Текст книги "Драма в учительській"
Автор книги: Ярослав Стельмах
Жанр:
Драматургия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Ярослав Стельмах
ДРАМА В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ
П’єса на дві дії
ДІЙОВІ ОСОБИ :
Інна Йосипівна
Ніна Семенівна
Наталія Анатоліївна – вчителі
Зоя Іванівна
Савелій Григорович – директор школи
Валерій Литвин
Ігор Засєка
Слава Чекаль
Юра Романюк – учні дев’ятого класу
Сергій
Алла
Ніна
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Учительська середньої школи. Кілька столів, стільців, вішалка, дві шафи, поруч приставлено до стіни згорнуті в рури карти. На одному столі – стосик зошитів, на другому – якісь папери.
На стіні – портрет Леніна.
Праворуч за столом перевіряє зошити Зоя Іванівна.
Ліворуч, обличчям до глядача, боком до свого столу сидить Ніна Семенівна; спиною до колег стоїть перед дзеркалом і фарбує вії Н а т а л і я Анатоліївна.
Наталія Анатоліївна. Ая йому: «Коли так, можете мене забути. І мій телефон також».
Ніна Семенівна. Так і сказала?
Наталія Анатоліївна (неуважливо). Умгу. (Наспівує. ) «Быть может, ты забы-ыла мой номер...» Так і сказала.
Ніна Семенівна. А він?
Наталія Анатоліївна. Дзвонив кілька разів, а я клала трубку.
У цей час Зоя Іванівна гмукає собі під ніс,
і подруги обертаються, щоб пересвідчитись – чи, бува,
не їхня розмова викликала таку реакцію.
Ні, не їхня, і жінки заспокоюються.
Ніна Семенівна. Ну? І все? Остаточно?
Наталія Анатоліївна. Не знаю ще. Може, й ні.
Ніна Семенівна. Ох, Наташко!
Лунає оглушливий шкільний дзвінок, і всі три жінки, як за командою,
затуляють вуха. Ніна Семенівна робить це автоматично й незворушно.
Наталія Анатоліївна кривиться.
Дзвінок умовкає.
Наталія Анатоліївна. Господи, півроку вже тут працюю, а ніяк не звикну.
Ніна Семенівна. І скільки можна просити щось придумати! Ну навіщо й після уроків людей дратувати! Децибелів двісті, мабуть, не менше.
Знову гмукає Зоя Іванівна і рішуче черкає щось у зошиті.
Наталія Анатоліївна знову дивиться у дзеркало,
Ніна Семенівна підводиться, ступає два кроки до подруги
й з приємністю оглядає ззаду її фігурку.
Наталія Анатоліївна. Побіжу в універмаг. Кажуть, викинули курточки югославські. Замшеві. По вісімдесят керебе. А! Все одно мого розміру не буде. (Закриває сумочку й прямує до дверей.) Щасливо, дівчата!
Ніна Семенівна. Бувай!
Зоя Іванівна, не підводячи голови, мовчки махає рукою.
Але тут до вчительської заходить розгнівана Інна Йосипівна,
ледь не силою штовхаючи перед собою Литвина.
Він засмучений. Навіть дуже.
Інна Йосипівна (обертається у дверях. Тоном наказу). Ігоре! Ігоре! (Підштовхує Литвина) Заходь, заходь, убоїще!
Услід за ними з'являється і Ігор Засєка. Теж не в кращому гуморі, але тримається більш упевнено. А взагалі ситуація напружена і неприємна.
Інна Йосипівна (до всіх). Ось, полюбуйтесь!
Зоя Іванівна. Литвин?
Інна Йосипівна. Литвин, Литвин. А хто ж! Литвин!
Наталія Анатоліївна, перебігаючи очима з хлопців на Інну Йосипівну,
бочком хоче прослизнути до виходу.
Інна Йосипівна. Наталіє Анатоліївно!
Наталія Анатоліївна (не припиняючи поступу до мети). Так?
Інна Йосипівна. Мені здається, вам як молодому педагогові варто заглибитись у суть справи й розібратися, звідки йдуть корені оцього... (гострий погляд на Литвина) литвинізму.
Наталія А н а т о л і ї в н а. А що, необхідно заглибитись саме зараз?
Інна Йосипівна. У кожному разі, я так вважаю.
Наталія Анатоліївна (зиркає на ручний годинник). Але ж...
Інна Йосипівна. Тим паче, що й у вас є класне керівництво, а інтереси виховання дітей вимагають... До того ж від такого явища... (той самий погляд на Литвина) ніхто не застрахований.
Наталія Анатоліївна знічено йде назад і сідає за стіл.
Щоб показати свою незалежність, зразу виймає із сумочки дзеркальце.
Черга доходить і до помади, але Інна Йосипівна не витримує.
