Текст книги "Кров на снігу"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 10

Коріна приготувала просту страву з продуктів, які я купив.

– Смачно, – сказав я доївши, витер рот і підлив воду в наші склянки.

– Як ти дійшов до цього? – запитала вона.

– «Дійшов»? Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі… навіщо ти цим займаєшся? Чому ти не робиш те, наприклад, що робив твій батько? Я припускаю, що він же не…

– Він помер, – сказав я, перехиливши за одним духом склянку води. Їжа була трохи пересолена.

– Ох. Мені дуже прикро, Улаве.

– Дарма. Нікому більше не прикро.

– Ти кумедний, – засміялась Коріна.

Вона була першою людиною за всі часи, хто сказав таке про мене.

– Коли так, постав що-небудь.

Я поставив платівку Джима Рівза.

– У тебе старомодний смак, – сказала вона.

– У мене небагато платівок.

– І, я гадаю, ти не танцюєш?

Я заперечно похитав головою.

– І у тебе немає пива в холодильнику?

– Ти хочеш пива?

Вона глянула на мене з кокетливою усмішкою, ніби я знову сказав щось кумедне.

– Улаве, влаштуймось на дивані?

Доки я варив каву, вона прибрала зі столу. Все це доволі затишно, подумав я. Відтак, ми всілись на дивані. Джим Рівз співав, що він кохає тебе, бо ти його розумієш.[20]20
  «І love you because you understand, dear…». – Джим Рівз відкривав цією піснею свій концерт в Осло у квітні 1964 р.


[Закрыть] Упродовж дня погода дещо пом’якшилась, за вікном повільно пливли великі віхті лапатого снігу.

Я дивився на неї. Якась частина мого єства була така напружена, що я ладен був пересісти на стілець. Інша частина мене жадала обхопити її вузьку талію, притягти до себе. Поцілувати її червоні губи. Гладити її блискуче волосся. Стиснути її в обіймах… сильніше… так сильно, щоб вийшло повітря з легенів, щоб почути, як вона рефлекторно вдихає з сопінням, відчути, як здавлюються, притискаючись до мене, її перса і животик. Мені злегка паморочилось в голові.

Тоді голка програвача ковзнула до середини платівки, звукознімач піднявся і повернувся назад, а вінілова платівка, дедалі повільніше обертаючись, зрештою зупинилась.

Я ковтнув. Мені кортіло піднести руку і покласти їй на оголену шкіру між плечем і шиєю. Але мене трусило. Не саму лише руку, а мене всього, наче у мене якась лихоманка.

– Улаве, ти… – прихилилась до мене Коріна.

Я не міг визначити, чи ті запаморочливі пахощі були в основному від парфумів, чи то в основному був її власний запах. Я змушений був розтулити рота, щоб вдихнути більше повітря. Вона взяла книжку з журнального столика переді мною.

– Ти не міг би трохи почитати мені вголос? Що-небудь про кохання…

– Я б… охоче… – почав я.

– То почитай, – сказала вона, підібгавши ноги і зручніше вмощуючись на дивані, й поклала руку мені на плече. – Я люблю кохання.

– …але я не можу.

– Звісно ж, ти можеш! – засміялась вона, кладучи розгорнуту книжку мені на коліна. – Не соромся, Улаве, читай! Тут тільки я з тобою…

– У мене дизлексія.

Моя різка заява ошелешила її, і вона вражено закліпала очима, наче я дав їй ляпаса. Чорт, я навіть сам сторопів.

– Вибач, Улаве, але… ти ж казав… мені видалось…

Вона замовкла, і запала тиша. Я пошкодував, що платівка більше не грає. Я заплющив очі.

– Я читаю, – сказав я.

– Читаєш?

– Так.

– Але як ти читаєш, якщо ти не можеш… не бачиш слів?

– Я їх бачу. Але іноді я бачу їх неправильно. І тоді я маю подивитись на них знову.

Я розплющив очі. Її рука досі лежала на моєму плечі.

– А звідки… як ти знаєш, що бачиш їх неправильно?

– Головним чином тому, що літери не утворюють слова, які мали б який-небудь сенс. Але часом я просто бачу геть інше слово і не усвідомлюю своєї помилки, аж поки зрозумію це набагато пізніше. Іноді історія, яка утворюється в моїй голові, цілковито відмінна. Таким чином, я кінець кінцем начебто отримую дві історії за ціною однієї.

