Текст книги "Кров на снігу"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 6

Це було з тиждень тому. Як зазвичай, я чекав, ховаючись за сміттєвими баками на паркінгу за бакалійною крамницею. Крамниця вже зачинилась. Я почув м’яке клацання – двері відчинились, тоді, грюкнувши, зачинились. Марію нескладно було розпізнати за ходою, бо вона накульгувала. Я іще трохи зачекав і рушив у тому самому напрямку. З моєї точки зору, я за нею не стежу. І, ясна річ, саме вона вирішує, куди треба йти. Того дня ми не пішли одразу до метро. Зазирнувши дорогою в квіткову крамницю, ми повернули на кладовище при Акерській церкві. На цвинтарі нікого більше не було, тож я зачекав на неї назовні, щоб вона не помітила мене. Коли вона вийшла, то вже не мала при собі букета з жовтих квітів. Вона пішла в бік Кіркевеєн, в напрямку станції метро, а я зайшов на кладовище. Я знайшов її квіти на свіжій, але вже вкритій памороззю могилі. Надгробок приємно виблискував. Знайоме, на французький манір, ім’я. То був він, її наркоман. Я не знав, що він уже помер. Либонь не дуже багатьох людей узагалі це обходило. На надгробку не було точної дати смерті, лише місяць – жовтень – і рік. Я гадав, коли точна дата невідома, тоді ставлять якусь наздогад. Щоб на вигляд було не так самотньо. Менш самотньо, коли лежиш отут, серед натовпу на засніженому цвинтарі.

Тепер, коли я йшов додому, я думав про те, що можу припинити ходити за нею. Вона була в безпеці. Я сподівався: Марія відчуває, що вона в безпеці. Я сподівався, що він, її наркоман, стане позаду неї в поїзді метро і прошепоче: «Я нічого тобі не зроблю. Але забудь, який я на вигляд». Так, саме на це я сподівався. Я більше за тобою не ходитиму, Маріє. Відтак, починається твоє нове життя.

Я зупинився в телефонній будці на Богстадвеєн.[7]7
  Bogstadveien – одна з найрозкішніших вулиць західної частини Осло.


[Закрыть]

Моє нове життя теж почалося тоді, з тим телефонним дзвінком. Мені потрібна була амністія від Даніеля Гофмана. Для початку. Далі все було доволі невизначене.

– Відправив, – сказав я.

– Це добре, – сказав він.

– Не її, сер. Його.

– Перепрошую?

– Я відправив її так званого коханця.

По телефону ми завжди кажемо «відправив». З обережності, на випадок, що нас хтось почує чи телефон прослуховується.

– Ви більше не побачите його, сер. І, насправді, вони не були коханцями. Він змушував її. Я переконаний, сер, що вона не любить його.

Я говорив швидко, швидше, ніж зазвичай. Далі запала тривала мовчанка. Я чув тільки, як Даніель Гофман важко дихає носом. Насправді то було навіть схоже на хропіння.

– Ти що… ти… ти вбив Бенжамена?

Я вже знав, що мені не треба було телефонувати.

– Ти… ти вбив мого… єдиного сина?

Мій мозок реєстрував звукові хвилі і перетворював їх на слова, які потім починав аналізувати. Син. Чи таке можливо? У голові почала формуватися думка. Жест, яким її коханець скидав своє взуття. Так, наче він бував там багато разів. Наче він там мешкав певний час.

Я повісив слухавку.

Коріна Гофман дивилась на мене з жахом. Вона була в іншій сукні, і її волосся ще не висохло. Було чверть на шосту, і – як в усі попередні рази – вона побувала в душі, змиваючи з себе сліди небіжчика до того, як її чоловік мав повернутись додому.

Я щойно сказав їй, що мені наказано було вбити її.

Вона спробувала захряснути двері, але я випередив її.

Я просунув ногу в квартиру і з силою розчахнув двері.

Заточившись, вона відступила назад, в яскраво освітлену кімнату. Вона вчепилась за бильце кушетки. Як актриса на сцені, використовуючи реквізит.

– Я благаю вас… – почала вона, підносячи руку для захисту.

Щось яскраво зблиснуло у неї на пальці. Велика каблучка з коштовним каменем. Я не бачив її раніше.

Я зробив один крок до неї.

