Текст книги "Гості з греків"

Автор книги: Юрий Ячейкин

Розділ 21
БОГАТИРСЬКА ЗАЛОГА

Легкий, наче птах, повертався сокіл-корабель від Дніпрових порогів до фортеці Воїн, віднедавна збудованої на місці впадіння Сули до Славутича. Воїн завершував низку фортечок, що захищали Русь від Дикого поля, – Ромен, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубно, Сліпород, Лукомль, Римів. Такі ж фортечки були побудовані на Трубежі і Стугні. Важко стало степовикам вдиратися на Русь: якщо вже сунути по здобич, треба їм було нині збирати велику орду. У Воїні і по всьому Посуллю очолив рать Ілля Муромець.

Сокіл-корабель повертався від дніпрових порогів з трьома десятками дружинників на борту, які аж до того небезпечного волока оберігали купецькі лодії, що пішли в далеку путь до греків. Були на борту ще князів дядько Добриня й сам воєвода Ілля Муромець, скупий на слово, щедрий на ратний подвиг. Повезли купці до Константинополя звичний товар у тороках і незвичні думки, які їм уклав шляхом-дорогою мудрий Добриня.

А думки були і незвичні, і тривожні…

От породичався Володимир-князь з візантійськими царями-братами, дав їм в платню за царівну славний Корсунь-град. От була хрещена Русь, і на грецькій горі Афоні русичі заснували власний монастир, де розумні отроки вчаться у ромеїв грамоті і книжковій премудрості, щоб і на Русі були вчені мужі. І ще: узяли із Царівграда митрополита Михаїла і священиків для відправ – усі греки – не сперечаючись. Добре чинили чи зле? Добре!

Чому ж ромеї знову таємно підбурюють проти Русі печенігів?

Чого їм ще треба?!

Які підступні задуми вони снують?

Чия голова у цьому ділі і чия рука у дії?..

Оце й мали з’ясувати купці, бо степова кіннота знову почала хмарами збиратися на рубежах. Назвав їм Добриня вірних людей, які мусять дещо знати.

Чув ці розмови Ілля – не крився перед ним Добриня, хоч уславлений воєвода міг би і не чути, бо мало розумівся в потаємних хитрощах. Для нього купець був купець, війна – війна. Він не бачив у гості соглядатая, а бачив лише його заморський крам. Він не вчував у війні чийогось стороннього підступного задуму, а бив, і добре бив, ворога. От і зараз Ілля не сушив собі голову над Добрининими клопотами, а дослухався до розмови, що точилася на палубі серед дружинників.

Легко линув під напнутим прямокутним вітрилом сокіл-корабель, легко просторікував – аби згаяти час – Мишко Потик, богатир, знаний не лише мечем, а й балачками. Сидів Мишко по-степовому, на п’ятах, спритно плів вузлуватими, як корчі, руками ремінні онучі і ловко плів язиком про святих, ніби всеньке життя приятелював з ними. Для Мишка святий Афанасій був ломоносом, Самсон – сіногноєм, що липневими дощами сіно гноїть, Федул – вітрогін, Акулина – гречківниця, а квітнева Мар’я – заграй ярки.

– Щоб ви знали, хлопці, – бадьоро повчав він товариство, – увесь церковний календар неважко запам’ятати, хоч тих святих – як дерев у лісі. Треба тільки утямити, хто з них і до чого причетний, щоб до кожного святого була своя особлива прикмета. Приміром, коли день Афанасія і Кирила? У січні! От собі і затям: Афанасій і Кирило всіх живих беруть за рило. Або: хто з вас знає, коли день Мар’ї Єгипетської? Ніхто? Отож! А я знаю: ота Мар’я – пісний борщ. Закортіло у квітні капусняку, бо м’ясо з’їдено, ото і є Мар’їн день. А ще: коли квітки з’являються, виставляй бджіл з зимового омшаника на пасіку. Тут і зауваж – діставай бджіл з-під спуда на святого Пуда. В кінці квітня – день Георгія Переможця, а на початку травня – Миколи. А ти примічай: Юрко з росою – Микола з травою, Юрко з теплом – Микола з кормом…

Подумки Ілля завше дивувався таким балакунам, як Мишко Потик, що словом уміють усе докупи зв’язати, як ремінці в онучі. Чи давно ті святці з’явилися? Чи давно в Києві Десятинну церков освятили? Цей спогад був Іллі приємний, бо не бачив жодної такої дивної споруди по всій Візантії.

