей, поки не увійшов останній з учнів. Після того увійшов сам і зачинив за собою двері. Коли ж піднявся на лекторську кафедру, учні завмерли в здивованому мовчанні і всі очі втупилися в нього в напруженому чеканні. Никифор Тавр бачив цей подив і знав, що цей день вони запам’ятають на все життя. Розумів, чому дивуються учні: за ці роки вони звикли до нього, але ще ніколи не бачили за лекторською кафедрою, отже, й не чекали цього.

– Так, – сказав він і приязно всміхнувся до всіх, – сьогодні лекцію читатиму я. Заперечень нема?

Зрозуміло, заперечень Никифор Тавр і не чекав. Це було просто риторичне запитання.

– За роки, проведені в стінах цієї таємної школи – так, таємної! – знов усміхнувся він, – ви дечого вже навчилися. Вивчили різні мови і багато ремесел. Напевно, неоднораз у вас виникло запитання: ким же ви будете? Для чого вас готують? Навіщо вам знання купців, лікарів, солдатів, митників, міняйл і лихварів? Хто скаже?

І знову це було запитання, що не потребувало відповіді. Навпаки, учні, тамуючи хвилювання, чекали відповіді від нього самого: сьогодні – нарешті! – вони дізнаються про власну долю.

Никифор Тавр зігнав з обличчя усмішку і суворо вирік:

– Ось відповідь: ця школа належить до управління, що відає відносинами з іноземними державами і веде всі заморські справи імперії. А точніше: ця школа належить до одного з найважливіших відомств – секрети по охороні державної безпеки, яку нині очолюю я!

Клас збентежено принишк. Никифор Тавр помовчав хвилину, даючи учням змогу усвідомити новину і отямитись від несподіванки, а тоді повів далі:

– Ким же ви будете? Насамперед, космополітами. Візантійська імперія тримає під своєю владою півсвіту і впливає на події в усіх країнах. Космополіт– громадянин всесвіту, він дитя усіх народів. Для нього не існує кордонів і окремих народів, бо всі люди є дітьми Адама і Єви. Накази і завдання поведуть вас по всьому світу. Ви будете людьми ночі, тобто людьми без тіні. Навіть удень ви мусите не лишати по собі слідів. На того, хто лишає по собі сліди, рано чи пізно на самого впаде тінь. Тінь підозри! А це завжди небезпечно…

Никифор Тавр знову замовк і споважнів.

– Запам’ятайте терміни, якими ваші наставники будуть користуватися в наступних лекціях. Службовці моєї секрети поділяються на три категорії. Агент– особа, що штовхає інших людей на вчинки, вигідні для нас. Агенти завжди виконують довготривалі завдання. Контрактант– особа, що виконує нетривалі завдання по протидії ворожим агентам і внутрішнім заколотникам або змовникам. Деліктвент– особа, що виконує делікт, тобто приховану дію, за яку може й накласти головою. Але тільки в тому випадку, якщо деліктвент діятиме необачно і передчасно розкриє себе: моїх людей вороги наші не милують… Розкритий деліктвент в наших очах одразу ж стає приватом, тобто людиною, що діяла на свій страх і ризик. Одразу запам’ятайте: приватів моя секрета не рятує… Отже, вчіться бути невидимками навіть удень, а навчатимуть вас цього мистецтва люди, які самі були майстрами у цій справі, внаслідок чого й лишилися живі.

Тепер Никифор Тавр повернув на уста легку посмішку, яка не заважала йому, бо грала тільки в очах і кутиках рота.