Інна Йосипівна. Наталіє Анатоліївно!
Наталія Анатоліївна (пристукує олівчиком помади по столу. З викликом). Що?
Інна Йосипівна (стримується при учнях). Савелій Григорович є?
Ніна Семенівна. Був щойно.
Інна Йосипівна. Я піду його покличу, а ви поки що... (Показує на Литвина.)
Литвин. Ага. Зв'яжіть його, зв'яжіть.
Інна Йосипівна розводить руками – мовляв, чого від нього ще чекати. Виходить.
Ніна Семенівна. Ну, Литвин, що ти вже накоїв? Знов у вікна лазив?
Литвин дивиться перед собою.
(До Засєки.) Що там у вас трапилось, Ігоре?
Той тільки стенає плечима – не хочеться йому нічого пояснювати.
Нервово постукує долонею по столу Наталія Анатоліївна (даремно її затримали. Сиди тут). У двері просувається голова.
Юра відмахується: одчепись.
Юра (голосним шепотом). Валеро! Валеро!
Литвин обертається на шепіт, але Юра вже зник.
Заходить Інна Йосипівна.
Інна Йосипівна (Юрі за двері). Іди, йди. Нема чого тут тобі робити. (До всіх.) Зараз Савелій Григорович звільниться і прийде. (Пильно дивиться на Литвина, обходить його півколом.) Ну, Литвин, як же ти дійшов до такого життя, га? Як докотився? (До Засєки.) Сідай, Ігоре.
Засєка не сідає, а одступає трохи до шафи.
(До Литвина.) Як же ти думаєш жити? Що з тебе вийде – ти замислювався коли-небудь?
Литвин так само дивиться в одну точку.
Ніна Семенівна. Та в чому ж справа? Скажіть уже.
Інна Йосипівна. А от нам зараз Литвин скаже. Ну, Литвин, ми слухаємо тебе. Розкажи нам, Литвин...
Литвин.Розкажи, розкажи мені, поле: Чого рідко ростуть колосочки?..
Інна Йосипівна (ляскає рукою по столу). Це не урок літератури! Ко-ло-со-чок! Во-лошка в житі! Ти краще розкажи мені, ось учителям, де ти виховувався, де ти навчився цього бандитизму?
Зоя Іванівна. Та, зрештою, що ж скоїлося?
Рвучко заходить Савелій Григорович.
Савелій Григорович. Добридень, товариші, ще раз. Що, всі вже розійшлися?
Наталія Анатоліївна {не дуже голосно). А кому хочеться до ночі тут сидіти?
Савелій Григорович. Хто хоче піти – будь ласка, товариші.
Наталія Анатоліївн а. Та ні. Нам, молодим педагогам, це дуже корисно.
Савелій Григорович. Яз вами згоден.
Наталія А н а т о л і ї в н а. Не зі мною, а з Інною Йосипівною. (Підкреслено вклоняється Інні Йосипівні.)
Інна Йосипівна (не хоче помічати іронії). Ми от зібралися, Савелію Григоровичу... Я привела Литвина, тому що... тому що... (Раптом схлипує.)
Загальне сум'яття. Наталія Анатоліївна здивовано дивиться на
вчительку, Ніна Семенівна квапиться із склянкою води, Зоя Іванівна
підводиться із зошитом у руках; Литвин недовірливо косує на Інну Йосипівну, Савелій Григорович намагається її заспокоїти.
Савелій Григорович. Ну, Інно Йосипівно... Ну що ви? Якось... Ось... {Береу Ніни Семенівни склянку.) Ковтніть.
Інна Йосипівна (одводить простягнуту руку, заспокоюється). Коротше, гак, Савелію Григоровичу... Пробачте... Сьогодні після уроків я проводила комсомольські збори у дев'ятому... У своєму класі. Було поставлено питання і про переобрання комсорга. Учні запропонували залишити комсоргом Ігоря Засєку...
Тут Литвин голосно гмукає. Всі повертаються до нього, а Інна Йосипівна із притиском веде далі.
Запропонували залишити, і цілком заслужено, Ігоря Засєку, коли раптом Литвин скочив зі свого місця і... (Голос її зривається, але вчителька опановує себе) І вдарив Ігоря в обличчя. Рукою.
Усі вражено дивляться на Литвина, але він стоїть так,
немов його це аж ніяк не обходить.
Савелій Григорович (підходить до Засєки). Дуже вдарив?
З а с є к а (недбало махає рукою). Та-а!
Савелій Григорович (із якоюсь навіть цікавістю, проте висловимося точніше – цікавістю презирливою, вивчає якусь мить Литвина). Та-ак...
Інна Йосипівна. Хіба справа у тому, як ударив? Ударив! В обличчя!
