Текст книги "Княжа гора"
Автор книги: Євген Гуцало
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з якоï лиш очi поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжоï гори, ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову тичку, з неï навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина помiж ними прогинається, бо таку важку ношу до неï пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi метляється, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звисає вбiк, i язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i мертвими очима – а як люто дивиться, ось зараз, здається, i рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тiкаєш вiд ïхньоï впольованоï страшноï здобичi, яка лякає не менше за живу, а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено – вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд за впольованим вовком, i скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, ïм вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тiльки жива людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, – й раптом очi твоï бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом слiз, i вже за ïхньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю зарiзав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи – ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд Гордiй веде тебе за руку додому – й знай усiм по дорозi розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всi дивуються, що така чудна дитина, чуднiших i н& буває, бо ще нiхто в ïхньому селi, нi в сусiднiх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались твоï сльози пекучi – ну, мовби дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.
Ранок – це рожева птаха, що прилiтає iз-за Княжоï гори, за рожевою птахою прилiтає бiлою птахою день, на змiну бiлiй птасi прилiтає сiрою птахою вечiр, а вже нiч прилiтає з Княжоï гори птицею чорною.
Ось iще скрiзь сiрiє птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьобає зорi в небi, п'є росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже має тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за неï виростають i виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цiєï птицi, яка летить, ïï остаточний колiр має витворитись аж тодi, коли вона прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньоï й невiдворотноï птицi, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жеврiє освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi всiдається мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще страшнiшою i всевладнiшою. Вiд неï треба заховатись до хати, але й iз хати чутно, що чорна птиця на гадцi не має спати, як то сплять птахи вночi, вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрiсi, глухо дихає в комин, ïй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутнiми крильми, а вона починає гоготiти громом, а ïй iз очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповнюється тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжоï гори ïï посланцем, отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти, щулячись, краєчком свiдомостi здогадуєшся, за вiщо такий гнiв наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжоï гори всi рiднi дiти – хай лисиця, хай борсук, хай кiзка, отож i вовк для Княжоï гори є своïм сiромашним духом, i вона оплакує його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомiтно засинаєш, бодай увi снi рятуючись вiд гнiву чорноï птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть неï прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись увi снi, чуєш гуркiтливий голос птицi, що гнiвається й гнiвається, вогнями блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просинається разом iз тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю твоïми сестрами, а вовк
– уже начебто брат, тiльки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хiба в людей не водиться братiв недобрих, кровожерних, але ж i ïх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнiвається, аж хата вiд ïï гнiву труситься, мабуть, нiколи й не вiдлетить.
А потiм не вiриш своïм очам: вийшовши на подвiр'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить iз Княжоï гори! Вiд чорноï птицi де-не-де лиш по темнiй пiр'ïнi виднiє, розгубила то в затiнку дерев, то в яру, то пiд стiною лiсу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, i в ïï свiтлi село смiється теплою материнською усмiшкою, й сам ти усмiхаєшся – до нестримноï рожевоï птицi, яка таки прилетiла, прогнавши птицю чорну, всмiхаєшся до Княжоï гори, яка вiд усiєï своєï щедроï душi подарувала цю веселу птицю всьому бiлому свiту!
