Текст книги "Драма в учительській"

Автор книги: Ярослав Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Ніна. Це навіть якось мужньо. Адже він сильніший од Валери.

А лла. Чому ж він у поході дав Валері здачі, коли він такий мужній?

Ніна. Ну, знаєш, кожного разу підставляти ліву щоку – приємності мало.

С л а в а. І все ж незрозуміло: за віщо Валера його? Усе було тихо-мирно. Про щось там Інночка говорила. Потім Ігор підвівся... І тут Валеру штрикнуло чимось.

Юра (од дверей). «Таким не місце ні в школі, ні в комсомолі». (Іде до друзів.)

Алла обхоплює щоки долонями, тужливо дивиться на друзів.

С л а в а. Так, лажа.

Се р г і й. Я все ж не гадав.

А л л а. Що ми стоїмо? Адже виключать!

С е р г і й. А що нам – бігти гуди?

С л а в а. Та ні, так одразу не виключать. Спершу збори будуть, комітет, а потім...

Алла. Що?

Сергій. От-от.

Н і н а. А потім виключать, ти що, не розумієш?

Слава. Але ж можна... можна поговорити з хлопцями.

Н і н а. А то ти не знаєш наших хлопців. Будуть собі сидіти, як тоді, з Севкою, й очі витріщати.

Алла. Стривайте. Адже... Я чула, що Ігор мав виступати на зборах як комсорг і захистити його. Хто пам'ятає?

С л а в а. Та ніби..

С е р г і й. Я пам'ятаю. Я ще сам тоді з ним говорив. І Нінка була.

Ніна. Так. Але якось дивно все вийшло.

А л л а. А саме?

С е р г і й. Я був певен, що все скінчиться добре.

Н і н а. І я. Прибігає раптом Інночка у клас і оголошує: «Після уроків – збори». Ми до Ігоря: «В чому справа?» А він: «Та Севку бачили в якійсь компанії, біля «Дружби» гроші качав. Тільки я вам поки що нічого не казав». Ми до Севки: «Це правда?» А він: «Та ні. Я із знайомими хлопцями стояв, тут до них іще двоє підходять, із двадцятого номера. Я їх перед тим кілька разів усього бачив. Тут народ із кінотеатру посунув. Дивлюсь – ті двоє до одного підійшли, до другого... Я вже потім здогадався, в чому справа. Ми недалеко стоїмо, кодляк ніби, а ті гроші збирають. Що ж,– питає,– буде?» Ми знов до Ігоря: «Не винен Севка». А він: «Ну, не винен, то скаже усе, як було, і край. Збори вже призначили, там і розберемося».

Сергій. Розібрались.

Ніна. Ага. Ви ж там були?

А л л а. Я хворіла.

Ю р а. А я змився. У мене квиток був у кіно. На третю годину.

С л а в а. Я був.

Н і н а. Ну от. Почалися збори. Інночка каже: «До нас дійшов обурливий факт. Учень нашого класу разом із якимись мерзотниками силою відбирали гроші у перехожих». Ну, Севка схопився. «Це брехня!»– кричить. А вона: «Ми тобі слова не давали, і взагалі, як ти розмовляєш з дорослими?..» Тут іще старша піонервожата чогось підійшла, так вони вдвох на нього як накинулись – і вчиться погано, а в житті класу не бере участі, ну і так далі. Ледь не з першого класу все згадали. Добре, що він комсомольцем не був, а то ще й з комсомолу потурили б.

Слав а. Так, було спечно.

А л л а. А Засєка?

Н і н а. А Ігор якось дивно повівся. То він ніби нічого був, а під кінець узяв слово, це, каже, ганьба для класу. Сьогодні гроші, а завтра з ножичком піде... А Севка психонув, ну і... Чим скінчилося – самі знаєте.

10 р а. Але ж ви знали, що Севка не винен?

Слава. Здогадувались – так воно точніше.

Алла. Він же вам розповів...

С л а в а. А то він казатиме: «Так, це я. Я відбирав».

С с р г і й. Якщо чесно – я від Севки не чекав такого. Ми ж із ним у сусідніх парадних живемо, ну і... Я його знаю не лише по школі. До нас у двір кого не занесе. Гастроном поруч, от вони й товчуться у нас, в основному, звичайно, ввечері... Севка і хлопців знав більше, ніж я, і його знали. Мені з вікна на кухні видно. Не п'є...

Алла. Оригінально звучить. У восьмому класі хлопчик не п'є!

Н і н а. Ой Алко, ти мов з неба впала, чесне слово! А наші хлопці що з собою на вечори приносять? Так це ж у школу, і то...

С е р г і й. Не в цьому, звичайно, справа, але хлопець він нормальний.

Ніна. Знову!

Серп й. Ну, хороший хлопець. Нехай буде хороший.

А л л а. А як же Засска?

Слава. М-м-м...

Ніна. Та от він...