Савелій Григорович. І за що ж ти його? Вершителю доль!
Литвин. Він знає за що.
Савелій Григорович. То й нам розкажи.
Інна Йосипівна. За це й п'ятнадцять діб можна дістати.
Л и т в и н. Ви краще свого Засєку на п'ятнадцять діб. Більше користі буде.
Інна Йосипівна. Що значить «свого»? (Каже усім, мовби шукаючи підтримки.) Активіст. Відмінник. Був головою піонерського загону. Позаторік став комсоргом. У художній самодіяльності... (Підходить до Засєки, бере його за руку вище ліктя.) Та, зрештою, всі ви знаєте Ігоря. А на олімпіаді, ось нещодавно, він здобув друге місце. (До Литвина.) А ти... ти...
Л и т в и н. А я не здобув.
Савелій Григорович (до Засєки). Може, ти, Ігоре, поясниш?
Засєка махає рукою: що там пояснювати!
Не можемо ж ми сидіти цілий день і питати: «Що ти, Литвин, скажеш, а що ти, Засєка?» Скажіть уже хоч що-небудь. (Звертається скоріше до Засєки.) Не мовчіть.
Засєка. Ну, йшли збори. Висунули мою кандидатуру. Інна Йосипівна говорить: «Скажи кілька слів». Я підвівся, подякував за довір'я, і тут Литвин підскочив і... Якось збоку підскочив. Я й не помітив.
Інна Йосипівна. Скажу прямо, я не можу цього не сказати, вчинок Литвина – закономірне продовження, гідний, чи що, вінець обраної ним лінії поведінки. Мене вже давно тривожить цей хлопець, цей юнак, і я хочу просити вас, Савелію Григоровичу, та й моїх колег допомогти мені.
Савелій Григорович. Звичайно... Але ж ви досвідчений педагог. Я... ми вам повністю довіряємо.
Інна Йосипівна. І все ж бувають, на жаль, випадки, коли один учитель безсилий, коли всі його поривання натрапляють на камінну стіну, небажання зрозуміти, піти назустріч. Боляче, але є такі учні.
Савелій Григорович. Так, я розумію. От минулого року цей випадок із Севою Олексюком. Ви тоді в нас ще не працювали, Наталіє Анатоліївно... Дуже неприємний. Такий ніби непоганий хлопець і... Довелося йому піти з школи.
Литвин різко повертає голову, пориваючись щось сказати, але не встигає.
Наталія Анатоліївна. Ав якому класі він учився?
Інна Йосипівна. У мене. У восьмому «а».
Наталія Анатоліївна. А-а-а...
Інна Йосипівна. Ваша іронія недоречна.
Савелій Григорович. Що ви, Інно Йосипівно! Яка іронія? Ви просто схвильовані.
Наталія Анатоліївна. Що ж ви пропонуєте, Інно Йосипівно?
Інна Й о с и п і в н а. Я пропоную спершу вислухати мене, а вже потім вирішувати щось певне.
Савелій Григорович. Так-так, будь ласка. Ми вас слухаємо.
Інна Йосипівна. Так от, я не перший рік приглядаюсь до Литвина і давно звернула увагу на те, який складний і суперечливий у нього характер. Справді, хлопець він не дуже товариський, навіть потайний, але ці, можна сказати, нейтральні риси з успіхом заступає дещо показовіше. Передусім – поведінка. Часом на уроках він стає нестримно балакучим, заважає товаришам, учителя не слухає, надмірно пожвавлений, кидає репліки. Звичайно, це виводить із рівноваги та й просто заважає. Ще торік учитель фізкультури одібрав у нього в поході пляшку вина – теж цікава деталь. А на запитання: навіщо вона йому, із сміхом відповів, що купив батькові у подарунок. Брехня, звичайно. Курить. Потім – оце лазіння через вікно, коли був помічений Варварою Степанівною, і, нарешті, останній обурливий, та просто бандитський вчинок.
Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. А як він учиться?
Інна Йосипівна. Учиться непогано, але, певна річ, і не блискуче. В нього трійки з... З яких предметів у тебе трійки, Литвин?
Л и т в и н. З астрономії.
Інна Йосипівна. З ас... Ну от! Ви ж іще не проходите астрономії! (До всіх.) Зухвалий.
Савелій Григорович. Ти, Литвин, облиш свої вибрики. Це тобі не двір, і ми не твої дружки. Інна Йосипівна двадцять чотири роки працює в школі. Хоч це ти поважав би.
Зоя Іванівна. І вистачає ж нахабства.
Інна Йосипівна. Та що йому мої двадцять чотири роки! Мені на нього майже всі вчителі скаржаться.
Відчиняються двері, до вчительської заходить громадянин у костюмі, краватці. Тримається незалежно. Це – Гулеватий.