Вона почала голосно кричати. Схопила настільну лампу і кинулась на мене. Її атака так мене заскочила, що я ледве встиг пригнутись, щоб уникнути удару. Під дією інерції вона втратила рівновагу, але я підхопив її. Мої руки торкнули її вологу шкіру, і я відчув густий запах. Цікаво, подумав я, яким засобом вона миється в душі? Якщо тільки то не був її власний запах? Міцно тримаючи її в обіймах, я відчував її прискорене дихання. Боже милостивий! Я жадав узяти її просто там. Але ж ні, я не такий, як той. Я не такий, як вони.

– Коріно, я прийшов не для того, щоб убити тебе, – прошепотів я в її волосся.

Я вдихнув її. Наче опіумом затягнувся: все моє тіло начебто затерпнуло і водночас затрепетало від шквалу почуттів.

– Даніель знає, що ти мала коханця. Бенжамена. Він уже мертвий.

– Бенжамен… він мертвий?

– Так. І якщо ти дочекаєшся, коли Даніель повернеться додому, він тебе теж уб’є. Коріно, тобі треби йти зі мною.

Вона глипнула на мене спантеличено.

– Куди?

Запитання виявилось для мене несподіваним. Я чекав на «Чому?», «Хто ти?» або «Ти брешеш!». Втім, можливо, вона інстинктивно зрозуміла, що я кажу правду, що справа термінова, і саме тому вона одразу перейшла до її суті. Хоча не виключено, що від збентеження і безпорадності вона ляпнула перше, що спало їй на думку.

– У кімнату за муром, – сказав я.

Розділ 7

Вона сиділа, згорнувшись калачиком, в єдиному кріслі у моїй квартирі і дивилась на мене.

В такому стані вона була іще вродливішою: налякана, самотня, вразлива. Залежна.

Я одразу пояснив їй – хоч це було зайве, – що своєю квартирою мені не випадає аж надто хвалитися: доволі типове холостяцьке однокімнатне помешкання, з нішею для ліжка замість спальні. Житло чисте й охайне, але не гідне такої жінки, як вона. Хоча воно таки мало одну велику перевагу: ніхто про нього не знав. Якщо бути більш точним, жодна особа – в буквальному значенні цього вислову, жодна особа – не знала, де я мешкаю.

– Чому так? – запитала вона, стискаючи в долонях чашку кави, що я їй подав.

Вона попросила чаю, але я сказав, що мусить зачекати до ранку: щойно відчиняться крамниці, я побіжу по чай. І що я знаю, що зранку вона завжди п’є чай. Що я бачив, як вона пила чай щоранку, впродовж останніх п’яти днів.

– В моїй роботі, – відповів я на її запитання, – бажано, щоб ніхто не знав моєї адреси.

– Але тепер я знаю.

– Так.

Ми пили каву в тиші.

– Це означає, що у тебе немає ні друзів, ні рідні? – запитала вона.

– У мене є мама.

– Яка не знає, де?..

– Не знає.

– І вона, ясна річ, не знає про твою роботу?

– Ні.

– Чим, ти сказав їй, ти займаєшся?

– Експедитор.

– У крамниці?

Я втупився у Коріну Гофман. Їй справді цікаво, чи вона питає просто заради балачки?

– Так.

– Ну, звісно.

Її пройняв озноб, і вона мерзлякувато згорнула руки на грудях. Я увімкнув пічку на повну потужність, але з одинарним склом у вікнах і за температури мінус двадцять упродовж тижня холод брав гору. Я бавився зі своєю чашкою.

– Улаве, що ти думаєш робити?

Я підвівся з кухонного стільця.

– Пошукаю тобі якусь ковдру.

– Я маю на увазі, що ми далі робитимемо?

Вона була розважлива. Заради того, щоб рухатись далі, розважлива людина здатна знехтувати всім тим, з чим нічого не може вдіяти. Хотів би я сам бути таким.

– Він поквитається зі мною, Улаве. Поквитається з нами. Ми не можемо відсиджуватись тут вічно. А він полюватиме на нас вічно. Повір мені, бо я його знаю. Він скоріше помре, аніж житиме з таким соромом.

Я не поставив їй очевидного запитання: то навіщо ж ти прийняла його сина в коханці?

Натомість, я запитав про менш очевидну річ.

– Через сором? Не тому, що він кохає тебе?

– Це складно, – похитала вона головою.

– У нас море часу, – сказав я. – І як ти можеш бачити, у мене немає телевізора.

Вона засміялась. Я досі не приніс їй ковдри. І не спитав про те, що з певних причин найбільше хотів би знати: «Ти кохала його? Сина?»

– Улаве?

– Що?

Вона притишила голос.

– Навіщо ти це робиш?

