Текст книги "Пригоди журавлика"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Дівчинка обережно взяла журавлика і поставила на підвіконня відчиненого вікна.

«Що ж мені робити? Вони ж не знають, що я ще не вмію літати… А може, я вже вмію? Уже ж час. Що як спробувати?… Ой, лячно! Та що це я! Галочка подумає, що я боягуз. Сором! Що ж робити? Поки що я потанцюю, щоб вона не бачила, як у мене тремтять ноги», – і журавлик почав танцювати на підвіконні. Він то присідав, то підскакував, то перебирав своїми довгими цибатими ногами. Галочка заплескала у долоні. Дядя Женя теж був у захопленні.

– Я давно знав про журавлині танці, – вигукнув він. – Але вперше бачу, як танцює журавель. Це просто здорово! Ну й молодець!

Танцюючи, журавлик все наближався й наближався до краю підвіконня.

Нарешті набрався духу (А! Будь що буде!), змахнув крилами і… злетів. Вперше у житті злетів у повітря. Аж дух йому перехопило. А потім стало так легко й чудово, що сама собою з грудей вирвалася пісня:

 
Мамо! Мамо!
Тату! Тату!
Я умію вже
Літати!
Ой, як здорово!
Просто слів нема!..
 

Але ні тато, ні мама не могли почути журавлика, та й крила його були ще не дуже міцні, і, політавши трохи, він опустився перепочити на дах сусіднього будинку. Сів, оддихався, озирнувся навколо. Яка широчінь!..

Несподівано біля нього – пурх! – сів горобчик. Пір'я настовбурчене, півхвоста нема. Дивиться з цікавістю, здивовано.

– Курли! Курли! Здоровенькі були! – привітався до нього журавлик.

– Привіт! – цвірінькнув горобець. – Ти хто такий?

– Журавлик. У гості з села до вас приїхав. Автомашиною «Жигулі». А ти хто?

– Чик Чирикчинський.

– А хто це тобі хвоста обскуб?

– Та хто ж! Кіт Мордан. Хто ж іще.

– Розкажи, що за кіт.

Чик Чирикчинський спершу крилом одмахувався, не хотів (мабуть, неприємно було згадувати), але потім розказав.

І от про що дізнався журавлик.

Виявляється, у їхньому будинку на горищі живе приблудний рудий котяра. Мордан. Страшенний п'яниця і хуліган. Налижеться валер'янки і хуліганить – ганяється за горобцями, за синичками, за голубами, всіх обзиває, б'ється, казна-що виробля. Життя від нього немає. І ніхто з ним виоратися не може. Всі його бояться. Ніхто зв'язуватися не хоче.

Живуть у них в будинку три собаки. Цюця, Гава і Рева. Та хіба то собаки? Горе, а не собаки.

Цюця – білосніжна болонка з такою волохатою мордочкою, що ніхто ніколи не бачив її очей. Така чистюля, не те щоб з кимось битися – по землі навіть ходила, весь час струшуючи з лапок бруд.

Гава була чорненька, маленька, на тоненьких, як шпички, ніжках, і, коли стояла на землі, то дрібно-дрібно трусилася, мов у лихоманці.

А Рева була китайської породи, із сплюснутою мордочкою, страшенно лупата і з висолопленим червоним язичком, що не тримався за вишкіреними зубками. І по землі вона майже ніколи не ходила, а, вдягнена у спеціальний шерстяний лейбик, сиділа весь час на руках у своєї хазяйки.

Правда, ще жили в їхньому будинку двоє диких звірів, два справжнісіньких хижаки, – вовченя Вова і левеня Льова. Їх узяли на виховання в зоопарку: Вову Олімпіада Миронівиа з вісімнадцятої квартири, а Льову – Гортензія Самсонівна з двадцять сьомої.

Горобина громадськість пробувала звернутися до них по допомогу:

– Хлопці, рятуйте, ви ж дикі звірі, справдешні хижаки. Вово, ти ж вовк, тобою ж дітей лякають, твій же предок семеро козенят з'їв і Червону Шапочку з бабусею… Ти ж хижак, Вово!

– Ай! Облиште! Який я хижак! – червонів Вова, чухаючи задньою лапою за вухом. – Народився у зоопарку. І одразу мене забрала на виховання Олімпіада. Годувала з соски молочком. І найбільша моя хижацька здобич – то ліверна ковбаса, яку я вкрав у буфеті і за яку Олімпіада так натовкла мені носа, що й досі боляче згадувати.

– А ти, Льово! Ти ж лев. Цар звірів! Перед тобою ж геть усі-всі труситися мусять.

