Текст книги "Пригоди журавлика"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

ПРИГОДИ ЖУРАВЛИКА

Повість-казка

РОЗДІЛ I

Народження героя. Перші враження і перші пригоди. Професор Жабурин Жабуринович Кваквакум.

Коли він нарешті проклюнувся і вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа – сліпуче сонце сяяло з безхмарного неба, на старій вербі весело щебетало птаство, а лагідний ранковий вітрець про щось грайливо шепотів на вухо шурхотливому очерету.

І рідне болото здалося йому таким гарним, а життя навколо таким прекрасним, що він засміявся від нестримної радості. І весело заспівав-закричав-закурликав:

 
Курли! Курли!
Здоровенькі були!
Здрастуйте!
Привіт!
Привіт!
Народився я на світ!
Урра!
Хай живе рідне болото!
Хай живуть дорогі пуголовки,
Комарі і мухи!
Урра! Я народився!
Чуєте!
Як прекрасно жити
На світі!.. Курли! Курли!
Здоровенькі були!
 

І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги.

Та раптом почув сердитий скрипучий голос: – Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий! Він обернувся.

Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах.

– А… а що таке? – здивувався він. – Хіба не можна? Радісно ж. Я на світ народився! Гляньте, яка краса навколо!

– Не радіти, а журитися тобі, дурню, треба. Ква! Ква! Кум! – суворо прокумкала жаба. – Не годиться тобі радіти і сміятися. Не можна. Ти думаєш, хто ти такий?

– А… а хто я? – розгублено спитав він.

Журавлик ти! А журавлі народжуються на світ тільки для того, щоб журитися. Тому й називаються так. Ква! Ква! Кум! І приносять вони всім лише сльози і печаль.

– О! А мені не хочеться приносити нікому нічого поганого. Я не хочу журитися. Чого це я маю журитися!

– Бо так треба! Бо так записано в Книзі Джерел, бо… – роздратовано закумкала жаба.

– Але… – розтулив дзьоба журавлик, та жаба його сердито перебила:

– Ква-квапишся дуже! Перебиваєш старших. Дзиглик невихований! Не люблю таких.

Жаба плямкнула ротом і булькнула у воду.

– Дивна якась баба-жаба. Хі! – усміхнувся журавлик. – Так навколо гарно, а вона чогось гнівається.

Аж тут залопотіли крила, і в гніздо опустилася мама-журавлиця.

– Здрастуйте, мамо! – радісно кинувся до неї журавлик. – Бачите! Я вже народився! Бачите!

– Здрастуй, здрастуй, синку мій любий! Здрастуй! – мама пригорнула його крилом і ніжно поцілувала довгим дзьобом. – На хвилиночку залишила гніздо, а ти вже й вилупився! Гарненький мій! Ну як ти тут без мене? Не кривдив тебе ніхто?

– Ні, мамо, все гаразд. Тільки якась баба-жаба кумкала тут щось незрозуміле, – і журавлик переповів свою розмову з жабою в золотих окулярах.

– Ой, що ж ти, синку, накоїв! – сплеснула крилами журавлиця-мама. – То ж ніяка не баба-жаба. То ж доктор болотяних наук професор комахознавства Жабурин Жабуринович Кваквакум, наймудріший з наймудріших у нашому болоті. Він знає все на світі, бо читає мудру Книгу Джерел, що захована глибоко на дні і до якої ніхто, крім професора Кваквакума, доступу не має. Навіть президент нашого болота Бусол Лелекович Чорногуз прислухається до думки шановного Жабурина Жабуриновича. Ой, треба тобі, синку, обов'язково вибачитися перед ним! Кажуть, того, хто прогнівив професора, чекають самі невдачі й неприємності.

Журавлик хотів щось сказати, але тут залопотіли крила, і в гніздо опустився тато-журавель, як дві краплі води схожий на маму-журавлицю (тільки крила у нього були трошечки більші і дзьоб трошечки довший).

– О! – радісно вигукнув тато. – Маю сина! Щоб ти був здоровий! Щоб ти був щасливий! Тільки що це ти вже, синку, наробив, що мама тебе примушує вибачатися? Бач, не встиг вилупитись і вже…

Та, почувши в чому справа, тато-журавель посерйознішав.

– Так, – глибокодумно сказав він, – з Жабурином Жабуриновичем краще не сперечатися. Вибачся вже, синку. Що тобі – важко? Корона з голови не впаде.

