Текст книги "Пригоди журавлика"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

ПРИГОДИ ЇЖАЧКА КОЛЬКА КОЛЮЧКИ ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ЗАЙЧИКА КОСІ ВУХАНЯ

Казка

І

Жив на світі їжачок Колько Колючка.

І жив на світі зайчик Кося Вухань.

Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.

А найдужче боялися хуліганів.

То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:

– Ой, мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!

Вийде мама-їжачиха на ганок, – а у дворі дві маленькі жабки стрибають.

То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:

– Ой, мамо, мамо! За мною хуліган женеться!

Мама-зайчиха визирне у віконце, – а там метелик літає.

Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..

І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили – нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по-сусідству.

Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.

– Здрастуйте, тітонько Вухань, – сказала мама-їжачиха. – Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.

– Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! – сплеснула мама-зайчиха лапами. – Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.

Тато-заєць сидів на ганку і читав «Лісову газету».

– Гм, – сказав він, почувши новину. – Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.

Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ганку і все чуло, здригнулося й заскиглило:

– Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…

– Тебе ніхто не питає! – суворо сказав тато-заєць. – Запишемо й ходитимеш.

– Ну що ти, синку, – лагідно сказала мама-зайчиха. – Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.

Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.

Вийшли за ворота, гульк – а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.

Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.

Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів крізь великі окуляри.

– Прізвище!

– Вухань! – чемно сказала мама-зайчиха.

– Прізвище! – не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.

– Вухань! – знову сказала мама-зайчиха.

– Прізвище! – підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.

– Та Вухань же! – розгублено пролепетала зайчиха.

– Я вас, мама, не питаю! – сердито обернувся до неї директор. – Хай сам скаже. Він що у вас – глухий? А ще хоче у музичну школу?

– Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!

– Так чого ж він мовчить?

– Він… він у мене… дуже скромний, – мама-зайчиха підштовхнула сина. – Ну, кажи, Косю, кажи!..

Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.

– Гм… – насупився Бурмило Михайлович. – Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, «р-р-р» по-ведмежому.

Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.

– Ну! – нетерпляче сказав директор.

Кося розтулив рота, але з того рота не вилетіло ані звуку.

– Що? – схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. – Повтори. Не чую!

– А-а-а!.. – не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.

– Ой, вибачте, – забідкалась мама-зайчиха. – Він у мене такий вразливий, такий вразливий…

– Розумію, – лагідно сказав директор Ведмідь. – Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі – із столичного зоопарку. У нас вимоги.

– Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…

Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати «р-р-р» по-ведмежому. Замість «р-р-р» у нього виходило чогось «хрю». І з слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість. Бурмило Михайлович мав добре серце.

– Ой і нащо мені ота спеціалізована музична школа! – ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. – Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..

– Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! – казала мама-зайчиха. – Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.

Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє, і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.

Заперечувати щось було пізно.

Наступного дня уранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.

II

Біля школи вже зібралися учні.

Вони скупчилися перед ганком, попідбирали хвости в кого такі були) й чекали появи директора.

Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.

А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.

Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.

І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам один вперше йдеш у ще незнаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.

Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:

– Ой, що це?

– З-зуби, – затинаючись, чесно признався зайчик.

– Боїшся? – спитав Колько.

– Б-боюсь, – признався Кося.

– І я боюсь, – сказав Колько. – Давай разом боятися.

– Давай!

І такий він раптом став Косі дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!)

«От з ким я дружитиму!» – одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.

Нарешті на ганок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі – пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.

– Здрастуйте, діти! – урочисто сказав Ведмідь. – Вітаю вас з початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, – Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію – Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру – Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо – Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям, і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер – у клас! Починаються уроки.

Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.

На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.

Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків – лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук: з дівчаток – рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.

Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете. Познайомившись з усіма, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку з Раїскою Мняу.

Не минуло й п'яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.

– Т-ти чого?! – сахнувся Кося.

– Просто так, – вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.

– Перестань! – стиха зойкнув Кося.

– Ги! Не перестану, – знову вищирився Вовчик. – Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!

– Ти що – хуліган?!

– Хуліган! – гордо сказав Вовчик. – А ти хто – заєць?

– Заєць…

– Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!

– Чого це б-боягуз… – почервонів Кося. – Я просто… просто собі заєць.

– А от і не просто! Заєць – значить, боягуз. Усі зайці боягузи. І ябеди. От я знаю, ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш? Скажеш!

Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:

– Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімись, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.

Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.

– Ну, чого ж ти мовчиш? – спитала Пантера Ягуарівна. – Ану ти, Вовченко, розкажи, як він соромиться.

Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:

– А… а він укусив мене за вухо.

– Що?! От тобі й на! Чого це? – здивувалася Пантера Ягуарівна.