Гулеватий. Добридень, товариші! Мені сказали... Директор тут?
Савелій Григорович. Так, я директор.
Гулеватий {упевнено ступає до нього, подає руку). Гулеватий! (До Інни Йосипівни. Так само.) Гулеватий!
Інна Йосипівна. Прищипко.
Гулеватий (усім присутнім). Гулеватий! У вас що, засідання, нарада? Ну, нічого, я зачекаю. (Підходить до стільця коло шафи, сідає, зіпершись долонями на коліна.)
Інна Йосипівна. А ви, власне...
Гулеватий (трохи підвівся). Гу-ле-ва-тий!
Савелій Григорович. Вибачте... У нас...
Гулеватий. Розумію. У вас своя робота, в нас – своя... Продовжуйте, прошу. Я, сподіваюсь, не заважатиму? А що на порядку денному?
Інна Йосипівна (кидає багатозначний погляд на Савелія Григоровича). Ми от... Педагогічний колектив школи проводить позачергову... педраду, чи що, у справі комсомольця Литвина. Сьогодні на класних зборах він ударив свого товариша Засєку.
Гулеватий байдуже киває.
Ми розцінюємо цей вчинок як хуліганський.
Гулеватий. Цікаво!
Інна Йосипівна. Так. Дуже цікаво. (До колег.) Хто ще хоче висловитись? Ви, Зоє Іванівно?
Деякий час учителі ще зиркають на Гулеватого, але скоро забувають
про його присутність, лише сам він нагадує про себе репліками.
Зоя Іванівн. Обурливо, звичайно. Але якщо бути об'єктивною... Звичайно, англійську він міг би знати краще, ну а поведінка... Власне, товариші, хто з них, якщо покласти руку на серце, не розмовляє на уроках? Звісно, я його не виправдовую... А от рукоприкладство... Цілковита несподіванка.
Савелій Григорович. Так, признатись, Вал... Литвин, і я не сподівався такого. Адже це твій товариш. Така ж
людина, як і ти. Як же ти міг?! Де в них береться ця жорстокість, ця холоднокровність, ця спонука заподіяти біль? Адже це суперечить самій сутності людській}
Н і н а Семенівна. Я ще розумію – зопалу, ну розізлився дуже, образився. Ще можна пояснити. Але от так – просто дикунство!
Інна Йосипівна. Я гадаю, товариші, з Литвином усе ясно.
Наталія Анатоліївна. Тобто як це? По-моєму, нічого не ясно. Де ж ця ясність?
Інна Йосипівна. Ну, думки наші щодо Литвина, я думаю, не розбігаються?
Савелій Григорович (М’яко). Так, думки не розбігаються, але ж треба щось вирішувати. І потім, мотиви цього вчинку абсолютно не з'ясовані.
І н н а Йосипівна. Які мотиви! Які в нього можуть бути мотиви?! Неповага до особистості людини, до колективу, в котрому ростеш. До класного керівника. Плюс жахлива розбещеність. От вам і всі мотиви, і що найобразливіше – такий хороший клас. Спокійний, ніяких інцидентів.
Савелій Григорович. Так, клас у вас чудовий.
Інна Йосипівна. Дуже давно тривожить мене цей учень, і от...
Наталія Анатоліївна. Пробачте, Інно Йосипівно. Уже вдруге кажете ви про свою тривогу. Адже в нас нещодавно була педрада?
Інна Йосипівна. Та-ак...
Наталія Анатоліївна. Чому ж ви тоді не висловили своїх побоювань? Можливо, якби якось попередньо...
Інна Йосипівна. Чудово вас зрозуміла. Так, справді, слід було раніше зчинити тривогу, бити на сполох, своєчасно вживати заходів, але я все сподівалася, що наш колектив... клас якось вплине на нього. Самі стосунки між учнями служитимуть тим моральним фундаментом... Та що я кажу! Хіба Литвин новий учень? Він учиться в нашій школі з першого класу. Певно, тут є і мій прорахунок. Не можна надмірно покладатися на благородство і вдячність деяких учнів. Але ж ми й не чекаємо від них ніякої подяки, крім однієї: бути людьми.
Литвин (весь цей час стояв утупившись у простір. Кричить). Якими людьми? Ви хоч знаєте, що це таке – бути людиною?!
Савелій Григорович. Литвин!
Ніна Семенівна. Жах! Інна Йосипівна. Ну от! Зоя Іванівна. Ну, знаєте!..
Савелій Григорович. Інна Йосипівна чверть віку працює в школі.
Л и т в и н. І кого ж вона виховує – отаких? (Поксиф на Засєку.) Оце людина9 З а с є к а. Ти!..
