Текст книги "Княжа гора"
Автор книги: Євген Гуцало
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
Зоддалеки гора Княжа – як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрiзнити й приплющене ведмеже око, над яким куцi вiï здригаються так, як на вiтрi здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й улiтку, коли, здається, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою, в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн втрачає своï ведмежi обриси, коли наближаєшся в човнi до берега, й ти вже не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокоï лежить ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки – гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленiє шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору – й не видно ведмедя, й не страшно його заснулоï звiриноï сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр величноï рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка – попереду нескiнченна, обрiєм не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо переливається за порiг обрiю, й ти пливеш по ïï пiсенно-музичнiй течiï, що взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд неï – та й не маєш такоï душевноï потреби, вже не вiдчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши ïхньою невiд'ємною часткою, творячи з ними єдину сутнiсть, ставши матерiєю цiєï незнищенноï вiчноï рiки, яка несе тебе, й гори Княжоï, що не зникає, а тiльки постає все в нових i нових своïх вiдмiнах…
У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього неба, а з чорноï землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на землi…
У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого обличчя, не так прийшов до сiльськоï крамницi пiд яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш лукавi iскорки-бульбашки спливали з ïхньоï кароï глибини. В руцi пiднiсши для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав ïх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.
Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось нiчого. Лавошник, заïкаючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний – наче Княжа гора в гожу днину! – дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким барвистим свiтлом, якого стiни цiєï староï крамницi не бачили ой як давно!
Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять верст, за Днiпро, й звiдти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнiєвих, на залiзних та ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.
– Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, – калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.
– Так ви, дiду, не тими грошима платите, – зрештою спромiгся на слово лавошник.
– Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?
– Дiду, ви… не викидаєте коникiв?
– Та хiба я кониками плачу за товари?
– Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!
– Людоньки, якi ж це коники? – Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупцiв. – Та в оцiй крамницi вже ого-го з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.
– I не будуть розплачуватися! – зверескнув лавошник, чуючись зовсiм дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав недавно язик.
– Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, – сурмив у калинову сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в коронi. – А за цi грошi що в тебе можна купити? Солi? Гасу?
– Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю! Скiльки живете – тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити своï грошi тодi, коли були молодшим?
– То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!
– А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi…
Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодiï, спорожняв лозиновий кошiль вiд товарiв сiльськоï крамницi, якi за срiбло й золото не купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:
– По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак – iще нiколи й нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!
Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя – й не могли зiрватися з-пiд кущистого надбрiв'я.
Лавошник став на порозi крамницi – як iз хреста знятий i не вiдривав погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й, заïдаючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ïдучими, як руда сiль на iржавому оселедцi, сльозами.
То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи ïï в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi; плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiтає й опускається дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiкається й сiкається, а вилiзти з буди боïться. На диво, очi в баби Килини зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ïхнiх озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою… То ти, урвителю, зламав соняшник, щоб ïздити, мов на конi? Ось я тим соняшником поïжджу по крижах твоïх, урвителю! Де це бачено – красу губити? А якби з твоïх в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, – чим би ти думав? А може, земля думає тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ïхнiми головами земля думає, урвителю! Думає картоплею й гарбузами, цибулею й часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно думає пiвонiями й красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в неï думки такi, пiснi такi – i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в неï пiсня – мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi чи про калину в байрацi! Та земля думає навiть твоєю дурною головою, чекає, поки вона порозумнiшає, i всiма людськими головами думає, а ще дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть твоєю многогрiшною бабою Ки-линою думає земля, о, i твоïм дiдом Гордiєм, о, бо земля жива-живiсiнька. На Княжу гору поглянь – яка думка висока стоïть, а Днiпро якою думкою стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник ламаєш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на думку золоту соняшникову збiднiв… Баба Килина громом гримить, ув очах – лiтепло ласки, й здається, що то вся видима земля озвалась бабиним голосом, озвалось ïхнє яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ïхнє приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл, озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що в'ється за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним голосом, i нiкуди не сховаєшся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом… Зламана золота корона соняха гiрко осмiхається гаряче-вогнистими пелюстками, начебто плаче в сльозах, – ага, то ти плачеш соняхом, то твоï сльози в'януть на його молодому обличчi, то твоï печаль i жалоба мертвiють на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам понiвечив свою золоту думку.
– Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капає, – гнiвається баба Килина, – а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почастує, не напоïть нечисту силу?
Дiд Гордiй стоïть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiває:
Мати синонька в дорогу виправляла, Мати синонька зрання научала:
«Не пий, синоньку, першоï повнонькоï, Бо перша повнонька – велика зрадонька.
Вилий, синоньку, коневi на гривоньку».
– Правду казала ота мати, – бубонить баба Килина, – щоб вилив на гривоньку, аж ти такий iрод, що не послухаєшся.
Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей не смiшив серед бiлого дня; баба тру-чає дiда в плечi, за сорочку смикає, та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?
– Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?
– А в добрих людей на весiллi, – кричить дiд голосом, у якому немов чавун кришиться.
– Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?
– Згинь, бабо, згинь, – каже дiд своïй бабi Килинi, що схожа на язичок вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами. – Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими людьми.
– До якоï дзвiницi?.. Таж нема давно тiєï дзвiницi!
– Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!
– Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?
Дiд Гордiй уже веде тебе до криницi на лавку, над якою в'ється гiлля – коси молодих вишень, обiймає хмiльними руками, пiсня його чудна й п'яна: «Товстая в пiч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, iз печi виймала», очi його димнi схожi на двох сизих турманiв, що нiяк не зiрвуться в полiт пiднебесний, дiдова рiч скидається на днiпровську повiнь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчi, вирванi кущi, зайцiв на стовбурах дерев, уламки човнiв, усяку всячину, й з цiєï мови-повенi до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночi на церковнiй дзвiницi, серпокрилий мiсяць висить над самiсiнькою Княжою горою, наче гора й сьогоднi, як завжди, примiряє собi золоту корону, й корона ця ой як личить Княжiй горi, але й сьогоднi вона, розбиваючись на скалки в днiпровськiй течiï, спливає до обрiю, вже скоро потоне в iмлi, що страдницьки блiдне, й у цiй страдницькiй iмлi проступає гранiтний хрест бiля дзвiницi, пiд тим хрестом у старовину поховано першого сiльського батюшку, малий Гордiй iз матiр'ю спинаються до того хреста крутою стежкою, а стежка вислизає з-пiд ïхнiх босих нiг, вони хапаються руками за траву, а росяна трава порскає мiж пальцiв, наче шовк-дим, а в ïхнiх вухах дзвенить дзвiн у причiлкову шибку, i крик у ïхнiх вухах ширяє шулiкою, церковний сторож б'ється в хату: «а йдiть-но хутчiй до дзвiницi, годувальник ваш забарився бiля дзвiницi, ото й до хати нема», вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже бiля дзвiницi, вже хрест сiрiє на батюшчинiй могилi, наче гранiтна й острашлива квiтка розпачу людського, гранiтна квiтка скорботноï єдностi людини зi свiтом посейбiчним та свiтом потойбiчним, а на цьому хрестi розiп'ято ïхнього батька-годувальника, який ще вчора зранку з такими самими бiдаками подався дiлити реманент на панськiй економiï, i ось куди пролягла його дорога з економiï, хто ж це з панських посiпак розiп'яв його на хрестi, шию пов'язавши батьковi заморським шовком, що сизими струменями хлюпоче на вiтерцi, й руки йому так само шовком прив'язавши, й нiженьки шовком докупи спутавши, це ж нiколи батько ïхнiй не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пiшов у шовках панських, як вони вдвох з матiр'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчиноï вириваючи, а хрест не пiддавався, наче батюшка з могили не вiддавав хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест iз чiпких батюшчиних рук, таки виважили з землi, припали грудьми до грудей батька-годувальника, а серце не б'ється, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають, заглянули очима своïми в очi батька-годувальника, а очi батьковi не бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому лицi наче барвiнковою синню береться, наче батькове лице свiтає стиха, бо вже й у селi свiтає, з-за Княжоï гори прибуває цiлющого свiтла, та не може досвiтнє цiлюще свiтло