Текст книги "Пригоди журавлика"
Автор книги: Всеволод Нестайко
Жанр:
Сказки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
Спинилися, прислухались.
– Ти що – нещастя захотів?! – грізно казав чийсь неприємний хрипкий голос. – Насміхаєшся з мене?! Барахло мені якесь тягаєш!
– Та я… Та ви… – друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і жалюгідний.
– Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів?
– Так я ж стараюсь, стараюсь, але…
– Одне слово – якщо сьогодні увечері не принесеш до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє – я тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не люблю… Іди!
Кося й Колько зіщулились і перестали дихати.
З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько. Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами.
Хвилин п'ять зайчик та їжачок не наважувались ворухнутися.
– Ну?! – нарешті тихо видихнув Колько.
– Ага! – тільки й зміг вимовити Кося.
Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик Вовченко зв'язався з дорослим злодієм – шакалом Бацилою, і той примушує його красти.
Ой! Ой! І ще раз – ой!
У Колька від страху ворушилися колючки, а в Косі дрібно тремтів хвостик.
Справжній страшний дорослий хуліган був десь зовсім близько, за два кроки від них, у заростях.
Довго ще лежали їжачок і зайчик у траві, прислухаючись до найменшого звуку. І лише коли пересвідчились, що шакал Бацила давно пішов, одважились нарешті підвестися.
Додому вони бігли так, що серця у них вискакували з грудей. І тільки біля воріт почули себе у безпеці.
– Ну?! – сказав тепер уже Кося.
– Ага! – видихнув Колько.
– Що ж робити? – розгублено спитав Кося.
– Не знаю, – безпорадно розвів лапами Колько.
Становище й справді було важке.
Завтра у школі Пантера Ягуарівна спитає: «Ну, як здоров'я Вовченка?» Що казати? Правду? Все розкриється, і ніхто не знає, як поведе себе шакал Бацила. Справжні злодії не зупиняються ні перед чим. Ще й віку вкоротити може і Вовчику, і їм – за те, що виказали.
Не говорити правди?
По-перше, вони просто не вміють брехати, ще не навчилися.
По-друге, після їхніх відвідин тато-вовк може прийти до школи і…
Ой! Ой! І ще раз – ой!
Сумні роздуми друзів несподівано були перервані.
З лісу вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко.
– О! Ви вже дома? – сказало рисеня. – А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров'я.
Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли.
– Що сталося? Чого це ви такі? – збентежено спитало лісове козеня.
– Що – він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! – накинулась на них Раїска Мняу.
Кося й Колько розгублено перезиралися і мовчали.
Але від дівчаток хіба одчепишся.
І друзі врешті не витримали й усе їм розказали. І про зустріч з татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й лісове козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися круглі й великі.
– Який жах! – сказала Раїска Мняу.
– Який кошмар! – сказала Зіна Бебешко.
– Треба щось робити! – сказала Раїска Мняу.
– Бе-бе-безперечно! – підхопила Зіна Бебешко.
– А що робити? Що? – сказали Кося й Колько, кліпаючи очима.
– Треба якось виручати Вовченка! – вигукнула Раїска Мняу.
– Інакше він загине! – вигукнула Зіна Бебешко.
У Косі й Колька похололи кінцівки.
– А як ми можемо його виручити? Як?
– Мені здається, – сказала Зіна Бебешко. – Треба піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і…
– І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все життя зарікся чіпати неповнолітніх! – підхопила Раїска Мняу.
Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло і обірвалося всередині.
– Ме-мене мама не пустить! – сказав Кося Вухань.
– І ме-мене! – сказав Колько Колючка.
– Ну, знаєте! – обурено сказала Раїска Мняу. – В таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть і все!
– Бе-безперечно! – підхопила Зіна Бебешко.
– Так! – рішуче сказала Раїска Мняу. – Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута.
Кося зітхнув.
Колько подумав і теж зітхнув.
Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися. Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву.
– Гаразд, – зітхнули вони.
– Зустріч біля кривої бе-берези, – сказала Зіна Бебешко.
– Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, – сказала Раїска Мняу. – Пароль: «Ви не бачили грушу?» Відгук: «На березі груші не ростуть!» Чао!
Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями.
VII
«А що, як просто заснути, – лежачи в ліжку, думав Кося Вухань. – Скажу завтра, що ненароком заснув та й усе».
Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати, як його щось боляче шпигонуло в бік.
– Вставай, сплюха нещасний! – зашепотів Колько Колючка. – Вставай!
Довелося вставати і йти.
В лісі було темно й страшно.
У Косі не попадав зуб на зуб.
– Па-пароль! – почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу.
– Та йди ти зі своїм паролем! – прошепотів Колько.
– А що це у вас цокотить? – тривожно спитала Зіна Бебешко.
– То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-за-мерз трохи, – ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань.
– І я… чогось, – призналася Зіна Бебешко.
– З-значить, так, – прошепотіла Раїска Мняу. – Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: «Лапи вгору!» Мій тато каже, що при нападі головне – це раптовість.
Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде.
Ой! Ой! І ще раз – ой!
Урочище Сивого Беркута користувалося в лісі недоброю славою.
То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись вив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме та печера спричинилася до недоброї слави Урочища. Старі мешканці лісу казали, що кожен, хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця.
Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не перемовлялися навіть пошепки.
Та от уже й вхід у печеру.
Спинилися в нерішучості.
Прислухалися.
– Тихо, – ледь чутно прошепотів Колько.
– Нема нікого, – прошепотів Кося. – Ходім назад.
– А може, все ж за… зирнути? – непевно шепнула Раїска Мняу.
– Не требе-ба, – шепнула Зіна Бебешко. – Не-бе-безпечно.
Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх.
– Мабуть, ходім-таки назад, – шепнув Колько.
І вони збиралися вже повертати, аж раптом…
Аж раптом з печери залунали звуки… золотого тромбона.
– Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! – стиха зойкнула Раїска Мняу. – Ану ходімо! Подивимося!
І перша рушила до печери.
Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно.
Вони розсунули колючий чагарник і… завмерли.
Посеред печери з тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями висіла на ньому. У роті блищав золотий зуб.
Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко.
– О! Це я люблю! – криво щирився шакал Бацила. – Золотий, кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе залишаю. Житимеш зі мною. А то мені скучно самому.
Вовчик підвів голову і жалібно скривився:
– Пустіть мене! Будь ласка! Я хочу додому…
– Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче.
– Не треба-а! – заплакав Вовчик. – Пустіть мене-е!.. Я хочу додому. Ви ж обіцяли, що коли я принесу щось хороше, ви мене одпустите. Я піду додому! Я піду…
Вовчик зробив рух у бік виходу, але шакал Бацила ловко схопив його зубами за карк і швиргонув у куток печери.
– Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів! Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто не шукатиме. Або ти будеш зі мною, або… – шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались.
– Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! – мало не плачучи, прошепотіла Раїска Мняу.
– Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! – благально зашепотіла Зіна Бебешко.
Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом, несподівано для самого себе, він вигукнув по-ведмежому:
– Ану пусти його!
Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи, просто від страху.
І враз шакал Бацила випустив з лап тромбон, присів і підібгав хвоста.
– Та що ви… що ви, дядьку Ведмідь! Я ж… нічого… Просто так… Пожартував. Будь ласка… хай іде… – улесливо залепетав він. І одразу став схожий не на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед ним. І зробився зовсім не страшний, а просто огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а зінське щеня.
І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно – бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути – зовсім не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув.
І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, – звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному…
Шакал Бацила вмить схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко – маленьких лісових дитинчат.
– У-у-у-у! – люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
– Ану одпусти Вовчика! – вигукнув Кося.
– Не боїмось ми тебе! – вигукнув Колько.
– Одпусти! Не боїмось! – підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
VIII
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
– А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзигою закрутився на місці. Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
– Ой-йой-ой! – пронизливо завищав шакал Бацила. – Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!..
– Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! – скривився Бегемот Гіпопотамович. – Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою під хвіст.
– Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу.
Шакал Бацила з гвалтом сторчголов покотився у чагарі і зник.
– Ой, спасибі! – загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. – Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!
– А це ось він мене покликав, – сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. – Я почув його голос і по слуху прибіг сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли – як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель…
А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
– Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Чесне слово… – ледь чутно схлипнув він. І такий він був нещасний, що боляче було дивитися на нього.
«Ех, Вовчик, Вовчик! Дурненький ти, дурненький!..» – подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то… Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини…
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими – і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.