– Це не так страшно, як спочатку здається, – заспокійливо мовив він. – Всі ви будете чудово підготовлені до виконання секретних акцій. Ви оволодієте усім набутим вашими попередниками досвідом і вивчите припущені невдахами помилки. Уже завтра ви почнете студіювати ексцерти– витяги з багатьох джерел, об’єднаних однією темою. Особливу ж увагу приділите ексцертам «Про посольства» і «Про змови проти імператора». А ще вивчите «Василіки» – зведення правових норм, трактати «Про феми», «Про управління імперією» і ще багато іншого. Фах ваш небезпечний, але почесний, василевс не шкодує для вас нагород…

Основою усієї діяльності нашої секрети, – він далі Никифор Тавр, – є правило: задля святої справи – усі засоби гарні. Сфера нашої основної діяльності – землі варварів, тобто всіх народів, що перебувають за межами імперії. Першим і найпростішим засобом потрібного нам впливу на володарів варварів є підкуп. Вкарбуйте собі одразу: серед варварів не існує людини, яку не спокушає блиск золота і коштовностей, справа лише в ціні. Не скупіться, купуючи бажані нам дії володаря, бо це найцінніший у світі крам. Другим делікатним засобом є титулування, тобто надання варварам звань вищої придворної знаті. Це примушує їх щиро повірити, буцім вони робляться носіями нашої культури та цивілізації, і спонукає їх добровільно оголошувати себе нашими прибічниками і помічниками. При цьому особлива увага звертається на вагу та вартість золотої печатки імператора, що привішується до грамоти про надання придворного титулу. Метою титулування нерідко є також намір роз’єднати країни, що мають спільні кордони, викликати в їхніх володарів заздрість один до одного. Цим ми досягаємо нейтралізації, а іноді навіть знищення одної держави іншою, не вдаючись до нашого збройного втручання.

Учні слухали його затамувавши подих: перед ними вперше, хоч і в загальних рисах, розкривався механізм міжнародної політики імперії з її потаємними пружинами.

– Третім засобом є запрошенняварвара разом з його дружинами і дітьми до Константинополя на палацові церемонії. Метою запрошення є не тільки бажання підкреслити приголомшуючу відстань між убогим достатком варвара і пишністю імператорських ритуалів та незліченними багатствами його скарбниць, не тільки підкуп його сановників і дружин коштовними подарунками, а й намагання залишити при дворі спадкоємця варвара, щоб виховати його в дусі сліпої відданості Візантії. Такий спадкоємець завжди може стати претендентом на батьків престол, якщо законний володар поведе себе надто незалежно. Палацовий переворот на користь претендента – це завжди делікт.

Никифор Тавр враз підвищив голос:

– Найголовнішим же засобом є духовний вплив, тобто поширення в країні варварів ідей і догматів нашої державної християнської релігії, аби варвари дивилися на світ нашими очима і висповідували наш спосіб життя. Запам’ятайте: коли повойовані голови, вже не треба воювати тіла… Як правило, релігійна пропаганда і широке її запровадження здійснюються в три етапи. Спершу до варварської держави йдуть агенти– купці, котрі засновують у столиці торгову колонію і будують церкву для власних релігійних відправ. У такий спосіб вони ненав’язливо знайомлять володаря країни та його сановників з новим культом, з таємничою, пишною і привабливою літургією, знайомлять варварів з новим колом ідей, почуттів, звичаїв та політико-релігійних обов’язків. Другий етап – прибуття до двору володаря імператорських послів, які ретельно вивчають внутрішнє становище держави, ставлення до нової релігії з боку володаря та його сановників і намагаються деяких з них обернути в християнство, створюючи таким чином певне коло наших духовних спільників, впливових при дворі володаря. Якщо умови до хрещення складаються сприятливо, настає третій етап – вирушають місіонери. Вони обертають в християнство варварського володаря та його сановників, а слідом за ними і весь народ; стають довіреними особами та радниками володаря й запроваджують єпископства, ієрархічно залежні від Константинополя. Скажу вам, що з часів імператора Юстініана візантійські місіонери здійснили ці складні акції– від берегів Таврики до верхів’я Нілу, від Кавказьких гір до оаз Сахари. Вони несли християнство готам і арабам, у державу хім’яритів і в країну ефіопів, болгарам і берберам, сербам, хорватам і моравам. Це – головне завдання нашої секрети. За словами одного з моїх попередників Косьми, «завдання її – не припускати скорочення християнського світу, але нескінченно його поширювати».