Я глибоко вдихнув. Я був підготував відповідь на це запитання. Навіть кілька варіантів відповіді, на випадок, якщо перший варіант виявиться непереконливим. Принаймні, я вважав, що підготував якісь відповіді. Але тієї миті всі вони наче випарувались.

– Це неправильно, – сказав я.

– Що неправильно?

– Те, що він робить. Замовляє вбивство власної дружини.

– А ти як би вчинив, коли б твоя дружина зустрічалася з іншим чоловіком у твоєму власному домі?

Тут вона мене підловила.

– Я думаю, у тебе добре серце, Улаве.

– На добрі серця в наш час невисока ціна.

– Дарма. Добре серце – рідкісне явище. На них завжди є попит. Ти, Улаве, рідкісне явище.

– Я не впевнений, що це правда.

Вона позіхнула і потягнулася. Гнучка, як кішечка. У них дуже гнучкі плечі, так що туди, куди вони здатні просунути голову, вони також можуть просунути все тіло. Практична риса, коли полюєш. Практична, коли тікаєш.

– Якби ти знайшов мені оту ковдру, думаю, я могла б заснути просто зараз, – сказала вона. – Сьогодні було забагато хвилювань.

– Я перестелю ліжко, і ти зможеш там лягти, – сказав я. – Ми з диваном давні друзі.

– Справді? – всміхнулась вона і підморгнула, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима. – Це означає, що я не перша, кого ти прихистив тут на ніч?

– Ні, перша. Але іноді я засинаю на дивані, зачитавшись.

– Що ти читаєш?

– Нічого такого. Книжки.

– Книжки?

Вона схилила голову набік і пустотливо посміхнулась, так, наче вона мене на чомусь підловила.

– Але я тут бачу лише одну книжку.

– Бібліотека. Книги забирають забагато місця. Крім того, я намагаюсь не надто налягати на читання.

Вона взяла книжку, що лежала на столі.

– «Знедолені»?[8]8
  Роман В. Гюго «Les Miserables».


[Закрыть] Про що це?

– Про купу всього.

Вона скинула бровою.

– Здебільшого, про чоловіка, який отримує прощення за свої гріхи, – відповів я. – Він віддає залишок свого життя на те, щоб спокутувати за своє минуле, чинячи, як хороша людина.

– Гм… – Вона зважила книжку в руках. – Важкувата тема. А про кохання там нічого немає?

– Є.

Вона відклала книжку.

– Улаве, ти так і не сказав, що ми робитимемо.

– Що ми маємо зробити, – сказав я, – то це усунути Даніеля Гофмана, перш ніж він усуне нас.

Фраза видавалась доволі безглуздою, ще коли я сформулював її у своїй голові. І так само безглуздо вона пролунала, коли я вимовив її вголос.

Розділ 8

Я повернувся в готель о ранній порі наступного ранку. Обидва номери, що виходили вікнами на квартиру Гофмана, були вже зайняті. Я вийшов на вулицю і, причаївшись у вранішній пітьмі за припаркованим фургоном, подивився на вікна його вітальні. Очікуючи. Стискаючи руків’я пістолета у кишені пальта. О цій порі він зазвичай виходив з дому, щоб їхати на роботу.

Але, ясна річ, нині все було не як зазвичай. Світло у квартирі було увімкнене, але неможливо було визначити, чи там хтось є. Я здогадувався: Гофман здатен передбачити стан речей: що я не чкурнув з Коріною куди-небудь в Копенгаген або Амстердам, і ми не переховуємось там у якому-небудь готелі. По-перше, це не було б у моєму стилі, й, у будь-якому разі, мені бракувало 6 на це грошей, і Гофман про це знав. Я змушений був попросити у нього завдаток на сплату видатків для цієї роботи. Він запитав мене, чому я в такій скруті, зважаючи, що він тільки-но сплатив мені за два попередніх замовлення. А я наплів йому щось про шкідливі звички.

Якщо Гофман виходить з того, що я досі в Осло, він має також здогадуватися, що я спробую завалити його, перш ніж він завалить мене. Ми достатньо добре встигли вивчити один одного. Але одна річ думати, що ти когось знаєш, а інша – знати напевне; і я вже одного разу припустився помилки. Можливо, він там у себе вдома сам. І якщо це так, я не матиму ліпшої нагоди, ніж коли він вийде з будинку. Я тільки маю зачекати, доки за ним клацне замок, щоб він не міг одразу сховатись у під’їзді. Тоді – перебігти вулицю, зробити два постріли в торс з відстані у п’ять метрів, потім – два постріли в голову зблизька.