– Мамо! Тату! Та невже ж це правда, що журавлі народжуються тільки, щоб журитися? – вигукнув журавлик.

– Раз так записано в Книзі Джерел… – розвела крилами мама.

– В усякому разі пісні про журавлів майже всі журливі,– зітхнув тато. – Але то нічого. І в нашому житті є свої радощі, синку. Наприклад – танці. Наші журавлині танці все птаство по праву вважає найкращими у світі.

Журавлик скривився – що там ті танці, як усе життя журитися треба. А йому ж так хотілося співати, жартувати, сміятися і веселитися!.. І так не хотілося вибачатися перед несимпатичним Жабурином Жабуриновичем! Та нічого не вдієш. Раз батьки кажуть – треба!..

Кілька днів професор Кваквакум не з'являвся. Певно, читав на дні болота мудру Книгу Джерел. Як і всі професори, коли він читав, то міг по кілька днів не виходити на повітря.

Журавлик уже давно вибігав з гнізда слідом за батьками у пошуках їжі. Треба вам сказати, що журавлики взагалі довго у гнізді не засиджуються. Обсохнуть і вже бігають по болоту. Буквально через кілька годин після того, як вилупляться. І читати й писати журавлики навчаються за один-два дні – такі вони здібні.

Дні стояли погожі. Сонце, наче навмисне, весело сміялося з неба. І хоч як намагався журавлик викликати в своїй душі сумний, журливий настрій, – нічого в нього не виходило. Настрій був незмінно веселий. Хотілося весь час радіти й сміятися. Журавлик уже навіть думав, що, може, професор Кваквакум взагалі більше не з'явиться. І можна буде все забути, і ні перед ким не вибачатися, і не зважати на те, що там пишеться у Книзі Джерел…

Та на п'ятий день…

Журавлик підстрибом біг по болоту і враз…

Він ще встиг скрикнути:

– Ой! Вибачте! Я хотів…

І з ходу наступив на професора Кваквакума, що грівся на сонечку, висунувши з води свою порепану бородавчасту голову.

Жабурин Жабуринович тільки кавкнув і зник під водою.

Потім виринув, люто щось прохарамаркав і знову зник.

– От так вибачився!.. – зітхнув журавлик. – Докторові болотяних наук, наймудрішому з наймудріших, на голову наступив!.. Подумати тільки!.. Доведеться тепер ще більше перевибачатися…

РОЗДІЛ II

«Це може знати тільки дядечко Бугай!»

Сорока Скрекекулія. Перше знайомство з Бугаєм.

Чижик Ціві-Тівік. Друге знайомство з Бугаєм.

Але як перевибачитися? Де його шукати, того професора Кваквакума? Він же розлючений пірнув у болото і тепер хтозна, коли випірне. Знову засяде за Книгу Джерел. А чекати не можна. Бо онде мама-журавлиця вийшла з очерету назустріч і питає:

– Ну як, синку, вибачився?

– Ні, – похилив голову журавлик.

– Чому? Стара жаба Ропуха мені сказала, він щойно тут був, на сонечку грівся.

– Не бачив я нічого, – ще нижче опустив голову журавлик. (Ох, як важко казати мамі неправду!)

– Ну, побудь тут, синку, почекай. Треба ж обов'язково вибачитись, – і мама-журавлиця знову почимчикувала в очерет.

І що його робити?

Отак стояти й чекати, коли знаєш, що нічого не дочекаєшся?

Журавлик тупцяв на місці і зітхав.

– Чому зітхаєш, журавлику? – почув він тоненький голосок.

Глянув. На очеретині гойдалася маленька в'юрка очеретянка, рудувато-бура, з жовтою голівкою.

– Як же мені не зітхати, – сказав журавлик. – Мені обов'язково професора Кваквакума треба, а де його тепер знайти, не знаю.

– Це може знати тільки дядечко Бугай. Так-таки-так! Бо він літає над болотом уночі і бачить згори, де світиться на дні віконечко у кваквартирі професора. Так-таки-так!

– А як мені побачити дядечка Бугая?

– Побачити його дуже важко, майже неможливо, – сказала очеретянка і раптом зникла, наче її й не було. Бо враз залопотіли крила, і на корч поряд з журавликом сіла сорока. Сіла і одразу заскрекотіла:

 
Скре-ке-ке!
Скре-ке-ке!
Що тут сталось?
Що таке?
 