– Ай! Не кажіть! – безнадійно махав Льова хвостом з майбутньою китицею. – Який я там цар! Я теж зоопарковий. Із соски годований. А в зоопарку ніяких царів. Суцільна демократія. На звірячому дитячому майданчику мене найостанніший шакал за хвоста кусав.

Отакі-то хижаки були вовченя Вова і левеня Льова.

Правда, у тринадцятій квартирі ще жила велика біла папуга мадам Какаду з таким здоровенницьким міцним носом, що ним можна було перекусювати гвіздки. Але мадам Какаду була іноземка (її привезли з-за океану з Австралії), ні бельмеса не тямила по-тутешньому і порозумітися з нею не було ніякої змоги.

Отже, кіт Мордан почував себе абсолютно безкарним.

– А де він зараз? – спитав журавлик.

– Пішов здавати пляшки з-під валер'янки. Не хвилюйся, скоро прийде, – Чик Чирикчинський зітхнув. – Сам побачиш.

Довго чекати не довелося.

Несподівано з горища почулася гучна й немелодійна пісня:

 
Я – кіт Мордан!
Я – кіт Мордан!
П'яниця я і хуліган.
І всі мене бояться,
Бо я велика цяця!..
В дворі з усіх
Здеру сім шкур.
Няв-няв! Няв-няв!
Мур-мур! Мур-мур!..
 

– О! Уже навалер'янився! – сказав Чик Чирикчинський. – Зараз почне хуліганити. Дивись, оно він.

Журавлик глянув.

Обхопивши однією лапою телевізійну антену, похитуючись, стояв на даху здоровенний мордатий рудий котяра.

– Гей, ви! – хрипло закричав він. – Хлопчики-горобчики! Синички-сестрички! Де ви там?! Поховалися? Гей! Виходьте на гульню! Бу-га-га! Га-бу-бу! Я вас миттю обскубу!.. Здеру сім шкур! Няв-няв! Мур-мур!..

– Летімо звідси! Ну його! – тихо сказав Чик Чирикчинський.

– Стривай! У мене майнула одна думка! – сказав журавлик.

– Ой, бережися! З ним жарти погані! – чирикнув горобець.

– Ти ховайся за ринву і мовчи, а я зараз, – сказав журавлик і почеберяв до телевізійної антени.

– Курли! Курли! Здоровенькі були! – чемно вклонився він, наблизившись до Мордана.

Мордан здивовано вирячився на нього:

– О! А це що за хвігура? Вперше бачу таке опудало. Ти хто?

– Інструктор! Прилетів до вас із спеціальним завданням. Від професора Кваквакума.

– Що?! Від якого професора? Яке завдання? – нічого не розуміючи, трусонув п'яною головою Мордан.

– Професор Кваквакум вичитав у Книзі Джерел, що ви будете першим у світі летючим котом. Будете ловити летючих мишей. І станете володарем не тільки на землі, але й у повітрі. Так записано у Книзі Джерел.

– Тю! – знову трусонув головою Мордан. – Щось ти говориш таке, що я не втямлю. Чи то я валер'янки сьогодні зайве лизнув, чи…

Мордан недовірливо глянув на журавлика. З одного боку, це б, звичайно, було здорово – стати летючим котом… Ловити летючих мишей, а також пташок. І – взагалі. Летючий кіт! Перший у світі! Не-по-га-но!

Мордан на мить уявив собі, як він літає по небу, хапаючи на льоту горобців, синичок та інше птаство – тільки пір'я летить на голови перехожих. І аж замуркотів від задоволення.

З іншого боку…

– А чим ти доведеш, що не брешеш, не обманюєш мене? – примружив він свої жовті очі.

– А ви бачили коли-небудь таких, як я? Є у вас тут такі?

– Мурр… – пильно оглянув Мордан журавлика з ніг до голови. – Не бачив… Справді, немає у нас таких…

– То ж бо й воно! Бо я інструктор професора Кваквакума по підготовці летючих котів. Один у світі.

– Гм, – підозріло хмикнув Мордан. – Все-таки щось ти мені не той…

– Ну, якщо ви не хочете, я доповім професору Кваквакуму, і ми будемо готувати до польоту собаку, – журавлик рішуче зробив крок назад. – А від летючої собаки і на дереві не сховаєшся.

– Стривай! Який скорий!.. Повинен же я був перевірити. А… А як ти мене готуватимеш, інструктор?

– Дуже просто. Спершу прочитаю теоретичний курс, а потім будуть практичні заняття… Значить так, почнемо з теоретичного курсу. Що таке політ летючого кота? Політ летючого кота – це коли кіт летить у політ. Чим досягається політ? Політ досягається активним маханням усіх кінцівок. Дивись. Отак! – журавлик змахнув крилами, злетів у повітря, потім опустився на дах. – Причому я махаю лише двома, а ви махатимете чотирма. Приступаємо до практичних занять. Ну! Пригнулися! Підстрибнули! Змахнули!