– Не знаю, – знизав Вовчик плечима. – Я його сам питав. А він каже: «Просто так. Захотілося і вкусив». Я йому кажу: «Не можна кусатися на уроках». А він: «Мовчи, – каже, – бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив». От.

– Це правда? – звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.

– Це… це в-він мене вкусив, – ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений вовчиковою підступністю.

– От бачите! Що я казав! – вигукнув Вовчик.

У класі засміялися.

– Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, – суворо сказала Пантера Ягуарівна.

На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.

– Що? Що там у вас трапилося?

– Та от… вкусив мене… Ще й ославив на цілий клас. От! – Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. – Як я тепер з ним сидітиму? От горе!..

І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.

– От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили.

– А як?

– Я зроблю. От побачиш.

Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу.

– Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться.

– Колючко! Ти чого колешся?

– Я ненавмисне. Я більше не буду.

Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу:

– Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!

– Колючко! Припини негайно! – суворо сказала Пантера Ягуарівна.

– Я ж ненавмисне. Ненавмисне.

Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти:

– Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться.

– Колючко! Ти що собі дозволяєш!

– Ну, хіба я винен, що в мене… що в мене голочки?… Хіба я винен? – жалібно шморгнув носом їжачок.

– Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, – загундосила Раїска Мняу.

– Що ж робити? – замислилась класна керівничка. – Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати…

– Мене! Мене пересадіть до Колючки! – підскочив з витягнутою лапою Кося. – Я голочок не боюсь.

– Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі… Пересідайте!

– У-у, зрадник! Тепер через тебе я із спідницею сидітиму, – просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі.

Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь…

III

Проте Кося Вухань радів передчасно.

Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо. Але рисеня саме було з хижацького роду.

Не довго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі, що той аж завищав. І всю велику перерву зализував ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав.

Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, на перервах, перед уроками, після уроків, – ганявся за ним, кусав його за вуха, за хвостик, і тільки швидкі ноги рятували зайчика.

Дома Кося вмивався сльозами.

– Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! – ридав він, трагічно мотаючи головою. – Не треба мені того сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-о-ви! Не піду-у! Не піду-у-у!..

– Та що ти, синку! Що ти кажеш! – вигукувала мама-зайчиха. – Це ж така школа! Така школа!.. Вчителів запросили із столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти…

І правда… На уроках у школі було цікаво. Нічого не скажеш.

І викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі й пташки, чим вони цікаві…

І Жирафа Жирафіївна захоплююче розповідала про лісову географію, про північну тайгу, про південні джунглі та всяке інше…

А коли бували уроки лісової історії, всі просто роти роззявляли, слухаючи оповіді слона Мамонта Африкановича про прадавні доісторичні праліси, де жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, саблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери…

А музика!.. Всі в лісі просто показалися на тій музиці

У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику.

– Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає – ну просто як соловейко!

– А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.

Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!

Так! Що й казати! Уроки в школі були цікаві.

Але що ті уроки, як після них тебе щодня підстерігає десь Вовчик Вовченко, і кусає тебе за хвіст, і зав'язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше всякого динозавра, хуліган поганий!..

Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував.

– Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море горить! – кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку.

– Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! – свистів він Колькові Колючці.

Наш борсук Боря Сук Неспособний до наук, – виспівував він, танцюючи і кривляючись перед борсученям (хоча сам був ледар і двієчник).

Дівчатам він показував язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки:

 
Вірочка-вивірочка,
В тебе в носі дірочка!
 

Або:

 
Ой, глядіть,
Щоб Соньку Лось
Нам побить
Не довелось!
 

Або:

 
Бебешко, Бебешко!
Дурна твоя довбешка!
 

Тільки Раїску Мняу він не зачіпав, наче її й не було в класі.

А до директорового родича Михайлика Ведмеденка навпаки – пробував під'їжджати з дружбою. Обіймав його за плечі й казав:

– Ти, Михайлику, – молоток! А вони всі – мурашня. Я їх усіх однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як тебе хто зачепить – скажи тільки мені!

Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти.

«Ех! Мені б отакі біцепси!» – зітхав Кося, заздрісно дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти ведмежі біцепси?…

– І що його робити? Як його далі жити на світі? – скрушно хитав головою Кося. – Хоч лягай і вмирай.

– Ох-ох-ох… Кепські наші справи, – і собі хитав головою Колько. – Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен може зганьбити…

А Вовчик розперізувався що не день більше й козакував у класі, як тільки хотів.

Слухай, Колько, – сказав якось зайчик їжачкові. – А давай, може, займемося спортом. Га?

– Га? Яким спортом?

– Ну… «яким-яким»!.. Таким, щоб стати – о! – і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу. – Наприклад, боксом.

– О! Це – думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки – бемц! Він – беркиць, і ногами вкрився. Гайда!

Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович Лапундер. Два роки тому він залишив великий спорт і перейшов на тренерську роботу.

– Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?… Прекрасно! Прекрасно, мої юні друзі! Прекрасно! – Макак Макакович радісно усміхнувся. – Яким видом? Боксом? О! Чудово! Прекрасний вид спорту. Справжній бокс – де мистецтво. Це – краса! Це – музика! Але боксер, товаришочки, передусім мусить бути всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку робите?

Їжачок і зайчик перезирнулися.

– Не… не завжди, – зітхнув Кося.

– Ага, – опустив очі Колько.

Чесно кажучи, ранкової фіззарядки вони не робили зовсім. Якось не виходило, не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час.

– Ану перевіримо вашу загальну фізичну підготовку.

Макак Макакович підвів їх до дерева і сказав:

– Хапайтеся за нижню гілку і підтягайтесь. Побачу, скільки разів зможете підтягтися.

Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і повисли, звиваючись черв'яками. Хоч як вони кректали хоч як старалися – жодного разу підтягтися так і не

змогли.

– Так… – сказав Макак Макакович. – Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М'язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м'язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, – до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.

«Ага! – подумав Кося. – Вовчик мені буде вуха вузлом зав'язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!» – і ображено сказав:

– Я у секцію боксу. Тільки!

– І я, – сказав Колько.

– Ну, побачимо, – сказав Макак Макакович. – Поки що говорити рано.

– Ех, – тяжко зітхнув Кося, виходячи із спортзалу. – Видно, не судилося нам стати – о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!

– Слухай, – сказав Колько. – А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку.

– Я знаю… – здвигнув Кося плечима. – Може, давай…

– Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов'язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.

– Ну, давай, – погодився Кося.

– Ти чим будеш клястися? – спитав Колько.

– Не знаю… А чим треба?

– От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.

– А ти поклянись голочками.

– Гаразд.

– Клянусь вухами! – урочисто сказав Кося.

– Клянусь голочками! – урочисто сказав Колько.

На тому й розійшлися.

IV

Уночі Косі Вуханю наснився сон.

Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.

– Гей, косоокий, дай закурить! – хриплим голосом каже Вовчик.

– Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров'я. Особливо дитячого, – з гідністю відповідає Кося.

– Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія! – визвірюється на нього Вовчик та – клац-клац! – зубами біля самісінького Косиного носа.

– Ех! – розмахується Кося та тільки – бемц! – Вовчика по зубах. Вовчик – беркиць! – і ногами вкрився. Нокаут!..

Лежить – очі заплющив, язика висолопив, ледве дише.

Тоді одне око розплющив, скривився жалібно:

– Я більше не буду-у!..

Підійшов до нього Кося й каже благородно так:

– Вставай! Я тебе прощаю. Вставай!

Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.

Прокинувся Кося – а то мама будить. Приснилося!

А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!

– Я ще трошки! Ще трошечки!

Так же ж солодко спиться уранці! Та ще ж такий сон наснився. Ще б же надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж…

– Вставай, Косю! Вставай!

Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..

Встав зайчик, потарабунився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає.

Нарешті мама портфелика йому в руки – тиць! – у щоку – цмок!

– Біжи, синку!

Вибіг Вухань з дому і – через ліс навпростець до школи…

І тільки тут – ой, леле! А фіззарядка?!

Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками – робити її щодня обов'язково, хоч би там що.

І – на тобі! – першого ж дня-забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити.

Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити – лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати…

– Раз-два-три-чотири!

Раз-два-три-чотири!

Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.

Воно й справді непогана річ – ота фіззарядка!

Останню вправу зробив, хокнув.

О! – тепер і до школи можна.

Обернувся до куща. Глип! – а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом – зник. Як і не було.

Кинувся Вухань туди-сюди. Куш оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала.

Розгубився зайчик.

Озирнувся безпорадно.

– Гей! Хто там балується? Оддайте! Я ж у школу запізнюся.

Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.

І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається.

Не витримав Кося, та я-ак дремене.

Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Всі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха.

І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі.

Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!

Кося вислизнув на подвір'я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком.

Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце.

Що робити?…

На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит з домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді – непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?… Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!..

Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір'я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання…

Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у «класи» грають.

Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка, сумний, ходить по подвір'ю, мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.

– Колько! – стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.

– Ой! – стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. – Це ти? Що таке? Що сталося?

Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду.

– І що мені тепер робити – просто не знаю… Ні в школу, ні додому.

– Та ти що! – вигукнув їжачок. – Ходім зараз же на урок!

– Без зошита? На ведмежу? Ти що!

– Ну й що! Я тобі свого дам.

– А ти?

– А я викручусь. Ти ж знаєш!

Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже «р-р-р», що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п'ятірки.