Вона розсміялася. Голосним іскристим сміхом. Її очі мерехтіли у напівтемряві. Я теж засміявся. Не вперше я зізнався комусь, що у мене дизлексія. Але вперше ця особа стала розпитувати мене далі. І вперше я намагався пояснити це комусь, хто не був моєю мамою або вчителькою. Її рука зісковзнула з мого плеча. Якось непомітно. Я чекав на це. Вона вислизає і віддаляється від мене. Але, натомість, її долоня ковзнула в мою. І стиснула її.

– Ти справді кумедний, Улаве. І добрий.

Сніг почав налипати на нижню частину віконного скла. Сніжинки чіплялися одна до одної. Як ланки в кольчузі.

– То перекажи мені своїми словами, – попросила вона. – Перекажи мені історію кохання з цієї книжки.

– Гаразд, – сказав я і подивився на книжку в себе на колінах.

Вона була розгорнута на сторінці, де Жан Вальжан намагається допомогти нещасній, приреченій розпусниці. Я передумав. І переповів їй, натомість, про Козетту і Маріуса. І про Епонін, юну дівчину, виховану в злочинному світі і безнадійно закохану в Маріуса, яка, зрештою, жертвує своїм життям заради кохання. І про кохання інших персонажів. Я переповів історію знову – цього разу, не випускаючи жодних подробиць.

– Ох, як чудово!.. – вигукнула Коріна, коли я закінчив.

– Так, сказав я. – Епоніна це…

– …що Козетта і Маріус, врешті-решт, залишились разом.

Я кивнув.

Коріна стиснула мою долоню. Вона не відпускала її весь цей час.

– Розкажи мені про Рибалку.

– Він бізнесмен, – знизав я плечима.

– Даніель каже: він убивця.

– Це теж є.

– Що станеться, коли Даніель помре?

– Тоді тобі не буде кого боятися. Рибалка не бажає тобі зла.

– Я маю на увазі, чи означає це, що Рибалка заволодіє всім наркобізнесом?

– Гадаю, так, – він не має інших конкурентів. Якщо тільки ти не думаєш, що?..

Я силувано всміхнувся до неї. Вона голосно розсміялась і грайливо штовхнула мене в плече. Хто б міг подумати, що в глибині душі я такий успішний комік?

– Чому б нам просто не втекти? – запитала вона. – Ми з тобою гарно ладнаємо, ти і я. Я могла б куховарити, а ти міг би…

Друга частина пропозиції залишилась висіти в повітрі, як недобудований міст.

– Я був би щасливий втекти з тобою, Коріно, але я не маю ні шеляга за душею.

– Ні? Даніель завжди казав, що гарно платить своїм людям. Відданість, казав він, треба купувати.

– Я все витратив.

– На що? – кивнула вона повз мене, маючи на увазі, що ні квартира, ні те, що в ній, не могло коштувати аж надто багато.

Я знову знизав плечима.

– Вдова залишилася з чотирма дітьми. І саме я зробив її вдовою. Тож я… У мене стався момент слабкості, і я поклав у конверт ту суму, яку її чоловікові обіцяли за те, щоб декого впорати. І виявилося, то було все, що я мав. Я не знав, що Рибалка так добре платить.

Вона зміряла мене скептичним поглядом. Я не думаю, що то був один із дарвінівських шести універсальних виразів обличчя, але я знав, що вона мала на увазі.

– Ти… ти віддав усі свої гроші вдові чоловіка, який намірявся когось убити?

Я вже й без того второпав, наскільки безглуздо я діяв, віддаючи гроші чужій вдові, хоча таки залишив собі дещо від неї. Та коли Коріна так висловилась, мій вчинок став видаватись геть ідіотським.

– То кого ж він намірявся вбити?

– Не пам’ятаю, – сказав я.

Вона подивилася на мене.

– Улаве, знаєш, що?

Я не знав, що.

Вона поклала руку мені на щоку.

– Ти справді абсолютно винятковий.

Її погляд блукав моїм обличчям, вивчаючи його сантиметр по сантиметру, поглинаючи його. Я знаю, що це така мить, коли люди начебто здатні читати думки одне одного, розуміти одне одного без слів. Можливо, це правда. Це може пояснюватись моєю дизлексією. Моя мама казала, що я схильний впадати в надмірний песимізм. Можливо, це теж правда. У будь-якому разі, я був приємно здивований, коли Коріна Гофман пригорнулась до мене і поцілувала.