воскресити батька, i, розiп'ятого на хрестi, понесли його вiд дзвiницi, бо й люди наспiли на помiч, спустились вiд церкви на шлях, тут 'i сонечко проснулось, а лежить батько на хрестi, наче живий, здається, зведеться ось-ось, щоб покарати губителiв своïх, а село вже прокинулось – i йдуть та йдуть за батьком до самоï хати, цiле море людське зiбралось бiля хати, поклали хрест пiд яблунi, саме яблунi вiдцвiтали, й цвiт яблуневий капає на батькове лице, наче яблунi плачуть, ох, дитино моя, а матiр вiд батька вiдiрвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, i мене вiдiрвати вiд батька не можуть, i я з матiр'ю пнуся на батькiв хрест, ох, внуку, суботонька – то збiрний день, недiлонька – то весiльний день, скiльки там часу минуло по батьковiй гибелi, я на островi посеред Днiпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось iз острова на берег – i очам не вiримо, бо й як ти очам повiриш, коли попiд кручами там верхи на конi хтось ïде, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхiвця дивимось, бо достеменно мiй батько покiйний на конi ïде, позацiплювало нам, бо як же це вiн iз могили пiдвiвся, як же це вiн воскрес, коли на хрестi розiп'ято, коли всiм селом поховано, коли вже його губителям наша рiдня вiддячила, а вiн ïде верхи на конi пiд яворами, ох, внучку мiй, у вiвторок пиймо горiлку, у середу покотимо бочку, а в четвер додомочку, невже мана привидiлась, але ж не мана, бо й хлопцi бачать, тодi я з острова шубовсь у Днiпро, пливу, а течiя назад зносить, пливу, а течiя збиває, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, рiчку руками рву на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть вiд'ïжджає на конi, ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навiдувався на цей свiт, хотiв здибатися з нами, тiльки не бачить мене зараз, пропаде за кручами – й не зобачимось бiльше нiколи на вiку, таки доплив, бiжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тiльки зiпаю, ген-ген виднiє батько на конi, спинився на пiщанiй косi, кiнь воду п'є, грива в Днiпрi купається, я передихнути не годен, серце в горлi стало, я б ноги поклав на плечi, аби так швидше, а кiнь, либонь, притомився, п'є воду, вже добiгаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всмiхається так, що душi живоï нема, я теж смiюся, руки простягаю, в рiчку падаю, стаю на колiна, тiльки ось батько наче не своïм обличчям усмiхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це пiсля страшноï розлуки, це в нього на тому свiтi лице одмiнилося, струпiшало й почорнiло, губи запали, волосся пiд картузом вигорiло, на тому свiтi хiба таке ще трапляється, й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж i голоси, мабуть, плюскнуть на тому свiтi, зводься, каже, з колiн, чого став на колiна, мовби молишся на мене, каже, викапаний ти батько, i батько твiй змалечку такий самий на виду був, i тодi вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч i в батьковому одязi, бо хоч i в батьковому картузi, та на конi зовсiм не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пiснi та молодиць любив, його потiм за конокрадство й порiшили, що i слiду не знайшли, вставай з колiн, каже, я не батько твiй, лиш у святковому батьковому одязi, твоя мати вiддала менi святковий батькiв одяг, то я й зодягнувся, оце вiд удовицi ïду з сусiднього села, та вставай iз колiн, каже, чого такий страшний, лиця на тобi нема, боронь мати божа, щоб я ще тобi трапився в батьковому одязi, i давай iз себе здирати все батькове, а я на колiнах стою в Днiпрi, ох, внучку, радiсть моя, та хiба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весiллi, та я не п'яний i розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвiта несемо батька на хрестi вiд дзвiницi, що знов пливу до батька через Днiпро – й виплисти не годен, а батько берегом на конi ïде, ох, внучку, тобi, мати, не журитися, тобi, мати, веселитися, йде донька за чорнявого, за молодчика та за бравого, вже старе назад та не вернеться…
На лицi в бiлоï хати – двоє вiкон, мов очi, згори сiрiє витьопана негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею – збитий iз дощок стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.
