Текст книги "Княжа гора"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

У подолi Княжоï гори стоïть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж розчинено – вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно подорожньому вступити…

Заграно, забубнено, бояри побуджено – Встаньте, бояри, встаньте, Коники посiдлайте, самi убирайтесь, Бо приïдемо ранком попiд високим замком, Будемо замки ламати, Марусину дiставати…

Ото бабi Килинi завше спiвається цiєï пiснi, коли веде тебе за руку повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiтається зi старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у ïхнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та чорнi, а також зеленi й червонi. Двоє сiрих оченят сидять у пiдбрiв'ï в сивоï Гайдаржi, колесом зiгнутоï, i тремтить в очах по росi-сльозинi. Завжди в очах дзеркальна роса – хай весна, хай осiнь, хай зима.

Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута ïхнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такi в ïхнiх бесiдах нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле…

У садочку двi квiточки На свiтаннi були Та горiлочку пили, За малую та часиночку Найшли собi родиночку…

А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому полум'ï прижухлоï трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цiєю дорогою – хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов полiт крижня над Днiпром! – отож знав цю дорогу кожним своïм пiдкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лiсу на подiл Княжоï гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя, прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присiдає, наче з ляку, що дорога пiд ним розсядеться ось-ось.

I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiднє село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до ворiт докинула:

– Семене коханий, чекаєш на мене!..

Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ïï судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й сьогоднi чекала.

– А я забарилася, Семене! – любисток голосу свого дiвочого знову кинула в нiч.

Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ïï судженому Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.

– Ти гнiваєшся? Чи заснув, Семене?

Мабуть, заснув iз утоми – це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза сiльрадою! – бо погойдувався, як очеретина погойдується у водi, i плечi його опали.

– Ось я тебе розбуджу, Семене… Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, бiлу постiль тобi постелю… Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, бiда яка, горенько… А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..

I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч – спершу тоненьким лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний кiнь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в небi…

Крикнули лебедi на водi – Заржали кониченьки на станi, Били чолом за двором, Придавили рученьки за столом…

Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.

– Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд мене?.. Це ж тiï ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв… А ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.

Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжоï гори мовчала грiзно, мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.

– Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цiєï осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi…

Ой на горi полуцвiтки процвiтають, Усю гору кам'яницю устилають…

– Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю…

Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.

I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..

З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого судженого – в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й ще збирається сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого судженого, тодi й переставлятись можна.

Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали, якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чекає не дочекається на стару дiвчину Онисю…

Ось твiй ïде, Розмай-коса, Потеряй-краса, Горiховий цвiт, Що зав'язав свiт…

Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжоï гори долинає до хати, пестить твоï щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа головi, бере тебе за руку – й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистiй стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптованоï гронами недоспiлих ягiд, уже за бузиною – горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне! Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмирає, п'янiє, хмелiє, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не побачиш, i музика ïхнього щебету така, що нiде й не почуєш. Обертаєшся з петлястоï стежки назад – ген вдднiє в долинi i в яру бiле село, хати пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блискає вiкнами а бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганяє тебе, й тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжоï гори, з тим вiтзом, про який казала мати. Стежка в'ється попiд крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалi глибшає, западає в пiвморок, який густiшає иа днi урвища, й коли на схилi лунає передзвiн птахiв, тз з глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чиïсь заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками провалюються крiзь листя, – й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрiє в стовбурi дуплавиною завбiльшки в людський зрiст, i ти притьмом ховаєшся вiд грози в затишнiй дуплавинi, виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро осатанiє, бо вже не ллє, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв падає додолу хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi здається, що зрiсся з дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що росте з землi в небо, що ось зараз стоïть грудьми проти бурi, змагаючи блискавки й грiм! Твоє корiння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобi близький i не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетiла в дуплавину, та в останню хвилину своïми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоïх очей, – й знову ринула у вир грози; як не страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землi у небо, єднаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й закiнчилась – чи в твоïй душi, чи в душi дуба, якi немов стали однiєю душею, а вона ж бо ще й є душею Княжоï гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озивається звiдти, з вершини, до якоï ти не дiстався, грiм наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiгає на майбутнє вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини – й наче роздвоюєшся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i, либонь, так само дуб жалiє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти вiддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за тобою простягає гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у шелест ïхнiй.