Алла. Він же спадлючив!

С е р г і й. Та взагалі...

Ю р а. А вона права.

Слава. Напевне.

Ніна. Та, знаєте... Ігор і підлість... Якось воно... Я розумію, не всі у класі його люблять, але якось воно не в'яжеться. Є в нього вади...

Слава. Ну, звичайно! Просто раніше ми цей вчинок називали по-іншому. Тобто пояснювали собі інакше. От Нінка казала...

Ніна. Що?

С л а в а. Та зажди. Що ти сказала? «Якось дивно він повівся», ще хтось подумав: «Не те він говорить», ще хтось – іще щось, а от про підлість...

Н і н а. Так він Севку й захищав.

Слава. Почав за здравіє, так. Мовляв, стільки вчилися разом, і хороший хлопець, та те, та інше – всі й вуха розвісили. А потім якось несподівано повернув. (До Сергія.) Пам'ятаєш? «Гірко зневірятися, та несправджень сподіванки...» Та як поніс. Я сам тоді сидів і думав: дурень він, чи що? А він – ні, не дурень. Він – гірше. Я все гадав, що це його навмисне настрахати хочуть. Хоч і не винен, а так, про всяк випадок. Адже Ігор знав, що Севка не винен.

Н і н а. Та він теж міг... (Із притиском.) Здогадуватись. Як і ви.

Юра. Ну, гаразд, здогадуватись! Але ж ми всі разом учимося. Невже йому Севки не шкода було? З першого ж класу разом. (До Сергія.) А ти чого мовчав? Ви ж із ним у сусідніх під'їздах живете.

С е р г і й. А я... Дивлюсь – усі мовчать, ну, думаю, так і потрібно.

А л л а. А твоя голова де?

Юра. Та-ак. Цікава виходить історія. От якби я тоді був...

С е р г і й. А що ти! Сидів би глухо. (Ніяково зам’явся.) Якось навіть незручно, коли всі сидять, схоплюватись. Я взагалі на людях гублюсь.

А л л а. От тому й сидять, що такі ж... сором'язливі.

С с р г і й. А то ти не така!

А л л а. 1 я така ж. А от зараз піду й скажу.

Ніна. Що?

Слава. Ждуть тебе!

Н і н а. З квітами.

Сергій. Про Севку ти скажеш? Зараз? Навіщо?

Алла. Навіщо про Севку? Про Засєку.

Ю р а. А що? Правильно.

С л а в а. І що ти скажеш?

Алла. Про його підлість скажу.

Юра. Правильно.

Н і н а. Та ні, хлопці. Він же хотів як краще. Он навіть Серьозі обіцяв..

Слава. Обіцяв!

Ніна. Ну, розгубився, може. Все ж таки Ігор не така людина...

А л л а. Це ти все не можеш повірити, що він не така людина, а мені це давно зрозуміло. Така! Він обіцяв заступитися, коли Інночка йому тільки сказала про збори. Тоді він іще не знав, як усе обернеться.

Ю р а. Правильно!

Сергій. Та взагалі...

А л л а. А побачив, що на Севку по-справжньому покотили, і собі туди ж. Аби не проти Інночки.

Ніна. Ні, Алко, він Інночку сам не любить, принаймні так до неї ставиться..

А л л а. Не любить, а підспівує. А то ще й піонервожата. Чого вона прийшла?

Ю р а. Це її Інночка підбила.

Алла. Коли щось погане скоїться, то вони всі тут як тут, а коли нормально, то їх і не затягнеш.

С л а в а. А потім вони утрьох пішли до директора, і вийшло, що клас підтримує..

Сергій. Просить.

Слава. Клас просить...

Ніна. Але ми про це вже потім дізналися.

Алла. Все потім. Усе потім!

С л а в а. А хто винен?

А л л а. От чому так? Кожен із нас нормальна... (Кидає погляд на Сергія.) От, Господи, причепилось до мене це слово. Ну гаразд, хай буде... Нормальна людина. А разом ми – ні се ні те. Навіть дивно якось. Власне, мені це лише зараз на думку спало,га?

С е р г і й. Та взагалі...

А л л а. Як же нам тепер Севці у вічі дивитись? Він же надіявся на нас.

Слава. Запізніле каяття.

Алла. Краще запізніле. От і зараз – за дверима вирішується доля людини...

Ніна. Прямо тобі й доля.

Алла. Ну, багато що в його житті. Щось значне.

Слава {іронічно). Ой, для Валери ця школа має таке значення.

Алла. Адже ти його не знаєш. Адже ти нічого про нього не знаєш, як і про кожного з нас. Як і ми про тебе.

Слава. Мабуть...

Ю р а. Ану! (Мовби згадавши про свої обов'язки, підходить до дверей і прикладає до них вухо.)

Алл а. Ну от, а тут перед учительською зібралося лише п'ять чоловік. Із тридцяти чотирьох. І то невідомо чому.

