Текст книги "Драма в учительській"

Автор книги: Ярослав Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Слава. Добре. (Повертається.)

Алла. Як? А найголовніше?

Слава. Справді... Я ж іще не все сказав.

Інна Йосипівна. Що?

С л а в а. От дурень! Що ж це я?

За дверима на площадці чутно тупіт, гамір.

Ніна Семенівна. Це що там?

Всі прислухаються; Савелій Григорович ступає до дверей.

А л л а. Це наші. Наш клас.

Інна Йосипівна. Щось раніше такої заповзятості не помічалось.

Алла. То раніше.

У двері просувається голова Гулеватого.

Гулеватий. Ну що? Не вирішили ще? (Свариться пальцем на Засєку.) Ух ти мені! (З вибачливою посмішкою вклоняється Ніні Семенівні.) А то тут комсомолія хвилюється. Молодці. (Зникає.)

Слава. Савелію Григоровичу, я ж не сказав про комсорга.

Інна Йосипівна. Якого ви самі обирали.

Алла (набирається духу). Так. Обирали. Знаєте як?

Слава. От-от.

А л л а. Ми ж хотіли комсоргом його обрати. (Показує на Сергія.)

Слава. Ага. Теж відмінник. Стінгазету робив.

А л л а. А Інна Йосипівна сказала: «Діти, я думаю, найбільш заслуговує бути комсоргом Ігор Засєка». І всі проголосували.

Слава. Аякже!

А л л а. І сьогодні було б точнісінько так само, як би не Валера.

Інна Йосипівна. Авжеж, Валера відзначився.

Алла. Відзначився. Тому що лише зараз за дверима ми замислились: хто ж у нас комсорг?

С л а в а. От чому все – кращий учень та кращий учень. А яка людина, що вона робить – то байдуже. Головне – добре вчитися. Раз добре вчишся – усе гаразд. Ніхто тебе більше ні про що не питає, претензій до тебе ніяких нема.

Наталія Анатоліївна. А він має слушність.

Інна Йосипівна. Та вже куди там!

С л а в а. У мене батьки теж такі. Приведу когось із приятелів додому, а вони зразу: «А як він учиться?» Що таке? Невже це найголовніше? Чому не запитають, який він друг або, наприклад, чи любить він квіточки? Що він гарного зробив? Але ж ні – як вчиться, і все. А я нещодавно материн атестат знайшов. Дві трієчки – будь ласка. І нічого. Головний інженер. На Дошці пошани.

Інна Йосипівна. Треба було комсоргом обрати Чуприну.

Ніна Семенівна сміється, Зоя Іванівна всміхається: важко навіть уявити таке.

С л а в а. А що! Він може, і вчиться погано, бо вічно в його домі друзі товчуться. Зате його ж і люблять у класі.

Інна Йосипівна. Ну гаразд, цю свою «похвалу глупоті» висловиш в іншому місці. Можеш трактат написати.

Слава. Навіщо в іншому? Тут теж добре.

Савелій Григорович. Так, з'ясували, що вчитися ні до чого...

С л а в а. До чого. Тільки треба й людиною бути.

Інна Йосипівна. А Засєка, виходить...

Алла. Виходить. Ми от, поки ви тут обговорювали, і самі дещо прикинули, і з'ясувалося...

Слава. Досить цікаві подробиці.

Інна Йосипівна. Ну-ну.

С л а в а. Це все пусте, що він стільки років був, так би мовити, біля керма. Не його, так он Сергія чи Юру обрали б, чи ще кого. Тут проблеми немає.

Інна Йосипівна. Ав чому ж проблема?

Слава хоче відповісти, та його перериває Алла.

А л л а. У тому, що обирали не ту людину. Комсорг – це все-таки... комсорг. Ви не звертали увагу на те, як він тримається, як він із хлопцями розмовляє? А коли хто на уроці затинається – з якою він посмішечкою дивиться. Спостерігає. Як він ручку так недбало піднімає, знаєте: «Якщо вам так уже необхідно, я можу пояснити, а мені байдуже». І пояснює, доповнює... А ці п'ятірки з читання...

С л а в а. Це ж здуріти можна!

Савелій Григорович. Які п'ятірки?

Алла. Інна Йосипівна дуже часто на літературі влаштовує художнє читання. І без Ігоря воно обійтись не може.