А пiсля ураганноï вiтряноï бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще – поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько бiля електромережi, бо цiєю бурею накоєно лиха, то нащо чекати ïï в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли можуть завадити електромережi.

Так цiкаво бiгалось по селу – там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i хлiв блимає кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдображається, нi груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!

Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.

Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля – сiрниковоï коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на вас.

Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.

– А ходiть-но сюди! – ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм лагiдно поспитав: – Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжоï гори?

– Ми не зальотнi, ми з Княжоï…

– Та видно, що з Княжоï, – засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не страшним, хоч порубаний та посiчений. – Ви мене знаєте?

– Нi…

– Та мене весь бiлий свiт знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.

– А ви суницi збираєте в лiсi? Чи опеньки?

– Збираємо…

– Хлопцi, що я вас попрошу… Я сам iз Києва, я до вас по суницi приïжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник i мовчав би, але ж – трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз, а ось у вас – загубив. Якось так мулько на душi, наче от – був якийсь час у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника – щось не те, й край… Вам ясно?

Ви мовчали, вам було не ясно.

– А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. – Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. – Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам…

I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.

– Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?

Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.

– Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов… Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приïду, чи по горiхи… Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.

Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався:

– I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? пжакам, га? Чи вужам? Так ïжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока – знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжоï гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає…

– Мамо, а чому в мене сестри нема?

– Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться?

– А ти казала – вiд вiтру!

– Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе є сестри, й не одна.

– Правда, мамо?!

– Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi маєш сестер, чому ж ти ïх у гостi не запрошуєш?

– Кого запрошувати?

– Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?

Сорока заскрекотала – й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти ïй за брата, схожi ви мiж собою обоє, ото й розмовляєш, i летиш по-сорочому. Стоïш пiд березою, поки в ïï косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож – де вулицею, де – межею, де – задвiрками, а тiльки не вiдстаєш вiд птахи-сестри, бо ти ж ïй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах пiд Княжою горою до твоєï сороки прилучається кiлькоро сорок, i вони зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до своïх гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр западає, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у хащах – наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, моï сестри вiд вiтру та рiдноï матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi володарює, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте!

Липа на хатньому причiлку – як парашут iз зеленого шовку, що повиснув над обiйстям i нiяк не спуститься на траву, й добре тобi сидиться в цьому парашутi, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залiтає пташка прощебетати тобi на самiсiньке вухо якусь найчудеснiшу звiстку, яка довго потiм бринить у свiдомостi, тривожачи таємничою загадковiстю. I звiдси, з завислого над обiйстям пахучого й свiжого липового парашута, видно село в зморшках збриженоï землi, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучерявi чуби молодих дубкiв на схилi за городом, помiж них долi то ворушаться, то бiгають сонячнi зайчики, й тiнi ворушаться помiж сонячних зайчикiв, i раптом iз метушнi-бiганини сонячних зайчикiв i тiней вичаровується щось несподiване, вичаровуються гострi вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, помiж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вiчками-дзвониками, й нiжки такi тугi й чутливi, наче ляклива музика, стримлять iз лопушиння, й ось цi лункi нiжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кiзку, вичарувану лiсом на Княжiй горi. Завмираєш у липовому парашутi, не дай боже тепер тобi опуститись на дiл, i поглядом чатуєш сiру лiсову кiзку, i боïшся, щоб вона не вiдчула твого погляду, бо такий вiн у тебе дзвiнкий та гарячий! Кiзка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних зайчиках i тiнях, та вже вийшла з дубняка – й наче роздягнулась iз тiєï мерехтливоï одежi, й залиснiла шерсть, й ще веселiше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункi нiжки, грають здухвини, i все в молодоï кiзки грає, начебто вона не просто дика кiзка, а дух Княжоï гори, й ось цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде помiж розквiтлого маку, що червонiє кривавими згустками, й не боïться, мовби телятко вертається з лугу. Мабуть, таки справдi сестра, правду казала мати, сестра вiд вiтру, iнакше б чого ïй iз лiсу вибиратись, а так прийшла в гостi, бо мають же вони зустрiтися колись, сестра з братом, гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але… хiба така вже полохлива, коли не злякалась прийти на подвiр'я, це ти сам полохливий, сидиш ось у цьому зеленому липовому парашутi, боïшся дихнути й гiлку порушити. Ну, хiба ж так зустрiчають сестру, спускайся донизу та пригости якщо не травою, то цiлушкою хлiба, гайда, смiливiше! А кiзка, либонь, почула твою думку, самоï думки твоєï злякалась – i наче вогонь вибухнув там, де щойно ступала кiзка помiж кривавих згусткiв червоного маку, й той лискучий рудий вогонь перебiг через картоплю, скочив через городьбу, яка щирилась кутастим камiнням, залiзом та кiстками, й ще спалахнув у вишняку, долинувши шелестом потривоженого гiлля, – i вже не стало того вогню, кiзки не стало, духу Княжоï гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, падаєш iз зеленого липового парашута на дiл, помiж макiв летиш полум'ям, уже вишняк, уже лiс, пташки перекочують у горлечках срiбнi намистинки, ворушаться сонячнi зайчики й тiнi, а рудоï кiзки нема, наче й не було, а тiльки привидiлось, еге? Ось баба Килина йде помiж кущiв, несе снiпок трави на оберемку, вжала для кролiв, i тобi кортить запитати в баби Килини про дику кiзку, чи не здибалася з нею в лiсi, та мовчиш: а раптом кiзка почує, що про неï говорять, i вже нiколи не навiдується. в гостi з Княжоï гори? Баба Килина дивується, що гасаєш у хащах, i лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом пострiчався, додому гайда, ось я тобi суниць нарвала поласуєш, ходiмо ж, дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти оглядаєшся назад, мовби хочеш пересвiдчитись, що кiзка не визирає з лiсовоï гущавини й не дивиться тобi вслiд очима-дзвониками.