А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
– Дiду та бабо, хто мiй батько?
Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова – як павутинки:
– Питай у матерi.
– Хто твiй батько? – аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбатоï вулицi. – Вiтер…
– Хто? – не йнялось вiри.
– Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вiтер – батько у тебе.
– Вiтер? – тужили очi. – Який вiтер?
– А вiтер iз Княжоï гори.
Висока Княжа гора чорнiла лiсами скраю села, зi збри-жiв-хащiв де-не-де прозирали самотнi хати, наче хтось розгубив перламутровi мушлi, що бережуть таємницi.
– А чом у метрицi записано, що батько – Данило?
– У метрицi записано Данилом, а так – вiтер… Вiтер iз Княжоï гори…
Дивно спухають щоки, очi бубнявiють, губи вихоряться – й смiх вихлюпує з душi, бурунить iз горла, як весняний бурчак.
– Мати! Неси хутчiй миску!
– Навiщо тобi миска?
– Мати, неси хутчiй ложку та ще вкрай хлiба!
– Ложку маєш, i хлiба накраяно.
– Ось дiд Гордiй!.. Ось я!.. Мамо, я вiдсунусь вiд дiда, а ти отут помiж нами на столi постав миску, а в миску насип галушок! – Крiзь iскристi бризки смiху слова прориваються, мов срiбнi краснопери проти рiчковоï течiï. – Хай помiж нами сяде вiтер iз Княжоï гори, хай пообiдає, бо хiба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вiтре Даниле, ходи-но з нами обiдати!
– Вiтер не голодний, – каже баба Килина. – Йому в лiсi є що з'ïсти й випити, в лiсi багато всякого добра.
Дiд Гордiй наче й не чує балачки, бо йому вуха завiшано сивою хмарою.
– Дитино, вгамуйся, – каже мати, – вiтер сам себе в обиду не дасть.
Бiжить до хати, приносить iз хати полумисок i розмальований у червонi вишнi великий ополоник, наливає iз засмаленого горняти молочних галушок до полумиска.
– О! – й сльози на вiях мерехтять, як мокрий снiг. – Сiдай, батьку-вiтре Даниле! Бо вiєш скрiзь, а дома найкраще!.. ïж, мати ще пiдсипле, ïж, у погрiбнику є ще кисляк у гладущику, i хлiб iще є на миснику, й старе сало в мiшку у коморi висить на гаку, й iще сушеницю торiшню не поïли, є пшоно, ти ïж, вiтре-батьку, ïж, батьку-вiтре…
Сльози бризкають з очей, наче опиняється в мерехтливому кущi з бризок-слiз, i дiд та баба сяють i ламаються в цьопу кущi, й мати, й стiл пiд грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапляє на очi. Бiжить вiд грушi в цьому болiсно-сяйливому кущi, сам – наче колючий кущ слiз, то вiн – сльози, то сльози – вiн, то село – плаче, й Княжа гора – плаче.