– Ну, а тепер ходімо додому! – сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був «цяця-ляля») заспівав пісню, а всі підхопили:
Як гарно бути добрим, Сміливим і хоробрим, Хоробрим і сміливим, Веселим і щасливим!..
Як гарно всіх любити, Добро усім робити, Нікого не боятися, Радіти і сміятися.
А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі, і вивчати іноземні мови, і музику, і фізкультуру, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
– Що? Серед ночі зійшло сонце? – скажете ви. – Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з вами.
То було справжнє диво!..
Але спробуйте, друзі мої дорогі, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ви зрозумієте, що нічого дивного в цьому немає.
Ви побачите, як серед ночі зійде сонце.
І я від щирого серця бажаю вам цього!..
КАЗКА ПРО ЖАРТ-ПТИЦЮ, ПРО БРАТІВ-ЧАРІВНИКІВ, ПРО ВЕСЕЛИЦЮ ПРЕКРАСНУ ТА ЇЇ СЕСТЕР
Здрастуйте, любі друзі! Сідайте зручніше, будь ласка. Розкажу я вам зараз казку, Розкажу вам казкову билицю Про чарівну Жарт-Птицю.
Слухайте!..
Десь – не тут, колись – не тепер, за широкими морями, за високими горами, на казковій землі жили собі, були собі казковий дід Мудрило і казкова баба Лагода.
Своїх казкових дітей вони не мали. І взяли вони собі на виховання сімох звичайнісіньких неказкових хлопчиків.
Дуже любили дід Мудрило і баба Лагода своїх синів. Та й справді гарні були хлопці – кароокі, чорноброві, ставні, веселі й кмітливі. Любили й пестили їх дід та баба. Догоджали, як тільки могли. Особливо баба.
Ні за холодну воду не давала братися – все за них робила.
– Нехай! Вони ж діти! Вони ж маленькі! Їм же важко. Нехай!
Дід часом хмурився, але не сперечався з бабою – аби не подумала, що він їх менше любить.
Звикли брати, що їх люблять-голублять, що про них дбають, що їм усе кращеньке, що для них – хоч зірку з неба. Безтурботно їм жилося в казкового діда Мудрила і казкової баби Лагоди.
Та минав час. Повиростали хлопці. Стали парубками.
От покликали якось дід Мудрило й баба Лагода синів і кажуть:
– Сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми вже постаріли, знесиліли й посивіли. Хочемо йти на пенсію. Будемо жити собі на горі Спокою, читати книжки і дивитися чаривізор… Віднині ви самі мусите про себе дбати… Та напослідок виконаємо будь-яке ваше прохання. Просіть усе, що хочете. Але пам'ятайте – ми можемо виконати лише одне прохання кожного з вас. Тільки одне. Отож подумайте гарненько. Не поспішайте. Не легковажте. Глядіть, щоб того, що попросите, на все життя вистачило.
Перезирнулися хлопці, сіли – задумалися…
– О! – зробив рота бубликом перший. – Придумав! Хочу бути чарівником! Чарівником-Будівником! Казкові палаци будувати хочу. Щоб тільки махну рукою – і вмить казковий палац стоїть.
– О! – і собі зробив рота бубликом другий. – І я! Теж хочу чарівником. Чарівником-Садівником. Щоб тільки поведу бровою – і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.
– О! І я!.. О! І я!.. О! І я! О! І я!.. – наче ціла в'язка бубликів розсипалася – всі захотіли бути чарівниками.
– А чи добре ви подумали? – питає дід Мудрило.
– Добре! – відповідають сини.
– Чи не передумаєте потім? – вдруге питає лід Мудрило.
– Не передумаєм!
– Чи не будете жалкувати? – втретє питає дід Мудрило.
– Отаке! Чого ж жалкувати?! – відповідають сини. – Стати чарівниками і ще жалкувати! Ха!
– Ну нехай уже так буде, як вони хочуть! Нехай! – сказала баба Лагода.
– Що ж! Гаразд! – сказав дід Мудрило. – Хай буде по-вашому. Лягайте, синочки, спати. Вранці прокинетесь уже чарівниками. А тепер прощавайте. Здорові бувайте. Нас не забувайте.
Запрягли дід і баба воза, поклали на нього своє манаття і поїхали на гору Спокою.
А брати повечеряли, почистили зуби, помили вуха і повкладалися спати.