Уважно слухав Феодор. Що лишилося в його душі від колишнього зацькованого звірятка Божедара з його карачарївськими спогадами і дитячими уявленнями? Майже нічого. Світ розширився до безмежних обсягів, де Карачарове загубилося, як піщинка на березі моря. Лише один спогад жив у його пам’яті яскраво. Це була казка, яку оповідала йому мати, чарівна казка про летючого вогнедишного змія о трьох главах, лапах з пазурами, перетинчастими крильми і довжелезним хвостом, всіяним отруйними гостряками. Прилітав той змій, людей топтав, палив вогнем їхні оселі. Але знайшовся богатир, котрий приборкав змія, поставив його в запряжку з велетенським ралом і орав на тому змієві потоптані ним землі.

Але що важила якась там дитяча казка перед його майбутньою долею, яку яскраво малював начальник секрети і яка вже чекала його? Не було Божедара серед вихованців таємної ніколи візантійської секрети. Сидів серед них один із її кращих учнів Феодор. Він слухав Никифора Тавра і подумки пишався тим, що невдовзі стане причетним до ідей і державних дій самого василевса…

– …Історію нашої секрети, – казав Никифор Тавр, – ви будете вивчати разом із «Книгою церемоній». Щоб бути по-справжньому сучасним, слід глибоко вивчити минуле.

Сказав так, а про себе подумав, та не промовив цього вголос: «Сучасність без минувшини – що людина без роду і племені».

Щороку у секретній школі логофетії дрому на кожного з її вихованців складали гороскоп, що, як це набагато пізніше збагнув Феодор, було одним із засобів психічного гартування. Ці гороскопи тримали у таємниці, майбутню ж долю, ніби вичитану по зірках і планетах, відкривали тільки її носієві. І з року в рік Феодорові перекладали нечутну, загадкову «мову неба».

Йому втовкмачували, що він від народження має неприємні, але сталі риси. Байдужий до людей. Байдужий до побутових вигод. Байдужий навіть до самого себе, до власної долі. І нічого не допоможе йому, таким він буде до скону.

«Змирися, сину мій, із спокоєм, смиренно неси важкий хрест твій, бо сам господь бог вдмухнув у твою тілесну оболонку таку холодну і невразливу душу. Підкорися цьому, сину, сліпо скорися, бо шляхи господні незвідані…»

Але завдяки саме цій холодній, але й гарній, як виблискуюча на сонці кришталева крига, душі він має перед іншими, надто холеричними, отже, й вразливими, людьми певні переваги. Він твердий і незламний у рішеннях, такий твердий, що його ніколи не зупинять ніякі нові обставини, якщо вони несподівано для нього виникнуть. Він не скориться обставинам, бо завжди з успіхом подолає їх. Так, мовляв, промовляють одвічні зірки, а вони не обманюють.

«Ти щасливий, сину мій, бо тобі на роду записано підкоряти інших людей, а це завжди краще, аніж коритися іншим людям. Ти щасливий, сину, що в своєму бурхливому житті нічого не потребуватимеш, окрім приязні і поваги твоїх зверхників. А це тобі також у великих щедротах обіцяють несхибні у пророцтвах своїх зірки, якщо ти слугуватимеш слухняно і ретельно. Ти також матимеш багато-багато золота, але воно тобі буде що пісок, бо все життя ти цінуватимеш одне – хитру гру майстерно ускладненої таємницями думки. І тому все твоє майбутнє життя, мій сину, огорне, мов тепла і затишна ковдра, що грітиме твою душу, таємниця… таємниця… таємниця…»

І не розумів тоді Феодор, що жити в таємниці – все одно, що й позбутися життя. Однак виріс і жив за «намовою зірок», бо інші шляхи були йому зачинені.