Все це сорока проскрекотала так швидко, що в журавлика аж голова замакітрилася. Йому було прикро, що балакуча сорока налякала полохливу очеретянку, і він не дуже ввічливо сказав:

– Та! Все одно ви, тьотю, не допоможете. Все одно ви того не знаєте.

– Що?! – обурено махнула своїм довгим хвостом сорока. – Та ти знаєш, хто я така?! Та я ж сорока-білобока Скрекекулія! Я ж усюди літаю і все на світі знаю!

«Може, й справді Скрекекулія допоможе», – подумав журавлик і сказав:

– Та от треба мені дядечка Бугая, але кажуть, що побачити його дуже важко, майже неможливо. – Летімо зі мною! Я тобі його покажу.

– Я ще не вмію літати, – зітхнув журавлик. – Я поки що тільки бігаю.

– Не біда! Я полечу, а ти за мною побіжиш.

– Ну, гаразд, – погодився журавлик.

Сорока Скрекекулія знялася й полетіла. А журавлик побіг за нею.

От він уже й болото проминув. Біжить повз переліски, гайки. Бачить – на лузі корови пасуться. А осторонь за кільце в носі ланцюговою припиначкою до кілка колгоспний бугай Чемпіон прив'язаний.

Скрекекулія хвостом у його бік махнула й каже:

– Ось тобі твій дядечко Бугай. На тому й здоровий бувай! І ніколи не кажи, що я чогось не знаю. Скрекекулія усе знає, що є і чого немає.

І сорока, дуже задоволена собою, полетіла геть.

Підійшов журавлик до рогатого чудовиська з кільцем у носі і питає чемно:

– Дядю! Скажіть, будь ласка, ви – Бугай?

Чудовисько, голови не повертаючи, одним оком на журавлика згори глянуло.

– Му! – каже. – Бугай!

– Тоді у мене до вас велике прохання. Скажіть, будь ласка, де кваквартира професора Жабурнна Жабуриновича Кваквакума… Він мені дуже потрібен.

– Що? Якого професора? Не знаю ніякого професора. Чо-мму я мму-ушу його знати?

– Ну як же! Кажуть, коли ви вночі літаєте над болотом, то бачите, як світиться віконечко у кваквартирі професора Кваквакума.

– Що-о?! Я – літаю?! Сммієшся з мм-ене?! Що я, птиця, щоб літати! Я корова, тільки чоловічого роду. Де ти бачив, щоб корови літали! Ану забирайся звідси, бо дмму-у-хну на тебе і полетиш. Мму! – і дядечко Бугай зробив такі страшні очі, що журавликові ноги самі понесли його геть.

«Хто ж це мене обдурив – очеретянка чи Скрекекулія? – думав він, біжучи назад до болота. – Справді, не може цей дядечко Бугай літати. Щось тут наплутано. Невже я й справді народився на світ, щоб завдавати всім лише неприємності…»

Пробігаючи повз вільшаний гайок, журавлик спинився. Увагу його привернула весела пісенька, що линула звідтіля:

 
Ціві-тіві,
Я співаю,
Ціві-тіві,
Цілий день,
Бо веселу
Вдачу маю
І пісень
Багато знаю,
Знаю безліч
Я пісень.
 

Журавлик підійшов ближче і побачив на вільшині маленьку зелено-жовту пташку з чорними крильцями і чорною шапочкою на голові.

– Здрастуйте! – сказав журавлик. – Як ви гарно співаєте. Хто ви?

– Чижик. Ціві-Тівік. А ви хто?

– А я журавлик. Без імені ще. Бо лише кілька днів як народився і ще не встиг нічого зробити. А в нас на болоті ім'я дається тільки після того, як щось путяще зробиш. Але… я не знаю, чи взагалі буде в мене ім'я, – зітхнув журавлик.

– Чому?

– Бо я якийсь ненормальний журавлик. Не такий, як усі. Нормальні журавлі повинні журитися, а мені весь час сміятися, жартувати хочеться.

– Так це ж дуже добре, але щось по вас не видно, щоб ви були веселий.

– Неприємність у мене. Шукаю професора Кваквакума, щоб перевибачитися перед ним, і не можу знайти. Очеретянка сказала, що дядечко Бугай знає, де він живе, а дядечко Бугай намукав на мене в лузі. Не знаю тепер, що й робити.

– Стривайте! Так ви, мабуть, не до того дядечка Бугая звернулись.

– А є ще один дядечко Бугай?

– Авжеж. Болотяний птах. Я його знаю. Можу познайомити.