Але щось я дуже розігнався у своїх сподіваннях.

Двері відчинилися. То був він.

А з ним Брингільдсен та Піне. Брингільдсен у перуці, зробленій, як можна було б подумати, з собачої шерсті, і при тоненьких вусах у формі воріт для крокету. Піне в карамельно-коричневого кольору шкіряній куртці, яку він носив цілий рік – і влітку, і взимку. У шапочці і з сигареткою за вухом; рот не стуляється ні на мить. Випадкові слова долинули до мене через вулицю: «клята холоднеча» і «той виродок».

Гофман зупинився в дверях, а тим часом два його сторожових пси вийшли на тротуар і, встромивши руки глибоко в кишені курток, роздивлялись на обидва боки по вулиці.

Тоді вони помахали Гофману і рушили до машини.

Я, зсутуливши плечі, попрямував у протилежному напрямку. Гаразд. Як я вже сказав, я надміру розігнався у своїх сподіваннях. Але тепер я, принаймні, знав, що він вирахував, як саме я думав розв’язати проблему. А саме – так, щоб він помер раніше, ніж я.

У кожному разі, це означало, що я мусив повернутись до плану А.

А з плану Б я почав тому, що план А мені не подобався категорично.

Розділ 9

Я люблю дивитись кіно. Не так, як читати книжки, але гарний фільм справляє дуже подібне враження. Він надихає глянути на речі по-іншому. Але жоден фільм не переконав мене подивитись по-іншому на переваги такого становища, коли ти серед більшості й озброєний ліпше за суперника. У сутичці одного чоловіка з кількома за умови, що обидві сторони конфлікту до належного ступеня підготовлені та озброєні, загине одинак. У перестрілці, де тільки одна сторона застосовує автоматичну зброю, саме ця сторона й переможе. Цей висновок здобуто тяжким досвідом, і я не став би вдавати, буцімто насправді все якось інакше, щоб не було потреби йти до Рибалки. Насправді все саме так. Ось чому я таки пішов до Рибалки.

Рибалка, як я вже згадував, ділить з Даніелем Гофманом героїновий ринок в Осло. Ринок не великий, але, з огляду на те, що героїн був базовим товаром, споживачі сплачували справно, ціни були високими, а прибутки зашкалювали. Усе починалося з Російського маршруту – або Північної Путі. На момент, коли Гофман і росіяни цей маршрут розробили, на початку сімдесятих, більша частина героїну надходила з Золотого трикутника через Туреччину і Югославію, так званим Балканським маршрутом. Піне розповідав мені, що він уже тоді працював на Гофмана як сутенер, і, оскільки дев’яносто відсотків повій вживали героїн, більшість з них приймали платню наркотиком так само охоче, як норвезькими кронами. Гофман зметикував, що, маючи джерело дешевого героїну, він би відповідно підвищив рівень виторгу від сексуальних послуг.

Ідея добути дешевий крам прийшла, як на те, не з півдня, а з півночі. З невеликого і негостинного арктичного острова Свальбард,[9]9
  Найімовірніше, мається на увазі Шпіцберген – найбільший з островів Норвезького архіпелагу Свальбард, у вітчизняній географії теж більш відомого під голландською назвою Шпіцберген.


[Закрыть] розділеного між Норвегією і Радянським Союзом. Обидві країни – кожна зі свого боку – розробляли на острові поклади вугілля. Життя на острові тяжке й одноманітне, і Гофману випадало чути від норвезьких шахтарів страшилки про те, як росіяни розганяють нудьгу горілкою, героїном і російською рулеткою. Відтак Гофман поїхав туди, зустрівся з росіянами і повернувся додому з угодою. Опій-сирець перевозили з Афганістану в СРСР, де його переробляли в героїн, а тоді відправляли на північ, в Архангельськ і Мурманськ. Було б неможливо переправити наркотики звідти в Норвегію, зважаючи на те, як суворо комуністи охороняли кордони – надто з країнами блоку НАТО, який своєю чергою пильнував кордон з норвезького боку. Але на Свальбарді, де кордон охороняли здебільшого полярні ведмеді та сорокаградусні морози, контрабандні перевезення не становили такої проблеми.

Людина Гофмана з норвезького боку доправляла вантажі у місто Тромсьо щоденними внутрішніми рейсами, де ніколи не перевіряли багажі в обсязі єдиної валізки, попри те, що всім відомо було: шахтарі ввозять літрами дешеве неоподатковане спиртне. Влада на це дивилась крізь пальці, нібито показуючи, що трударі півночі заслужили на невеличкий бонус. Ясно, що та ж таки влада стверджувала згодом, що наївно було б думати, буцімто ніхто не знав про перевезення героїну в Осло в таких кількостях залізничним, автомобільним та авіатранспортом. Мовляв, кілька пухких конвертів мали перекочувати в лапи деяких державних посадовців.