Кіт пригнувся, підстрибнув і, дригнувши ногами, опустився на дах.

– Не досить активно махаємо! Ще раз!

Мордан знову пригнувся, знову підстрибнув і задригав ногами.

– О! Тепер краще! Вже трохи літаємо! Молодець! Ще раз!

І коли Мордан втретє підстрибнув і задригав ногами, йому справді здалося, що він злетів. Як тобі кажуть, що ти літаєш, а ти сам хочеш у це повірити – то неважко й повірити.

– Ну, а тепер можна спробувати й самому! Он літають пташки. Будь ласка!

Очі в Мордана загорілися.

– Мурр-няв! Ну зараз я вас! – кіт розігнався, стрибнув, відчайдушно задригав ногами і… полетів з даху на землю.

Гепнувся на всі чотири і заскиглив-занявчав:

 
Ой, нявв! Нявв!
Ой, я впав!
Ой, забився,
Ледь не вбився!
 

Хоча коти, як відомо, можуть падати з великої висоти і нічого, Мордан після валер'янки, видно, втратив спортивну форму і боляче забився мордою об землю. А головне, морально постраждав. Всі пташки, скільки їх було у дворі – горобці, синички, голуби, ластівки – зняли регіт і почали співати пісеньку, яку тут же склали про нього:

 
Кіт Мордан —
Летючий кіт.
Славний він
Здійснив політ
За пташками
З даху —
Мордою
З розмаху
Впав на землю
З неба.
Так йому
І треба!..
 

Мордан мусив підібгати хвоста і чкурнути у темний підвал зализувати свій сором.

Чик Чирикчинеький був у захопленні:

– Ну й молодець ти, журавлику! Ну й придумав! Так йому й треба, хулігану рудому! Щоб знав, як з інших знущатися! Буде йому наука!

РОЗДІЛ VI

Пошуки починаються. Дощ. Їжачок Колько Колючка.

«Ой, Галочко! До тебе гість». Зустріч з Аликом Бараболею.

– А тепер у мене буде до тебе прохання, – сказав журавлик Чику Чирикчинському.

– Кажи! Все зроблю, що тільки зможу.

– Розумієш, я приїхав до Києва не гуляти, а друга з біди визволяти. Один нехороший двієчник-третьокласник впіймав мого друга чижика Ціві-Тівіка і посадив у клітку. Я мушу знайти його і випустити на волю. Але я не знаю, де його шукати. Київ великий, мені, нетутешньому, важко тут орієнтуватися. А ти киянин, ти можеш мені допомогти. Ти всюди літаєш і, певне, знаєш, де є клітки з пташками.

– Знаю! Звичайно, знаю!.. Ну, по-перше, у нашому будинку… Мадам Какаду… Це, звичайно, не чижик. Це – папуга. Кенар Канарейченко з дев'ятнадцятої квартири теж, звичайно, ні… А от у сорок сьомій на дев'ятому поверсі, здається, якась клітка є, про яку я нічого певного сказати не можу. Летімо.

І Чик Чирикчинський першим пурхнув на дев'ятий поверх. Журавлик – слідом за ним.

Вікна сорок сьомої були щільно зачинені. На підвіконнях на скляних банках з водою стояли вазони. З дірочок на дні вазонів опускалися у воду ганчір'яні гнотики. Все свідчило про те, що хазяї десь на курорті.

– Полетіли хазяї у теплі краї,– сказав Чик Чирикчинський. – Але все одно нам тут робити нічого. Оно, бачиш, стоїть на шафі клітка, порожня! Отже, наш будинок виключається. Полетіли у сусідній.

У сусідній будинок треба було летіти через вулицю.

І тут сталося непередбачене.

Тільки вони вилетіли з-за рогу, як хтось унизу загукав:

– Ой! Дивіться! Журавель!

– Де? Де? – почулося у відповідь.

– Он! Он! Летить! Он! Дивіться!

Вмить зібрався натовп. Завищали гальма, зупинився на вулиці рух.

– Диви, який ти популярний! Як кіноактор! – сказав Чик Чирикчинський. – На нас, горобців, ніхто в місті й уваги не звертає. А на тебе збіглися дивитися, як на пожежу.

– Летімо назад! – збентежено сказав журавлик. – Не звик я до такого галасу.

І вони повернулися на свій дах.

– Мабуть, зараз, удень, з наших пошуків нічого не вийде. Доведеться вже, як смеркне, – сказав Чик Чирикчинський.

– Мабуть, – погодився журавлик.

