Текст книги "Пригоди журавлика"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– Без любові, без радості зроблено, – сказала дівчина. – Прощай!

І зникла – мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Майстер-Видумляйстер на тому місці вінок із лісових фіалок. Взяв він той вінок, сховав па грудях. І пішов до братів розказувати, яка його теж невдача спіткала.

П'ятої ночі вирядився на суничну галявину Чаклун-Красотун.

– От я таки впіймаю, – казав ідучи. – Мене красою не вразиш. Я у тій справі сам – будь здоров – спеціаліст.

Прийшов на галявину, сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим світлом. Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Гарна, наче сонце ясне. Золоте волосся – як сонячний цвіт кульбаби. Сіла на галявині, вінок із кульбабок плете, всміхається. Чаклун-Красотун все на світі забув, очей одірвати не може. Ледве отямився, забелькотів:

– Дівчино-сміянице! Дуже не… не… ме… ме… Жарт-Птиця!

Обернулася дівчина:

– А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?

Розказав Чаклун-Красотун про себе.

– Гаразд, покажи своє уміння.

Побачив Чаклун-Красотун у траві велику банькату жабу, тицьнув на неї пальцем і проказав чарівне заклинання:

 
Ану швидко, ану скоро
Стань царівною, потворо!
 

І вмить баньката жаба обернулась на струнку красуню-царівну.

Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:

– Ні! Не подобається мені!

Та Чаклун-Красотун і сам бачив, що його царівна-жаба не може рівнятися до дівчини-сміяниці.

– Прощай! – мовила дівчина.

І зникла.

А як сонечко зійшло, побачив Чаклун-Красотун на тому місці вінок із кульбаб. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів признаватися, що і йому не пощастило.

– Ех ви! – сказав Одівець-Кравець. – Чарівники називається! Тепер я піду! Де ви бачили дівчину, до гарного вбрання байдужу?

Пішов Одівець-Кравець на суничну галявину. Став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Вийшла на галявину дівчина-сміяниця. Очі сині-сині – як волошки польові. Сіла на галявині, вінок із волошок плете, всміхається. Одівець-Кравець заціпенів, ворухнутися не може.

Ледве отямився, зашепотів:

– Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь спіймати.

Обернулася дівчина:

– А ти хто такий? – питає. – Що вмієш?

Розказав Одівець-Кравець.

– Ну, показуй своє уміння.

Звівся Одівець-Кравець на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:

 
Крій-шиття
До пуття,
Максі-міні
На машині.
Гофре-плісе,
Зигзаг – і все!
 

Мить – і вже тримає Одівець-Кравець на плічках дві сукні: одна довга, друга коротка. Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула:

– Не подобається!

– Чому? – не йме віри Одівець-Кравець. – Наймодніші ж фірмові сукні.

– Без любові, без радості зроблено, – сказала дівчина. – Прощай!

І зникла – мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Одівець-Кравець на тому місці вінок із волошок. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів вибачатися.

– Ну, Літун-Плавець-Ходило, тепер на тебе вся надія, – сказали брати. – Як ти не зробиш – то все загуло.

Пішов на суничну галявину Літун-Плавець-Ходило.

Іде лісом, раптом назустріч йому якась темна постать у плащі.

– Стій, – каже, – хто такий? Куди йдеш?

– Чарівник я, – відповідає Літун-Плавець-Ходило. – Іду у своїй справі. А ти хто?

– І я чарівник. Чарівник-Мандрівник. По світу блукаю, щастя-долі шукаю. Часу не гаю, всім допомагаю. І тобі допомогти можу. Як треба.

«О! – зрадів Літун-Плавець-Ходило. – Сама доля всміхається мені. Як не скористатися з такої зустрічі!»

І розказав він Чарівникові-Мандрівникові, куди йде. І про Жарт-Птицю розказав, про невдачу своїх шістьох братів і про те, що тепер уся надія тільки на нього.

– Добре, що ти мене зустрів. Я тобі допоможу, – сказав Чарівник-Мандрівник. – У мене є мішок-самолов. Ми тим мішком Жарт-Птицю впіймаємо. І буде вона вашою. Ходімо! Спершу ти своє діло роби, а потім я підключуся.