Але, за словами Гофмана, нікому не сплачувалось жодної крони хабарів. Просто не було такої потреби. Поліція не мала жодного уявлення про те, що відбувалося. Аж доки на норвезькому боці острова, неподалік Лонг’їра,[10]10
  Longyearbyen – адміністративний центр Свальбарда, відомий у світі як найпівнічніше поселення з-понад тисячею мешканців, з найпівнічнішим аеродромом з регулярними рейсами, а також як місце розташування побудованого під егідою ООН на випадок всесвітньої катастрофи підземного зерносховища.


[Закрыть] знайшли самотні аеросани.

Рештки людини, не доїдені білими ведмедями, виявились росіянином, а в бензобаку знайшли пластикові контейнери, в яких містилося в цілому чотири кілограми чистого героїну.

Доки поліція і чиновники області роїлися навколо місця події, наче розтривожені бджоли, всі операції було призупинено. В Осло почалась героїнова паніка.

Але жадібність подібна до весняних талих вод, які, коли їм перекрити шлях в одному місці, легко знаходять нові канали. Рибалка, який поєднував у своїй особі чимало всього, але перш за все був бізнесменом, формулював це так: незадоволений попит вимагає задоволення. Життєрадісний гладун з вусами, як у моржа, міг нагадувати вам святочного гнома, аж доки не склалося б так, що гном перерізав би вам горло рибальським ножем. Упродовж кількох років він займався контрабандою російської горілки, яку радянські риболовні судна доставляли в Баренцове море. Там вантаж передавали на норвезькі риболовні судна, які доправляли його у покинуте рибальське селище, яке належало Рибалці і яке він допровадив до зубожіння і цілковитого спустошення. Там пляшки завантажували в рибні контейнери і везли до столиці у рибних фургонах. У фургонах була також риба. В Осло пляшки складали у підвалі Рибалчиної крамниці, яка не була самим лише прикриттям, але також справжньою рибною крамницею, що належала його родині упродовж трьох поколінь, і хоч ніколи не давала великих прибутків, але й збитковою ніколи не була.

Тож коли росіяни запитали, чи не хотів би він обміркувати конверсію горілчаного бізнесу на героїновий, Рибалка зробив деякі розрахунки, переглянув правові санкції, зважив на ступінь ризику бути упійманим і дав згоду. Відтак, коли Даніель Гофман відновив свої свальбардські оборудки, то несподівано для себе виявив, що має конкурента. І йому це аж ніяк не сподобалось.

Аж тут настала мить, коли в гру вступив я.

На той часу – думаю, я переконливо це змалював, – я вже зробив доволі невдалу кримінальну кар’єру. Я відбув термін за пограбування банку, попрацював помічником сутенера Піне, був звільнений Гофманом з цієї роботи і, власне, шукав, чим би іще більш-менш корисним зайнятись. Гофман зв’язався зі мною тому, що почув з надійних джерел, що то я впорав контрабандиста, тіло якого знайшли у гавані Галдена[11]11
  Галден, місто поблизу кордону зі Швецією, відоме, зокрема, тим, що під час штурму його фортеці Фредрікстен загинув блаженної пам’яті шведський король Карл XII.


[Закрыть] з ушкодженою здебільшого головою. Дуже професійно виконане замовлене вбивство, заявив Гофман. А я, не маючи нічого ліпшого у своєму послужному списку, не став заперечувати.

Першим замовленням був чоловік з Бергена, який спершу працював на Гофмана дилером, але викрав дещо з товару, заперечував це і перейшов на роботу до Рибалки. Вистежити його було нескладно: люди з заходу країни балакають голосніше за решту норвежців, і його бергенський гаркавий «р» розкотисто розлягався над Центральним вокзалом, де він продавав свій товар. Я показав йому свою зброю і тим різко поклав край його гаркавленню. Кажуть, вдруге вбивати легше, і я гадаю, це правда. Я відвів чувака у вантажний порт і там двічі вистрілив йому в голову, наслідуючи стиль галденського інциденту. Зважаючи, що поліція вже мала підозрюваного у галденській справі, слідство було на хибному шляху з першого дня і так ніколи й близько не підступилось до мене. А Гофман отримав підтвердження щодо свого переконання, буцімто я кілер номер один, і дав мені чергове замовлення.