Раптом все небо зятягло хмарами і сипонув дощ

– Ой! Вибач, я мушу ховатися, – вигукнув Чик Чирикчинський. – Ми, горобці, у дощ не літаємо. Я б запросив тебе до себе, але я живу у вентиляційному душникові, ти туди не влізеш, надто великий ти. Переховайся поки що у під'їзді під сходами, а після дощу зустрінемося на даху.

І горобець зник.

А журавлик спустився до під'їзду й шмигнув у закуток під сходи. У закутку було темно і затишно. Знадвору тягло сирістю і дощем. Журавликові згадалося рідне болото, його мешканці, тато з мамою. Стало журно. Як вони там? Чи все у них гаразд?… Мабуть, хвилюються, переживають.

«Але я ж мушу визволити чижика Ціві-Тівіка. Йому ж іще гірше, він у неволі. Йому зовсім погано. Сидить у клітці. Бідолашний».

Раптом, наче вгадавши журавликів настрій, у глибині закутку хтось тихо зітхнув.

– Ой! – здригнувся від несподіванки журавлик. – Хто тут?

– Я-а-а, – тремтливо і тоненько прозвучало у відповідь. – Їжачок. Колько Колючка.

Журавлик придивився і ледь розрізнив у темряві маленького їжачка.

– Ти як тут опинився?

– Мене Алик Бараболя з піонертабору привіз. Отой, що в п'ятій квартирі живе. А потім я йому набрид, і він мене викинув. Не знаю, що й робити… Загину я, мабуть, тут, – їжачок жалібно шморгнув носом. – До лісу самому не дійти. А прогодуватися я не в силі. Маленький ще. Три дні нічого не їв.

Стиснулося журавликове серце від жалю:

– От бідолага!..

– А ти хто такий? – пропищав їжачок Колько Колючка.

– Журавлик я. Брат твій по дикій природі. Тільки мене ніхто не викидав. Я сам сюди приїхав. У важливій справі.

І журавлик коротенько розказав їжачкові, що привело його в Київ.

– Он воно що, – з повагою сказав Колько Колючка.

– От же фрукт отой Алик Бараболя! Самого б його отак викинути! Що ж з тобою тепер робити? Залишати тебе не можна. Справді, пропадеш, – журавлик задумався. – Стривай! Придумав. Живуть у цьому будинку хороші люди. Дівчина Галочка і мисливець дядя Женя. Я тебе одведу до Галочки, перебудеш там якийсь час, а потім дядя Женя відвезе тебе в ліс.

– А на якому поверсі вони живуть?

– На сьомому, А що?

– Не вийде нічого, – зітхнув Колько Колючка. – Я по сходах підніматися вгору не можу. Тільки вниз можу спускатися

– От дикий чоловік! А ліфт нащо? Ліфтом піднімемося.

– Як?

– Дуже просто. Ходімо.

І журавлик повів Колька Колючку до ліфта. Змахнув крилами, підлетів трохи, натиснув дзьобом кнопку. Розсунулися двері ліфта.

– Заходьте, шановний Колючко!

Зацокав їжачок лапками – почеберяв у кабіну. Залетів і журавлик. Натиснув дзьобом кнопку сьомого поверху. Плавно зачинилися двері. Поїхав ліфт нагору. Приїхав. Спинився. Розчинилися двері.

– Виходьте, шановний Колючко!

Знову зацокав їжачок лапками. Вийшов.

Підлетів журавлик до дверей Галоччиної квартири. Натиснув дзьобом кнопку дзвоника. Задеренчав дзвінок у квартирі.

– Ну, бувай здоровий, Колько Колючка. Не хвилюйся, все буде гаразд. От побачиш! Це тобі не Алик Бараболя. Ну, бувай! – і журавлик, щоб його не бачили, сховався за ліфт.

– Спасибі тобі, журавлику, – тільки встиг вимовити їжачок, як двері квартири розчинилися і з'явилася молода гарна чорнява жінка, Галоччина мама.

– Хто тут? – здивувалася. – Нема нікого… Ой! А це Що? – побачила на підлозі Колька Колючку. – Ой! Їжачок! Галочко! Галочко!.. – загукала радісно. – До тебе гість прийшов!.. Зараз побачиш!

Що далі вигукувала вона, журавлик не чув, бо двері захлопнулися.

– Ну, порядок! Тепер Колько Колючка не пропаде, – задоволено мовив журавлик і подибуляв сходами вниз. Біля п'ятої квартири спинився.

«Ану глянемо лишень, що це за тип той Алик!»

Журавлик подзвонив і сховався за виступом стіни.

За дверима почулися кроки і хлоп'ячий голос, який весело наспівував:

 
Я з рогатки —
Аллє – гоп! —
Поціляю
Киці в лоб!
 

«О! Це якраз він! – задоволено подумав журавлик. – Ну стривай же!»