Везли для неї на лодіях з греків лілуватий і сніжно-білий мармур, везли з Херсонеса готові колони з різьбленими капітелями, везли з-під Овруча втішний для ока червонуватий твердий камінь, а в граді Кия спорудили майстерні для випалу цегли і роблення виливних плит.

І піднялася церква – дивна, небачена, як у казці. Коли Ілля вперше узрів її, вона чомусь одразу нагадала йому здружену залогу богатирів, що стали пліч-о-пліч. Двадцять п’ять куполів її – той вище, той нижче, як у людей різних на зріст – сяяли, мов двадцять п’ять золочених шоломів. З могутніх барабанів-ший на широкі, міцні рамена срібною лускою, мов кольчуга, збігали бляхи, вкладені одна під одну. Червонуваті стіни з овруцького каменю були, як високі щити, котрими непохитні богатирі затулилися – з усіх боків неприступні.

В церкві було світло, як на душі у звитяжця. Підлога, як коштовний килим, – уся викладена різноколірним мармуром, яшмою і смальтою – руським кольоровим склом. Фрески і мозаїка суцільно вкривали стіни і куполоподібну стелю, не лишаючи жодного незайманого клаптя. Знизу були зображені уславлені воїни, а серед них – Юрко Змієборець і Дмитро Солунськпй, що оберігав русичів на чужині, вище – великомученики, а далі – апостоли. Вгорі ж юрмилися янголи й архангели з трубами, з кола яких лагідно позирала богоматір з сином-богом на руках. А коли піднятися на хори, раптом відкривалося радісне й веселе – тут на стінах грали гуслярі, в дуду дуділи і в тарелі били скоморохи, богатирі здіймали кухлі зелена вина за столом у князя, танцював учений ведмідь, а один лицедій тримав на чолі довгенький стовпець, по якому дерлася заморська мавпа. Все як годиться у людей…

Не подобався Іллі тільки церковний ігумен, блідий, аж сірий, Анастас Корсунський, завше смиренно похилений ромей з ухильними, нещирими очима…

Хоч і поринув Ілля у думки, а помітив куряву, що раптом з’явилася в степу і тепер бігла, не відстаючи і не випереджаючи їхній корабель. Око воїна промовляло: йде кінний загін, бо йде стрімко, не обтяжений возами, загін невеликий, мечів на сто. Чужі чи свої? Але свої не крилися б попід обрієм.

Воїни також помітили підозрілу куряву, але не балакали про це, тільки дивилися в той бік. Михайло Потик теж укляк з ремінцями, пильно прискаливши око, але з оповідкою не вгавав ані на мить, ніби нічого вартого уваги не трапилося:

– Ось і листопад, перший день – курячі іменини, бо жінки зайвих курей ріжуть. А ти затям: на Дем’яна і Кузьми курей під ніж візьми. Нарешті, грудень-студень, час у хаті сидіти, дітей ділу вчити. Тут тобі й день пророка Наума-грамотника: батюшко Наум, наведи на ум. А холод посилюється, мороз лютує, дивись – недалеко й день святої великомучениці Варвари: прийшла Варюха – бережи ніс та вуха. Ото, хлопці, й увесь церковний календарик. Головне – до кожного святого свою прикмету мати, бо інакше всі вони сплутаються, як у грайливої кицьки пряжа.