То був молодик, який подзвонив Гофману і заявив, що він волів би радше працювати на нього, ніж на Рибалку. Він хотів зустрітися з Гофманом десь у затишній місцині, щоб спокійно обговорити деталі, – так щоб Рибалка не довідався. Сказав, буцімто не здатен більше терпіти сморід рибної крамниці. Я гадаю, йому слід було ретельніше попрацювати над своєю легендою. Гофман сказав мені, що, на його думку, Рибалка наказав тому хлопчині ліквідувати його.

Наступного вечора я чекав на нього у верхній частині парку Санкт-Гансхауґен.[12]12
  Парк на Пагорбі Святого Ганса – місце, пов’язане з важливим для норвежців святом, днем літнього сонцестояння.


[Закрыть] Звідти відкривається гарний краєвид. Кажуть, тут колись влаштовували жертвоприношення, і через те місцина роїться привидами. Моя мама казала, що друкарі варили тут друкарську чорну фарбу. А я знаю тільки, що раніше тут палили міське сміття. За прогнозом, того вечора мало бути мінус дванадцять, тож я знав, що ми будемо сам на сам. О дев’ятій на довгій стежці до башти показався якийсь чоловік. Попри холоднечу, доки він дістався верхівки пагорба, лоб йому зросив піт.

– Раненько ти, – сказав я.

– Ти хто? – відповів він запитанням на запитання, витираючи шарфом піт з лоба. – А де Гофман?

Ми обидва одночасно сягнули по свої пістолети, але я його випередив. Я вдарив його в груди і в руку трохи вище ліктя. Він випустив зброю і впав горілиць. Він лежав на снігу і розгублено блимав очима.

Я приставив пістолет йому до грудей:

– Скільки він тобі платить?

– Д… двадцять тисяч.

– Гадаєш, достатньо, як за вбивство людини?

Він роззявив і знову стулив рота.

– Я в будь-якому разі маю тебе вбити, так що немає сенсу вигадувати якусь кмітливу відповідь.

– У нас четверо дітей, і ми мешкаємо у двокімнатній квартирі, – сказав він.

– Сподіваюсь, він сплатив тобі наперед, – сказав я і вистрілив.

Він застогнав, але так само лежав собі й блимав. Я втупився у два отвори в його куртці на грудях. Тоді рвонув борт одежини, розхристуючи йому пазуху.

Він був у кольчузі. Не в бронежилеті, а саме в бісовій кольчузі, на зразок тих, що вікінги носили. Принаймні, вони вбрані в такі кольчуги на ілюстраціях до «Саги про королів» Сноррі,[13]13
  Імовірно, йдеться про адаптоване для дітей видання творів класика жанру Сноррі Стурлусона (1178–1241), автора, зокрема, саги про короля Улава (Олава, Олафа) Гаральдсона (Харальдсона) Десятого.


[Закрыть] яку я неодноразово перечитував у дитинстві, аж доки нарешті в бібліотеці мені відмовились її знову видавати. Залізо. Не дивно, що він упрів, сходячи на пагорб.

– Що це за чортівня?

– Мені її дружина змайструвала, – відповів він. – Для гри в Улава Святого.

Я пробіг пальцями по міцно зчеплених металевих петельках. Скільки тисяч їх могло бути? Двадцять? Сорок?

– Вона не дозволяла мені вийти без кольчуги, – сказав він.

Кольчуга, сплетена для вистави про вбивство святого короля.

Я приставив пістолет йому до чола:

– «Трощи Пса, якого залізо не бере».[14]14
  Згідно зі Сноррі, слова Улава Сятого в один з моментів битви при Стикластадирі. Під «Псом» він має на увазі прізвисько свого суперника Торіра Пса.


[Закрыть]

– Сноррі, – прошепотів він. – Улав Святий завдає удару…

– Правильно, – перервав я його, натискаючи на спусковий гачок.

В його гаманці було п’ятдесят крон, фотографія дружини й дітей і особове посвідчення з його ім’ям і адресою.

Виконання мною згаданих замовлень становили дві з трьох причин, чому я волів би триматись подалі від Рибалки.

Наступного дня зранку я пішов до його крамниці.

Від рибної крамниці «Ейлертсен & Син» на Юнгсторґет до центрального відділку поліції на Мьолерґата, 19, було заледве два кроки. За чутками, коли Рибалка іще продавав контрабандну горілку, поліція значилася серед його найліпших клієнтів.