Ніна Семенівна. Хто «воно»?

А л л а. Та читання ж це. І от щоразу він вражає нас своїм надвиразним читанням, а наприкінець уроку одержує п'ятірку.

Інна Йосипівна. Ну то й що?

Слава. Смішно це просто. Ви не помітили заворушень у масах під час отаких... вистав?

Савелій Григорович. Славо!

С л а в а. То це ж ми з його п'ятірок сміємося. Ну, запитайте його зайвий раз. Він же і так усе знає. Навіщо ж?..

Інна Йосипівна. Знаєш, любий мій! Коли ти будеш учителем, робитимеш, як вважаєш найдоцільнішим. А мені ти, прошу, не вказуй.

С л а в а. А я і не вказую. Я... відхиляю завісу.

Протягом цієї розмови Засєка починає нервувати.

Алла. Стривай. (До Інни Йосипівни.) Пам'ятаєте, ви одинадцять двійок поставили з мови за домашнє завдання?

Інна Йосипівна. Пам'ятаю.

А л л а. За день до того ви його на дошці вже на перерві записали, а черговий витер. Хто бачив, хто не бачив... І, відповідно, хто не бачив – той не виконав.

С л а в а. А двійок мало бути чотирнадцять. От у нього. (Показує на Засєку.) У Шурки Балабана і у Короткової. Але ви, не доходячи до парти, де сидів Засєка, побачили, що завдання в нього немає, і повернули назад, а чотири останні парти третього ряду не перевірили.

Інна Йосипівна. Щось, певно, завадило мені.

Алла. Нічого не завадило. Тоді ми думали – повезло тим трьом. А їх от він прикрив.

Інна Йосипівна. Це все твої пусті здогади. Диви, яка прониклива.

А л л а. Це я проникливою півгодини тому стала.

Савелій Григорович. Справді, Алло. Мені здається, ви тут несправедливі.

З а с є к а. Та не слухайте її. Це вона все через Литвина. Вона ж за ним бігає!

Наталія Анатоліївна. Ти диви!

Зоя Іванівна. Ну, знаєте!

Савелій Григорович. Навіщо ж так?

Литвин. Мало я тобі врізав.

З а с є к а. А ти зараз спробуй! (Ступає до нього.)

Литвин ступає назустріч.

Інна Йосипівна. Перестаньте! Савелію Григоровичу!

Савелій Григорович. Припиніть негайно, а то... Припиніть! (Розводить їх.)

Інна Йосипівна. В учительській!

Алла стоїть, уткнувшись ротом у кулак,

і поступово погляди присутніх зупиняються на ній. Мовчання.

Слава. Алко!

Алла (поступово). Так. (Пауза.) То й що? Зате я певна, що він хоч про це патякати не буде. (На Засєку.) Як цей... цей!..

С л а в а. Я розкажу.

Ніна. Сємснівна. Знов якийсь випадок!

Слава. Так, випадок із Коротковою.

Литвин. Кінчай.

Зоя Іванівна. Сьогодні її вже не раз згадували.

Слава. Так. (Мнеться.) Взагалі, ніякого секрету тут немає, я думаю...

Литвин. Слухай, кінчай!

С л а в а. Ні, ти вже зажди.

Інна Йосипівна. Вечір спогадів.

Слава. Можна розказати. Адже ми люди дорослі.

Інна Йосипівна (іронічно). Авжеж!

С л а в а. Та й усі про це знають. Подобається Коротковій Засєка. А вона подобається іншому хлопцеві з нашого класу. І Засєка про це теж знає.

Інна Йосипівна. Суцільна любов. Мов у кіно.

Наталія Анатоліївна. Заждіть, Інно Йосипівно! Знаєте...

Інна Йосипівна. Знаю.

С л а в а. То я докажу. Я так розумію: якщо тобі дівчина не подобається, то сиди собі і мовчи в ганчірочку.

Інна Йосипівна. А вирази!

С л а в а. А якщо подобається – тим паче. То що ж робить наш Ігорок? Він навмисно при цьому хлопцеві з нашого класу починає розповідати досить цікаві подробиці про свої стосунки із тою...

Засєка. Брехня!

Ніна Семенівна. Жах!

Інна Йосипівна. Ігор? Ніколи не повірю.

С л а в а. Не прямо, а так, натяками. Спершу.