Вибалок затоплено рiзнотрав'ям, що хлюпає в груди, по хвилях рiзнотрав'я вигойдуються бiлi, рожевi, червонi та жовтi квiтки, мовби спалахують вiдблиски на поверхнi теплого моря, над морем цим зеленим лiтають лелеки, а ген вiддалiк i походжають гуртом, лиш спини лелечi виднiють i голови ïхнi стримлять, схожi на небувалi квiтки, якi також вигойдуються на вiтерцi, дiд Гордiй у морi трав – зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою сивого волосся на головi – скидається на лелеку, тiльки бiльшого вiд справжнiх, ви обоє обвiшанi торбинками, в якi сьогоднi з досвiтку збирали трави i цвiт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок неприступний для худоби, де зело вiльно п'є уночi гостре свiтло далеких зiрок i густе мiсячне молоко, де зело вдосвiта викупується в цiлющих росах i вдень нiжиться в сонячному лiтеплi, цей вибалок схожий на вiдкриту жилу в грудях землi, над вибалком-жилою по краях ростуть дикi грушi, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген дотикаючись до Княжоï гори, ховається в ïï могутнiх надрах, мабуть, саме з ïï надр i виливаються щовесни оцi живi буйнощi рiзнотрав'я, ви здираєтеся схилом вибалка, що густо поснований деревiєм, де грають бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й помiж тернiв нагорi, а за тернами стеляться веснянi поля, вiд яких очей не вiдiрвати, ген i ваше село виднiє хатами й садами, а дiд i каже, що отут, над вибалком, колись до революцiï та й пiсля революцiï стояв хутiрець, уже нема хутiрця, й тобi не вiриться в дiдову рiч, що стояв хутiрець – i не стало, бо от, скажiмо, Княжа гора стояла – й стоïть, село було – i є, дiд Гордiй жив – i живе, так само як Днiпро тiк – i тече, так само, як над Княжою горою, над Днiпром i над дiдом Гордiєм напиналось i напинається небо, все це не зникло – й не зникне, отож i хутiрець має бути, ось тiльки слiд умiти побачити, а дiд Гордiй, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i каже, що колись його були ховали-хоронили з цього хутiрця, якого вже нема, а ти, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i питаєш, як це дiда Гордiя колись могли ховати-хоронити з цього хутiрця, коли ось дiд поряд iз тобою ступає, живий – непохований, i ти, смiючись, лапаєш дiда за полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смикаєш, а дiд Гордiй, ледь розкривши равлики-стулки очей, i каже, що таки хоронили його давно, ще пiдпарубком, вуса ледь засiялись, ну, зодягли його в дубову сорочку, застелену зсередини бiлим крамом, руки на грудях склали та й понесли його з хутiрця, ранньоï весни понесли, а ви, дiду, пам'ятаєте, як вас несли, як же ви пам'ятаєте, коли на вас дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого зодягнуть, то вiн уже нiчогiсiнько не годен побачити з тiєï сорочки, як же ви побачили, ну й очi у вас, еге ж, очi в мене, каже дiд Гордiй, усе бачили тодi в небесах синiх, саме жайворонки повернулись iз вирiю, трiпочуть грудочками вгорi й так виспiвують, що страх славно, здається, нiколи б не вмирав, дивлюсь я в небеса, а мене несуть дядьки на плечах, i дубова сорочка пахне свiжими стружками, дикi гуси тягнуться надi мною до Днiпра, один за другим качинi табуни пролетiли, й так легко дихається на дядькiвських плечах, i такого вiтру в грудях, що, здається, легкий та звiтрений, полинув би разом iз дикими гусьми до Днiпра, полинув би в качиному гуртi, а як до села нашого стала доходити процесiя, то жалiбно заголосило жiноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навiть заплакали дядьки, а дядькiв багато набралось на мiй похорон з сусiднiх сiл, плачуть, що такого молодого несуть на кладовище, помер, життя не звiдавши, й менi самому в дубовiй сорочцi закортiло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже й летiти до Днiпра в качиному гуртi не хочеться, оцiєю дорогою тодi йшли, що зараз iз тобою йдемо, ось тут вiтряк стояв, уже нема вiтряка, згорiв минулоï вiйни, а тодi, ще позаминулоï