Скулившись від пронизливого крижаного вітру, я перетнув бруковане море вулиці.

Крамниця щойно відчинилась, але всередині вже було не проштовхнутись.

Рибалка іноді й сам обслуговував відвідувачів, але того ранку його в торговій залі не було. Жінки за шинквасом і далі обслуговували клієнтів, але молодий чоловік – з того, як він зиркнув на мене, я міг сказати що він мав інші обов’язки поза зважуванням та пакуванням риби, – зник за обертовими дверима. Невдовзі по тому вийшов його бос. Рибалка. Одягнений з голови до ніг у все біле. У фартуху й ковпаку. Він навіть на ногах мав білі сандалі на дерев’яній підошві. Просто якийсь тобі бісів рятувальник з пляжу. Він обминув шинквас і підійшов до мене.

Витер пальці об фартух, що пухирем напинався на його опуклому череві. Тоді кивнув у бік дверей, які досі хилитались туди й сюди на завісах. За кожним помахом обертових дверей я бачив у щілину знайому худорляву постать. Тип, якого називали Кляйном. Я не знаю, чи малось на увазі німецьке значення слова, «малий», чи таки норвезьке значення – «хворий». Якщо тільки то не було його справжнє ім’я. А може, й усі три варіанти. Щоразу, коли обертові двері відкривали щілину, мої очі зустрічали погляд його очей – мертвих, антрацитово-чорних. Я також встиг помітити обріз дробовика, що висів у нього при стегні.

– Тримай руки подалі від своїх кишень, – тихо промовив Рибалка з широкою посмішкою святочного гнома, – і тоді матимеш шанс вийти звідси живим.

Я кивнув.

– Ми, голубе, зайняті продажем риби до Різдва, тому кажи швиденько, що мусиш, і забирайся звідси к бісовій матері.

– Я можу допомогти вам здихатись конкурента.

– Ти?!

– Так, я.

– Я не думав, пацан, що ти зрадник.

Те, що він не називав мене за моїм ім’ям, могло означати, що він просто не знає, як мене звати, або він не бажає виявляти до мене мінімальну повагу, звертаючись на ім’я, або ж не бачить підстав показувати мені, чи багато він про мене знає – і чи взагалі що-небудь знає. Я більше схилявся до третього.

– Ми не можемо поговорити у підсобці? – запитав я.

– Тут нічим не гірше, ніхто нас не підслухає.

– Я застрелив Гофманового сина.

Рибалка примружив одне око, не припиняючи пильно дивитись на мене іншим. Тривалий час. Покупці вигукували «Щасливого Різдва!» і, виходячи на вулицю, впускали подуви холодного повітря в теплу, насичену паром крамницю.

– Ходімо в підсобку, – сказав Рибалка.

Три особи на рахунку. Треба бути по-справжньому холоднокровним, як морожена риба, щоб вести перемовини з експедитором, який відправив на той світ трьох твоїх людей. Мені залишалося тільки сподіватись, що моя пропозиція була достатньо спокусливою і що Рибалка був саме таким холодним і прагматичним, яким я собі його уявляв. Де там він, в біса, не знав мого імені!

Я сів до заяложеного дерев’яного столу. На підлозі стояли масивні полістиролові ящики, повні льодом, замороженою рибою і – якщо Гофман був правий щодо логістики – героїном. Температура у приміщенні була щонайвище п’ять або шість градусів. Кляйн не сідав, і, доки я говорив, він наче й не зосереджувався на своєму потворному дробовику, але ствол його тримав увесь час націленим тільки на мене. Я переповів останні події – без брехні, але й не заглиблюючись у непотрібні деталі.

Коли я закінчив, Рибалка знову вирячився на мене своїм бісовим циклоповим оком.

– То ти завалив його сина замість його жінки?

– Я не знав, що то був його син.

– Кляйне, що скажеш?

Кляйн стенув плечима.

– В газетах пишуть, вчора у Віндерені застрелили якогось.

– Так, я теж бачив заголовки. Можливо, Гофман і оцей його експедитор скористалися з того, що пишуть газети, і склали таку побрехеньку, щоб знати напевне, що ми її проковтнемо.

– Зателефонуйте в поліцію і запитайте ім’я вбитого, – сказав я.

– Ми зателефонуємо, – сказав Рибалка, – після того як ти поясниш, навіщо пожалів дружину Гофмана, а тепер її переховуєш.

– Це обходить лише мене, – сказав я.

– Якщо ти плануєш вийти звідси живим, раджу не викобенюватись, а казати все як на духу.

– Гофман бив її, – сказав я.