Двері розчинилися, і вистромилася лаповуха скуйовджена голова Алика Бараболі.

– Це тобі за Колька! – журавлик підстрибнув, розмахнувся і дзьобнув Алика прямо в ніс.

– Ввай! – скрикнув Алик і не встиг отямитися, як журавлик боляче ущипнув його за вухо:

– За Колька Колючку!

– Ввай-ввай! – знову скрикнув Алик, відсахнувся і захлопнув двері. І вже за дверима одчайдушно заверещав-зарепетував:

– Рятуйте! Міліція! Убивають! Банда розбійників напала! Рятуйте!

«Ото щоб знав, як ставитися до живої природи!» – і журавлик побіг сходами вниз.

РОЗДІЛ VII

Знову пошуки. Щиглик Пілі-Піть. Операція «Звільнення». Сон. Горобенція. Знову Мордан.

«Ви ще у мене в ногах наваляєтесь!»

Дощ минув. Коли журавлик злетів на дах, Чик Чирикчинський вже був там.

Непомітно надійшов вечір, у вікнах спалахнули вогні, внизу на вулицях засвітилися ліхтарі.

– Ну, полетіли, – сказав Чик Чирикчинський. – Почнемо з верхніх поверхів, щоб не привертати увагу перехожих.

– Давай, – погодився журавлик.

І вони полетіли.

– Отут, – сказав Чик Чирикчинський, сідаючи на бильце балкона дев'ятого поверху якогось будинку. Журавлик опустився поряд. Посеред балкона на табуреті стояла клітка, накрита чорною шматиною. Балконні двері були відчинені. Було видно, що у кімнаті за столом сидять і п'ють чай чоловік і жінка, обоє дебелі, з товстими шиями, мокрими від поту.

Скачучи по бильцю балкона, Чик Чирикчинський наблизився до клітки і тихенько спитав:

– Гей, хто там у клітці, озовися!

– Я, – почулося з-за чорної шматини.

– Ціві-Тівік? – з надією спитав журавлик. – Чижик? Ні. Щиглик я. Пілі-Піть.

Голос у щиглика був жалібний, сумний. І хоч журавлик розчарувався, що це не Ціві-Тівік, йому стало жаль щиглика.

– Знаєш, давай випустимо його на волю, – шепнув журавлик Чику Чирикчинському. – Щось мені його хазяї не подобаються.

– Давай! – підхопив горобець.

– Слухай, Пілі-Піть, ти на волю хочеш? – тихо спитав журавлик.

– Що?! На волю? Авжеж! Хочу! Ще й як хочу! Ночей не сплю, рідний ліс перед очима стоїть, – мало не заплакав щиглик.

– Тоді ми тебе випустимо, – сказав журавлик, знайшов під чорною шматиною дверцята, одімкнув їх своїм міцним дзьобом. Пілі-Піть вилетів з клітки. І одразу радісно заспівав:

 
Пілі-піть!
Пілі-піть!
Отепер
Можна жить!
І співать
І літать
Куди хочеш!
Урра!..
 

Чоловік і жінка почули пісню і повернули голови до балкона.

– Ану піди глянь, що там таке? – басом сказала жінка.

Чоловік підвівся і посунув на балкон. Пілі-Піть, Чик Чирикчинський і журавлик не стали чекати, знялися й полетіли.

– Ой! Щиглик з клітки вилетів! Ой, лишенько! Три карбованці моїх полетіло! Ох! Ох! Ой-ойо-йой! – розпачливо гукав їм навздогін товстий чоловік.

– Спасибі вам, друзі! – подякував Пілі-Піть. – Ніколи вам цього не забуду.

– Гляди ж, більше у пастку не потрапляй, – порадив йому Чик Чирикчинський.

– Та вже ж дивитимусь, – сказав на прощання Пілі-Піть і подався у рідний ліс.

А Чик Чирикчинський і журавлик полетіли далі шукати чижика. У наступній клітці на п'ятому поверсі старого будинку з великими, наче вітрини, вікнами, теж Ціві-Тівіка не було. Там був снігур Ф'ю-Ф'ю. Снігура вони теж випустили, бо і той страждав від неволі.

До глибокої ночі літали Чик Чирикчинський і журавлик по місту, але Ціві-Тівіка так і не знайшли.

Сімнадцять пташок випустили вони на волю. А могли випустити й більше. Але вони визволяли тільки тих, хто хотів, хто скаржився па неволю і тужив за свободою. А траплялися такі, що й не тужили. Наприклад, кенар Канарейченко категорично відмовився звільнятися. Він жив у хазяїна два роки, дуже його любив, хазяїн вчив його нових пісень, добре доглядав, і кенар Канарейченко був абсолютно задоволений своїм життям.