Вранці попрокидалися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Стали – дивляться один на одного: як воно там – чарівники вже чи ні. І кожному лячно першому починати – а що, як не вийде. Ніколи ж не чаклували ще у житті.
Нарешті старший одважився, повітря повні груди набрав, проказав чарівне заклинання:
Майна – віра!
Віра – майна!
Хай палац
Зросте негайно!
Потім рукою тільки – мах! – і присів, замружився… Гур-гуррр! – наче гора з неба звалилася. І постав перед братами новісінький казковий палац – тільки цемент од струсу куриться та шибки дзеленчать.
Здивовано-радісно перезираються брати, а тоді я-ак крикнуть хором:
– Уррра-а-а!..
Аж захитався палац.
Стали брати чарівниками. Перший, як ви вже знаєте, Чарівник-Будівник. Махне рукою – і вмить казковий палац стоїть.
Другий – Чарівник-Садівник. Поведе бровою – і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.
Третій – Чарівник-Годівник. Цей мав скатерть-самобранку. Як розстеле скатерть зранку – їжте, пийте всі, хто хоче, до самісінької ночі.
Четвертий – Чаклун-Красотун. З будь-якої потвори гидкої міг прекрасну зробити принцесу.
П'ятий – Одівець-Кравець. У чудові модні шати міг він цілий світ убрати.
Шостий – Майстер-Видумляйстер. Цьому варто забажати і – негайно буде мати різні ловкі апарати, хитромудрі автомати, що робитимуть за тебе геть усе, що тільки треба.
Ну а сьомий – то Літун-Плавець-Ходило. Він завідував летючими кораблями, чоботами-скороходами, килимами-самольотами, горбокониками та іншим казковим транспортом.
Радіють брати-чарівники, захлинаються:
– От молодці батьки наші!
– От удружили!
– От догодили!
– Ну, тепер не пропадем повік-віки!
– Тепер житимемо!
– Побудуємо місто Непрацюй-Веселись.
– І будем жити, не тужити, цілий день радіти, нічого не робити.
– Правильно!
– Абсолютно!
Так і зробили. Побудували місто Непрацюй-Веселись. Кожному братові – окремий палац. З басейном. З садом золотих яблунь. З чаривізором. З чарифоном. З безліччю хитромудрих апаратів-автоматів, які все геть-чисто роблять. А посередині для всіх – здоровенницький Палац Розваг, де різні ігри, атракціони, кімнати сміху, штучний каток-ковзанка, бібліотека, тир і тому подібне.
Побудували брати-чарівники місто Непрацюй-Веселись. Влаштували новосілля. Раптом задзвонив чарифон. Узяли брати трубки, попритуляли до вух – слухають:
– Алло! Синочки-голубочки! Здрастуйте! Це ми, ваші мама й тато. Як ви там? Як поживаєте?
– Привіт! – радісно загукали брати-чарівники. – Драстуйте, мамашо! Драстуйте, папашо! Як живемо? Живемо здорово! Радіємо – не сумуємо! Любий татусю! Ненька рідненька, дякуємо красненько! Спасибі вам величезне! Цілуємо, обіймаємо, жодних претензій не маємо! Салют!
– От і добре! От і прекрасно! Дуже за вас раді! Бувайте здоровенькі! До побачення!
І поклали трубку.
Минуло новосілля.
Попрокидалися брати-чарівники, повмивалися, зарядку зробили, поснідали, посідали – один на одного дивляться:
– Ну, що будемо робити, хлопці!
Руками розводять – не знають. Нуднувато якось.
– То що, може, у Палац Розваг?
– Гайда!
Пішли у Палац Розваг. Ходили-ходили… З Майданчика Атракціонів у Кімнату Сміху. З Кімнати Сміху у Зал Веселих Ігор. Із Залу Веселих Ігор ще далі…
Тинялися-тинялися… Не хочеться… Не регочеться… Не грається… Не читається… Нудно.
І тут знову чарифон деренчить:
– Алло! Як настрій, синочки? Як здоров'ячко?
– Та нічого… Порядок… – стримано, але бадьоро відповідають брати: соромно їм признатися, що сум чогось напав.
– Ну, добре-добре. Гуляйте, розважайтесь. Аби все у вас було гаразд. До побачення, синочки!
– Привіт! – коротко відповіли брати.
…Минуло ще кілька днів.
…Тиждень минув.
…Минув місяць.