– І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що – забув?

– Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,– зітхнув Кося.

– Та побігли швидше, а то вже дзвоник!

Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.

Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас поверх окулярів:

– Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!

Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.

– Гаразд. Починаю викликати.

Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.

– Вовченко!

«Ху! – полегшено видихнув Кося. – Пронесло!»

– А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.

– Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е, – Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору (що означало: «Підказуйте, чорти, швидше!»)

– Провідміняти «ведмідь», – підказала Зіна Бебешко.

– Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… – прохарамаркав Вовчик.

– Хе! – скривився Бурмило Михайлович. – Ну, давай, «ведмежай», артист! Тільки не підказуйте! Хай сам «ведмежає».

Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав:

– Ну… ну… я… е-е… я – ведмідь… ти-ведмідь… він – ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви – ведмеді… вони – ведмеді…

– Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, – усміхнувся директор.

Клас зареготав.

– Хе-хе-хе-хе-хе! – й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати – приємно, коли твій ворог пече раків.

– Ану скажи, Вухань, як треба.

Останнє «хе» застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу – фіть! – і нема.

– Я… е-е… я… е-е… – забелькотів Кося.

– Ведмідь, ведмедя, ведмедю… – швидко зашепотів, підказуючи, Колько Колючка.

– Відмідь… – механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.

– І ти – ведмідь? – здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. – Ну це вже занадто. Колючко!

– Ведмідь, ведмедя, ведмедю… – зататакав, як з кулемета, їжачок.

– Сідайте всі! – Бурмило Михайлович поправив на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. – Значить, так… Вовченко – одиниця! Вухань – одиниця! Колючка – двійка… за підказку… Переходимо до нового матеріалу.

– Пхе! – презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. – Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!

Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.

V

Після уроків Колько сказав Косі:

– Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав.

І друзі побігли в ліс.

Портфеля не було.

Але з-за куща раптом долинули звуки:

– Ля-ля-ля-ля!

Ля-ля-ля-ля!

Кося й Колько обережно розсунули віти.

За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню без слів.

– Тю! – здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька.

– Тю! – здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.

Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.

Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто – тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали – золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.

Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.

На першому ж уроці він сказав:

– Сольфеджіо – це найголовніший предмет з усіх

предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика – це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.

І широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби, Бегемот Гіпопотамович заспівав:

– До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. – прокашлявся і сказав:

– З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! – і він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав:

– А от як вони пишуться! – і написав ноти на дошці. – А тепер будемо співати по нотах! – і він заспівав:

До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!..

Нумо заспіваймо всі!..

– До-о! Ре-е!.. – затягли учні.

– Добре-е!.. – підхопив Бегемот Гіпопотамович.

Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав «цяця-ляля» і частував цукеркою. Але то було не часто. «Добре знають ноти тільки бегемоти!» – любив повторювати учитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха і усміхався блаженно, немов слухав симфонію.

Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича «цяцяляля», а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п'ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом.

Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина!

Та підійти і спитати друзі не насмілилися.

Розгублені й здивовані поверталися вони додому.

Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але – робити нічого – придбали нового. І зошити й підручники теж.

Минуло кілька днів.

І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м'яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось – шовкова хусточка. У Борі Сука – авторучка. У Вірочки Вивірчук – мішечок горішків. У Колька Колючки – альбом для малювання, у Михайлика Ведмеденка – горщик меду. А в Раїски Мняу – перебивні картинки.

Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати.

А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри.

Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.

– Може, захворів? – стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. – Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.

Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.

– Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! – з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. – Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!

Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали «Фу!»

Виходу не було.

VI

Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик з батьками, і тремтіли.

– Може, не підемо? – тихо сказав Кося.

– Засміють, – зітхнув Колько.

– Засміють, – погодився Кося.

– Та й характери ж домовились гартувати, – скривився Колько.

– Домовились… – зітхнув Кося. – Але як з'їдять нас разом з нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні…

– Ех!..

Тато-вовк витрушував на подвір'ї дублянку з овечої шкури.

– Здрастуйте, дядю вовк! – здалеку привіталися Кося й Колько.

– Пррривіт! – прищулив на них хиже око тато-вовк.

– Як поживає ваш В-вовчик? – загукав здаля Колько Колючка.

– Як його з-здоров'я? – загукав Кося Вухань.

– А що йому ррробиться? Добррре поживає ледащо. У школі він.

– У шко-олі? – так і вклякли Кося й Колько.

– А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?

– Га… – гакнув Кося.

– Бе… – бекнув Колько.

– Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! – тато-вовк зробив крок уперед.

Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.

– Ну, тепер Вовчик нам дасть! – з жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. – Цього він нам не подарує.

– А ми хіба винні?

– Винні не винні, розбиратися він не буде.

Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?…

І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.