Ілля Муромець знову повернувся до своїх думок, не забуваючи раз у раз позирати на обрій, де хмарилася суха земля під кінськими копитами: якщо йдуть одвукінь, то в загоні не більше як півсотні мечів…

Так-от: Михайло Потик хитро плете, а далеко йому до словотворців, що співають за князівським столом. Гарно співають, бо складають билини про те, що насправді було. Але якось так співають, що нібито нічого такого й не було, про що слова в порядок уклали, а всі розуміють, про що саме йдеться, і згадують…

Скажімо, чув Ілля билинне слово про доброго молодця Добриню, котрий, мов Юрко Переможець, вогнедишного Змія-Горинича побив, але не гострим списом або мечем булатним, а шапкою з землею грецькою. І, мовляв, порятував тоді хоробрий Добринюшка безліч царівен і королевичів. Порятував, хоч рідна матінка його застерігала:

 
Матінка Добринюшці проказувала,
Рідна мать Микитичу наказувала:
«Не їзди – йди на гору сорочинську,
Не топчи конем малих змійонишів,
Не пірнай ти, молодче, у Почай-ріку;
Річка тая вельми люта є,
Вельми люта є ще й сердитая,
Перший струмінь її, як вогонь, січе,
А із другого іскри сиплються,
А із третього із струменя дим стовпом стоїть,
Дим стовпом валує та ще й з полум’ям…»
 

Хто не знає, тому не збагнути, що сорочинська гора – то гора Старокиївська, де Добриня з вірними гриднями кумирів сокирою рубав і у вогонь кидав, а Почай-ріка – то Почайна, куди через Боричів узвіз, мов колоду, волокли Перуна, б’ючи його палицями і стьобаючи батогами, щоб усі бачили: дерев’янка – не бог, не покарає. І недарма у билині матір застерігає Добриню: у Києві було неспокійно, діло виглядало ризикованим – багато хто вболівав за старими ідолами. Та минулося у Києві, бо стояла напоготові князівська дружина, вже хрещена.

Двічі б’ється у билині Добриня з вогнедишним поганським змієм, бо не минулося йому у Новгороді, куди він прийшов з єпископом Іоакімом і повним загоном тисяцького Путяти.

А новгородці на вічі поклали: не пускати Добриню до міста, не давати йому, відступнику, дідівські кумири на поталу. Особливо намовляв їх Богомил, головний волох їхній, і тисяцький Угоняй, котрий їздив кінно і збройно серед натовпу і волав:

– Краще самі під сокирами поляжемо, аніж віддамо під сокиру богів наших!

Тоді ж новгородці пограбували і спалили старий Добринин дім, а деяких родичів його повбивали. Коли ж підійшов Добриня, вони розтягли міст через Волхов-ріку, витягли на берег два камнемети і почали шугати в нього камінням. Однак тисяцький Путята зайшов з воями до Новгорода з іншого боку, де нікого не чекали, і зчинилася в граді зла січа. А Добриня підпалив посадські будівлі і, ховаючись за вогнем, теж вдерся до міста. Ідолів потрощили, дерев’яні попалили, а кам’яних втопили у ріці. Наступного дня зганяли новгородців на водохрещення: чоловіків хрестили вище мосту, жінок – окремо, нижче. З того дня й кажуть словени: «Путята охрестив мечем, а Добриня – вогнем».

Відтоді Перуна й почали називати Змієм-Гориничем, котрий вогнем пожирав жертовних дівчат і бранців і котрого переміг землею грецькою Добриня Микитич…

Що й казати, пісню правдиво складають, тільки трішки надають їй урочистості. Хіба ж не правдиво співають про нього, Іллю Муромця, про те, як засварився було з самим Володимиром, а ласкавий і справедливий князь визнав власну провину? Або коли він уперше з’явився на князівському дворищі з притороченим у мішку до сідла Солов’єм-розбійником?..

Нечутно лине за бортом Славутич, нечутно суне за обрієм курява. Стоїть тихий, погідний день.

Нараз далеко попереду вихопився з якоїсь дніпрової затоки, вкритої кущами і деревами, швидкий галерний корабель. Став непорушно на стрімкіші, носом по течії, підтримуваний на місці ударами весел. Порснув з обох бортів впоперек ріки блідим грецьким вогнем. По Дніпру з чорним димом попливла палаюча нафта.