Будинки давно вже поринули в темряву. Тільки де-не-де світилися ще поодинокі віконечка: там студент готувався до завтрашнього іспиту, там хтось когось чекав, десь засиділися веселі гості…

Вулиці спорожніли.

Ліхтарі погасли.

– Досить, мабуть, на сьогодні,– сказав нарешті журавлик. – Натомилися. І так спасибі тобі, стільки облітали. Ти вже ледве крильцями тріпочеш.

– То нічого, – бадьорився Чик Чирикчинський. – Жаль тільки, що знайти не можемо. Важко без адреси. Київ великий. Два мільйони жителів. Ну, завтра щось придумаємо. Полетіли спати. Я думаю, тобі краще на тому балконі, що хазяї на курорті, переночувати. Безпечніше. Щоб злодюга Мордан не заскочив зненацька. А вранці на даху побачимося.

На балконі справді було затишно. І безпечно. Журавлик заліз у порожній картонний ящик з-під телевізора і, натомлений переживаннями важкого дня, заснув.

Снилося йому рідне болото, батьки, президент Бусол Лелекович Чорногуз у чорному фраку і білій манишці, Дядечко Бугай, сорока Скрекекулія і професор Жабурин Жабуринович Кваквакум у золотих окулярах.

Президент Бусол Лелекович Чорногуз стояв біля гнізда і заспокоював журавликових батьків:

– Не хвилюйтесь, я попросив Дятла дати телеграму У Київ. Все буде гаразд.

– Головне тільки, щоб він не злигався з п'яницею Морданом і не навалер'янився, – казала сорока Скрекекулія. – Зараз у Києві з цим дуже суворо. Скре-ке-ке!

– І щоб під трамвай не попав, бу-бу-трумб! – басив дядечко Бугай.

– Як записано у Книзі Джерел, так і буде! Ква-ква-кум! – кумкав професор.

А батьки журилися і плакали.

– Ой, де ж мій синочок! Ой, де ж мій хороший! Ой, на кого ж він мене залишив!.. – побивалася мама.

– Ах! Ах! – казав тато і одвертався, ховаючи сльози.

Серце в журавлика щеміло, він хотів крикнути:

– Я тут! Я тут!

Але не міг…

Прокинувся він пізно.

На бильці балкона сидів Чик Чирикчинський і чистив пір'ячко.

– А! З добрим ранком! – весело чирикнув він. – Ну вставай, сонько! Вмивайся, чисть дзьоба, роби зарядку і снідай. Онде я тобі на сніданок шматок булочки з маком приніс. Смакота!

Умився журавлик водою, що після вчорашнього дощу у кутку балкона в заглибині лишилася, почистив дзьоба, зробив зарядку, поснідав шматочком булочки з маком.

– Ну, а тепер на дах полетіли, – сказав Чик Чирикчинський.

Злетіли вони на дах.

Глянув журавлик і аж дзьоба роззявив від здивування. Весь дах був вкритий горобцями. Тисячі горобців, щільно притулившись один до одного, сиділи на даху.

– Ой! Що це?

– Це – горобенція, – урочисто сказав Чик Чирикчинський. – Тобто київська міська конференція горобців. Час від часу ми скликаємо її для вирішення важливих горобчачих питань. Я подумав, що без горобенції розшукати Ціві-Тівіка у величезному Києві буде просто неможливо.

– Так. Мабуть, ти правий. Молодець! – погодився журавлик.

Чик Чирикчинський злетів на телевізійну антену.

– Шановні горобці! Пропоную на порядок денний такі питання: перше – пошуки чижика Ціві-Тівіка, друге – персональна справа горобця Ціня Цвірінькала, третє – поточні справи. Хто за такий порядок денний, прошу підняти крила. Хто за? Хто проти? Хто утримався? Утримався один горобець Цінь Цвірінькало. Порядок денний приймається. По першому питанню слово має наш гість з Рудого болота журавлик. Прошу!

Журавлик злетів на телевізійну антену і коротко доповів суть справи.

Потім почалися виступи.

– Горобці! – сказав один виступаючий. – Дуже добру справу розпочав журавлик. Звільнення пташок з неволі – назріле питання. Один мій знайомий горобець який недавно гостював у мене, розповів, що, наприклад, у Литві прийнято закон про заборону тримати у домашній неволі диких звірів.

– А я… А я… – злетів на телевізійну антену другий виступаючий. – А я читав недавно у «Литературной газете»… на стенді біля філармонії… статтю про те, що навіть зоопарки – це вже вчорашній день, що тримати у клітках диких звірів – це дикунство, що час уже від цього відмовитися назавжди і замість зоопарків утворити заповідники, де б звірі і птахи жили у природних умовах.

– Правильно! Правильно! – закричали звідусіль делегати і захлопали крилами.