Ми займались коханням. Я вживаю цей романтичний, цнотливий евфемізм замість більш прямого, більш технічного вислову не з делікатності, тому що він точніше змальовує те, що між нами відбулось. Її губи були поряд з моїм вухом, її дихання збуджувало мене. Я тримав її дуже тендітно, як одну з тих висушених квіточок, що іноді знаходив між сторінок бібліотечної книжки – таких ніжних і крихких, що вони розсипалися під моїми пальцями, варто було їх торкнутися. Я боявся, що вона зникне. Час від часу я зводився на руках, щоб переконатися, що вона справді зі мною, що це не ілюзія, не сон. Я погладжував її легко, обережно, як пір’їнку, щоб не втомити її. Я завмер на мить, перш ніж увійти в неї. Вона подивилася на мене з подивом – вона не могла знати, що я чекаю правильну мить. А тоді вона настала, та мить, момент злиття, щось, що могло б уявлятись тривіальним, як на колишнього сутенера, але насправді настільки переповнило почуттям, що мені перехопило горло. Вона застогнала низько і протяжно, коли я занурювався неймовірно повільно і ніжно, шепочучи їй на вушко якісь лагідні нісенітниці. Я помічав її нетерпіння, але я хотів, щоб це сталося саме так, щоб це сталось по-особливому. Тому я взяв її в розміреному темпі, жорстко зберігаючи самоконтроль. Але її стегна почали ходити піді мною, як швидкі морські хвилі, а її біла шкіра мерехтіла в темряві. Мені здавалося, я тримаю в обіймах місячне сяйво. Так само м’яке. Так само неймовірне.

– Залишайся зі мною, коханий, – пристрасно видихала вона мені на вухо. – Залишайся зі мною, мій коханий, коханий Улаве.

Я курив. Вона спала. Снігопад припинився. Вітер, що грав жалобні мелодії у водостічних ринвах, склав свої інструменти. Єдиним звуком, що лунав зараз у кімнаті, було її дихання. Я слухав і слухав. Нічого.

Все було саме так, як мені мріялось. І не вірилося, що так може бути. Я втомився, і мені слід було поспати. Але я був такий щасливий, що не хотів спати. Бо коли я засинаю, цей світ – цей світ, про який я ніколи досі особливо не дбав, – він на якийсь час припиняв існувати. А за Г’юмом,[21]21
  Девід Г'юм (David Hume) – шотландський історик, філософ, економіст, дипломат і есеїст XVIII ст. відомий своїм радикальним скептицизмом і емпіризмом.


[Закрыть] той факт, що досі я прокидався щоранку в тому самому тілі і в тому самому світі, де все відбулося, – це ще не гарантія, що так само знову трапиться завтра вранці. Вперше у своєму житті я відчував, що, заплющивши очі, відчуватиму щастя.

Отож я й далі прислухався. Чатував над тим, що я мав. Не було жодних звуків, яких не мало б там бути. Але я однаково прислухався.

Розділ 11

Моя мати була слабкою людиною. Тому вона змушена була миритися з таким, чого не змогла б витерпіти навіть найсильніша особа.

Наприклад, вона ніколи не могла сказати «ні» моєму виродкові-батьку. А це означало, що вона мала терпіти більші побиття, ніж іншій вистачило б на засудження кривдника до тюремного терміну за побутове насильство і сексуальні зловживання. Він особливо полюбляв душити її за горло. Я ніколи не забуду маминого розпачливого ревіння у спальні щоразу, коли мій батько відпускав її, даючи віддихатись настільки, щоб він міг знову і знову її душити. Вона була занадто слабка, щоб сказати «ні» спиртному, й отрути, яку вона споживала, було б достатньо, щоб звалити вола чи слона, хоча сама вона була тільки маленькою жіночкою. І вона була занадто слабка, щоб відмовляти в чомусь мені: вона давала мені все, чого я бажав, навіть коли насправді вона сама потребувала того, що віддавала мені.

Всі завжди твердили, що я викапана мати.

Тільки коли я востаннє подивився в очі свого батька, я зрозумів, що маю всередині себе також і його. Як вірус, як хворобу крові. Зазвичай він приходив до нас тільки тоді, коли потребував грошей. І, як правило, він отримував усе, що ми мали. Але він також знав, що для підтримання страху – попри те, що він завжди отримував свою данину, – він має наочно демонструвати, що станеться того дня, коли ми посміємо не сплатити. Моя мати пояснювала синці під оком чи розквашені губи падінням на сходах, необережним поводженням з дверима чи слизькою підлогою у ванній кімнаті. І що більше вона почала зазирати у пляшку, то частіше стала справді падати і наштовхуватись на двері і мури.