Ось воно: за обрієм – курява, на воді – вогонь і дим…

– Зняти вітрила! – наказав Ілля Муромець, наказав спокійно і впевнено, ніби усього цього й чекав. – Веслуй до берега! Шукай затоку! Михайле, виглядай зручні береги для волока!..

Розділ 22
ЗМІЙ У ЗАПРЯЖЦІ

– Збагнули, – задоволено мовив Никифор Тавр, смакуючи сушені смокви, нанизані, мов грубезні кульки чоток, на срібну нитку.

Феодор знав, що Никифор Тавр – людина не з лякливих. Однак знав він також, що коли є така можливість, начальник секрети усіляко уникав відкритих сутичок і невтомно вчив цьому важкому мистецтву, важкому, бо воно насамперед вимагало боротьби з самим собою, вимагало задушити власну гідність, забути про лицарську честь, про своїх підлеглих.

Никифор Тавр полюбляв лишатися ніби осторонь, ніби випадковим свідком і спостерігачем прикрих, іноді трагічних подій, котрі він сам викликав, аби не стати невільником на ланцюгу подальших логічних подій. Людина без тіні, що не лишає слідів. Людина непомітна, але всюдисуща. Людина, що бачить невидиме і чує немовлене.

І зараз Никифор Тавр був задоволений, бо русичі не мали на що скаржитися. Галера порснула вогнем? То й що? Це були звиклі військові вправи, але аж ніяк не напад. Хто ж винен, що руські воїни, котрих, до речі скажімо, з галери й не помітили, злякалися й завернули до берега, де саме нагодився печенізький загін? Гірше було б, якби корабель і далі тримав свій курс. Тоді його справді довелося б спалити. Та про це ніхто ніколи не дізнається. Руси й печеніги споконвіку воюють поміж собою. От невеличка галера з грецькими купцями й наскочила випадково на чергову прикордонну сутичку між ними. Грецький вогонь? Так купці якось мусять боронитися від жадібних і диких варварів, для котрих не існує ні законів гостинності, ані державних угод, а тільки потяг до розбою, грабування і кривди! Недарма ж купці володіють мечами, як воїни…

Никифор Тавр звів руку вгору, аби поплескати Феодора по плечу. Чим далі, тим непридатніший робився Феодор для таємних діянь секрети. Надто помітний, одразу впадав в око, одразу запам’ятовувався. За своє цікаве життя, що тримало його серед нових людей і кидало за моря і гори до чужих народів, Никифор Тавр лише двічі бачив таких велетів. Першим був руський воєвода Ілля Муромець, котрий назавжди вкарбувався йому в пам’ять, коли, мов вежа, височів на коні на дворищі князя Володимира; другим – Феодор. Такі лишають по собі слід, бо вражають своєю надприродною статурою. Такі довгий слід по собі лишають, якщо лишаються очі, котрі їх бачили, і язики, котрі могли б про них розповісти…

А шкода, бо хлопець надзвичайно кмітливий, що трапляється рідко. Адже ще античні греки твердили: коли природа наділяє людину ростом, вона обділяє її розумом.

«Зрештою, нічого дивного тут немає, – думав Никифор Тавр, – здоровані не тренують свій мозок у хитрощах, бо почувають себе у фізичній безпеці, а малі – хочуть вони того, чи не хочуть – мусять, інакше вони б не вийшли. Малий Філіпп Македонський винайшов фалангу і завоював Грецію, а його син Александр – півсвіту. Невеличкий і сухий Гай Юлій Цезар все життя гартував своє кволе тіло, аби обійти на чолі легіонів весь відомий тоді світ. Феодор – виняток. Секреті не потрібні винятки: через винятки люди вивчають правила. А тренували мозок Феодора – ми…»

Це були втішні думки, бо начальник секрети знову відчув свою зверхність, бо він не виділявся нічим, розчинявся у гурті, зникав у натовпі. Такі, як він, живуть довго навіть у секреті. Пригадалася йому ще палиця мілетського тирана Фрасібула. Коли його колега по тиранії корінфський деспот Періадр запитав, який найкращий спосіб управління підданими, Фрасібул мовчки узяв палицю, вийшов на поле, де колосилася пшениця, а тоді довго і послідовно збивав колоски, що піднялися вище за інші.