Наче чорна хмара насунула на місто Непрацюй-Веселись. Тиняються по ньому брати-чарівники, місця собі не знаходять.
Все у них є. Все, що тільки забажають. А радості – нема. Бо нема бажань. Варто тільки комусь щось побажати, ворухнув пальцем – і вже є.
Без жодних зусиль, без жодної затримки. А коли все так легко дається, коли все є – то й бажати нецікаво.
Зникли у братів-чарівників бажання. Порожньо в голові, порожньо в серці – аж гуде.
Нічого не хочеться. Ні-чо-гі-сінь-ко.
А раз нічого не хочеться – звідки ж радість візьметься?…
Нема радості. Нема щастя.
Розучилися сміятися брати. Втратили здатність радіти. Забули, як сміх звучить. Весь час плакати хочеться.
І тут знову задзвонив чарифон:
– Алло! Синочки-голубочки! Як ви там? Чи здорові, чи веселі у своїй новій оселі, в місті Непрацюй-Веселись?
Не витримали брати. Застогнали-заплакали в чарифон:
– Ой, мамочко! Ой, таточку! Ой, кепсько!! Ой, що ж ми наробили! Не живемо, а мучимось. Забули, як сміх звучить. Рятуйте! Поможіть!
– Ех, синочки-голубочки! Бідолайчики! Та ми ж вас попереджали – думайте гарненько! А тепер не можемо вже нічого зробити. На пенсії ми.
– Ой, що ж воно буде?! – заплакали брати. – Невже все життя сумувати, від нудьги вмирати?! Хоч порадьте щось. Ви ж мудрі, ви ж розумні. Підкажіть хоч, що робить.
– Підказати можна. Живе на світі Чарівник-Жартівник Нежурись. Їдьте до нього. Може, він вам допоможе.
– А де ж, де він живе, той Нежурись?
– За трьома морями – Синім, Зеленим і Червоним.
– То ми зараз! Негайно!
– Стривайте! Не поспішайте. Зараз уже вечір. А дорога далека. Лягайте спати. Завтра вранці вирушите. На добраніч, діти!
Клацнуло у чарифоні – поклали дід Мудрило й баба Лагода трубку.
А брати-чарівники повечеряли, почистили зуби, помили вуха й повкладалися спати.
Вранці прокинулися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Перезирнулися.
– Ну що?
– В дорогу! – рішуче сказав Чарівник-Будівник. – Давай сюди, Ходило, летючого корабля швиденько.
– Правильно, – сказав Чарівник-Садівник.
– Абсолютно, – сказав Чарівник-Годівник.
І всі інші брати сказали: «Абсолютно правильно».
Ляснув тричі у долоні Літун-Плавець-Ходило. З'явився летючий корабель. Полізли на корабель брати. Посідали. Став Літун-Плавець-Ходило біля керма. Завів казково-реактивного двигуна. Бадьорим голосом чарівне заклинання виголосив:
Тири-дири-нашатири!
Двадцять дев'ять на чотири,
Дев'яносто п'ять на три.
Корабель, розгін бери!
І злітай у синє небо,
І лети, куди нам треба!
Гурр!
Загудів реактивний двигун.
Затремтіла-застогнала земля навкруги.
Хиляться до землі дерева. Падають з них золоті яблука. Вихорем закручується в небо пил-порохнява.
А корабель не злітає. Не може одірватися від землі.
– Що сталося? Чому не летимо?! – перекрикуючи ревіння двигуна, загукали брати.
Вимкнув Літун-Плавець-Ходило мотор, зітхнув:
– Корабель перевантажений… Не розрахований на таку кількість пасажирів. Або хай хтось злізе, або…
Виявляється, навіть казковий транспорт іноді підводить.
Спохмурніли брати. Мовчки спідлоба дивляться. Ніхто не хоче вилазити. Ніхто не хоче залишатися вдома. Всі хочуть їхати до Чарівника-Жартівника Нежурися.
– Хлопці! – вигукнув раптом Майстер-Видумляйстер. – Раз не може летіти, хай хоч по морю пливе!
– Правильно! – сказав Чарівник-Садівник.
– Абсолютно! – сказав Чарівник-Годівник.
І всі інші брати сказали: «Абсолютно правильно».
Повеселішав Літун-Плавець-Ходило:
– Це зовсім інша справа! Це будь ласка! Ану, братця, спустимо його на воду!