Мій батько казав, що я навчаюсь на ідіота. Я підозрюю, він міг мати ті самі, що я, проблеми з читанням і письмом, з тією різницею, що він здався. Якщо він покинув школу за першої ж можливості і навряд чи прочитав по тому бодай якусь газету, я, хоч як це дивно, по-справжньому любив школу. Крім математики. Я не часто розтуляв рота, і більшість людей, імовірно, думали, що я дурний. Але вчителька норвезької мови, яка перевіряла мої твори, сказала, що я маю якийсь хист – попри всі мої орфографічні помилки, маю щось таке, чого інші не мають. І для мене цього було більш ніж достатньо. Однак мій батько питав, навіщо, я гадаю, мені усе оте читання. Чи я не думаю, що чимось кращий за нього і решту сім’ї. Вони, мовляв, усі чудово давали собі раду, чесно виконували свою роботу. Вони ніколи не викобенювалися, не вдавали з себе велике цабе, вдаючись до вчених слів і пускаючись у красиві промови. Коли мені було шістнадцять, я запитав, чому ж він сам не спробує знайти якусь чесну роботу. Він віддухопелив мене так, що на мені живого місця не було. Сказав, що він виховує дитину і цієї роботи для нього наразі вистачає.

Коли мені було дев’ятнадцять років, він знову навідався якогось вечора. Того дня його саме випустили з Ботсенської в’язниці, де він відбув рік за вбивство людини. Свідків не було, тому суд прийняв версію захисника, що травми мозку чоловік міг дістати, коли намагався відбиватись і послизнувся на кризі.

Батько відзначив, що я добряче виріс за цей час. Весело ляснув мене по спині.

– Мати сказала, що ти працюєш на складі, це правда? Схоже, нарешті, таки взявся за розум?

Я не відповів, не сказав, що я працюю неповний робочий день і так само відвідую коледж; що заощаджую гроші, щоб винайняти невеличку квартиру, коли піду в університет, після служби в армії наступного року.

Він сказав: це добре, що я маю роботу, бо тепер маю викласти грошики.

Я запитав, з якого дива.

Як це, «з якого»? Він мій батько, жертва несправедливої юстиції, і йому потрібна допомога родини, щоб якось тепер звестись на ноги.

Я відмовився платити.

Він дивився на мене і не йняв віри своїм очам. Я бачив, що він зважує, чи вдарити мене. Він оцінював мене. Його синок виріс.

Потім він коротко реготнув. І сказав, якщо я не віддам йому свої жалюгідні заощадження, він уб’є мою мати. І влаштує так, щоб скидалось на нещасний випадок. Що я на таке скажу?

Я не відповів.

Він сказав, я маю шістдесят секунд.

Я сказав, що гроші в банку і треба чекати, доки банк відкриється завтра вранці.

Він схилив голову на один бік, нібито намагаючись визначити, чи я брешу.

Я сказав, що нікуди не втечу і що він може лягти на моєму ліжку, а я спатиму в маминій кімнаті.

– То ти там теж моє місце зайняв, – посміхнувся він. – Ти що, не знаєш, що це протизаконно? Чи в твоїх книжках про таке не пишуть?

Того вечора мама з татом допили все спиртне, що вона мала. Тоді пішли в її кімнату. Я лежав на дивані, напхавши вуха туалетним папером. Але це не допомогло – я однаково чув її виття. Тоді двері ляснули, і я почув, що він іде в мою кімнату.

Я дочекався другої години ночі і встав. Пішов у туалет і взяв там щітку для унітазу. Тоді спустився у підвал і відімкнув нашу комірчину. Коли мені виповнилось тринадцять, мама подарувала мені пару лиж. Господь знає, в чому вона змушена була собі відмовити, щоб сплатити за ті лижі. Але на цей час я вже виріс – лижі були на мене замалі. Я стягнув кільце-гарду з однієї з лижних палиць і пішов назад, нагору. Тихенько увійшов у свою кімнату. Батько лежав горілиць і хропів. Я став над ним так, що вузьке ліжко опинилось у мене між ногами, приставив вістря лижної палиці йому до черева. Я не хотів ризикувати, прохромлюючи йому груди, бо вістря може наштовхнутись на грудину або на одне з ребер. Я просунув одну руку через ремінець на руків’ї палиці, іншу поклав на верхівку палиці і перевірив, щоб вона стояла під правильним кутом – так, щоб не зігнулась чи не тріснула бамбукова основа. Я зачекав. Не знаю, навіщо. В усякому разі не тому, що був наляканий. Бо я не був. Його дихання робилося дедалі неспокійнішим, невдовзі він повернувся б на бік. Тому я стрибнув, згинаючи коліна, – як лижник з трампліна. І приземлився всією вагою свого тіла. Його шкіра виявила деякий опір, але щойно утворився отвір, бамбукова тростина вгрузла глибоко в черево. Металеве вістря втягло за собою в черево частину його футболки і вштрикнулось у матрац.