З а с є к а. Це брехня!

Інна Йосипівна. Серьожо, і ти це підтвердиш?

Сергій (ледь киває. Тихо.) Так.

Пауза.

Савелій Григорович. Та-ак...

Зоя Іванівна. Неймовірно.

Інна Йосипівна (пригнічено). У нашому класі...

С л а в а. І от тоді цей хлопець, коли побачив, що Короткова ще й чергує за Заеєку коло вогнища, не витримав...

Савелій Григорович. Досить, Славо. Можеш не продовжувати. Ясно.

Наталія Анатоліївна. Куди вже ясніше.

Зоя Іванівна. Неймовірно.

Слава. Але це ще не все.

Інна Йосипівна. Може, досить?

Слава. Ще одне. Півхвилини.

Н а т а л і я Анатоліївна. Нехай уже говорить.

Савелій Григорович. Кажи, Славо.

Слава. Коли Севку Олексюка виключали, Засєка ж знав, що той не винен.

Савелій Григорович. Як це – не винен?

Зоя Іванівна. Не винен?

Інна Йосипівна. Знайшли ангела! Олексюка!

Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Це той, що гроші відбирав?

С л а в а. Та не відбирав він гроші. У тому-то й річ. І Засєка про це знав.

З а с є к а. Ні.

Сергій (неголосно). Знав.

Наструнчується і враз опадає Ігор Засєка.

Ти мені ще сам казав, що Інночка хоче його ні за що зі школи погнати.

Ніна Семенівна. Яка Інночка?

Інна Й о с и п і в н а. Я? Ні за що?

Слава {Сергієві). Що ж ти нам тоді про це не сказав?

Сергій стенає плечима.

Савелій Григорович. Щось я не зовсім розумію...

Інна Йосипівна. Таж його бачили в компанії.

С л а в а. В компанії, яка стояла за тридцять метрів. А він нічого й не знав.

Савелій Григорович. Це точно, Славо?

С л а в а. Та слово честі!

Савелій Григорович. Як же це, Інно Йосипівно?

Інна Йосипівна. Я... не знаю... Мене дезінформували.

Савелій Григорович. Але чому ж ви не розібрались?

Інна Йосипівна. Я намагалась. От були збори... І ми вирішили...

С л а в а. А, що там ви вирішували! От чому він мовчав? (Киває на Засєку.)

Засєка. Я? Знову я? Що я! Що ви всі – Засєка та Засєка! Знайшли верблюда! А самі ви!.. Зараз воно добре – всі проти мене, такі всі чистенькі, біленькі, порядненькі всі, незаплямовані! А вас що, на зборах не було? Де ви тоді були? Чи я вам рота затикав? Я один, а вас... {До Слави.) А ти! Чого це ти зараз так розходився? Ти ж поруч сидів, через парту! Чому ж ти мовчав? Чи голос у тебе пропав? Чи оглух тимчасово? Отоді ви не виступали. Нема чого з мене негідника робити. Усі ви такі! Тоді на Олексюка все валили, а сьогодні на мене? Пішли ви!.. {Вибігає з учительської.)

Інна Йосипівна {по паузі). Все це так несподівано... Як грім з ясного неба.

Зоя Іванівна. Просто дивовижно.

Ніна Семенівна. Ніколи б не подумала.

Савелій Григорович. Такий клас. Що ж ви, га?

Стоять мовчки Алла, Слава, Сергій, Валера.

Ідіть, мабуть. Ми тут іще... {Оглядається на своїх колег)

А л л а. А як же з Валерою?

Савелій Григорович. З Валерою? Ну, заждіть трохи.

Учні виходять.

От вам і проблема.

Інна Йосипівна {говорить машинально, очевидно, не те, що думає). Бійка в школі, на очах у всього класу...

Зоя Іванівна. Але ж тепер ми знаємо, що не все так однозначно.

Інна Йосипівна. Дев'ятий клас. Такий важкий вік. Стільки проблем.

Ніна Семенівна. Не знаю, що й казати. І той неправий і цей, виходить, теж неправий. Але битися!

Савелій Григорович. А от Засєку ми, здається, недогляділи.

Зоя Іванівна. І не тільки Засєку.

Савелій Григорович. І не тільки. Я от, знаєте, про що думав? Якби вони більше відчували нашу підтримку, розуміння...