А до тiєï печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобi вiдiрву так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобi однаковiсiнько – що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попiд усiєю Княжою горою поточено, й хто вiдає, чи людьми поточено, чи водою поточено, бо, трапляється, люди точать, як води, й води точать, як люди. Княжа гора сидить на пiдземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на гнiздi, гай-гай, уже скiльки столiть вiдшумiло, як вона оберiгав своє гнiздо, а що в тому гнiздi – сама вона лиш i знає, мабуть, таємницi. Мабуть, багато таємниць назбиралось, та таких, що шкода Княжiй горi у своï пiдземнi таємницi та ще й когось утаємничувати, отож i сидить на них орлицею. Бачив, звiдти вилiтають сови, що денного свiтла бояться, кажани там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночi й згадувати страшно, а людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тiльки нашому дiду Гордiю й не заказано, от. Хiба дiд живе? Дiд вештається помiж днем учорашнiм i завтрашнiм, наче йому пристановиська нема в днi сьогоднiшньому, то йому не страшно i в печеру-чернеру заглянути, як у своє вчорашнє життя, а потiм назад повернутися до нас. Отi старi грошi, з якими ходив у крамницю торгуватись, де дiстав? А в печерi-чернерi дiстав та й додумався, iрод, iз ними на бiлий свiт поткнутись! Та з такими грошима лиш у печерi-чернерi й торгуватись, там теж крамниця має бути, а в тiй крамницi й товари такi, що за старi грошi вiдпускають ïх, а за новi грошi нiчогiсiнько не купиш. Бач, дитино, який наш дiд Гордiй багач, але не спромiгся з печери-чернери гостинцi принести нi для баби своєï, нi для внука, немов у нього ще є десь баба чи внук або має грошi берегти для якогось iншого життя. А може, дiд Гордiй i береже знайдений скарб для якогось iншого життя, хiба вгадаєш, коли вiн вiчний: либонь, нi початку йому немає, нi кiнця. Отож, лиш дiдовi й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобi зась, бо чого тобi в те минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у дiда Гордiя було те минуле життя – хай заглядає, хай собi вештається з порожнiми руками туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й вiн до якогось путнього дiла приставлений. Та не подумай, що вiн справдi по тi грошi внадився в печеру-чернеру, що йому справдi закортiло в своє минуле життя позаглядати. Спершу вiн подався туди по свого коня Гнiдка, був колись такий жеребець у дiда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тiльки пропав Гнiдко. Скiльки по ярмарках обходив дiд Гордiй, думав зловити циганiв, а все марно. Ось i сказали дiдовi, щоб у печерi-чернерi шукав, начебто лиш там Гнiдко мiг пропасти, ну, дiд внадився пiд Княжу гору, бо, кажуть, у горi всякоï всячини багато пропало. Дiд не знайшов коня, бо печери ж тi – без кiнця та краю, десь там Гнiдко бiгає й досi, а дiд i досi шукає, в минуле своє життя ходячи й ходячи, отож i грошi трапились, i ще всяке добро трапляється, тiльки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче.
Чудний, ти не вiдав, що хата – це i є вхiд у печеру-чернеру, чи ступаєш у ïï роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд патьокiв води, iскристо зблискує вогке камiння. В печерi-чернерi ледь свiтиться, наче ïï осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiймає до кiсток. Здається, твоє дихання вiдлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сiрому туманi виднiє-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiгаєшся спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi – ще свiтлiший вiдгалужується рукав – i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами, попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i, вчепившись за гриву, ти вже ïдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю – вперед, i вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють шулiки у високостi. Гнiдко iрже – гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на кiнське iржання на шовкових хвилях степовоï тирси зринають хижо зiщуленi постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору шаблi у ïхнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо зброï для захисту нема, бо лиш на тебе надiя! Гнiдко розпластується над землею, грива кипить окропом, нiздрi наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступає, наче смуга морського прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у ïхнiх руках, серце у грудях смiється й плаче вiд гостроï радостi, а кiнь уже бiжить не в степу, а продирається крiзь пущу, мох зеленiє на стовбурах дерев, перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтхає безоднею в грудях землi, примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо лиш на тебе й надiя. Чвакає пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi, кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс рiдшає та вiдступає, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як iзнагла за спиною, з-над лiсу виринає зграя птахiв, i попереду летить неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi птахи вже мало на плечi твоï не сiдали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало, наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня, пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд Гордiй зрадiє пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднiє попереду, тому-то ти так i хоркаєш, нiздрi роздуваєш та вухами стрижеш!
– Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати!
Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче його вiтром гойдає, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойдає. В тiй хитавицi добiгаєш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.
– Дiду, ходiмо! – чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти намагаєшся докричатись до нього.
Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора.
– Куди йти? – питає дiд. – Чи ти не приболiв увi снi?
– Дiду! – кричиш ти – й не можеш викричати своєï радостi, яка аж зiр слiпить. – Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..
– Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиняєш дверi хлiва – й показуєш пальцем у пiвморок, що пахне сiном:
– Дивiться, дiду!
Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiгається розхлюпати туман сивоï хмари, що увiнчує його. Розглядається по хлiву, пiдбирає бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни.
– Нiчого не бачу, – бубонить.
– А кiнь! – кричиш iз-за порога та й ступаєш у хлiв. – А кiнь Гнiдко?
– Який кiнь Гнiдко?
– А-а… ген… кiнь Гнiдко…
Й замовкаєш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цiєï ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiгає за порiг.
– Та який кiнь? – бубонить дiд Гордiй. – Корова вже на пашi, баба Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься…
Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням, повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цiєï ночi, доторк гриви досi чується на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки. Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку, бо ж на Днiпро готується по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?..
Княжа гора, увiнчана короною сонця, простирається вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд якоï не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тiєï загадки, знову побачити все те, що привидiлося цiєï ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди.