Його очі були чорними від шоку, коли він витріщився на мене. Я швидко сів йому на груди, заблокувавши його руки своїми коліньми. Він роззявив рота, щоб закричати. Я прицілився і встромив йому в рота унітазну щітку.

Він клекотав і пручався, але не міг вивільнитись. Звісна річ, я ж неабияк виріс.

Я сидів, спираючись попереком на бамбукову жердину, а батькове тіло борсалось піді мною. І я подумав, що я зараз на ньому верхи. Тепер мій батько був моєю сукою.

Я не знаю, скільки часу я сидів на ньому, доки він припинив сіпатись і його тіло зробилось настільки млявим, що я ризикнув витягти йому з рота унітазну щітку.

– Чортів придурок, – простогнав він із заплющеними очима. – Людині перерізають горло ножем, а не…

– Це було б занадто швидко, – відказав я.

Він засміявся і закашлявся. Бульбашки крові в кутиках рота.

– Ти диви! Оце вже мій синок…

То були його останні слова. І таким чином, останнє слово таки залишилось за ним. Тому що я зрозумів, що він таки був правий, сволота. Я був його сином. І неправда, буцімто я не знав, навіщо чекав оті додаткові кілька секунд, перш, ніж встромити в нього жердину. Я зробив це, щоб подовжити магічну мить, коли я, і тільки я, мав цілковиту владу над життям і смертю.

То був вірус у мене в крові. Його вірус.

Я відтяг труп у підвал і загорнув його в старий, згнилий брезентовий намет. Його мама свого часу теж купила для мене. Вона вбила собі в голову, що ми, її маленька сім’я, ходитимемо в походи. Пектимемо свіжовиловлену форель на березі озера, де ніколи не заходить сонце. Я сподіваюся, вона кінець кінцем дісталась туди, зі своєю чаркою.

Минуло більше тижня, перш ніж поліція навідалася, щоб спитати, чи ми не бачили мого батька, відколи він звільнився з в’язниці. Ми відповіли: ні. Вони вибачились і сказали, що зобов’язані були поцікавитись. Подякували нам і пішли геть. Здавалося, вона не надто непокоїлась. На той час я вже винайняв фургон і вивіз матрац та постільну білизну на звалище для спалення. А того вечора я заїхав далеко у глиб Ніттедаля,[22]22
  Ніттедаль, буквально «долина Нітельви», розкинувся по обидва боки від цієї річки і, хоча формально є повітом у фюльке Акерсхус, фактично служить північно-східним передмістям Осло.


[Закрыть] до озера, де сонце ніколи не заходить, але там, де я ще тривалий час не ловитиму форель…

Я сидів на березі, блукаючи поглядом по іскристій поверхні і думаючи, що ось воно, те, що ми залишаємо по собі, – кілька брижів на воді, що за мить зникають без вороття. Неначе їх там ніколи й не було. І наче нас самих ніколи не було.

Я вперше тоді упорав людину.

А за кілька тижнів я отримав листа з університету: «Ми раді підтвердити, що вас зачислено на…» з датою і часом реєстрації. Я повільно розірвав той лист на клаптики.

Розділ 12

Я прокинувся від поцілунку.

Перш ніж я зрозумів, що то був поцілунок, на якусь мить мене охопила чиста і банальна паніка.

Тоді я пригадав усе, як було, і паніку замінило щось тепле і м’яке, що, за браком точнішого слова, я змушений назвати тільки щастям.

Вона лежала щокою на моїх грудях, а я дивився на неї зверху вниз – як її волосся хвилями спадає через моє тіло.

– Улаве?

– Що?

– А ми не можемо просто завжди залишатися тут?

Я не міг вигадати, чого 6 мені хотілось більше за це.

Я притягнув її ближче до себе. Тримав її в обіймах. Лічив секунди. То були наші з нею спільні секунди, секунди, які ніхто не міг забрати у нас, секунди, які ми споживали там і тоді. Але – як я вже сказав – я не здатен рахувати до великого числа. Я торкнув губами її волосся.

– Він тут знайде нас, Коріно.

– То поїдьмо куди-небудь далеко.