Злізли брати-чарівники з корабля. Взялися – троє з одного боку, троє з другого, Літун-Плавець-Ходило іззаду.
– Рраз-два! Нумо! Раз-два! Нумо! – Попхнули летючого корабля до моря. Спустили на воду. Знову полізли на корабель. Повсідалися.
Став Літун-Плавець-Ходило до керма. Завів реактивного двигуна. Дзвінким голосом виголосив чарівне заклинання:
Тири-дири-нашатири!
Вісімнадцять на чотири.
Дев'яносто сім на три.
Корабель, розгін бери,
Не лети вже в синє небо,
А пливи, куди нам треба!
Фіть!
Забулькало під кормою.
Посунув корабель.
– Поїхали! – загукали брати.
І попливли вони Синім морем.
День пливуть…
Два пливуть…
Три пливуть…
Перепливли Синє море.
Попливли Зеленим морем.
День пливуть…
Два пливуть…
Три пливуть…
Перепливли Зелене море.
Попливли Червоним морем.
День пливуть…
Два пливуть…
На третій день припливли до берега.
Бачать – стоїть на березі на горбку чудернацька хатка, на людську голову схожа: круглими віконцями на світ дивиться, дверима всміхається. Жовта стріха – як волосся руде. Над дверима козирок-піддашок – наче ніс кумедний. А в'юнкий плющ під тим носом, ніби вуса, кучерявиться і вниз по горбку зеленою бородою спадає.
Вийшов з хатки дідусь. Обличчям на хатку точнісінько схожий. Усміхається весело і привітно.
Здогадалися брати, що це й є Чарівник-Жартівник Нежурись. Привіталися чемненько і розказали, чого приїхали. Вислухав Чарівник-Жартівник Нежурись уважно і каже:
– Помогти вам може тільки чарівна Жарт-Птиця. Більше ніхто. Тільки Жарт-Птиця може знову навчити вас сміятися, повернути вам радість життя. От!
– А де ж, де ця чарівна Жарт-Птиця? Як її упіймати? – скрикнули в один голос брати.
– Упіймати її дуже важко.
– А як хоч побачити її?
– Побачити – не знаю… А от спробувати поговорити з дівчатами, які охороняють її, можна. Неподалік у лісі є сунична галявина. Щодня опівночі Жарт-Птиця прилітає туди пастися. Суниці – найулюбленіша їжа Жарт-Птиці. Недарма в народі кажуть, що ця ягола чудодійна і що вона повертає здоров'я і силу… От! Щоб ніхто випадком не скривдив Жарт-Птицю, на суничну галявину приходять її стерегти сестриці-сміяниці. Старша Веселиця Прекрасна і шестеро її сестер. Кожна стереже раз на тиждень. Гуртом, звичайно, туди не йдіть, бо тільки сполохаєте Жарт-Птицю і вона одразу відлетить. А по одному спробувати можна.
Ледве дочекалися брати вечора.
Першим пішов на суничну галявину найстарший брат – Чарівник-Будівник…
Сів за кущем ожини, став чекати.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Дивиться-вдивляється Чарівник-Будівник – не бачить Жарт-Птиці. Тільки рожеве сяйво у траві перекочується.
Аж тут зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Висока, струнка, як тополя, ставна, чорнобрива. Гарна – очей не відвести. Сіла на галявині, вінок із чорнобривців плете, всміхається. Чарівник-Будівник слова не міг вимовити. Мовчав зачарований. Нарешті зашепотів стиха:
– Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь упіймати.
Обернулася Веселиця Прекрасна:
– А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?
Розказав Чарівник-Будівник про себе.
– Ну що ж – покажи своє уміння.
Звівся Чарівник-Будівник на рівні ноги. Чарівне заклинання проказав:
Майна – віра!
Віра – майна!
Хай палац
Зросте негайно!
Рукою махнув – і з'явився на галявині казковий палац.
Глянула на нього Веселиця Прекрасна, похитала головою, зітхнула:
– Ні! Не подобається мені!
– Чому? – здивувався Чарівник-Будівник. – Такий же палац чудовий.
– Без любові, без радості зроблено, – сказала Веселиця Прекрасна. – Прощай!
І не встиг Чарівник-Будівник слова вимовити – зникла. І казковий палац зник. Знову стало темно на суничній галявині.