Мати розказує, слова ïï – малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу мелодiю, ця мелодiя починає болiти в твоïй душi, i цього погiдного дня, пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на травi та на картоплиннi, свiт одмiнюється перед твоïми очима, Княжа гора постає такою, як у материнiй розповiдi, – зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв чорнi, мовби вугiллям ïх намальовано, грона калини мерехтять рубiновою кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, сяє соснова глиця, вiтер дихає шпарким морозцем, а дiтлахи, розлетiвшись зграєю по Княжiй горi, спускаються схилом донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси ïхнi гостро спалахують у студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця сiється на снiжок, що бiлiє збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко ламкi, повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi починає здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi своєю маленькою матiр'ю, яка зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв, i, наляканi вашою ватагою-зграєю, наляканi вашими батогами-голосами, то з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз по схилу Княжоï гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв, ген i дикi кози майнули, з-пiд ïхнiх ратичок снiжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах, i сороки стрекотiли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграï дитячоï, i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись по схилу Княжоï гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця ïхнi горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi ïхнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи дичину й женучи ïï попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось помiж деревами, – й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й твоєю маленькою матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь заєць бiг не поперед вас, а на вас, i вiд вашого крику заєць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались, нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати, хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип, i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле, що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi кози позлягали, а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи ïï скриками, кiзка залишала слiд, вона торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала схилом Княжоï гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча ватага-зграя все йшла на тi пострiли, й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi, беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв, ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цiєï плями ви не могли вiдiрвати очей, наче завороженi, i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжоï гори на узлiсся, отже, бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й поïдуть собi, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi поïдуть зi здобиччю, шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду, сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли, зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на узбiччi дороги, й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили кров на снiгу вiд забитоï дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сiк…

Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще ïжакiв, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказує:

– Не забудь позвати борсука…

Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiдається в гостi.

– Не забудь лисицю…

Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiваєш до невидноï звiдси лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село.

– I вухату сову поклич, i горличок поклич… За розумною дiдовою порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiтає, бiгає та лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що вмiщає в собi душа Княжоï гори, у вас-бо спорiдненi душi.

– Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба – вiн сам прийде.

Ось на твiй клич iз Княжоï гори, мiнячись у сонячному промiннi, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.

– Дiду, горлицi летять!

Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся.

– Дiду, вже й лелека летить!

Лице в дiда Гордiя начебто багатшає ще на одну борозну, а стiльки ж ïх у нього, що не лице, а рiлля.

– дiду, а качки дикi!

Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався разом iз усiм своïм великим i загадковим життям.

Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно, але ж звiрi – не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селi страшно.

– Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був!

– Отуди? – дiд Гордiй показує рукою. – До неба?