Наталія Анатоліївна. Ми наперед певні у своїй вищості.

Савелій Григорович. І звикли як? А, що вони знають? Що вони розуміють?!

Прочиняються двері, в них просовується Гулеватий.

Гулеватий. Я вибачаюсь. Мені от що спало на думку.

Інна Йосипівна {іронічно). Цікаво!

Гулеватий. Хлопчинка мій баламутом росте. Мамці не допомагає. Вже додому п'яним приходив. Учиться, правда, добре. Двійок у чверті немає. Одна, правда, була.

Інна Йосипівна. Скажіть-но! Майже відмінник!

Гулеватий. Ая дивлюсь – у вас хлопці такі хороші. І педагогічний колектив... То от, вирішив я свого хлопчинку до вас у школу перевести.

Савелій Григорович. Е-е-е...

Інна Йосипівна. Ото щастя!

Гулеватий. Правда? То я його зараз і приведу.

Савелій Григорович. Стривайте! Це ж не вирішується так зразу. Давайте ми з вами днями зустрінемось, про все поговоримо. Це серйозне питання...

Гулеватий. Так, це правильно. Я прийду. (Зачиняє за собою двері, але знов прочиняє.) Вибачаюсь. Тільки я ще не йду. Побуду. (Зникає.)

Інна Йосипівна. Вирішив ощасливити. (Повертаючись до перерваної появою Гулеватого розмови.) А оці їхні під'їзди, бринькання, а цей жаргон – неможливо ж слухати. Ці стосунки між хлопцями і дівчатами...

Н а т а л і я Анатоліївна. Щось у вас надто вже похмура картина вимальовується. Пам'ятаю, і ми у дев'ятому класі...

Інна Йосипівна. Ці спогади можете залишити при собі. Все, що ви скажете, я знаю наперед. Не перший рік у школі.

Наталія Анатоліївна. Саме оце мене й дивує.

Інна Йосипівна. Що я не перший рік у школі?

Наталія А н а т о л і ї в н а. Ні. Що ви двадцять чотири роки тут працюєте, а ледь заходить мова... Та взагалі – про що б не зайшла мова, крім навчання, як ви робите великі очі.

Інна Йосипівна. Я вас чудово розумію. Вам хочеться мене образити, принизити. Не розумію тільки – за що.

Наталія Анатоліївна. Аж ніяк не хочеться. «Принизити». Нісенітниця. Мені хочеться, щоб усі учні вашого дев'ятого класу стали людьми.

Інна Йосипівна. Це вже моя турбота.

Наталія Анатоліївна. На жаль.

Інна Йосипівна. Знову!

Наталія Анатоліївна. Тому що турбота ця досить дивна. Нікчемна. Ганебна.

Ніна Семенівна. Нагашко!

Наталія Анатоліївна. Саме так. Тільки ми боїмося назвати виховний метод Інни Йосипівни своїм словом. А виховувати таким чином Засєку – не ганебно? А Литвина? В них ви намагалися коли-небудь розібратися? А зрозуміти їх?

Інна Йосипівна. Теж мені – шкільна драма. Не зрозуміли Литвина!

Наталія Анатоліївна. Так, шкільна драма. Тільки ви не зрозуміли не лише Литвина, а жодного учня з дев'ятого класу. Жодного. Хороший, чудовий клас! Спокійний. Тихий. Непомітний. Зате зручно. Нема проблем. Ви, дітки, тільки ні про що не думайте – за вас думаю я. А вони? Де ж вони? Ким вони виростуть? Вони байдуже дивились, як топлять їхнього товариша, але жоден не замислився: чому? За них усе вирішили. А що? Що клас із таким учнем був би вже не зразковим. І що? Допомогти? Навіщо? Краще виключити. Нехай він і далі відбирає гроші і вештається з компаніями, але вже в іншій школі. На здоров'я. Адже ви з Олсксюком навіть не поговорили. Вас дезінформували. Але ж ви педагог, а не збирач чуток. Один щось ніби утямив, то й з ним було б те саме, якби не випадковість. Хоча... Може, й не випадковість. Не могло ж це тривати довіку.

Інна Йосипівна. То що ж це – виходить, я винна? У тому, що думала про них, хотіла якнайкраще...

Зоя Іванівна. У тому, що наступного року ви випустите тридцять чотири байдужі й глухі людини.