Інна Йосипівна. На жаль, і таких, як ти. Ніна Семенівна. Що він собі дозволяє? Наталія Анатоліївна. Цікаво! Інна Йосипівна. Ігор Засєка – гордість класу. І школи. І такі учні – радість для кожного вчителя. Всебічно розвинутий...
Ніна Семенівна. Тайз кулаками повчати не лізе. Інна Йосипівна. Так. Мистецтвом цікавиться.
Поступово діалог Інни Йосипівни з Литвином загострюється
й межує із зривом кожного з них.
Л и т в и н. Це вже ми знаємо! Інна Йосипівна. Спортсмен. Литвин. Відмінник!
Інна Йосипівна. Так, відмінник! Чи за твоїми поняттями це злочин?
Савелій Григорович (до Інни Йосипівни). Заспокойтеся, заспокойтеся. Перестань, Литвин, блазнювати.
Інна Йосипівна. Я була б щасливою, якби всі учні... Л и т в и н. Я хоч, слава Богу, таким не буду. Інна Йосипівна. Ще б пак! Литвин. Такою сволотою!
Інна Йосипівна здригається й хапає ротом повітря. Всі шоковані. Засєка ступає до Литвина, але його спиняє застережливий жест Савелія Григоровича.
Засєка. Ти!
Зоя Іванівна. Та що ж це?! Ніна Семенівна. Це вже образа всіх нас! Інна Йосипівна. Ну? Коментарі зайві? Савелій Григорович. Ну, знаєш, Литвин, це вже переступає... Справді!
Інна Йосипівна. Хіба я не казала? Мені здасться, вихід тут один.
Савелій Григорович. Ви...
Інна Йосипівна. Вчити, виховувати людину, котра плюс тобі в душу, – це над мої сили.
Литвин. Правильно. Єдиний вихід! Він уже двічі дістав, дістане й втретє. І вчетверте!
Інна Йосипівна (швидко). Що значить «двічі»?
Савелій Григорович. Може, ти все ж поясниш?
Л и т в и н. А от нехай Засєка пояснить. І розповість він красиво. Художньо.
Інна Йосипівна. Ігоре!
Засєка (знічено обводить усіх очима. Неохоче). М-м... Ну, взагалі, не знаю чому, але з Литвином у нас давно вже такі стосунки... Якось вони склалися... Що я йому такого зробив? Десь минулого року, ні, навіть раніше я почав це відчувати. А торік ми всім класом у похід пішли. Із старшою піо– нервожатою й фізкультурником. Ну, Борисом Михайловичем. Мене вночі чергувати поставили. Північ. Я сиджу біля вогнища, вже всі сплять. Тут Короткова з намету виходить.
При цих словах Литвин уважно дивиться на Засєку.
І сідає коло вогнища. Отак – навпроти. Ну, поговорили ми, не пам'ятаю вже про що, а потім я їй кажу: «Хочеш, Короткова, почергувати за мене, а то мені спати хочеться?» Ну, пожартував просто. А вона мені: «Хочу,– каже.– Я все одно заснути не можу». Я й пішов. А тут серед ночі Литвин мене будить: «Що ти,– каже,– спиш? Ти ж черговий». А я йому: «Та пішов ти! Короткова сама напросилась». – «А ти, мордо, радий,– він мені,– що заміну знайшов?» – і вдарив.
Гулеватий. Ударив!
Засєка. Ага.
Савелій Григорович. А ти що ж?
Засєка. Ая його. По морді. Тобто по обличчю. Але тут хлопці прокинулись і... Ну, ми й припинили.
Ніна Семенівна. Оце так історія!
Савелій Григорович. А хто далі чергував?
Засєка. Решту ночі він, Литвин. Його черга була після мене.
Савелій Григорович. А Короткова?
З а с є к а. А Короткова спати пішла. (Посміхається.) Вона ще коло вогнища заснула. А я тут при чому? Вона сама напросилась. Що мені, шкода?
Інна Йосипівна. Та, звісно, ні при чому.
Засєка. Яка різниця, хто там коло того вогнища сидить! І вона заснула. Я ж не винен. Та й що то за варта взагалі. Так, дурниця якась. Ну, а Литвин іще з синцем попоходив.
Інна Йосипівна. Точно! Після походу.
З а с є к а. А що мені лишалося робити?
Інна Йосипівна (до Литвина). Юний джентльмен! Заступився за даму.
Л и т в и н (з притиском). Заступився.
Ніна Семенівна. Терорист якийсь.
Інна Йосипівна. Ромео!
Литвин. Угу. Ромео. А що, за це теж п'ятнадцять діб можна?
Інна Й о с и п і в н а. Та ні, не за це.
Л и т в и н. І на тому спасибі.