– Еге, вiзьмiть мене аж до неба.

– Е-е, синашу, до Княжоï гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти спершу дорости, а я потiм вiзьму.

– Коли ж я доросту, коли? – кричиш у розпачi до всього свiту.

– Скоро доростеш, – каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озивається його вустами. – Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс. Так i ти не зоглядишся.

Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу ïï схлюпнулось хвилею?

Привидiлося, сонячнi зайчики пустують…

Позбирались жiнки до безумноï Дарки Сторони, мастять ïй хату зсередини i з вулицi, пахне кiнськими кiзяками, з якими розмiшано глину для мастiння, пахне розмiшаною глиною, пахне просяними щiтками, якi безкрилими птахами пурхають у жiночих руках, зостав-ляючи на стiнах мокрi слiди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обiд, готує надворi, тут у неï лiтня кухня, вогонь через вiдчиненi дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язикiв, а ти не вiдходиш вiд жiнок, бо дуже боïшся чорних гиндикiв, що ватагою поставали неподалiк i знай чатують, по-булькуючи булькiтливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум'я твоєï червоноï сорочки, бо, звiсно, завжди кидаються на червоне, а жiнки-мастильницi гомонять, перекидаються крем'яхами слiв, i крем'яхи-слова ïхнi аж наче порскими iскрами iскряться, жiнки-мастильницi, помiж яких i баба Килина, без якоï не обходиться нi весiлля, нi родини, нi звiздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвiр'ï, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якоï стримить костомаччям засохле гiлля, сорочка трiпоче на вiтрi, голуби спiвають-стогнуть у листi, жiнки-мастильницi говорять про Дарку, тiльки в ïхнiй балачцi Дарка зовсiм не стара, як оце нинi коло плити на кухнi лiтнiй своïй, а молода, й коси в неï висять до пояса, гадюками звиваються, й очi в неï такi синi й густi, що синiших i густiших не буває, а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, якi грають на його ногах, наче то двi гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своïх, по музицi хромовiй, смальцем намазанiй, в однiй руцi тримає нагайку, а другою хоче обiйняти Дарку, тiльки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками випорскують, а староста Засядьвовк говорить, як то любив i любить Дарку й сина Грицька ïхнього любить, нiколи так жiнку й дiтей вiд своєï жiнки не любив, мабуть, наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвiкiв водились вiдьми на Княжiй горi, то й не переводяться, бачиш, Дарко, полiцаï з нiмцями вже зняли з коловорота ланцюг, прив'язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смикається, а не вирве дуба з землi, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятiшого свiт не бачив, його другий день мордують, а вiн не признається, таки геройська дитина в тебе вiд мене, але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в лiсi, бо сам партизанить, бо знає, було не попадатись у нашi руки, а попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матiр заговорити, мати знає, з ким ти водишся i куди бiгаєш до лiсу, комендант Хорст додумався сина мордувати перед матiр'ю, з бiса мудра голова в коменданта Хорста, вкраïнська голова на такi мудрощi нездатна, авжеж, куди вкраïнськiй головi супроти нiмецькоï, то признавайся, Дарко, бо вже твоєму Грицьковi одне вухо для постраху вiдрiзано, бритва гостра, з нiмецькоï сталi, вiд одного вуха не затупиться i вiд другого вуха не затупиться, чуєш, Дарко, можеш врятувати сина, а не хочеш, камiнна в тебе душа й камiнне в тебе серце, тобi дорожчi партизани, чужi люди, а не кров рiдна, таж Грицько вже нiколи не почує дiвчат, ïхнiй дiвоцький клич не западе йому в обтятi вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином своïм винувата й передi мною винувата, бо я ж батько Грицькiв, а мушу чи йти таке бузувiрство й чиню не зi своєï волi, вони й без мене наругу над ним вчинять, як чинять над усiм бiлим свiтом, еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, нiмецька сталь скiльки очей