До самісінького ранку ждав Чарівник-Будівник. Але Веселиця Прекрасна і Жарт-Птиця так і не з'явилися більше.
А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Будівник там, де сиділа дівчина, вінок з чорнобривців. Взяв Чарівник-Будівник той вінок і сховав на грудях. А тоді повернувся до братів і розказав, яка його невдача спіткала.
Другої ночі пішов на суничну галявину Чарівник-Садівник. Сів за кущем ожини, став чекати.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Дивиться-вдивляється Чарівник-Садівник – не бачить Жарт-Птиці. Тільки рожеве сяйво у траві перекочується.
Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Сірі очі добротою світяться, ніжні уста як червоний мак горять. Сіла на галявині, вінок із червоних маків плете, всміхається.
Чарівник-Садівник мовчить зачарований. Нарешті зашепотів:
– Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати.
Обернулася дівчина: – А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?
Розказав Чарівник-Садівник про себе.
– Ну що ж – покажи своє уміння.
Звівся Чарівник-Садівник на рівні ноги. Чарівне заклинання проказав:
Не проста – золота
Хай тут яблуня зроста!
Повів бровою, і виросла на галявині золота яблуня, рясно обліплена золотими яблуками.
Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:
– Ні! Не подобається мені!
– Чому? – здивувався Чарівник-Садівник. – Така ж яблуня гарна.
– Без любові, без радості зроблено, – сказала дівчина. – Прощай!
І не встиг Чарівник-Садівник слово вимовити – зникла дівчина, і золота яблуня зникла.
До самісінького ранку ждав Чарівник-Садівник. Але дівчина-сміяниця і Жарт-Птиця так і не з'явилися більше.
А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Садівник: де сиділа дівчина, вінок із червоних маків лежить. Взяв Чарівник-Садівник той вінок і сховав на грудях. Повернувся до братів і розказав, яка і його невдача спіткала.
Третьої ночі пішов на суничну галявину Чарівник-Годівник. Сів за кущем ожини, став чекати.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом.
І вийшла на галявину дівчина. Карі очі золотисто проміняться, щоки рум'яні – наче мальви лісові. Сіла на галявині, вінок із лісових мальв плете, всміхається.
Чарівник-Годівник занімів зачарований. А як опанував себе, зашепотів стиха:
– Дівчино-сміянице! Дозволь мені упіймати Жарт-Птицю. Дуже треба.
Обернулася дівчина:
– А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?
Розказав Чарівник-Годівник про себе.
– Ану, покажи своє уміння.
Розстелив Чарівник-Годівник скатерть-самобранку, проказав:
Еники-беники
З сиром вареники.
Беники-еники
З маком крученики.
Печене-варене
Хай буде все
У мене!
І вмить на скатертині-самобранці запарувало-запахло і печене, і варене, і холодне, і гаряче, і солодке, і гірке… Глянула дівчина, скуштувала трішки, похитала головою, скривилася.
– Не подобається!
– Чому? – здивувався Чарівник-Годівник. – Така ж смакота!
– Без любові, без радості зроблено, – сказала дівчина. – Прощай.
І зникла.
А як сонечко зійшло, побачив Чарівник-Годівник на тому місці вінок із лісових мальв. Взяв той вінок, сховав на грудях. Повернувся до братів і розказав, що і в нього нічого не вийшло.
Четвертої ночі пішов на суничну галявину Майстер-Видумляйстер. І він сів за кущем ожини, чекає.
Опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Очі – мов фіалки лісові! Краси невимовної. Сіла на галявині, вінок із лісових фіалок плете, всміхається.
Майстру-Видумляйстру мову одібрало. Ледве спромігся прошепотіти стиха:
– Дівчино-сміянице! Жарт-Птицю дозволь упіймати. Отако треба!
Обернулася дівчина:
– А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?
Розказав про себе Майстер-Видумляйстер.
– Покажи ж своє уміння.
Звівся Майстер-Видумляйстер на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:
Тангенс-синус
Керосинус.
Мінус
Косинус-бензинус.
Кібер-Бібер
Апарат.
Бібер-Кібер
Автомат.
І на землі задзижчали, загули, заморгали лампочками чудернацькі апарати-автомати, які могли робити все, що заманеться.
Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула.
– Вибачай! Не подобаються мені твої керосинуси.
– Чому? – здивувався Майстер-Видумляйстер, – Такі ж ловкі, геть усе можуть.