– Спершу ми маємо порахуватися з ним. Якщо не хочемо згаяти решту свого життя озираючись.

Вона провела пальцем уздовж мого носа і підборіддя, наче там був шов посередині.

– Ти маєш рацію. Але потім ми зможемо виїхати?

– Так.

– Обіцяєш?

– Авжеж.

– Куди?

– Куди захочеш.

Вона провела пальцем по моїй шиї, вдовж горла і між ключицями.

– В такому разі, я хочу поїхати в Париж.

– Париж то й Париж. А чому?

– Тому що Козетта і Маріус були там разом.

Я засміявся, крутнувшись з розмаху, скинув ноги на підлогу і, сівши, поцілував її в чоло.

– Не вставай, – сказала вона.

Тож я й не став підводитись.

О десятій ранку я читав газету і пив каву, сидячи за кухонним столом. Коріна спала.

Тривав рекордний холод. Але вчорашня м’якша погода зробила шляхи подібними до скла. Автомобіль викотився на хибний бік Трондгеймського шосе. Трейлер. Сім’я з трьох осіб на путі на північ, де вони мали відзначати Різдво. І поліція досі не мала жодних зачіпок у справі про вбивство у Віндерені.

Об одинадцятій ранку я стояв у крамниці скляних виробів. Заклад був повний людей, що вибирали подарунки до Різдва. Я стовбичив коло вікна, вдаючи, буцімто зацікавився обіднім сервізом, а сам стежив за будинком по той бік вулиці. Офіс Гофмана. Перед входом стояли двоє типів. Піне і якийсь чувак, якого я раніше не бачив. Новий персонаж тупав ногою, а дим від його цигарки плинув просто в обличчя Піне, який варнякав щось, що того іншого типа, здається, не дуже цікавило. Новачок був у величезній ведмежій шапці і шубі й при цьому стояв зсутулений, втягнувши голову в плечі, тим часом як Піне мав цілком розслаблений вигляд у своїй куртці кольору собачого лайна і в своєму клоунському капелюсі. Сутенери звичні до стояння на свіжому повітрі. Новий тип насунув шапку глибше собі на вуха. Але я думаю, він рятувався не так від морозу, як від словесного проносу Піне. Той витягнув цигарку з-поза вуха і показував її новому напарникові. Ймовірно, він розповідав стару історію про те, як у нього та цигарка за вухом від того самого дня, коли він кинув курити. Це, мовляв, його спосіб показати куреву, хто в домі хазяїн. А я гадаю, він просто хотів, щоб люди питали його, навіщо у нього сигарета за вухом, щоб він тоді міг морочити їм голову своїми балачками.

На новачку було забагато одягу, щоб я здатен був визначити, чи має він пістолет, а от у Піне кишеню куртки з одного боку щось відтягувало. Реально важкий гаманець або ж таки пукавка. Щось істотно важче за потворний ніж, з яким він зазвичай розгулював. Імовірно, той самий ніж, за допомогою якого він змушував працювати Марію. Показував, що він заподіє цим ножем їй самій чи її бойфренду, якщо вона не відсмокче і не відтрахає гроші, які її дружок заборгував. Я бачив страх у широко розплющених Маріїних очах, спрямованих на рот Піне, коли вона відчайдушно намагалась прочитати по губах сутенера, чого він від неї хоче. А він теревенив без угаву, точнісінько, як оце тепер. Але новий тип не зважав на балаканину сутенера, а, знай, похмуро дивився вздовж вулиці з-під своєї ведмежої шапки. Спокійний, зосереджений. Напевне, його спеціально найняли. Може, навіть з-за кордону. Він скидався на професіонала.

Я вийшов з крамниці через двері, що виходили на іншу вулицю. Пройшов до телефонної будки на Торгґата. Звірився з газетною сторінкою, що була у мене з собою. Намалював сердечко на запітнілому склі телефонної будки, доки чекав на відповідь на тому кінці.

– Норвезька Церква, прихід Ріс.[23]23
  За примхою історії, згадуваний уже район Осло Вестре Акер, частиною якого є Віндерен, не співпадає з приходом Вестре Акер Норвезької (Лютеранської) церкви, розташованим далі на схід, а належить приходу Ріс з його імпозантним, зведеним на початку 1930-х храмом з дзвіницею, високохудожньо розписаним олтарем і майстерно виконаними вітражами.


[Закрыть]

– Вибачте, що турбую, але у мене тут вінок, що я хотів би доставити на похорон Гофмана післязавтра.