вiйни, тут усе й сталось, а сталось таке, що тобi важко втямити нинi, то завтра втямиш, коли розумом виростеш, а сталось, що поклали мене в дубовiй сорочцi отак пiд тополею старою, давно вже нема тiєï тополi, плакати не плачуть, а лиш бурею – крик, i гвалт, i стрiлянина, такий рейвах кругом, конi iржуть, худоба реве, хтось бiжить, хтось тiкає, а я лежу, бо сказали менi, покiйному, лежати, лиш небо над головою бачу, а в небi що, а в небi гайвороння пiд смушевою хмарою в'ється, вихорами злетiло у височiнь, ну, думаю, скiльки гайвороння багацько, а потiм сила якась пiдхопила мене, зiрвав iз себе дубову сорочку, бо чого ж це вилежуватись пiд гайворонням, коли бiй кругом, коли процесiя – вже й не процесiя нiяка, та й не покiйник я, а живий-здоровий i навiть шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бiк вiд самого хутiрця, господи, що дiялось тут, бiля вiтряка, тих реквiзиторiв нiмецьких, що вiд Центральноï ради, побили-посiкли на капусту, бо хто ж iз ïхньоï банди боявся похоронноï процесiï, нiхто не боявся, вони тут безпечно отаборились та полуднали, з горiлкою, книшами й шинкою, що по людях награбували, значить, полуднали, а процесiя по них i вдарила, хто з чого мав, хто що поховав пiд полою, там карабiн чи обрiз, пострiляли й пошаткували ïх на капусту, вже та процесiя не плаче й ридає, як ото за мною, живим, ридала, хоча, здається, чом не ридати, коли стiльки покiйникiв пiд вiтряком, уже процесiя кинулась помiж худоби, що реквiзитори в людях реквiзували для нiмцiв, уже хто свою корiвчину вилучає, хто телицю, хто овечок визбирує своïх, а те гнуздає коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сiдає на воза, де печеного хлiба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посiв, насiннєва, бо все брали в людей, сiдають на вози – й гаття, чалi, i вйо, карi, а конi iржуть, а худоба мукає, а вiвцi блеють, таке ревисько реве, наче судний день настав, i дядько якийсь у свитцi наопашки, хрестик на шовковiй шворцi телiпається, бiгає вiд воза до воза та все допитується, зерно в тих мiшках чи, може, грошi, бо в нього не реквiзували нi волiв, нi коней, а лиш грошi реквiзували, то вiн тепер бiдний як церковна миша, чи немає в яких мiшках грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хлiб у мiшках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його руку до мiшкiв, аби перевiрив, тут тiкати треба, поки гайдамаки з нiмцями не наспiли, поки без суду та слiдства не пострiляли всiх, а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня – як без рук, а я в ту веремiю кинувся, пiд сiдлом стояв прив'язаний до конов'язi, де завжди коней в'язали бiля вiтряка, коли з помолом приïжджали, ну я – за свого коня, вже тiкаю з того побоïська, а батько-мати ще лишились, бо в них овечi кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у свитцi за своïми грiшми, скочив я в сiдло, вдарив босими п'ятами по кiнських здухвинах – i на Княжу гору, бо хто куди вiд вiтряка тiкав, а нашi сiльськi, що з худобою чи кiньми, все бiльше на Княжу, боялись i нiмцiв, i гайдамакiв отих, уже я в лiсi, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобi, ну, думаю, дурень який молодий, хутчiй назад, поки не пiзно, назад на той кривавий ярмарок, бо як запiзнишся, то добрi люди вiддячать – голову тобi знесуть, лечу я з Княжоï, вже й вiтряк, таке тирловисько на околицi, забитi лежать урозкидь, i нiде нi душi живоï, лиш гайвороння вихором i досi в'ється пiд хмарами, i засмiявся я з радостi, що пiд тополею стоïть домовина, нiхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйствi людям, що споряджали мене на тому похоронi, бо хiба в бурю настарчиш домовин, негоже розкидатись, i знову гайда на Княжу гору, в лiс, де ховались нашi вiд напастi лихоï, я в тiй домовинi й спати вкладався пiд зорями, сухо й затишно, звiрiв нiяких уночi не боявся, бо який звiр чи нечистий дух вiдважиться пiдступити, а мати з батьком ïсти носили, поки я стерiг коня, слава