Повів Літун-Плавець-Ходило Чарівника-Мандрівника на суничну галявину.

Сіли вони за кущем ожини, чекають.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Красуня. Білолиця – як лілея. Сіла на галявині, вінок із білих лілей плете, всміхається. Ледь чутним від хвилювання голосом Літун-Плавець-Ходило зашепотів:

– Дівчино-сміянице! Страшенно потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати!

Обернулася дівчина:

– А ти хто такий? – питає. – Що можеш-умієш?

Розказав Літун-Плавець-Ходило про себе все.

– Ну що ж – показуй своє уміння.

Схопився Літун-Плавець-Ходило на рівні ноги. Промовив:

 
Вперше лясну у долоні —
Гей, з'явіться, горбоконі!
Вдруге – килим-самоліт,
Приготуйся у політ!
Втретє – встаньте, скороходи,
Найновісінької моди!
Учетверте – корабель,
Через тридев'ять земель
В мить одну перелети,
Прилети і стань сюди!
Вп'яте лясну – землерий,
Приповзи сюди мерщій!
Раз-два-три-чотири-п'ять!
Починаю викликать!
 

Ляснув Літун-Плавець-Ходило вперше у долоні – з'явилися два горбоконики: один сірий, другий вороний. Заіржали, копитами зацокали.

Вдруге ляснув у долоні – розстелився на землі килим-самоліт, квітчастий, пухнастий, з китицями.

Втретє ляснув – звалилися йому просто під ноги два здоровенницьких чоботи на товстелезній підошві – «платформі».

Учетверте ляснув Літун-Плавець-Ходило – і опустився з неба летючий корабель з блакитними вітрилами.

Вп'яте ляснув – заворушилася земля на галявині, і вигулькнув чарівний землерий, що під землею ходить, як підводний човен під водою.

Задоволено потирає руки Літун-Плавець-Ходило, дивиться переможно на дівчину-сміяницю.

Вона плечима знизала, головою похитала, зітхнула глибоко:

– Ні! Не подобається мені!

– Чому? – розгублено питає Літун-Плавець-Ходило.

– Без любові, без радості зроблено, – сказала дівчина. – А без любові, без бажання, без зусиль і без старання – все не те, усе пусте!..

І не встигла вона «прощай» сказати, як тут вискочив із-за куща ожини Чарівник-Мандрівник з мішком-самоловом.

Шургиць у мішок Жарт-Птицю, шургиць у мішок дівчину-сміяницю. Аж тут ще шість дівчат-сміяниць на галявину вибігли виручати свою сестру. Він і їх у мішок – шургиць! Та на летючий корабель, та в небо – фіть! – і нема. І всі казкові засоби пересування вмить позникали.

Літун-Плавець-Ходило не встиг і рота роззявити.

Лишився на галявині тільки вінок з білих лілей.

Схопив Літун-Плавець-Ходило той вінок, сховав на грудях та бігом до братів!

– Ой-йой! Ой, таке трапилось! Ой, лишенько!.. – Ой! – та захлинаючись розказує, що сталося.

Слухають брати, тільки очима кліпають, нічого збагнути не можуть. Знову до Чарівника-Жартівника Нежурися на пораду подалися.

Зітхнув Нежурись:

– Біда трапилась. Ніякий то не Чарівник-Мандрівник був, а був то лютий Чарівник-Войовник Бомбула. Він давно за Жарт-Птицею полював, давно шукав суничну галявину, тільки не знав, де вона. Не треба було його туди вести. Та пізно вже про це говорити.

– Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? – у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.

– Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.

– Та хоч на край світу! – закричав Літун-Плавець-Ходило. – Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…

– Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, – тихо сказав Нежурись. – Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.

– А… а що ж робити? – розгубився Літун-Плавець-Ходило.

– Пішки йти. Своїми ногами.

– А куди? Ми ж не знаємо.

– От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!

Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.

Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!

Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.

Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…

І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.

Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано «Бомбуляндія», а трохи нижче – «Сміятися суворо заборонено!»

Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.

Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.

Вартовий, так само не кажучи ні слова – тиць! – їм по черзі під носи величезну пробірку з написом «Аналіз на сміх». Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися – розучилися ж вони сміятися.

– Можна! – буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.

Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.

Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде – ні душі.

Вийшли брати на площу.

А на площі палац стоїть.

З усіх вікон гармати стирчать.

Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.

Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули – очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.

– Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?

Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:

– Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.

– О! Це інтересно! Заходьте!

Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять – одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.

– Знайомтеся, – каже Бомбула. – Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.

– О! Дуже приємно! – сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.

– Будь ласка, починайте! – сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.

Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, – покотилися брати по підлозі і об стіну тільки – ляп!

– Мало каші їли, не набрались сили, – сказав Бомбула. – Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!

– Ой, тату! – скрикнула Бомбулеса. – Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.

Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.

Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:

– Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!

Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.

– Чарівники ми, – сказали. І розказали їй кожен про себе.

– Ой, як цікаво! – сплеснула руками Бомбулеса. – Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!

Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:

 
Ану швидко, ану скоро
Стань красунею, потворо!
 

Дивиться, – Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.

Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.

Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою – те ж саме.

– Та ти що! – скипіла Бомбулеса. – Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!

– Вибачайте, – зітхнув Чаклун-Красотун. – Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом

– Ану ти! – тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.

Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:

 
Еники-беннки!
Хоч я люблю вареники
І не люблю морозиво,
Але
Хай з'явиться негайно
Пломбір і крем-брюле!
 

Дивиться – нічого нема.

Ніякого морозива.

Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання – те ж саме.

Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, – знову нічого не вийшло.

Розгнівалась Бомбулеса – аж бурульки на носі посиніли.

– Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..

– Еге! – загомоніли брати. – Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.

– Та що ти з ними балакаєш! – гримнув Бомбула. – Та я їх зараз тільки – жух! – а потім тільки – дмух! – і попелу не залишиться.

– Ні! Ні! – закричала Бомбулеса. – І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.

– Так! Так! – підхопила Бомбулиця. – Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж хочу.

– Значить, так… – сказала Бомбулеса. – Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, – тут вам і кінець настане.

І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.

Попадали на мокру солому.

Лежать, зубами цокають, тремтять.

Холодно, темно, сиро.

Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з'явилося – нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, – теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.

Засумували брати.

Лежать, тремтять, зітхають.

– Мабуть, кінець нам прийшов.

І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.

Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.

– Ех! – тихо зітхнув Чарівник-Будівник. – Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.

І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:

– Не треба життя віддавати. Я тут.

Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини – високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд – всі шестеро її сестер.

– Так ви теж тут! – підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.

Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:

– Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.

– Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.

Зітхнули брати всі разом:

– Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.

І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:

– То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила – розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.

– Ми готові! – вигукнули брати. – Кажи, що робити.

Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.

– А як же нам у сусіднє підземелля перейти? – питають брати.

– Хто у вас на вигадки мастак? – питає Веселиця Прекрасна. – У нас Олена-Вчена.

І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.

Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.

– Він! – кажуть.

Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.

– Не можу… Не вмію… – ледь чутно прошепотів.

– У невмілого руки не болять, – усміхнулась Олена-Вчена. – Берись та вчись.

Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.

Потім Олена-Вчена й каже:

– Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає – тунель прокладає.

Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися – нічого круг себе не бачать.

Дивляться брати – а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.

Гребінцями риють, черевиками землю одкидають – тунель прокладають.

Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.

Довго рили хід. Нарешті прорили.

Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться – під стіною краму-ловсаму лежать сувої.

Веселиця Прекрасна й каже:

– Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.

І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.

Глянули брати на Одівця-Кравця.

– Він! – кажуть.

Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.

– Нічого не вмію, – чесно признався.

– У невмілого руки не болять, – усміхнулася Галя-Ткаля. – Берись та вчись.

Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває – вчиться.

Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає – аж чуб мокрий.

