Текст книги "Княжа гора"
Автор книги: Євген Гуцало
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.
– Який безпечний народ наш! – наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. – Яка свiдомiсть у народу – як у безсмертноï дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду!
Щось знаходив на межi, складав до латаноï шкiряноï торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.
– Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється!
– Ось камiнь клином – це сокира! Ось рiг – це все, що зосталось вiд бойового молота… Ось що зосталось вiд могили кiстяноï… Ось гостра стрiла… ось вiд списа…
Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.
– Дiдуню, це ваш спадок – од пращурiв гай-гай iз яких столiть… Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?
– Атож, споконвiчна дiдизна, – згодився дiд Гордiй. – Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжоï гори, правда… I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новiй хатi знайшовся.
Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:
– Це рибальський гачок. На цей гачок твоï старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.
– Предки ловили, авжеж, – мовив дiд. – Бо риба водилась…
Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неï:
– Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто.
– Ай справдi намисто, – пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. – Тiльки де вже менi ïх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться.
Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком.
– Бери, чоловiче добрий!
– Таке багатство! – скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. – За вiщо ж менi такий скарб?
– Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякоï всячини.
– Ой родить, ой родить, – проспiвала баба Килина, йдучи до хати. – I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.
Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що таïли ïï надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то вiн i на Гнiдка посягне…
– Яка земля! – прошепотiв чорний чоловiк. – Ми ïï всю прочитаємо.
– Читай, ти грамотний, – мовив дiд Гордiй. – Цiєï книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати – й не перечитати, читай, читай…
О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком – хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника – хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй – поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлiє камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлiє, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють ïхнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ïхнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжоï гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi воïни полягли, тiльки, бачиш, земля ïх прийняла, вони оцiєю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цiєï стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi ïхнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напоïла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiдаєшся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'ється тут, яка звiрина причаститься – i вже не позичати ïм сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел.
Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюскає.
– Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазiв! о. – Примоцували до цiєï риби залiзнi ланцюги…
– Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка!
– Зловили в рiчцi навпроти Княжоï гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з тих боïв за Княжу гору… Там вир, там нурт не засинає, в тому нуртi гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi…
Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровськоï води набубнявiли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах, повзе тупоносе, виловлене з рiчковоï глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня.
Танк – у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками – на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеï цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своïми.
Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток – самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ïï свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.
– Дiдуню, а де танкiсти?
Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю.
– Танкiсти? – перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.
– Їх побило, га? – питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка.
– Цiкаво – й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.
– Танкiсти? – знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоïй головi
– наче лiтепло. – А чом би ïх мало побити?
– А танк затонув!.. А вiйна!..
– Так нема ж ïх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах… Мало де, мало що…
– Дiду, ви бачили? Бачили ïх? Де роблять на тракторах, де на машинах?
– Мало де!.. Скрiзь. Бо ïм почот, бо вони фронтовики. – Дiд замовкає i додає значуще: – Пiсень спiвають, аякже.
Лiлеï бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота.
– В музеï поставлять, – каже дiд. I дивується: – Таку машинерiю – i в музей…
Танк вiддаляється – i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi.
Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття – й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.
Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем:
– Царство ïм небесне…
А може, лиш причувається тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?..
Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднiє розгублене з ïï крил темне пiр'я – чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд ïï швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догорає кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ïхнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповнюється повiтря.
В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнiє погордо, те рожеве сяйво все потужнiше виростає з-за ïï верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими.
Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордiєм ступаєте вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече – всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боïшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.
Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору.
Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiгається внизу, – теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.
Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла – й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном.
А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки.
– Ось тут закропимось, – каже баба Килина бiля камiнноï стiни, з якоï там i сям дзюркочуть джерела.
Дiд Гордiй припадає до цiвки, баба Килина п'є, ти з матiр'ю п'єш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi.
Вiд кам'янистоï стiни ступили в море молодоï горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла.
– Бач, лось який! – стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя.
– Дiду, а це що таке чубате?
Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiтає, гнiздо в'є, пташенят годує.
– Одуд, – сказав дiд. – Присiв коло свого гнiзда.
Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд неï поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли.
I ти всмiхнувся своïй думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс… мабуть, хоч трохи дорiс до Княжоï, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору!
Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною:
Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця…
Здавалось, що пiсня не просто народжується з ïхнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цiєï дiвчини i ïï вiнка, а тiльки немов голос ïï чується, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини.
То полинуть на чужину, то повернуть на Вкраïну…
А довкола в хащах лiсовоï зеленi ïм пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi краï.
Бо нiде в свiтах немає так, як є у рiднiм краï…
Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високоï трави, що била високими хвилями, й тобi здалось – що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста твоï затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд неï все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу.
Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту…
Й коли нарештi опиняєшся на Княжiй горi, то розумiєш, що тут, пiднебесна, – вона ще бiльший всесвiт, нiж здається тодi, коли дивишся на неï знизу, вiд села.
Ген унизу виднiє Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитноï води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами – зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густоï зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Здається, цей заднiпровський простiр не обмежений обрiєм, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь – видимий обрiй вiдступає ще далi, вiн немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, ïхнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими – сонце.
Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрiєм – зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Здається, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднiє.
Твого села з Княжоï гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними – синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкривається сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке ïм подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай – Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич.
I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi зграï, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись – i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'ïстими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжоï гори.
– Ну, – озивається дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. – Славно тут?
Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, – i лиш осмiхаєшся у вiдповiдь.
Дiд Гордiй, стоячи поряд, озирає тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiваєшся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкривається нi для очей, нi для душi.
– Дiдуню, – озиваєшся зрештою. I вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.
– Ну? – старий долонею гладить твою голову, пiдохочуючи.
– Дiдуню…
Й немає слiв, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей свiт, скажеш про цей свiт, який вiдкривається наокiл? Жодне слово не вмiстить, лиш очi й душа вмiщають – i то лиш видимий. А як побачити й вiдчути свiт невидимий, що тоне ген там, за мiнливими обрiями?
Скiльки людей сьогоднi зiбрали зеленi верхи Княжоï гори! Над головами перелiтають журавлi, i сiльський люд iз косами та з граблями в руках також схожий на журавлiв, i цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкi килими трав, i ïхнiй людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний – i дiд Гордiй iз косою в руках зараз у такому танцi, i баба Килина з матiр'ю, тримаючи в руках граблi, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без дiла, але тому, що метушишся помiж косарiв, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть i дужчають крила, а вмiння лiтати – вже є, вiд зачаєного бажання лiтати аж тремтить у грудях, i ноги трусяться, i руки здригаються.
Вiд косарiв, що танцюють журавлиний танок мiж кущiв та мiж дзеркал озер, налитих весняними дощами, бiжиш iз вiтром, що по-батькiвському помагає, вiючи в спину; ластiвки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квiти з трави смiються червоними, жовтими та бiлими очима, якi трiшки мружаться вiд бджiл. Стежка в'ється сувоєм невибiленого полотна, що зжужмався в травах, i чи то ноги твоï прудкiшають, чи то стежка хутчiше несе, тiльки ти все стрiмкiший i стрiмкiший, вибiгаєш на найвищу макiвку, вищоï за яку поблизу немає, i всi косарi позоставались ген унизу, в морi трав, – та й тут зринаєш у височiнь!
Та й тут, на макiвцi Княжоï гори, зринаєш душею у височiнь i летиш над молодою лiтньою землею, над легким днiпровським безмежжям, летиш у густiй синявi повiтря, що забиває подих терпким хмелем, i тобi в цю хвилю польоту за рiдного брата хiба що сонце, яке летить назустрiч.
Хочеш радiсно крикнути – до рiдних своïх, до землi, до Днiпра, та давкий крик застряє в горлi.
I який прекрасний полiт, коли душа знялась у небо й вiльно долає безмежжя, а ти стоïш на макiвцi Княжоï гори, що надiйно тримає тебе всiєю могутнiстю своïх лiсiв i джерел, птахiв i звiрiв, грибiв i ягiд, тримає урочищами й легендами, отими нескiнченними пiдземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвiчне статурний i дужий кiнь Гнiдко.
З пiднесеними руками, з вiдкинутою головою летиш над бiлим свiтом, летиш над мальовничим довкружжям полiв i сiл, летиш над пiсенним безбережжям Днiпра, летиш помiж птахiв, назустрiч сонцю, летиш над косарями, що косять лiтню квiтчасту траву, летиш над Княжою горою, – й Княжна гора летить iз тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.