– Організатори можуть подбати про…

– Заковика в тому, що я мешкаю за містом, а завтра ввечері їхатиму машиною через Осло, але о пізній годині. Я думав завезти вінок просто до церкви.

– З нашого персоналу ніхто не…

– Але я так гадав, що ви отримаєте труну саме завтра ввечері?

– Це відповідало б заведеному порядку речей… так.

Я чекав, але подальших коментарів не було.

– Може б, ви уточнили для мене?

Почулося приглушене зітхання.

– Хвилинку…

Далі шурхіт паперу.

– Так, усе правильно.

– Тоді я передзвоню до церкви завтра ввечері. Я впевнений, що сім’я захоче побачити його востаннє, тож я буду в змозі також висловити їм своє співчуття. Вони, ймовірно, узгодили з вами час відвідання крипти.[24]24
  Крипта – в західноєвропейській традиції, підземна каплиця (частіше під вівтарною частиною храму).


[Закрыть] Я міг би зателефонувати сім’ї загиблого безпосередньо, але не хочу турбувати їх…

Я зачекав, прислухаючись до тиші на тому кінці. Я прочистив горло:

– …у таку трагічну для них мить, та ще й так близько до Різдва.

– Я бачу, вони зробили заявку на відвідування крипти завтра між восьмою і дев’ятою вечора.

– Дякую, – сказав я. – Але в такому разі я боюся, що не встигну. Ви, може, навіть не переказуйте їм, що я думав приїхати особисто. Нехай я тоді пошукаю інший спосіб доставити їм вінок.

– Як бажаєте.

– Дякую за вашу допомогу.

Я пішов у бік Юнгсторґет. Сьогодні в Опера-пасажі ніхто не стояв. Якщо той чоловік напередодні був людиною Гофмана, він побачив те, що хотів побачити.

Молодик не пустив мене за прилавок. Сказав, що у Рибалки зараз якась зустріч. Я бачив тіні, що рухалися за склом в обертових дверях. Тоді одна з тіней підвелась і вийшла через задні двері так само, як я зробив напередодні.

– Ти можеш пройти, – сказав молодик.

– Вибачай, – сказав Рибалка. – Людей хвилює не тільки риба до Різдва.

Мабуть, я наморщив ніс від сильного запаху, бо він враз розсміявся.

– Що, голубе, не подобається тобі, як скат пахне? – кивнув він у бік частково вже філетованої риби на робочому столі позаду нас. – Знаєш, доставка наркоти в одній вантажівці з вантажем скату спрацьовує бездоганно. У спеціально навчених собак не залишається жодного шансу винюхати. До речі, на відміну від багатьох людей, я люблю робити рибні тюфтельки зі ската. Покуштуй.

Він кивнув у бік миски на тахльованому дерев’яному столі між нами. Світло-сірого кольору рибні тюфтельки плавали в каламутній рідині.

– То як посуваються справи з тим аспектом бізнесу? – запитав я, вдаючи, нібито не почув його запрошення почастуватись.

– З попитом усе гаразд, але росіяни стають жадібними. З ними простіше буде домовитись, коли вони більше не зможуть нацьковувати нас із Гофманом один на одного.

– Гофман знає, що ми з тобою мали цю розмову.

– Він не дурний.

– Ні. Саме тому він дбає цими днями про свою охорону. Ми не можемо просто піти і прибрати його. Нам знадобиться трохи уяви.

– Це твоя проблема, – сказав Рибалка.

– Нам треба проникнути всередину.

– Так само твоя проблема.

– Сьогодні в газетах написали про смерть Гофмана-молодшого. Похорон післязавтра.

– То що?

– Ось де ми можемо упорати Гофмана.

– Похорон? Занадто людно, – покачав головою Рибалка. – У хитавицю і швартуватись важче, а відчалювати й геть безглуздо.

– Не на похороні. Напередодні увечері. У крипті.

– Поясни.

Я пояснив. Він похитав головою. Я став пояснювати детальніше. Він іще завзятіше захитав головою. Я підніс руку і загомонів натхненно. Він так само трусив головою, але тепер іще й посміхався.

– Нехай тобі грець! Як ти до такого додумався?

– Одну знайому людину ховали у тій самій церкві. І тоді все відбувалося саме так.

– Ти сам знаєш, я мав би тобі відмовити.

– Але ти даси згоду.

– А якщо ні?

– Мені знадобляться гроші на три труни, – сказав я. – Похоронне бюро «Дзвони» має готові домовини на продаж. Але тобі, напевне, відомо, що…

Рибалка глянув на мене занепокоєно. Витер свої пальці об фартух. Посмикав себе за вуса. Знову витер пальці об фартух.