По першому питанню було прийнято одноголосне рішення – шукати чижика Ціві-Тівіка всюди.

Потім горобенція розглянула друге питання – персональну справу Ціня Цвірінькала. Цінь Цвірінькало був великим бешкетником і робив багато шкоди: викльовував у пекарні мак з булочок, перевертав у дитячому садку стаканчики з молоком, псував на балконах квіти… Дуже скаржилися на нього і синички-сестрички. Він за ними ганявся, чирикав різні дурниці, дражнився і ображав їхню синичачу гідність.

Вся горобенція гнівно засудила поведінку Ціня Цвірінькала і зробила йому останнє серйозне попередження, після якого він буде позбавлений київської прописки і вигнаний за межі міста.

Потім розглянули третє питання – поточні справи: суперечки між окремими горобцями, квартирне питання, підготовка до зими тощо.

На цьому горобенція закінчила свою роботу. Делегати розлетілися по місцях.

А Чик Чирикчинський і журавлик лишилися на даху чекати вістей. Так було домовлено.

– Хороший ви народ – горобці,– сказав журавлик. – Дружний і справедливий. Після горобенції я ще більше вас заповажав. Молодці ви, горобці!

Кажучи це, журавлик походжав по дахові біля телевізійної антени, а Чик Чирикчинський сидів, як і під час горобенції, на антені.

– Пильнуй! – раптом тривожно цвірінькнув Чик Чирикчинський.

Журавлик обернувся і ледь устиг злетіти. Ще мить – і був би він у лапах кота Мордана, який вискочив із слухового вікна.

– Сідай сюди, на антену! Тут він не дістане! – гукнув Чик Чирикчинський.

Журавлик опустився на телевізійну антену поряд з горобцем.

– У-у! Каналія! – люто посварився на нього лапою Мордан. – Інструктор по підготовці. Ну, пожди! Я тебе підготую!..

– Іди-іди звідси, хуліган! Ніхто тебе не боїться, – спокійно сказав Чик Чирикчинський. – Зовсім скоро здурієш від тієї валер'янки. Розвалюха якась, а не кіт. Скоро тобі миші хвоста одгризуть. От побачиш!

– А… а… а… – аж заціпило котові. – А ви всі дурні ненормальні… Думаєте, я не чув вашої дурепської конференції-горобенції? Прекрасно чув. Чижика вони хочуть знайти! Пхе! Нічого ви не знайдете. А от я знаю, де він. Але не скажу. От!

– Не слухай його! Бреше він, – заспокоїв журавлика Чик Чирикчинський. – Бреше, щоб тільки дошкулити.

– Ха! Брешу? От побачите, як я брешу! Ви ще мене попросите! Ви ще у мене в ногах наваляєтесь… От побачите. Привіт! – і, помахуючи хвостом, кіт Мордан повільно пішов на горище.

РОЗДІЛ VIII

Легенда про сірого месника. Чекання.

«Отже, в Києві його нема». Плач Мордана.

«Приходь до старого будиночка на задній двір!»

Несподіванки.

Сидячи на телевізійній антені, журавлик і Чик Чирикчинський чекали вістей від делегатів горобенції. Потроху делегати почали прилітати. Але вісті поки що були невеселі. Чижика Ціві-Тівіка ніде виявити не вдалося.

Між іншим, горобці розказали, що по Києву вже ходить легенда про таємничого сірого месника, який літає вночі по місту, випускає з кліток птахів і карає тих, хто погано ставиться до живої природи – боляче дзьобає їх у ніс і щипає за вухо.

Деякі люди вже самі випускають пташок, щоб уникнути неприємностей.

– От бачиш, що ти заварив! – з гордістю сказав Чик Чирикчинський журавлику. – Про тебе вже легенди ходять.

– А! – відмахнувся крилом журавлик. – Що легенди! Коли Ціві-Тівіка знайти не можуть.

– Почекай трохи, – заспокоював його Чик Чирикчинський. – Знайдуть твого чижика. Раз горобці взялися, вони жодної квартири в Києві не обминуть. Немає місця в Києві, де б ти не зустрів нашого брата – горобця. Не хвилюйся, все буде гаразд. Якщо тільки твій друг справді у Києві, його обов'язково знайдуть.

Але час минав, делегати прилітали один за одним, і ніхто нічого втішного не приносив. Нарешті, вже надвечір, прилетів останній делегат горобенції. Ціві-Тівіка не знайшли.

– Отже, в Києві його нема, – сказав Чик Чирикчинський. – Раз горобці не знайшли – значить, нема.

– А де ж він? – у розпачі сказав журавлик. – Невже… загинув? А може, кіт Мордан правду каже?… Може, він справді знає щось про Ціві-Тівіка?…

– Не думаю, – з сумнівом сказав Чик Чирикчинський. – Дурить він. Щоб помститися.