«Що ж, добре і розумно вчинив Фрасібул: високий колос – або пустий, або зайвий…»

– Мій колосе, – мовив він до Феодора, граючи подумки на двозначності слова, – час уже сказати тобі, чого ми тут.

Це було звичне правило начальника секрети – нічого не казати, аж поки не настане час конкретних дій; зайві знання у підлеглих вкорочують їхній вік. Людина повинна не словом, а дією бути причетна до таємниці, мусить стати спільником, вуста якого замкнені можливою карою. Навіщо було б знати Феодорові і про мету їхніх мандрів, якби вони не перехопили сокіл-корабель? Якби не перехопили, зникла б мета. Навіщо знати про те, чого не сталося? Коли ж ніхто нічого не знає, тоді нічого й не було.

Єдине, що досі дозволив собі Никифор Тавр, це ще у гирлі Дніпра наказати Феодорові одягтися у печенізький одяг, аби звикав і почував себе у ньому вільно, хоч вихованець секрети, безумовно, й розумів, що галера вирушила у далеку подорож не для того, щоб він звик до вбрання воїна-степовика. Але не розпитував, мовчки виконав наказ і не скинув незручного для ромея одягу навіть тоді, коли на порогах тягли галеру волоком. Він і зараз був у гостроверхому залізному ковпаці, обшитому знизу двома рудими лисячими хвостами, що зависали на спину, у незграбному вовчому кожусі хутром нагору, грубої, але міцної роботи кольчузі, під якою ще пріла від поту і тому смерділа степовим конем шкіряна сорочка. І при боці висів кривий меч, за халявою чобота з вигнутим вгору носком стирчав нагай. Але блакитні очі, рівний ніс, русяві, ще по-молодому м’які вуса та борідка й тут видавали його з головою.

Так, шкода. Непридатний Феодор для діянь секрети – надто примітний для пильного і сторожкого ока змовників, котрі, зазіхаючи на божественне життя василевса, ладні і так в кожному сторонньому вбачати таємного агента секрети. На щастя, охоронці державної безпеки не лише викривають змови, а ведуть ще й розвідку, знешкоджуючи мимохідь на чужих ланах надто високі колоски, щоб в майбутньому не мати з ними клопоту…

– З цього дня, Феодоре, – мовив Никифор Тавр, – ти – печеніг. Справжній печеніг, бо й житимеш певний час серед степовиків. Отой загін – бачиш на обрії куряву? – твій загін. Сотня вершників, які складають його, слухатимуться тебе, тільки тебе і більше нікого. Куди ти їх поведеш, туди вони її підуть, що накажеш, те її зроблять. Твоє слово для них – слово їхнього кагана. За це щедро плачено золотом.

За обрієм курява згасла. Видно, загін зупинився, чекаючи на свого ватага.

– Ось твій знак, – Никифор Тавр простягнув Феодорові червону стрілу без пір’я на кінці. – Не загуби – тебе впізнають по ньому. Вони ж у відповідь повинні встромити в розщеп біле перо дикого гуся.

Феодор узяв стрілу і дбайливо її сховав.

– Цього разу ти здійсниш найбільше з того, що досі робив для імперії, – вів далі Никифор Тавр, – вперше накреслиш схему, якої досі не існувало і не існує, схему Змійових валів Подніпров’я.

– Змійових валів? – здивовано перепитав Феодор, бо ці прості слова немов тихо освітили якийсь теплий, ще неясний спогад.