– З’їж рибну тюфтельку, а я подивлюся, що у мене є в касі.

Я сидів і дивився на рибні тюфтельки, що плавали в рідині, яка видалась би мені спермою, коли б я був достатньо наївним. Утім, поміркувавши, я дійшов висновку, що я таки достатньо наївний.

Дорогою додому я проминав Маріїну бакалійну крамницю. Мені спало на думку, що я міг би купити там харчів на вечерю. Я увійшов і взяв кошик. Вона обслуговувала клієнта, сидячи спиною до мене. Я пройшов між полиць і взяв рибні палички, картоплю і моркву. Чотири пива. У них була акція на шоколадні цукерки «Король Хокон», вже упаковані по-різдвяному. Я поклав одну коробку в кошик.

Рушив до каси, де сиділа Марія. Крім мене, в крамниці покупців не залишилось. Я бачив, що вона зауважила мене. Вона зашарілась. От халепа! Не випадає дивуватись: історія із запрошенням на вечерю була іще свіжою в пам’яті – вона, ймовірно, нечасто отак запрошувала чоловіків до своїх.

Я підійшов до неї і коротко привітався. Тоді одразу зосередився на своєму кошику, викладаючи продукти на конвеєрну стрічку: рибні палички, картоплю, моркву і пиво. Я витяг з кошика коробку цукерок і якусь мить тримав її в руці. Вагаючись. Каблучка на пальці у Коріни. Ота, що його син подарував їй. Так просто. А тут я з різдвяним подарунком – пакунком чортових цукерок, загорнутих так, наче то скіпетр Клеопатри.

– Це… вже… все?

Я здивовано подивився на Марію. Вона говорила. Хто, в біса, думав, що вона здатна балакати? Мова її, звісно, лунала по-чудернацьки. Але то були слова. Повноцінні зрозумілі слова, як і будь-які інші. Вона відкинула волосся з обличчя. Веснянки. Ніжні очі. Трохи втомлені.

– Так, – відповів я, перебільшено артикулюючи слово, розтягуючи рот.

Вона злегка всміхнулася.

– Оце… вже… все, – промовив я повільно і, напевне, надміру голосно.

Вона запитально показала на коробку цукерок.

– Для… тебе. – Я простягнув їй пакунок. – Щасливого… Різдва.

Вона приклала руку до рота. А за долонею її обличчям пробіг цілий спектр виразів. Більше шести базових. Здивування, зніяковіння, радість, збентеження, після чого вона скинула бровами («Чому?»), а далі опушені повіки і вдячна усмішка. Так воно відбувається, коли людина не може говорити – кінець кінцем, у неї дуже виразним робиться обличчя, і вона щоразу виконує своєрідну пантоміму, яка видається перебільшеною тим, хто до неї не звик.

Я подав їй коробку. Побачив, як її веснянкувата рука потяглась до моєї. Чого вона хоче? Чи не думає взяти мене за руку? Я відсмикнув свою. Коротко кивнув їй і швидко попрямував до дверей. Я спиною відчував її погляд. Прокляття. Я тільки того й зробив, що подарував їй коробку цукерок, то чого ще цій пані треба? Коли я увійшов, у квартирі панував морок. На ліжку я міг розрізнити обриси Коріниного тіла.

Вона лежала так тихо й нерухомо, що мені це навіть видалось дивним. Я повільно підійшов до ліжка і став над нею. У неї був напрочуд мирний вигляд. І дуже блідий. У мене в голові почав цокати годинник, нібито щось вираховуючи. Я нахилився ближче до неї, так що моє обличчя опинилось просто над її ротом. Чогось бракувало. А годинник цокав дедалі голосніше й голосніше.

– Коріно, – прошепотів я.

Жодної реакції.

– Коріно, – повторив я трохи голосніше і відчув у своєму власному голосі таке, чого ніколи раніше не відчував, – слабку нотку безпорадності.

Вона розплющила очі.

– Іди до мене, мій ведмедику, – прошепотіла вона і, взявши в обійми, притягла до себе, на ліжко.

– Жорсткіше, – прошепотіла вона. – Я не зламаюсь, не бійсь…

«Ні, – думав я, – ти не зламаєшся. Ми не зламаємось, це не зламається. Тому що це те, на що я стільки часу чекав, це те, заради чого я тренувався. Ніщо, крім смерті, цього не зламає».

– Ох, Улаве, – шепотіла вона. – Ох, Улаве.