Дивляться брати – а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

Довго шили вони (брати й сестриці їх підміняли, у сім змін працювали), пошили чотири здоровенницьких хитромудрих мішки-самолови.

Веселиця Прекрасна й каже:

– Ну а тепер треба з підземелля нагору підніматися.

Для цього Бомбулі служить ліфт-ескалатор. Оно він. Але треба розібратися, як ним користуватися. Хто у вас по засобах пересування мастак? У нас Надійка-Водійка.

І показує на дівчину-сміяницю, як лілея, білолицю. Це її Літун-Плавець-Ходило на суничній галявині зустрів, її вінок з білих лілей на грудях носить.

Глянули брати на Літуна-Плавця-Ходила.

– Він! – кажуть.

Почервонів Літун-Плавець-Ходило, опустив очі.

– Не вмію я нічого, – чесно признався.

– У невмілого руки не болять, – усміхнулася Надійка-Водійка. – Берись та вчись.

Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися – розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.

Дивляться брати, – а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

– Заходьте у ліфт, поїхали, – сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.

Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.

І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.

Бачать – ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя – так хропуть Бомбула і його посімейство.

А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.

Гоп!

Гоп! Гоп!

Бомбула, Бомбулиця й Бомбулеса навіть прокинутися не встигли, як уже в мішках опинилися.

А в четвертий мішок-самолов кривороті карлики і посіпака-вартовий потрапили.

Вкинули брати всі чотири мішки у ліфт-ескалатор, натиснули кнопку – гур-гур! – поїхала уся Бомбуляндія під землю на віки вічні.

– Ну а тепер, – каже Веселиця Прекрасна, – треба Жарт-Птицю визволяти. Оно бачите, височенна неприступна круча під хмари звелася. І біля самісінького верху ледь помітна цяточка чорніє. То печера. У тій печері замурував Бомбула Жарт-Птицю, щоб ніколи вона людям не усміхалася.

– Як же туди дістатися? – в розпачі перезирнулися брати.

– Треба розібрати палац Бомбули і з того каміння побудувати сходи, – сказала Веселиця Прекрасна. – Іншого виходу нема. Важка й виснажлива це робота. Сили потрібні. А ми й рісочки в роті не мали. Виснажилися, охляли. Оно за палацом сад з різними химерними рослинами. Та які з них їстівні, а які отруйні – невідомо. Та й приготувати їх, мабуть, треба. Хто з вас у рослинах знавець і куховарити мастак? У нас Томка-Агрономка та Варка-куховарка.

І вказала спершу на сестрицю-сміяницю, в якої вуста ніжні, мов червоний мак, горять, а потім на сестрицю-сміяницю, в якої карі очі золотисто проміняться, а щоки рум'яні, наче мальви лісові. Були то дівчата, яких зустріли на суничній галявині Чарівник-Садівник та Чарівник-Годівник. І цим братам довелося червоніти й опускати очі. Бо й вони не вміли нічого. Та дівчата їх навчили. І вони також усміхнулися вперше після того, як чарівниками стали.

Томка-Агрономка і Чарівник-Садівник назбирали, накопали у саду різних їстівних рослин, фруктів-овочів. Варка-Куховарка і Чарівник-Годівник наготували смачного обіду. Хотіли вже їсти, аж тут Веселиця Прекрасна й каже:

Стривайте! Гляньте одне на одного – на кого ми схожі? Чи годиться у такому вигляді до столу сідати, пити-їсти починати?

Глянули брати-чарівники й сестриці-сміяниці одне на одного, усміхнулися. Ну й вигляд! Розпатлані, замурзані, землею перемазані.

– А хто у вас вміє чепурити, красу наводити? – питає Веселиця Прекрасна. – У нас Одарка-Перукарка.

І на сестрицю-сміяницю вказує, в якої золоте волосся – мов сонячний цвіт кульбаби. Це її Чаклун-Красотун на суничній галявині зустрів, її вінок з кульбабок золотих біля серця носить.

Довелося червоніти й Чаклуну-Красотуну.

Та Одарка-Перукарка швидко його навчила, і вдвох вони так усіх причепурили, що любо глянути було – не дівчата й хлопці, а лялечки.