Ніна. Вже чому ти тут – відомо всім.

А л л а. А ти?

Ніна. Я? Так просто.

Алла (до Слави). А ти?

С л а в а. А мені додому йти неохота. Нудьга вдома, знаєш. Усі на роботі...

А л л а. А ти, Ссрього?

Сергій розводить руками.

Юра (від дверей). Тихше, ви! «Передати справу». А куди передати – не почув.

А л л а. У міліцію?

С е р г і й. У дитячу кімнату?

Н і н а. До суду?

С л а в а. Та ти що – до суду!

Ю р а. Не знаю. (Знов слухає.)

Слава. 1-і, хлопці. А що я згадав!

Сергій. Ну?

Слава. Адже про Ленку Короткову хто перший розказав?

Алла. Що?

Сергій. Ну?

Ніна (з удаваною байдужістю). Подумаєш. У нас по школі і не такі плітки ходять.

Слава. Ходять то ходять. А просто цікаво, певно, декому дізнатись, я гадаю...

С е р г і й. Та кажи вже. Чого кота за хвіст тягнеш.

Слава. Що Ленка, мовляв, за Ігорком бігає і страждає від кохання без взаємності.

Сергій. Ти, хлопче, це...

Ніна одвертається від Слави – їй неприємно це слухати,

а він обходить її, щоб зазирнути в обличчя.

Слава. Було діло. Не здогадуєтесь хто?

Н і н а. А яка нам різниця.

С л а в а. Бо розповів... Ігорок!

Ніна (здригається). Брешеш!

С л а в а. Та ще й деякі подробиці. Досить цікаві.

Ніна. Ні!

Слава. Так, Ніночко. У мене й свідки є. Ми тоді ще курили у дворі за дошками. Перед хімією. На великій перерві. Я, Шурка Балабан і Ігорок. Ну, а тут ви йдете з Алкою і Ленкою. Шурка каже Засєці: «Щось Нінка на тебе поглядає».

Сергій. Кінчай!

Слава. Народ же хоче знати правду. Будь ласка. А Ігор: «Що з Нінки толку? Я, каже...» (Очікувально дивиться на Ніну.) Ніна (з зусиллям). Перестань. Не треба.

С л а в а. І в поході... (Лякається виразу Ніниного обличчя.) Ти що, Ніно! Це він здуру, га?

Ніна (повільно). Так-так, здуру. (Затуляє обличчя долонями й вибігає.)

Алла. Навіщо ти?

С е р г і й. Ну й дурень!

С л а в а. А я тут при чому? Я ж не набивався. Розказав усе, як було. Ще й не все. Він же...

Алла. Ну, знаєш! Годі уже. Будеш усяку гидоту повторювати.

С л а в а. А я що? Мене запитали...

Алла. Знаєш, на деякі питання можна й не відповідати.

Сергій. От-от.

Алла. Але коли це правда...

Слава. Що ж я, брешу, по-твоєму? (До Юри.) Ну, що там?

Юра. Тихо говорять. С л а в а. А ти попроси, щоб голосніше.

Юра обережно прочиняє двері і в шпарину стежить за тим,

що відбувається в учительській.

А л л а. Ну й язики у вас! Мов у баб.

Сергій (дивиться на двері). Довго, га?

Слава. Та вже Інночка якщо почне...

Юра (обертається). Там же не тільки вона.

А л л а. Ой, хлопчики, там іще ця... Наталія Анатоліївна. Така симпатична. {Схоплюється.) То що ж робити?

Раптом із учительської, ледь не збивши Юру з ніг,

виходить Інна Йосипівна і спиняється,

причиняючи двері. Хвилинна пауза.

Інна Йосипівна. Це щ-що таке? Що ви тут робите? Ви що, не можете собі заняття знайти? Романюк! Чого ти не бачив у вчительській? Неподобство!

Юра. Е-е-е... Та...

Інна Й о с и п і в н а. А ти, Чекаль? На завтра всі уроки приготував?

Слава. М-м-м...

Інна Йосипівна. Мекаєш? Мов біля дошки? (До Алли. ) А ти?

А л л а. А що, не можна?

Інна Йосипівна. А тобі, Сергію, я просто дивуюсь.

Сергій (він дуже зніяковів). Та я, власне...

Інна Йосипівна. Ну то от що. Розвертайтеся, любі мої, на сто вісімдесят градусів і – марш по домівках! Як-небудь без вас розберемося.

Сергій покірливо бере свій портфель, але бачить,

що решта не рухаються з місця; зволікає.

(Навіть весело.) Давайте, давайте!

Алла (нахиляється, щоб узяти портфель, затим різко ставить його на місце). Я не піду.

Дивно якось дивиться на неї Інна Йосипівна.

Не піду я.

Інна Йосипівна обводить усіх пильним поглядом,

спиняє очі на нерішучій Сергієвій постаті,

і враз обличчя її прояснюється.