Савелій Григорович. (Розповідь Засєки раптом змусила його трохи під іншим кутом поглянути на те, що сталося.) Давайте все ж, товариші, розберемося. Не може такого бути. Я розумію, бувають бійки, і безпричинні напади люті, і ножі підлітки пускають у хід. Але ж ми знаємо Литвина. Справді, вчитися міг би краще, поведінка також... Але я був певен, що він добрий хлопчина.
Інна Йосипівна. Страшенно добрий!
Савелій Григорович. Любить тварин...
Інна Йосипівна. Знаєте, Савелію Григоровичу, любити тварин – це ще не значить любити людей. Я от Азарова читала в «Новом мире»...
Ніна Семенівна. Так-так, я теж.
Інна Йосипівна. То він пише, що найпослідущі злочинці теж люблять котиків-собачок.
Савелій Григорович. Не в цьому справа. Навіть у голові не вкладається: Литвин і ця жорстокість. Причому цілеспрямована. Двічі одного й того ж учня. Тут не все гак просто.
Інна Йосипівна. Не ускладнюйте, Савелію Григоровичу. Звісно, бувають випадки, коли все страшенно заплутано, а тут, по-моєму, все ясно. Та й Литвин... Добре, ще ножа не витягнув.
Наталія Анатоліївна. Скажіть іще: пістолета.
Інна Йосипівна (до Наталії Анатоліївни). Так-так, ви ще педагог молодий і не знаєте, які бувають випадки... Бійки в школах і поза школами, я вже не кажу про під'їзди і всякі там двори. Причому часто пускають у хід і ножі. До речі, за останній час у місті два смертних випадки.
Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. То ви порівнюєте Литвина із отими бандитами?
Інна Йосипівна. Чому бандитами? З точнісінько такими ж учнями. Вдень він собі ходить у школу, а ввечері ножичком бавиться. У Балашова з дев'ятого «б» Савелій Григорович одібрав ніж минулого року? Одібрав. А в Мараховсько– го з десятого? Навіщо вони їм?
Н а т а л і я Анатоліївна. Я пам'ятаю, в дитинстві страшенно хотіла мати пістолет. Не означає ж це, що вони першої-ліпшої миті вгородять той ніж кому-небудь під ребро.
Інна Йосипівна. От саме й означає. Не першої-ліпшої миті, а за певних обставин. Хто-небудь його образить, та він сам іще перед цим чарку перехилить. Ви мовби нічого не знаєте, мовби в рожевих окулярах ходите.
Зоя Іванівна. Справді, Наташ, я тобі дивуюсь. Кругом такс діється. Вони п'ють із сьомого класу.
Н а т а л і я Анатоліївна. П'ють?
Зоя Іванівна. Ну, випивають. Вештаються косяками, зачіпають перехожих, чіпляються до дівчат, зчиняють бійки. Тільки дивом дивуєшся – звідки воно в них. У мого батька нещодавно на вулиці зняли шапку. Йшов об одинадцятій вечора, назустріч двоє. Один, не кажучи й слова, вдарив його кулаком у перенісся, батько впав. Вони підняли шапку й пішли. Не побігли, а пішли. Спокійно. Не кваплячись. Гади! Стару людину. Учасника війни. Двічі поранений... І якийсь малолітній негідник б'є в обличчя. От у таку хвилину і мені хотілось би маги пістолет. (Зводить дух.) Моєму синові десять років. Я сама торік одвела його в секцію боксу і стежу, стежу, щоб не пропускав жодного тренування. І стежитиму. Нехай він краще на трійки вчиться... Я розумію, це дивно звучить, мати – вчителька... Але щоб ніхто не зміг його безкарно і пальцем торкнути. О, я чудово розумію цей стан безсилої люті, коли ти один, а їх декілька. З нахабними пиками, з ідіотськими жартами, з паскудством, певні себе, безстрашні, бо їх багато. Одне на одне рівняється, одне перед одним викаблучується – хто скаже більшу гидоту, хто зачепить дівчину, та не просто так, а щоб її принизити, щоб дружки почули. Ух... (Пристукує кісточками кулака по столу.) Якби я була Генеральним прокурором Радянського Союзу... (Зціплює зуби, мить стоїть так і різко сідає.)
Мовчання.
Савелій Григорович. Так, це все правильно, що ви сказали. Правильні, болючі питання. Дуже важливі..
Інна Йосипівна. Але зараз у нас на порядку денному інше питання. Воно має, правда, певне відношення... Савелій Григорович. ...до сказаного. Інна Йосипівна. Так. Тож я пропоную за обурливу поведінку учня дев'ятого «а» класу Литвина...
У цей час розчиняються двері, у вчительську влітає Юра Романюк,
із криком простягається на підлозі.
Інна Йосипівна сахається назад, Гулеватий підскакує на своєму
стільці, усі здригаються, вражено дивляться на хлопця.