А баба Килина, прочитавши твоï думки, жебонить голосом-струмком:
– Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч стоïть, а дня в печерi не буває нiколи…
Вечiр, жовтий мiсяць схиляється над тобою, але чому ж вiн так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами… Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця – услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудоï бичачоï взяти на вас! Де б це трави чорноï взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твоï виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i шиï, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв… iз серця й легень твоïх, iз грудей i бокiв твоïх, iз печiнки, селезiнки i нирок… iз черева i кишок твоïх виймаю хворобу, з мiхура та з пупа… зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп твоïх, iз гузенця, чересел i ягодиць… iз усiх кiсточок твоïх, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв твоïх виймаю хворобу словом своïм… Кланяючись небу високому над Княжоï горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю єгипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу… Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо дихаємо вiтром, бо дух наш є повiтря, бо тiло наше – земля… Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклiнно, й хвороба легшає, тепер хвороба така – як павутинка, й тепер ти – як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть – як павутинка, що силою i владою Княжоï гори пливе й снується в цьому свiтi, i здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь ïдучою тужбою, непомiрною для твого серця.
Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь стоïть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом грає дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнастоï гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння – немов довга прозора щiтка, яка розчiсує шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук – i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смiється сурмистими очима, б'є копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро приймає вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на твоïх колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнiдку в груди, треться коло твоïх босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь долає течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течiï, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiлеï, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух ïдучий, мов од вапна, б'є в очi, квачем затикає горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не грає, нi рак не чiпляється за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертвоï пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ïï стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче миттєвi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадiï, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цiєï мертвоï водноï пустелi, та Гнiдко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче меншає кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течiï зблиснули чистi струменi. Очi твоï розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крiзь неï просiвається промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння – й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснiє вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбираєш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губiв, i смiєшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнськоï шиï, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i ллється голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами своïми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне.
Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiняєш i костур сучкуватий, i ковiньку незламну – бере тебе баба за руку – й гайда по селу. Вона – сiльське радiо на моторних ногах, вона – сiльський телевiзор iз меткими, видющими очима.
– Та нiяке радiо зi мною не зрiвняється! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота…
Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцюєш вiхтем полум'я у жилавiй руцi.
– Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля…
– Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка?
– О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в неï за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив…
Хата стояла не в падолi Княжоï гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi – не знаходив молодоï та молодого! Як ото завше водиться, що молода – в шумовиннi весiльноï фати, у биндах, у квiтках, що молодий – у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.
– А де музика? – поспитав пошепки.
– О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, – так само пошепки вiдказала баба Килина.
– А чом не спiвають?
– Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.
– А де молода?
– Колись узнаєш, дитино, – зiтхнула баба.
– А де молодий?
– О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяïн – молодий, Остап Кiндратович…
I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ïхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда.
– Так у молодого ж – онуки!
– Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! – мудро заперечила баба Килина.
За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi – й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:
– Весiлля ж, тату, весiлля!
А в самого сльози бринiли в голосi.
Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодоï, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ïï руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою – бо куди проти неï радiо чи телевiзору! – вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ïхню рiч, i та рiч перед твоïм зором оберталась на видиво живе.
– Була в Остапа на весiллi, – сокорiла баба Килина.
– Хай господь милує, – вишневощока тiтонька ïй. – Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив.
– Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.
– Там полюбились, либонь.
– Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся – людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.
– Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…
– Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…
– Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.
– То нiмцi взяли Меланку з дитиною.
– Атож, iз дитиною, – згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.
– I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка – й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.
– То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.
– Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. – Й за руку тебе смикнула баба Килина. – Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.
– Остап iз Меланкою не розписувались, правда?
– Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.
– А є такий закон?
– Якби не водився такий закон, то не розписали б.
– Iз покiйною…
– Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.
– Вiн усе життя втирає сльози. Кому – як, а йому – отак…
Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану – ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi – й тi чорнi, битi багровими жилками.
– I не дивiться так на мене, дiдуню, – смiється, – бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.
– Та бачу, що нетутешнiй. – Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. – Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.
– Як ви сказали, дiдуню? – Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. – Скiльки вам рокiв, га?
Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.
– А вашiй бабi? – Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. – Скiльки рокiв вашiй молодицi?
– Молодицi? – й не осмiхнеться старий. – Молодиця завжди молода, вона без вiку.
– А внуковi?
– А який у внука може бути вiк? Нiякого.
– То у вас хтось має вiк чи без вiку? – Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: – Може, Княжа гора має вiк?
– Княжа гора? – перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: – Княжа гора без вiку.
– Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, – каже гiсть. – Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк – i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.
Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра – й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.
– А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.
Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, – i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.