Інна Йосипівна. Гаразд, побудьте. Молодці. Я от що думаю: ми зараз обговорюємо – ну, ви самі розумієте, випадок обурливий... То от непогано було б, якби хто-небудь із вас виступив. Від класу. Із засудженням цього огидного вчинку, котрий усіх нас приголомшив. Га? (Вдивляється в обличчя учнів, але не бачить на них підтримки.) Хто хоче сказати кілька слів? Сергію, ти? (Сергій збентежено відводить очі.) От і добре. За кілька хвилин я вийду й покличу тебе. Щоб, знаєш, по-комсомольському. Від колективу. Мовляв, не потрібні нам такі.

Сергій насуплюється, й Інна Йосипівна вловлює його стан.

(Посміхається.) Ну, не так різко, я розумію. Скажи, що от засуджуємо, і все. Гаразд? (Береться за ручку дверей. Обертається.) То я тебе покличу. (Заходить до вчительської.)

Лунає оглушливий шкільний дзвоник, котрий тут, на площадці,

звучить іще голосніше. Та ніхто не рухається.

Усі стоять, не насмілюючись поглянути одне на одного.

Дзвоник умовкає.

Слава. Оце так!

Алла (до Сергія). Ти що, скажеш?

Сергій, не підводячи голови, стенає плечима.

С л а в а. Е, старий, ти що?

ІО р а. Зовсім одуріла. Га, Серього?

Мовчить Сергій.

Алла (термосить його за плече). Ти що, язик проковтнув?

Сергій (болісно). Хлопці... У мене ж... (Ледь чутно.) Жодної четвірки.

Мовчання.

Слава. Так! Ор-ригінально!

А л л а. То ти що, через якусь паршиву четвірку...

Слава. Він же на медаль тягне. Як це ми забули!

Сергій. Але ж я з Валерою не згоден.

Ю р а. А з ким ти згоден, із Засєкою?

Заходить Ніна.

Слава. Чуєш, Ніно?

Н і н а. Я знаю. Я все чула... Я дзвонила Шурці Балабану.

С л а в а. Та що я, брехав би тобі?

Зітхає дівчина.

Н і н а. Ну чому, чому все так гидко? (До Сергія.) А ти, чистьоха, підеш зараз продавати товариша?

Сергій. Але ж я з ним не згоден.

Ніна. Таж виходить те саме, що й із Севкою, тільки тепер у ролі Засєки виступиш ти. Ти ж ним щойно обурювався. А яка між вами різниця? У нього теж жодної четвірки.

Ю р а. То й що, як ти не згоден! Це ж буде останньою краплиною. Адже все вже готово. Савелій лише сумнівається, а тут масні – голос народу. Виразник думок колективу.

Слав а. Ти Севці в очі не можеш дивитися? А Валері зможеш? Що ти соплі розпустив! Жодної четвірки. Плювала вона на тебе разом із твоїми п'ятірками!

Ю р а. Точно. Іди й скажи, що ти з Валерою не згоден. Тебе по голівці погладять і цукерку дадуть.

Н і н а. А ви знаєте, чому Ігор сьогодні не відповів Валері? Він же дужчий за Валеру, міг так дати. Он у поході вони побилися, то Інночка й досі не знає. А якби йому було потрібно, вона знала б уже давно.

Слава. Ну?

Н і н а. Тому що бійка взаємна.

Слава. Та яка там бійка! По разочку стукнули один одного.

Н і н а. Яка різниця! Адже тоді він Валерку стукнув у відповідь. Чому ж сьогодні не вдарив?

Слава. Ну?

Ніна. Та щоб провина більша Валерина була. Якби він відповів – ото й усе. А так...

Алла. Точно, Нін! Він іще осміхнувся гак. І на Інночку зразу... І хоч би що.

Юра. Атож, стерпів би він без свідків!

А л л а. Ну хлопці, Нін! Ви... Ви тепер зрозуміли? Це ж Валера за всіх нас ударив, га? (Погляд на Ніну.) А не за Ленку. Не тільки...

Ніна. Та годі вже!

Алла. За все, що було. Валера ж розумний. Він давно все розумів. А ми...

Відчиняються двері вчительської, і на порозі стає Інна Йосипівна.

Інна Йосипівна (награно, щоб чути було в учительській). О! Хлопці-дівчата! (Обертається до вчителів.) Все ж який у мене клас! Ви що, хочете щось сказати? (Знов озирається на колег, очікуючи відповіді.) Ну, я гадаю, можна. Хто? Ти, Серьожо? Заходь, ми тебе вислухаємо.

Поволі-поволі йде Сергій до дверей, оглядається на товаришів –

ті напружено дивляться на нього – і заходить до вчительської.

Двері за ним зачиняються.

І враз Юра зривається з місця й біжить геть.

Юра (уповільнюючи біг, через плече). Побіжу нашим дзвонити. Усьому класу! (Зникає.)