– Змійових валів, як їх називають русичі. Ти замислювався колись, Феодоре, над тим, що ось цим таврійським степом йшли навали диких кочовиків із сотнями тисяч воїнів, – готи, гунни, авари, хазари, – котрі повоювали безліч народів. Гунни пройшли по всій Європі, аж до країни франків. Ніхто не міг зупинити їх, слов’яни теж, але на відміну від інших народів вони не були повойовані, а тільки сплачували данину, швидше символічну, аніж обтяжливу. Чому? Тому що кочовики не спроможні були до русів дістатися. Річ у тім, що степовикам однаково важко долати і річку, і глибокий яр – необхідно мостити переправи, щоб по них пройшли їхні важкі вози з суцільними дерев’яними колесами на зріст людини. І от руси з прадавніх часів по всій лінії степу почали копати систему глибочезних і широчезних ярів, котрі захищали їх з боку степу. Мінялися їхні вожді – Бож, Межамир, Лаврита, Мусокій, а ця неймовірна за своїми масштабами праця тривала. І зараз ця оборонна споруда сягає кількасот верств і становить справленій непрохідний лабіринт, таємні проходи в якому знають лише руси. Якщо степовики наважуються ті яри долати, руси непомітно проходять своїм лабіринтом, нападають зненацька і нищать переправи навіть невеличкими загонами. Оце і є так звані Змійові вали.

Казав Никифор Тавр, а його слова засвічувалися в пам’яті Феодора світлими і яскравими, далекими і милими спогадами, як тоненькі свічки у тьмяному й покинутому храмі, освітлюючи усе ширший простір з дивними, призабутими і тому ніби нововідкритими зображеннями.

Йому неясно ввижалося прекрасне й трохи сумне, як у божої матері, жіноче обличчя у сяйві золотих кіс, обличчя тепле і лагідне, до якого хотілося ніжно й пестливо торкнутися пальцем. Ласкаво хилилося те чарівне обличчя-видіння до малого Феодора і промовляло солодко-журливо, з гамованою, ледь відчутною тривогою:

«Із-за моря синього, із-за гір високих прилітало Зміїще-Горинище. А на крилах його, мов круки, сиділи Горе із Злощастям. Що не літо, прилітало на Русь вогнедишне чудище. Воно товстими ножиськами лани топтало, вогнедишними головами оселі палило, гнало за синє море, за високі гори у полон-неволю добрих русичів. І лишалося на Русі тільки лихо з жалобою, холодний попіл та сльози вдів і сиріт. Та ось виріс у лісах дрімучих, серед трав колючих, серед річок прозорих, серед земель неозорих славний і сильний руський богатир. Коли він ішов, під ним земля вгиналася, а небо хиталося. Аж ось знову прилетіло Горинище. Почало палити, почало топтати, почало в полон брати. Тоді узяв богатир меч-кладенець і став із лютим Зміїськом на нерівний бій. Три дні і три ночі билися вони і не могли один одного здолати. І поважчав меч у руці богатиря. А чудище сповна було сил, бо коли одна голова в нього спала і відпочивала, дві билися. Тоді піднявся на поміч славному богатиреві увесь руський люд. В землю гострі палі вбили, щоб чудиську не ступити, на крила Зміїщу сіті кинули, щоб Горинищу не злетіти, а тоді затягли у глибоке озеро, щоб вогнедишні голови згасити. Стало Зміїще покірне, як побитий собака. Запріг його богатир у велетенське рало, зроблене з найбільшого, віковічного дуба, і виорав на Зміїщі землі навколо усієї Русі глибокими ярами, щоб пішому не пройти, вершнику не проїхати, сірому вовку не пробігти. І ніхто по знав з тих змієвих ярів ходів-виходів, окрім славного і сильного руського богатиря…»

Хто розповідав про це Феодорові? Чиє обличчя схилялося над ним? А може, сам собі колись вигадав чарівну казку, щоб населити добрими привидами своє сирітство і дитинну самотність? Хтозна…

Він відігнав ці дивні видіння, що гріли серце і п’янили голову, аби вислухати до кіпця начальника секрети. Щось він таки недочув, бо Никифор Тавр казав уже не про Змійові вали, а про інше:

– Тепер шлях зі сходу також перетято, бо князь Володимир по всіх рубіжних ріках збудував фортеці і будує нові. От ми й мусимо допомогти нашим степовим помічникам.