Розглядаючись довкола, з вибачливою напівпосмішкою
Юра повільно підводиться. Обтрушується.
Інна Йосипівна. Так! З'явився! Ніна Семенівна. Ху ти, налякав! Савелій Григорович. Романюк? Гулеватий. Меткий хлопчик! Ач?! Юра. Е-е-е... Пробачте... Я от... Ішов повз учительську... Випадково...
Інна Йосипівна (мовби продовжуючи за нього). Чую – голоси, дай, думаю, завітаю. Може, чайком пригостять. Юра. Так. Е-е-е... Ні тобто. Я випадково. Інна Йосипівна. Підслуховував? Савелій Григорович. І не соромно, Романюк? Юра. Та-ак... То я піду?
Савелій Григорович (хитає докірливо головою). Іди.
Інна Йосипівна. Не сміємо затримувати.
Юра. Еге ж. Піду я. Дома ждуть. (Задкує до дверей.) Піду.
І, поки Юрко відступає до дверей,
починає обертатися поворотний круг.
КАРТИНА ДРУГА
Вчительська з учителями виїжджає ліворуч за лаштунки, а замість неї на сцені з'являється сходова площадка перед учительською, на якій зібралися кілька однокласників Литвина і Засєки. До них, не перестаючи щось бубоніти, задкує з учительської Юра. Зачиняє за собою двері.
Алла. Ну що?
Юра відмахується: одчепись.
С л а в а. Ти що, несповна розуму? Навмисне туди ввалився, чи що? Стояв собі спокійно...
Тупаючи, вбігає Сергій.
Сергій (голосно). Ну що там?
Усі махають на нього руками, прикладають пальці до губів: тихіше!
(Вже тихше.) Як там Валера?
Ніна. Тримається.
Слава. «Тримається». Стоїть, мов бовдур, і мовчить.
Алла. Цікаво, що б ти говорив на його місці?
С л а в а. Та вже, напевно, знайшов би, що сказати.
А л л а. То йди і скажи.
С л а в а. Я ж не на його місці.
А л л а. Ну то мовчи тоді. Мов бовдур.
С л а в а. А йди ти!
Юра (він уже прилаштувався вухом до дверей і оце щойно лише на мить одірвався). Та тихше ви! Зовсім подуріли. Зараз вийде хто-небудь і нажене всіх.
Слава. Слухай, Васю, слухай. А я вам наперед можу розповісти, що буде. Н і н а. Ну що?
Слава (змінює тон). Дай, люба, ручку, розкажу тобі, що є і що буде, чого не було та бути не має. Не поскупися тільки, люба. (Хапає її за руку, повертає догори долонею й лоскоче.) Ніна (верещить). Ой! (Висмикуєруку, сміється.) Юра (від дверей). Тс-с-с!
Сергій. Тихше ти, телепню! (Робить страшні очі, простягає вперед руки. Суне на Славу, ворушачи пальцями, мовби наміряється душити його.)
Слава, вдаючи, що злякався, відступає.
Алла. Облиште, хлопці. У людини неприємності...
Юра. Кінчайте ви, лицедії! Якби самі гам стояли, то не стрибали б, мабуть.
С л а в а. А, подумаєш: трагедія. Постоїть двадцять хвилин в учительській...
А л л а. А якщо Інночка його зі школи захоче?..
Слав а. Та, нічого в неї не вийде.
Н і н а. Ха! Не вийде. Якщо вона вирішить...
С л а в а (співає). «Уж если я чего решил, так выпью обяза– тельно».
Ніна. Севку ж торік із школи виключили.
С л а в а. Ну, Севку...
Ніна. От тобі й ну. А то ще й ти вилетиш.
С л а в а. А я за віщо?
Ніна. Знайдеться, не хвилюйся.
Слава. Авжсж. Я гривеники у перехожих не відбирав.
Н і н а. І він не відбирав.
С л а в а. Ага! Ага! Аякже. Вони самі йому віддавали.
Ніна. Та це зовсім не він.
С л а в а. Не він, а троє хлопчиків маленьких. По два метри кожен.
Ніна (майже прохально). Не він, кажу тобі. Я ж знаю.
Слава (відхідливо). Та гаразд, не він. Заспокойся.
Н і н а. А піти кажеш, що нічого в неї не вийде.
Юра (від дверей) Тихіше, ви!
А л л а. А якщо й справді із школи?
Юра (ступає до гурту). Та ти що! Не можна.
Алл а. Це ти там скажеш. (Киває на двері.)
Юра (машинально озирається). Так... Навіщо ж він його?
Н і н а. Навіщо! За Короткову.
А л л а. Неправда!
Н і н а. О! Обізвалась!
Ю р а. При всіх? Якщо дуже вже кортіло, міг би й після уроків... Щоб ніхто не бачив.