Стоять мовчки учні дев'ятого «а» класу.

                                                                  ДІЯ ДРУГА

                                                             КАРТИНА ТРЕТЯ

Знов учительська, куди слідом за Інною Йосипівною

і заходить Сергій. Засєка вже сидить на стільці коло шафи,

Литвин так і стоїть.

Сергій. Добрий день!

Савелій Григорович. Здрастуй, Серьожо! Хочеш щось сказати?

Інна Йосипівна. Сергій хоче, так би мовити, пролити світло на цю непринадну картину, а заразом... Ну, Сергію!

С е р г і й. Та я от... (Зустрічається очима з Литвином і відводить погляд.)

Гулеватий. Давай, хлопчинко! Проливай! А то ми вже тут змучились. (Спрямовує довірливий погляд свій на Зою Іванівну.) Горло промочити б... (Уловлює відсутність психологічного настрою, виправляється.) Водички б... (Наливає в стакан води з карафки. Пригублює, ставить стакан на місце.)

Інна Йосипівна. Серьожо!

Сергій. М-м-м... Важко говорити про товариша... Адже ми з Валерою давно вже вчимося, і завжди він був нормальним хлопцем. І цей вчинок... Він мені незрозумілий...

Інна Йосипівна (нетерпляче). Певна річ. А ти його схвалюєш?

С е р г і й. Ні, я цей вчинок не схвалюю.

Інна Йосипівна. Може, твої товариші по класу дивляться на все це інакше?

Сергій. Ні... Мої товариші по класу дивляться так само.

Савелій Григорович. Але все ж ти от, як товариш Литвина і Заєски, чим ти можеш це пояснити?

Гулеватий. От-от. Ти поясни. (Переможно обводить усіх поглядом.)

С е р г і й. Я не знаю... Але я не схвалюю. І мої товариші...

Розчиняються двері, вбігає Слава.

Слава. Чого ж ти брешеш? Ти ж усе знаєш! Він же все знає, Савелію Григоровичу!

Інна Йосипівна. Що? Що за нахабство?! Негайно забирайся звідси!

Слава. Він же бреше! Що ж ти, га? Що ж це ти робиш? Ти ж знаєш!

Інна Йосипівна. Вийди з учительської, я тобі кажу! Вони ж підслуховують! Де це ви навчилися?!

Слава (тицяє пальцем у Сергія). А де він навчився брехати? (До Засєки.) А оцей?

З а с є к а. Но-но! Ти тихше там!

Інна Йосипівна. Та скажіть же йому, Савелію Григоровичу! Звеліть йому...

Слава. Що звеліти? Рота заткнути?

Савелій Григорович. Тихше! Вгамуйся. Чого ти кричиш? Зараз ми тебе вислухаємо.

Інна Й о с и п і в н а. Та що його слухати! Адже він Литвинів дружок.

Слава. Такий же дружок, як і ви.

Інна Йосипівна. Ну, знаєте...

С л а в а. Як усі ми в класі. Дружки. Крім імені і прізвища, нічого не знаємо.

У двері заглядає Алла.

Савелій Григорович. О! Ще одна. Скільки вас там?

Слава. Зараз буде весь клас. Вистачить!

Алла несміливо прослизає у двері й зупиняється на порозі.

Інна Йосипівна. Який клас? Хто вас кликав?

Слава. Дев'ятий «а». А кликав... Певно, не ви кликали. І Засєка про збори не оголошував. Ми не горді. Самі прийшли.

Інна Йосипівна. По-моєму, час уже покласти край цьому самоправству.

С л а в а. А свобода зборів?

Інна Йосипівна. Але обирати місцем зборів учительську у вас поки що свободи немає.

С л а в а. А ми поруч. На площадці.

Інна Йосипівна ляскає себе долонями по стегнах: ну що ти робитимеш!

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Це вже цікаво.

Вражено спостерігають за тим, що коїться, Ніна Семенівна і Зоя Іванівна.

Савелій Григорович. Бачу, у нас назрівають серйозні події.

С л а в а. Я хочу сказати, Савелію Григоровичу, що Валера тут ні при чому.

Інна Йосипівна. Ну-ну! С л а в а. А винен у всьому Засєка.

Криво посміхається, не знаючи поки, що сказати, Засєка.

Алла біля дверей мовчки киває.

Зоя Іванівна. Ніч-чого не розумію.

Ніна Семенівна. Куди вже!

Інна Йосипівна. Не дивно!

Гулеватий. Бунт на кораблі.

Інна Йосипівна. Литвин б'ється, а винен Засєка.

Слава. Валера йому за підлість дав.

З а с є к а. Ти думай, що кажеш. А то щоб я тут кому не дав.

Слава. Тут не даси. Тут тобі невигідно.

Савелій Григорович. Облиште! (До Слави.) Він же ваш комсорг.

С л а в а. То й що! (Пауза.) А-а, який там комсорг!