богу, переховався, а в селi коïлось тодi таке, що не розказати, бо карателi прийшли карати, а кого покараєш, коли порозбiгався народ пiсля такого ярмарку, та однаково без бiди не обiйшлось, отак мене колись несли цiєю дорогою в дубовiй сорочцi, отак хоронили, ха, в нас народ iз хороби розумний, ще не таку процесiю втне, аби ворога обдурити й покарати, а я ось тепер пiшки скiльки ходжу там, де мене колись на руках несли, трави збираю та сушу, як мiй батько збирав, як батька мого батько збирав, а наш прадiд теж збирав у давнину, вiн козакiв лiкував на Запорозькiй Сiчi, це в мене, сказати б, iще запорозьке вмiння, дiд Гордiй розказує, i гудуть над дiдом бджоли, бо такi в нього пахучi цвiт i трави назбирано в торбинки, йде в ïхнiй музицi, неподалiк iз вiдчиненого вiкна якась весела жiнка смiється по радiо, смiється чи не на всеньке село, бо що ïй до дiдовоï розповiдi, проïжджає мимо автобус зi снопом пасажирiв, чужих до дiдовоï думи, а тобi здається, немов кряче те гайвороння, яке колись над вiтряком та над кривавим ярмарком вихорилось, i ти покрадьки торкаєшся незаправленоï в штани дiдовоï полотняноï сорочки, – чи то шукаєш у нього захисту, чи самого дiда Гордiя хочеш захистити вiд чорного гайвороння, й так ви йдете нерозривною вервечкою, дiд Гордiй у пахощах трав та бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густiй музицi…
Власне, хоча Княжа гора й вигинає ведмежу спину окрай села, починається вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору, й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лиснiє чорнозем, де жовтiє суглинок, де вирваними з лисячоï спини рудими жужмами свiтиться глина, де слизько зблискує глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скидається на городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя – спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ïï весною, хоч копай ти ïï восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тiльки картоплею та соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у темному ïï глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме натесалось, бо ж земля таки вмiє й тесати, чи в якихось древнiх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, – ось дiд Гордiй, баба Килина й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки немає, й не зовсiм спите iржею: уламки всякоï потрощеноï зброï, рваний метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi – земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зi свого лона, й хто вiдає, скiльки його ще зосталось у темному глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий свiт своï дарунки… В якому своєму дитячому вiцi ти станеш на городнiй межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що затуляє крайнебо так, як мати затуляє вiд сонця долонею чоло, а городьба не пускає, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима – немов картина, яку хочеш побачити зблизька, – й остерiгаєшся, бо не тiльки загадковiстю вiє вiд неï, а страхом, що шпильками протикає груди, й хоч стоïть лагiдний день, та з Княжоï гори немов обвалюються кам'янi громи, й кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова потороча, що боïться денного свiтла й чаïться в глухих проваллях, а ще дивовижнi лiсовi луни, якi є чиïмись таємничими голосами, але нiкому не дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi, кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж таємниць Княжоï гори, там, де твiй батько блукає вiтром, де живе твiй батько-вiтер, хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути його прохолодний батькiвський шепiт, бо має ж батько сказати своïй дитинi якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась струна в єствi, – й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш вiдiрватись вiд городьби, ноги твоï в землю повростали, як повростали картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжоï гори, чи бачиш ти свого сина отут, пiд горою?!