скосила, не побачать життя, що для нiмецькоï сталi двоє Грицькових очей, уже не бачить на обоє, вже матерi своєï не бачить, уже свiту не бачить, нiч настала чорна для нього, це ти його ослiпила, бо тобi партизани в лiсi дорожчi вiд рiдного сина, та невже серце твоє не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково не пiдступишся, то не я тебе по ногах б'ю нагайкою, то нагайка сама собою сiпається, сама сiче, ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче зацiпило, то зараз йому по-справжньому зацiпить, уже не обiзветься, вже тебе матiр'ю не назве, бо чи ти варта називатись матiр'ю, коли звiрi до свого плоду сердечнiшi, та стiй, не рвися, так його вiд катiв не порятуєш, а можеш порятувати, ще можеш, поки нашому синовi не дiстали серце з грудей, щоб показати, щоб мати побачила серце свого сина, ще жоднi-сiнька мати не бачила серце свого сина, а ти побачиш, а ти натiшишся кривавим серцем свого сина, бо тобi, либонь, не терпиться побачити його в руках катiв, бо тобi любiше глянути на серце свого сина, анiж сказати за ту банду, яка не дає дихнути нiмцям, вiд якоï життя немає комендантовi Хорсту, яка й на мене чигає за кожним кущем на Княжiй горi, тож, лютий звiре, дивися на серце свого сина, ще воно живе в кривавих руках, iще воно здригається, й чому ти не ослiпла вiд серця свого сина, еге ж, бийся головою об землю, ïж сиру землю, сховайся в землi, щоб не бачити такого, староста Засядьвовк iз полiцаями та нiмцями поïхали машиною, зоставивши криваве серце ïï сина в травi, й коли Дарка пiдвела знетямлену голову, то побачила приблудного рябого пса бiля ворiт, хотiла скрикнути, а голос у неï сiв, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкiривши зуби, тодi й мова вiднялась у Дарки, тодi обезумiла вона, з тих пiр i не чує, до свiту не говорить, i свiт не говорить до неï, жiнки-мастильницi, балакаючи, вже хату змастили зсередини та з вулицi, посiдали за столом пiд яблунею, полуднають отим, що ïм безумна Дарка зготувала, чорнi гиндики вже з подвiр'я за ворота, вiд ворiт через дорогу до озера, пасуться бiля озера, а ти не йдеш полуднати з жiнками-мастильницями, бо не наробився, ти надибав черепок, нагортаєш у черепок жару з плити й покрадьки несеш до старого напiвусохлого дуба, обертаєшся до мастильниць, чи не стежать за тобою, чи баба Килина за тобою не дивиться, i висипаєш жаристi вуглинки в дупло, потiм iще набираєш у черепок жару в плитi, знову в дупло висипаєш, iз дупла сотається димок, синьою хмаркою куриться, надибуєш вiхоть клоччя, запихаєш i клоччя в дупло, ще запихаєш всохлий бур'ян, трiски, дим пасмами в'ється з дупла, а жiнки-мастильницi обiдають пiд яблунею, мовчазна Дарка Сторона полуднає з ними, якась там бесiда точиться, пропав той Засядьвовк iз села, десь ковтнула його вiйна, а може, й не ковтнула, знайшов собi лiгво за океаном, а жар у дуплi вже не тлiє, жар уже розгоряється, поймаючи нутро дерева, косичиться дим, а потiм iз дупла вискочив язичок вогню, мовби то бiлочка вискочила, вискочила – й сховалась, потiм уже двi бiлочки вискочили, танцюють у дуплi, вже не ховаються, i коли дуб спалахнув, то жiнки-мастильницi скочили за столом, баба Килина скочила, безумна Дарка Сторона скочила, в усiх дикi-предикi очi, бо чого ж це дуб зайнявся i горить, i начебто блискавка не вдарила в дуб, ясний день, гроза позавчора пройшла, добре, що посеред обiйстя стоïть дуб, вогонь не перекинеться на хату й на хлiв не перекинеться, й до сусiдiв далеко, якась лиха година запалила дерево, саме хiба зайнялося б, жiнки-мастильницi товчуться довкола дуба, наче сороки, а вiн усе дужче поймається полум'ям, полум'я рветься з грудей дуба вгору, дуб аж починає стогнати, ледь-ледь гуде, бiль i гнiв у стогонi, й ти лякаєшся його живого болю та стогону, бiжиш геть, аж макiтриться в головi, пролiтаєш мимо обiйсть, уже й школу поминув, уже далеко вiд хати Дарки Сторони, а чомусь в очах горить охоплений полум'ям напiвусохлий дуб, стогне у вогнi живим криком, аж душа твоя крається, i здається, нiкуди не втекти й не забiгти вiд того вогненного страждання…