Інна Йосипівна. З глузду з'їхали.

Савелій Григорович. Ви ж його самі обирали.

Слава. Та-ак, обирали. Обрали на свою голову. У четвертому класі. Головою піонерзагону.

Інна Йосипівна. У нього марення.

С л а в а. Та ні. А у п'ятому Інна Йосипівна до нас класним керівником прийшла.

Ніна Семенівна. До чого тут п'ятий клас?

Гулеватий (захоплено). Піонерія!

С л а в а. Та при тому, що з того часу і поїхало. Ігор одне та Ігор друге, Ігор туди та Ігор сюди. Ігор відмінник та Ігор спортсмен. І все Ігор. Ніби без нього світ западеться.

Інна Йосипівна. Слухай-но!..

Слава. Тут іще його матуся в батьківському комітеті.

Засєка. Ти, дурень!

Савелій Григорович. Ігор!

Ніна С е м е н і в н а. То що ти хочеш?..

С л а в а. А може, і не в тому справа. Тільки у п'ятому класі його обрали знов, у шостому теж. А тут і до комсомолу приймають.

Савелій Григорович. Ти помиляєшся. Кращий учень...

С л а в а. Ну то й що? Кращий учень. Що це за манера така...

Савелій Григорович (заспокійливо). Ну-ну.

Гулеватий (схоплюється). Та як ти смієш отак із старшими! (До вчителів.) Та як вони розмовляють! Розпустили їх усіх. Розумні дуже, а ми дурні. Кругом – гуманізм, а проте у всіх школах одне й те ж. Розпуста. Ми на них сил не шкодуємо. Країна їх учить безкоштовно. {Погляд на вчителів.) Як, між іншим, і у всьому соціалістичному таборі. А вони!.. Це тобі не Америка! Це гам у пику затопити нічого не варто. Серед білого дня кишки випустять – і байдуже. А в нас ти битися не смій. У нас – гуманізм. Я їх усіх би пряжкою по з-з-з... Спізнився на урок – пряжкою. Не вивчив вірша – тим же. Прогуляв – по тому ж місцю. Мій от теж такий.

Виказав себе Гулеватий власним монологом. Сидів би вже краще

та мовчав. Але пізно. Змінюється на очах вираз облич у вчителів.

Інна Йосипівна (раптова здогадка сяйнула їй). А ви, власне, хто?.. Батько? Просто батько?!

Гулеватий. Ну а хто ж! Батько. Так би мовити, родитель. А що, не можна, чи як?

Інна Йосипівна. Та... та як ви посміли! У нас – педрада. Надсерйозні проблеми. І... якісь сторонні. Савелію Григоровичу! Що ж це таке!

Гулеватий. Який же я сторонній, мамашо?

Інна Йосипівна. Та яка я вам мамаша?!

Г у л е в а т и й. Та як же воно так? Рідний батько приходить до школи, а його – в шию? Маю я право чи не маю? Посидіти тут, із вами? Подивитись, так би мовити, вочевидячки, що за люди виховують мого сина. І як виховують. Маю я повне право. Ви ж педагоги. Гуманісти! (Б'є себе в груди.) Я ж прийшов із вірою у вас!

Інна Йосипівна. Та закличте ж ви товариша до порядку, Савелію Григоровичу!

Гулеватий. До якого порядку! Я і сам закликати можу.

Інна Йосипівна. Та вгамуйте ж його!

Гулеватий. Чому «вгамуйте»? Я ж до вас прийшов. Добровільно! Поцікавитись. Адже у вас мій синок вчиться! І не можна, так? Що я, хуліган який? Чи напідпитку? Міг же випити – але ні! То що ж я, не можу посидіти з вами як з культурними людьми?

Савелій Григорович. Мені здається, вам тут справді не місце.

Гулеватий. Але ж хлопчина мій у вас учиться.

Ніна Семенівна. Ав якому класі ваш син?

Гулеватий. Якраз у дев'ятому. От, мабуть, із ними чи в паралельному.

Інна Йосипівна. Як ваше прізвище?

Гулеватий. Гулеватий.

Інна Йосипівна. Гулеватий? Щось я такого не знаю.

Гулеватий. Та яка різниця. Не у фамілії річ. Усі ми люди. Головне – хлопчина він у мене непоганий. От вроді цього. (Показує на Литвина.)

Інна Йосипівна. Не доведи Господи!

Савелій Григорович. Я теж такого щось не пригадую.

Зоя Іванівна. Та нема в нас такого учня.

Гулеватий (схоплюється). Як це – нема? Чому нема? Де моя дитина?

Савелій Григорович. Заждіть, товаришу Гулеватий. Не кричіть. Тут і так голова розколюється. Прізвище вашого хлопця – теж Гулеватий?

Гулеватий. Ображаєте.

Савелій Григорович. Та ні, ви мене не так зрозуміли. Можливо, у нього прізвище матері?