– Я мушу побалакати з ним, – рішуче сказав журавлик.

– Не раджу. Сорому тільки наковтаєшся та й усе.

– Ні! Побалакаю. Хоч якась надія, – вперто сказав журавлик.

– Ну дивись. Я тебе попередив.

– Одведи мене, прошу, до нього.

– Будь ласка. Тільки пильнуй – то такий хитрюга, що не встигнеш і оком моргнути, як він тебе – цоп! – і прощай, сонечко!..

– Не хвилюйся. Пильнуватиму. Покажи тільки, де його знайти.

– Отут, на горищі, у кутку, біля вікна. Журавлик, обережно ступаючи, підійшов до горищного

вікна, витягнув шию і зазирнув на горище.

Кіт Мордан сидів біля маленького іграшкового столика, підперши голову лапою, дивився на пляшку з валер'янкою і зітхав:

– Ех! Няв-няв!.. Після того, як я гепнувся з даху, щось зі мною зробилося – стала мені противна валер'янка. От лихо! От біда!.. Ех-хе-хе!..

Журавлик почекав, поки Мордан замовкне, і дуже лагідно почав:

– Пробачте, я знаю, що ви мене не любите, але… Мордан звів голову, і очі його зробилися жовтими.

– А-а, це ти?! Все-таки прийшов… Я ж казав, няв-няв… Один я знаю, де твій чижик. А щоб ти не сумнівався – ось перо з його крила, – і Мордан поклав на стіл маленьке пірце.

Журавлик придивився: справді, пірце було чижикове. – Де він? – хвилюючись, спитав журавлик. – Він живий?

– Живий. У клітці сидить. Приходь сьогодні, як смеркне, до старого будиночка на задньому дворі, поведу і покажу. Тільки один приходь, без нікого. І нікому-нікому не кажи про це. Бо як скажеш, загине твій чижик. Пойняв? Няв-няв!

Що було журавликові робити? Погодився він. Навіть Чику Чирикчинеькому всієї правди не сказав.

– Вибач, – сказав, – не можу тобі всього відкрити. Мусив я погодитися на Морданові умови – іншого виходу не було. Тепер це єдина моя надія.

– Що ж, справа твоя, – сказав Чик Чирикчинський. – Тільки ще раз попереджаю – будь обережним. Дуже підступний тип цей Мордан.

– Постараюся, – сказав журавлик.

І от, коли смеркло, полетів журавлик на задній двір, до старого одноповерхового будиночка. У будиночку ніхто вже не жив, вікна і двері його були забиті дошками. Не сьогодні-завтра мав приїхати бульдозер і розвалити, знести будиночок.

Кіт Мордан уже чекав журавлика на ганку.

– Показуйте, – сказав журавлик, опускаючись подалі від кота.

– Підійди до дверей і зазирни у шпарку.

– Тільки ви одійдіть на десять метрів.

– Будь ласка! Подумаєш! – презирливо хмикнув Мордан, сходячи з ганку. – Ну й страхополох ти, одначе, довгоносий! Я був про тебе кращої думки.

Коли кіт одійшов на потрібну відстань, журавлик наблизився до дверей і зазирнув у шпарку.

У напівтемряві важко було відразу щось побачити, але, коли журавлик добре придивився, то побачив, що посеред порожньої кімнати на підлозі стоїть клітка, і в ній скаче пташка.

– Ціві-Тівік? Це ти? – скрикнув журавлик.

– Хто це? Хто це? Ціві-тіві! – почулося з кімнати.

– Ой! Це ти! Ціві-Тівік! – радісно скрикнув журавлик, забувши про все на світі. – Це я, твій друг, жура…

Він не договорив, бо в цей час відчув на крилах гострі пазурі кота.

– Ха-ха! Попався! – войовниче вигукнув Мордан. – Інструктор! Ти мене вчив літати, ну а я тебе повзати повчу. Поповзаєш ти у мене, довгоносий! Як я тебе обдурив! Ха-ха-ха!

Тримаючи у лапах журавлика, кіт Мордан затанцював і заспівав:

 
Я довгоносого впіймав.
Няв-няв! Няв-няв!
Няв-няв! Няв-няв!
Тепер зазнає він тортур.
Мур-мур! Мур-мур!
Мур-мур! Мур-мур!
Він був забув,
Що я Мордан!
Що я – відважний хуліган!
Що всі мене бояться,
Бо я велика цяця!
 

«Ну все! Пропав я! – у відчаї думав журавлик. – І друга не врятував… А міг же! От він, за дверима. Ех, який же я необережний! Попереджав же мене Чик Чирикчинський. Ех!»