Щоб повернути начальника секрети до недочутого, Феодор запитав:

– Хіба василевс збирається воювати з руським князем?

– Навіщо? Поки руси воюють з степовиками, нам воювати з ними не доведеться. Хай виснажують один одного. Однак, якщо руські кордони будуть замкнені, печеніги ринуть до нас. Отож ми й відімкнемо їхні кордони ключем до Змійових валів, котрі ти мусиш пройти зі своїм загоном. А степові кагани одержать твою схему з прихильних і ласкавих рук божественного василевса. Разом із золотом. І будуть вдячні.

Все було з’ясовано. Майже все. Бо Феодор ще запитав:

– А навіщо ж ми перестріли сокіл-корабель?

– Ти не слухав? – Никифор Тавр важко глипнув йому в очі. – Це не схоже на тебе. Не слухав – зараз!..

Никифор Тавр спохмурнів, його брови зсунулися, чоло перетяла глибока зморшка. Змінився Феодор, змінився не лише зовнішністю. Змінився своїм внутрішнім змістом. А він, Никифор Тавр, вчасно цієї метаморфози не примітив. Неуважний агент – непотрібний агент. Варто було б його замінити. Але складну гру вже несила було переграти: як і в шахах, у грі секрети, коли вона почалася, ходи не повертаються.

– Скажи мені, Феодоре, тільки скажи щиро, – м’яко і приязно запитав Никифор Тавр, – ким ти хотів би бути?

– Воїном! – раптом справді щиро вихопилося у Феодора.

– Агент – завжди воїн, – обережно докинув начальник секрети.

– Так, воїн, – погодився Феодор. – Але воїн, котрий ховається, криється. А я хочу зустрічатися з ворогом очі в очі, меч в меч…

– Даремно ж ти не слухав! Саме про вояцькі вправи – око в око, меч в меч, – Никифор Тавр ледь зневажливо всміхнувся, – йшлося. І то – з дуже небезпечним суперником.

– З ким?

Тепер Никифор Тавр заговорив холодно, суворо, стисло і чітко:

– Знову повторюю план, розроблений в нашій секреті. Слухай і запам’ятовуй. На Русь ідуть війною об’єднані племена печенігів. Наші люди поширюють чутки, ніби намовив їх на цей похід руський втікач Варяжко. А насправді їх веде наше золото. Мета – відтягти з-під Києва збройні сили Володимира. Для того, щоб там безборонно міг діяти невеличкий загін, твій загін. Аби не втрачати час, печеніги не братимуть фортечок Посулля. Отже, в них лишаться збройні застави, цілком достатні, щоб виявити, наздогнати і знищити невеличкий загін. Твій загін, Феодоре. На соколі-кораблі з тридцятьма дружинниками повертається до ключової фортеці Воїн воєвода усього Посулля Ілля Муромець. Якщо знищити цей загін, уся оборонна система розладнається, розіб’ється на відокремлені застави – шлях тобі вільний. Ми перестріли сокіл-корабель – загін Іллі Муромця на березі. Ти викличеш його на чесний двобій і знищиш. На це вміння і сили у тебе задосить. Потім кінною атакою поб’єш усю дружину. Гадаю, сто вершників впораються з тридцятьма пішими воїнами, притиснутими до ріки.

Не сказав Никифор Тавр, що серед дружинників є ще й Добриня, київський логофет, начальна голова руських агентів, котрого також необхідно конче знищити. Навіщо про це казати, коли наказано винищити весьзагін?

А Феодор похмуро думав про те, що він власними руками має загубити чарівну казку, яку дивом дивним проніс крізь усі негоди у серці своєму, як проніс на серці нехитрий талісман – плаский камінець на мотузяному гайтані. Лють закипала в ньому, і він був радий наступному двобою хоч би з чортом, аби зірвати на комусь зло.