Гулеватий. Та ну! Буду я... Коротше, моє у нього прізвище. І син мій.

Савелій Григорович. Та вчиться ж він де?

Гулеватий. Як де? У вашій школі, у двадцять третій!

Розгубленість на обличчі Ніни Семенівни, здивовано дивиться Зоя

Іванівна, сміється Наталія Анатоліївна, обурена Інна Йосипівна.

Савелій Григорович. Але ж це двадцять восьма школа!

Г у л е в а т и й. Як – двадцять восьма? Не може бути!

Савелій Григорович. Двадцять восьма середня школа.

Гулеватий. Значить, немає у вас мого хлопчинки?

Інна Йосипівна. Ні, ні товаришу. Здається, все ясно?

Гулеватий. Та-ак... А я іду, дивлюсь – школа. Вроді двадцять третій номер. І згадав, що учиться в ній мій хлопчик. Я оцю цифру, ну, двадцять три, на щоденнику в нього бачив. На обкладинці. Дай, думаю, зайду. Поцікавлюсь.

Ніна С е м е н і в н а. То ви що ж, жодного разу за дев'ять років не були у синовій школі?

Гулеватий {обурено). Тобто як це? (Схоплюється, що обманювати надаремне.) А так, не був. Знаєте, робота все, трудовий процес, сім'я. Часу обмаль. У баньку не можу сходити. Фінську. Пивка попити.

І н її а И осиній н а. Ну гаразд, товаришу. Ви пробачте, у нас педрада.

Г у л с в а т и й. То мені, значить, що?..

Ніна Йосипівна. Так. Я гадаю, вам тут робити нема чого. Зайдіть краще у школу до сина.

Гулеватий. Та пізно вже. Може, я у вас посиджу? Я тихенько. Все ж цікаво.

Савелій Григорович. Так, товаришу Гулеватий. Прошу. У нас серйозна розмова...

Гулеватий {зітхає). Ну що ж... піду. (Іде до виходу. Обертається.) Я все ж зачекаю. За дверима. Чим закінчиться. (Виходить.)

Інна Йосипівна (стенає плечима). Оце так батечко! Чого від нього можна чекати? Як він сина виховує? Савелію Григоровичу, хлопці, мабуть, можуть іти?

С л а в а. Як це – іти? Я ж іще нічого не сказав.

Інна Йосипівна. Ти сказав достатньо.

Слава. Савелію Григоровичу!

Савелій Григорович. М-м-м...

Слава. Ну чому так завжди? Якщо Інна Йосипівна хоче слухати – вона дає висловитись, а не хоче – то мовчи.

Киває згідливо від дверей Алла.

Інна Йосипівна. Що за новина! Дурниця якась!

С л а в а. Я по суті, Савелію Григоровичу. От він... (показує на Сергія) міг проливати світло, а я – ні?

Інна Йосипівна. Ну все підслухували. Кожне слово.

Наталія Анатоліївна. Нехай скаже і він.

Зоя Іванівна. Я думаю, можна.

Пересмикує плечима Інна Йосипівна.

Савелій Григорович. Давай, тільки швидко.

С л а в а. А у восьмому класі, значить, його комсоргом.

Савелій Григорович. Але ж комсоргом ви його обирали.

Слава. Ми.

А л л а. З Інною Йосипівною.      ,

Інна Йосипівна. До чого тут Інна Йосипівна? Я – класний керівник...

С л а в а. А до того, що знаєте, як ми збори проводимо? Заходить Інна Йосипівна у клас і каже: «Увага! Сьогодні після уроків проведемо збори». Всі у відповідь: «У-у-у-у-у-у!». А вона: «Нічого-нічого, годинку посидите – нічого з вами не станеться».

Ніна Семенівна. Це вже зайві подробиці.

С л а в а. На останньому уроці Інна Йосипівна заходить у клас перед дзвоником і стоїть на дверях, щоб ніхто не втік. Хто меткіший – портфель за вікно, а тоді: «Я на хвилинку, я без портфеля», і тільки його бачили. А дехто сам у вікно стрибає. А то й взагалі останній урок спасує – це через збори.

Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Це із зборів Литвин тікав, коли його Варвара Степанівна помітила.

Слава. Звичайно. Тільки у вікно він же не один ліз. Так... Ну, а більшість усе ж сидять.

Інна Йосипівна. Більш дисципліновані.

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Ті, хто не встиг утекти.

Інна Йосипівна. У мене таке враження, Наталіє Анатоліївно, наче ви дістаєте задоволення від того, що тут відбувається.

Наталія Анатоліївна. Я просто вважаю, що мені, як молодому педагогові...

Інна Йосипівна. А ви злопам'ятні. До речі, Чекаль...

Наталія Анатоліївна (ніби по-своєму сприйняла це звертання до Слави). Так, Славо, ти ж не закінчив.