Сіли вони до столу, гарненько пообідали.

– Ну а тепер – за роботу! – каже Веселиця Прекрасна. – Хто у вас будувати мастак?

Тут уже й найстаршому братові, Чарівникові-Будівникові довелося пекти раків. І чи не найбільше. Бо у сестриць будівницею була сама Веселиця Прекрасна.

І як же неприємно було найстаршому братові опускати перед нею очі й казати:

– Не вмію…

І чути у відповідь:

– У невмілого руки не болять. Берись та вчись.

Але нічого не поробиш. Коли щось не вмієш, завжди соромно.

Дружно взялися усі за роботу. По камінчику розібрали палац Бомбули. І почали з того каміння будувати сходи.

Ох і важка була то робота – будувати сходи аж до самісіньких хмар! Але диво дивне – чим довше вони будували, чим вище піднімалися, тим веселіше їм ставало, незважаючи на втому.

І сама рвалася з грудей пісня:

Сонце світить, Землю гріє. Хто працює – Той радіє. Квіти квітнуть, Пісня ллється. Хто працює – Той сміється.

Довго будували вони сходи. Та нарешті збудували.

Зайшли в печеру, розбили мур і випустили на волю чарівну Жарт-Птицю. Злетіла вона до сонця і – заспівала. І така радість братів охопила, що ні в казці сказати, ні пером описати!

Глянули брати з гори на світ – та який же він гарний! Сонячний і веселий. Дзвінкий, птахоспівний, красноквітий!

І подумали брати – та невже ж було таке, що їм жити не хотілося!.. Аж згадувать страшно!

І вигукнув Чарівник-Будівник:

– А давайте збудуємо тут місто-сад Радоград!

– Правильно! – сказала Веселиця-Прекрасна.

І всі інші брати і сестриці сказали:

– Абсолютно правильно!

І знову взялися вони за роботу.

Незабаром зросло чудове місто-сад Радоград.

А коли місто було побудоване, раптом задзвонив чарифон-автомат. Взяли брати трубку і почули далекі-далекі й рідні-рідні голоси:

– Здрастуйте, сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми все-все бачили по чаривізору і все-все знаємо. Дуже ми за вас раді, нарешті ви зрозуміли, що вам треба. Тепер ми спокійні. Щасти вам!

– Ой, стривайте! Не кладіть трубку! – загукали брати. – Стривайте! Готуйтесь, чекайте і нас зустрічайте! Зараз ми по вас прилетимо. Годі вам жити у самоті на горі Спокою. Ви тепер житимете з нами, у місті Радограді.

Сіли брати на літак і полетіли на гору Спокою. Забрали діда Мудрила і бабу Лагоду і привезли у Радоград. І відбулося бучне свято. Одразу новосілля і весілля. У грандіозному Палаці Щастя одночасно одружувалося сім пар:

Чарівник-Будівник і Веселиця Прекрасна, Чарівник-Садівник і Томка-Агрономка, Чарівник-Годівник і Варка-Куховарка, Чаклун-Красотун і Одарка-Перукарка, Одівець-Кравець і Галя-Ткаля, Майстер-Видумляйстер і Олена-Вчена, Літун-Плавець-Ходило і Надійка-Водійка. Правда, як вам відомо, називалися так брати тільки за звичкою – адже вони не були вже ніякими чарівниками, а були звичайними вмілими трудівниками.

А коли відгуляли молоді весілля, знову взялися до праці – зводити людям будинки, вирощувати сади, годувати людей смачною їжею, майструвати для них різні машини, що полегшують важку працю, одягати їх у найчудесніші вбрання, робити їх гарними і молодими і возити їх швидко й весело по усій-усій землі.

І були брати завжди радісні і щасливі. Бо їм завжди співала свої веселі пісні чарівна Жарт-Птиця. І я хочу, любі друзі, щоб ви добре запам'ятали:

 
Співає, сміється чарівна Жарт-Птиця
Тому, хто уміє і любить трудиться!
І хто цього не забуде —
Той завжди щасливий буде!..