Інна Й о с и п і в н а. Я?

Зоя Іванівна. Так. Було б кілька медалістів, майже не було б трієчників... От до чого ми готуємо нашого випускника?

Ніна Семенівна. Тобто?

Зоя І в а н і в н а. До конкурсу атестатів, до вступу у вуз – так? Ми потім кажемо: «З минулорічного випуску поступило двадцять учнів», «У Раїси Карпівни всі, хто вступав, отримали з математики п'ятірки». А чому не говоримо про тих, хто став хорошою і доброю людиною?

Ніна Семенівна (підводиться). Я згодна. Он у нас на Дошці пошани Володя Нещока, а мені ось його бабуся дзвонила. Плаче. Володя їй за все життя ласкавого слова не мовив.

Стук у двері. Голос Юри: «Тихше, тихше, ви!».

Затим Юра заглядає до вчительської.

Ю р а. Савелію Григоровичу, пробачте. Тут наш клас... Ми хотіли б збори провести. З вами. Зараз.

Савелій Григорович. Лише зі мною?

Ю.р а. Ні, чому ж. Запрошуються всі охочі.

Інна Йосипівна. І скільки ж вас зібралося?

Юра. Тридцять три.

Інна Йосипівна. Цікаво. У школі сьогодні було тридцятеро, після уроків лишилося двадцять два, а тепер уже тридцять три?

Ю р а. А що? Нормально! То як, Савелію Григоровичу?

Савелій Григорович. Зараз, Юро. Заждіть дві хвилини.

Двері за хлопцем зачиняються.

Інна Йосипівн а. То що ж ми все-таки вирішимо з Литвином? Сидимо півтори години...

Наталія Анатоліївна. Вирішимо? Здається, все вже вирішено. От вони вирішили.

Савелій Григорович. Дозвольте мені висловити деякі думки? (Повільно.) Сумні думки... Я коротко. Є таке поняття – підбурювання. Так от ви, Інно Йосипівно, всі ці роки підбурювали...

Інна Йосипівна. Я-а?

Савелій Григорович. Підбурювали клас проти Засєки. Ви поступово й непомітно протиставляли його класові. Та знайшлась людина, котра вловила це, скоріше навіть підсвідомо. І відреагувала. Це – Литвин. Треба мати загострене сприйняття, щоб звести у цій історії кінці з кінцями. Але хлопчина розібрався майже в усьому. Першим у класі.

Ніна Семенівна. Він, певно, буде психологом.

Інна Йосипівна. Психологом-рецидивістом.

Савелій Григорович. Однак і він не зрозумів усього. Він спрямував свій гнів на Засєку, але ж винні ви. І поки ще не зовсім пізно...

Інна Йосипівна. Я – я двадцять чотири роки... (Схлипує.) Двадцять ч-чотири...

Савелій Григорович. Ну... Інно Йосипівно... Перестаньте (бере вчасно простягнутий Ніною Семенівною стакан). Ось, випийте...

Інна Йосипівна потроху опановує себе.

Якось це все... (Перехоплює на собі погляди Зої Іванівни й Наталії Анатоліївни.) Власне, я гадаю, розмову ще не закінчено?

Зоя Іванівна. Скоріш за все.

Наталія Анатоліївна. Ще б пак!

Савелій Григорович. А тепер... Вони стільки чекали. (До Інни Йосипівни.) Певно, варто провести збори?

Інна Йосипівна (важко). Зараз? Я прошу вас...

Савелій Григорович. Ходім у клас, Інно Йосипівно.

Зоя Іванівна. А мені можна з вами?

Савелій Григорович. Я гадаю... Ви теж ідете, Ніно Семенівно?

Ніна Семенівна. Так. Ось лиш додому подзвоню. (Підходить до телефону й набирає номер.)

Савелій Григорович (до Наталії Анатоліївни). А ви?

Наталія Анатоліївна. І я. Мені як молодому педагогові це,певно, корисно.

Савелій Григорович (мить дивиться на неї). Я з вами згоден.

Погляди присутніх поступово звертаються на Інну Йосипівну —

вона сидить за столом напружена. Довго, важко підводиться.

Йде до дверей. Обернулась.

Інна Йосипівна (твердо). Ходімо, товариші. (Виходить.)

За нею йдуть усі.

Кінець