С л а в а. А самі збори проходять так. Інна Йосипівна оголошує: «Надійшла пропозиція відвідати зоопарк».

Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!

Слава. Постривай, так? (До всіх.) Це я так кажу, зоопарк. Для прикладу. Звідки надійшла від кого – невідомо. «Я думаю, ми всі цю пропозицію підтримуємо. Хто «за?» І всі піднімають руки. А деякі не піднімають. Але те нікого не цікавить, бо Інна Йосипівна каже: «Одноголосно».

Інна Йосипівна. Яка нісенітниця!

С л а в а. А то ще диспути у нас затіваються. У трьох чи чотирьох заготовлені конспекти, і за цими конспектами вони починають експромтом висловлювати свої думки. Потім Інна Йосипівна питає: «Хто хоче доповнити?» Доповнити ніхто не хоче. «У кого будуть запитання?» Запитань ні в кого немає. Відмічаються ті, хто виступав, відсутні і, так би мовити, громадяни задоволені розходяться по домівках.

Інна Йосипівна. Та як же... Савелію Григоровичу! Що за пародія! Карикатура якась. Стільки років... Ну просто... Учні з таким піднесенням... Ну, Чекаль!

Слава. Нічого не Чекаль. Ви хоч би коли-небудь поцікавились, про що ми хочемо поговорити.

Інна Йосипівна. А мені це і так відомо. У тебе лише біт-групи в голові. «Боні М», «Сікрет ефеа». Дякувати Богові, читати вмію. На парті твоїй отакими буквами вирізано. Та всі вони на цих групах просто схибилися. Що за музика! Може, ще про неї диспути проводити?

С л а в а. А чому б і ні?

Наталія Анатоліївна. А чому б і ні!

Інна Йосипівна. Бачу, мене тут навряд чи зрозуміють.

Наталія Анатоліївна. А я от провела із своїм класом кілька зустрічей. Ми їх назвали «Зустрічі з музикою».

Інна Йосипівна. З музикою!

Наталія Анатоліївна. Ми почали з біту, а думаємо дійти...

Інна Йосипівна. Побачимо, до чого ви дійдете! Вони, крім цих гітар, нічого слухати не захочугь.

Наталія Анатоліївна. Захочуть. Ми з ними домовились. Три зустрічі слухаємо музику на їх вибір, з їхніми поясненнями, а три – те, що виберу я, і уявіть – минулого тижня чудово слухали Баха.

Інна Йосипівна. Ну, Баха! Іще Баха не слухати. А от це... І що вони в ній знаходять?

Слава. Інно Йосипівно, пробачте, а коли ви востаннє були у філармонії?

Савелій Григорович. Чекаль!

Інна Йосипівна. А до чого тут це? Ну, була, може, з півроку...

С л а в а. І що тоді виконували?

Інна Йосипівна. Виконували... Якщо тебе це так цікавить, у мене програма збереглась.

Слава. Ага, ясно.

Інна Йосипівна. Що ж тобі ясно?

С л а в а. Як ви любите музику.

Савелій Григорович. Чекаль!

Інна Йосипівна. Чому ж, нехай говорить.

С л а в а. От і скажу, що вам на музику... Що є вона, що нема – усе одно.

Савелій Григорович робить жест, мовби хоче зупинити цю суперечку, але стримується.

Тому що любити музику – це ще розуміти і любов до музики інших.

Інна Йосипівна. Волоцюги її люблять усякі, хіпі!

Слава. Хіпі можуть любити Чайковського так само, як і ви.

Інна Йосипівна. Ну...

Слава. По-вашому, якщо я люблю біт, то з мене не виросте нормальна людина? Так я люблю і класику. І в музичній школі навчаюсь.

Інна Йосипівна. Це ми знаємо.

Зоя Іванівна. А я, пригадую, у школі страшенно любила бітлів. Звичайно, слухала музику і до них, у філармонію ходила, а от розуміти пісню, настрій навчилася з їхньою допомогою. А як їх тоді лаяли! І нічого. {Всміхається.) Учителька. Раніш і до джазу ставилися... відповідно. Саксофон буржуазним інструментом називали. А тепер хіба хто-небудь про це пам'ятає?

Савелій Григорович (до Слави.) А тобі що в «Боні М» подобається?

Слава. Мені? Теми, гармонії. А аранжування! А який бас! От пам'ятаєте у цій речі: бау-ба-ба-бау ба-а-а? На синкопах, га?

Савелій Григорович. Не пам'ятаю. Ти хоч пояснити можеш, а то запитаєш в іншого – тільки очі витріщить. (Змінивши голос.) «Кайфово,– каже,– чешуть чувачки».

Посмішка пробігає по обличчях учителів.

С л а в а. А потім, Інно Йосипівно, щоб так грати, теж треба вчитися. І дуже довго.

Інна Йосипівна. Гаразд, Чекаль, переконав. (Посміхається.) Я думаю, він нам більше не потрібен?