– Котрий з двох?

– Обидва, – збрехав я.

– Що з того? Коли хтось дужчий дає прочуханку, це ще не означає, що хтось слабший на неї не заслуговує.

– Надто ж така шльондра, як та, – докинув Кляйн.

– Ой-йой! – зареготав Рибалка. – Кляйне, подивись на його очі. Він би ладен убити тебе! Я думаю, пацанчик просто закоханий.

– То й гаразд, – відказав Кляйн. – Я теж би охоче його вбив. То він завалив Мао.

Я не мав жодного уявлення, хто з трьох людей Рибалки був Мао. Але у водійських правах хлопчини із Санкт-Гансхаугена значилось: «Мауріц», отже, ймовірно, то був він.

– Різдвяна риба чекає, – поквапив я їх. – Яке твоє рішення?

Рибалка потягнув кінець свого моржового вуса. Я подумав: чи вдавалось йому коли-небудь хоч на якийсь час змити з себе запах риби? Тоді він підвівся.

– «What loneliness is more lonely than distrust?»[15]15
  «Яка самотність є самотнішою за недовіру?» (Англ.)


[Закрыть] Ти знаєш, голубе, що це означає?

Я заперечно похитав головою.

– Ні. Так сказав той хлопець з Бергена, коли перейшов до нас. Мовляв, ти такий недотепа, що Гофман не міг тебе задіяти як дилера. Він казав, ти не здатен скласти два і два.

Кляйн розреготався. Я промовчав.

– Це з Т.С. Еліота, хлопці, – зітхнув Рибалка.[16]16
  Намагаючись показати свою «освіченість», Рибалка припускається поширеної серед псевдоерудитів помилки, приписуючи американському поетові Томасу Стернзу Еліоту крилату фразу з шедеврального роману «Мідлмарч» англійської письменниці Джорж Еліот (див. кн. V – остання фраза в розд. XLIV: «Він піддавав сумніву її почуття; а яка самотність є самотнішою за недовіру?»).


[Закрыть] – Самотність підозріливої людини. Повірте мені, всім лідерам випадає рано чи пізно спізнати такого роду самотність. І чимало жонатих чоловіків хоч раз у житті зазнають цього страждання. А от більшість батьків спромагаються його уникнути. Що ж до Гофмана, він скуштував усі три різновиди. Його зрадили його експедитор, його дружина і його син. Я близький до того, щоб йому поспівчувати.

Рибалка підійшов до обертових дверей. Крізь кругле віконце в дверях подивився у торговельну залу.

– То чого ти потребуєш?

– Двох з твоїх найліпших людей.

– Тебе послухати, голубе, у нас тут ціле військо.

– Гофман готується відбити атаку.

– Он як? А йому не здається зараз, що це він полює на тебе?

– Він мене знає.

Рибалка, здавалось, намагався видерти геть свого вуса.

– Ти можеш взяти Кляйна і Данця.

– А як щодо Данця і…

– Кляйна і Данця.

Я кивнув.

Рибалка вивів мене у торговельну залу. Я підійшов до вхідних дверей і витер запотіле з внутрішнього боку скло.

В Оперному пасажі[17]17
  Цікаво, що на розі проходу з Юнгсторґет до Народного театру (колишня Опера) в Осло справді розташована рибна крамниця…


[Закрыть] бовваніла якась чоловіча постать. Коли я заходив у крамницю, цього типа в пасажі не було. Людина могла стояти там, у снігу, з сотні можливих причин.

– У тебе є номер телефону, за яким?

– Ні, – сказав я квапливо. – Я дам знати, коли вони мені знадобляться. Тут є чорний хід?

Ідучи додому вузькими вуличками, я розмірковував про те, що гендель склався не так уже й погано. Я отримав команду з двох бійців, я досі був живий і я дізнався дещо нове. Що Т.С. Еліот написав отой рядок про самотність. А я завжди гадав, що то була жінка – як її на ім’я? Джордж Еліот?[18]18
  Джордж Еліот – літературний псевдонім Мері Енн Еванс (1819–1880).


[Закрыть] «Hurt, he will never be hurt – he’s made to hurt other people».[19]19
  «Поранитись? Він ніколи не пораниться – він створений, щоб ранити інших людей» – Цитата з іншого роману Джордж Еліот, «Сайлес Марнер» – розд. 8, де Ґодфрі Кас, у розмові з Брайс, так висловлюється щодо свого брата.


[Закрыть] He так, щоб я вірив поетам. Принаймні, не більше, ніж я вірю у привидів.