С е р г і й. І то правда.
Слава. Демарш правих сил.
Н і н а. Справді. Дивно якось. Невже зачекати не міг? При Інночці... Він же знав, що йому це так не минеться.
Алла. Так він... Щоб нас якось розбуркати!
Слава. Розбуркувач умів, теж мені! Він би ще гранатку кинув. Зовсім добре.
Н і н а. Та при чому тут ми? Він за Ленку Короткову.
А л л а. Ти ж нічого не знаєш.
Н і н а. Знаю я. Все, що мені потрібно, я знаю. Адже ти...
А л л а. Замовкни!
Ні н а. А от і не замовкну. Та й так усі знають, що ти...
А л л а. Замовкни!
С л а в а. Гаразд. Нінко, досить. Не за Короткову – це точно. За Короткову він йому в поході дав.
Нін а. Це ще хто кому.
Слав а. Принаймні почав Валера. А от зараз... За віщо?
Ю р а. Валера класний хлопець. Ви ж знаєте. За що ж його виключати?!
Сергій. Хлопець він, звичайно, нормальний, але так от кулаками ввимахувати ні з того ні з сього!..
А л л а. Та з того ж він! І з сього!
Сергій. Щось мені не зрозуміло.
А л л а. А з Засєкою тобі все зрозуміло?
Сергій. Що «все»?
Алла. Ну, що це за Засєка? Який він, Засєка? Навіщо він, Засєка?
Сергій. Якісь дурні питання.
Ніна. Гаразд, Алко, заспокойся. Годі. Нічого з ним особливого не станеться, з Валеркою твоїм.
А л л а. А от Засєка...
С є р г і й. Та нормальний він хлопець.
Ю р а. У тебе всі нормальні хлопці.
С е р г і й. А що я ще можу сказати? Хіба я з ним живу в одній квартирі? Росли ми в одному дитбудинку?
Н і н а. Ти ж із ним учився дев'ять років!
С е р г і й. То й що? Що я – знаю його, як себе? А тебе? А його? (Киває на Славу.) «Здоров – привіт!», «дай геометрію скатати» та «вчора кльовий фільм бачив». От тобі і всі дев'ять років.
Ніна. Ну, а якщо серйозно?
С е р г і й. Та я і так серйозно. Ну відмінник, ну спортсмен, співає непогано...
Алла. По-дурному співає.
Ніна. Ні, Алко, співає він гарно. Ти вже не наговорюй.
Юра тим часом знову займає своє місце біля дверей.
Сергій. Активіст.
Алла. Мистецтво любить.
Сергій. Мистецтво любить. Це що – кпини?
А л л а. Та ні. Це ти просто за Інночкою повторюєш.
Сергій. Ну, то правда ж. Що мені – казати, що він двієчник?
Слава. Поділіться з нами своїми думками, юначе. Ми скучили за оригінальними висловлюваннями, за самостійним трактуванням деяких питань і покликали вас не для того, знаєте...
Сергій (незлобиво). Та заткни ти рота!
Слава. Фе, як негарно. У вашому, юначе, віці, при вашому суспільному статусі...
Алла. Ми ж про серйозні речі говорили.
Слава. Ай, дався вам цей Засєка. Поговоримо краще про мене.
Сергій. Старий, ти сірий, мов ця стіна. І примітивний до непристойності. Усі твої інтереси не сягають далі «Боні М», «Чікаго» і нової шестиструнки.
С л а в а. Ти глибоко помиляєшся. У мене дуже багатий внутрішній світ.
Сергій. Тільки він так глибоко заховався, що його ніяк не розглядіти.
Слав а. Він у мене дуже сором'язливий, боїться світла і нагору не вибирається.
Обидва всміхаються.
Н і н а. Хлопці!
С л а в а. Так, ну то про Засєку. Темочку ж ми знайшли!
Сергій (іронічно). Кожна людина по-своєму прекрасна.
С л а в а. Оце правильно.
Ю р а (від дверей, він повторює щойно підслухане). «Вдарити людину це взагалі злочин. А він же вдарив комсорга!»
Слава. Ху! Знає, куди повернути.
А лла . Що ж тепер буде?
Сергій. Побачимо.
Сла в а. Мудро сказано.
Се р г і й. А що я можу сказати? Може бути великий шухер. Якщо Інночка до цього по-справжньому візьметься...
А л л а. І за що вона Валеру не злюбила?
Сергій. Вона просто злюбила Засєку.
Слава. Ближнього свого.
Ніна. До чого тут це? Якби ви були на місці Ігоря, то Валеру не захищали б.
С е р г і й. А ніхто його і не захищає. Просто я на місці Ігоря вліпив би йому теж. А то стоїть, посміхається.