– Ой! Я буду вам дуже вдячний.

І Ціві-Тівік полетів, а журавлик побіг за ним до болота.

Заглибилися вони у найгустіші очерети.

Сів Ціві-Тівік на очеретину і каже:

– Здрастуйте!

Озирається журавлик навсібіч – нікого не бачить.

І раптом жмутик очеретин ворухнувся і перетворився на довгоносого, довгошийого птаха, який, виявляється, стояв, піднявши голову і витягнувши шию так, що був зовсім непомітний серед очерету.

– Бу! Бу! Трумб! – густим басом сказав птах. – Привіт!

– Дядечко Бугай, познайомтеся, будь ласка. Це журавлик. У нього до вас справа.

– Привіт! – кивнув головою птах. – Слухаю.

– Мені потрібен професор Кваквакум. Кажуть, ви знаєте, де його кваквартира, – сказав журавлик.

– А для чого він тобі?

– Перевибачитись.

– Перевибачитись? За що?

– За те, що я журавлик, а не хочу журитися.

– Тю! Дурниця якась! Ні! У такій справі я допомагати не бу-бу-ду. Ви мене не бачили, я вас не бачив. Трумб! – і дядечко Бугай зник, знову перетворився на жмуток очерету.

– Ходімо звідси! – сказав Ціві-Тівік. – Я його знаю. Раз він не хоче, його не переконаєш.

– А що ж робити?… Кажуть, того, хто прогнівить професора Кваквакума, чекають самі невдачі і неприємності.

– Нічого. У житті головне мати справжнього друга. І тоді байдужі будь-які невдачі і будь-які неприємності. Мій тато казав: «Нерозділена з другом радість – піврадості, а розділене з другом горе – півгоря». У тебе друзі є?

– Я ще маленький. Кілька днів як народився.

– То давай з тобою дружити. І називати один одного на «ти». Я теж не люблю журитися, а люблю сміятися і співати пісні. Давай?

– Давай! – зрадів журавлик.

– Я багато пісень знаю. І тебе навчу. Хочеш?

– Авжеж, – сказав журавлик. – Молодець ти, Ціві-Тівік. З тобою про всі неприємності забуваєш. Шкода, що мені треба додому. Я б з тобою не розлучався. Але батьки там хвилюються. Ти не дивись, що я набагато більший за тебе. Я ще маленький. Кілька днів як народився.

– Біжи додому, – сказав чижик і заспівав:

 
Ну, а завтра,
Завтра в гай
Ти до мене прибігай.
Будемо співать пісні,
Ціві-тіві, цілі дні.
Ціві-тіві, тіллі-ті,
Хай щастить тобі в житті!
 

– Прибіжу! Обов'язково!

Чижик полетів до себе у вільшаний гайок, а журавлик побіг додому, де його вже виглядали тато з мамою.

– Де це ти, синку, забарився?

– Та ото шукаю ж професора Кваквакума, щоб вибачитися.

Тато розчулено подивився на маму, мама розчулено подивилася на тата:

– Не мучся, синку. Не треба. Коли зустрінеш, тоді й вибачишся. Головне, щоб у душі ти не відчував погорди.

Журавлику одразу стало легко й весело. І тато й мама не лаються, і друга він знайшов!.. Як усе добре склалося!

РОЗДІЛ III

Несподіванка у вільшаному гаю. Знову Скрекекулія.

Вперед до Кислячихи. «У дворі злий собака» Знайомство з Граєм.

Як добре, прокинувшись уранці, знати, що десь на тебе чекає вірний веселий друг!

Нашвидку поснідавши, журавлик сказав:

– Мамо, тату, я піду гуляти. Можна?

– Біжи, синку, тільки не заблукай.

І журавлик побіг до вільшаного гайка.

Гайок зустрів його незвичайною тишею. Тільки ледь чутно шепотілося на деревах листя.

– Агов, Ціві-Тівік, де ти? – гукнув журавлик.

Ніхто не відповів йому.

– Агов, Ціві-Тівік, де ти? – гукнув журавлик.

І знову тиша у відповідь.

Журавлик побіг між дерев, вигукуючи: «Агов! Агов!»

«Невже обдурив мене чижик? – у розпачі думав він. – Не може бути. Ціві-Тівік такий щирий і веселий. Не може бути!»

І раптом він почув згори:

 
Скре-ке-ке! Що таке?
Що таке? Скре-ке-ке!
 

Журавлик підвів голову.

На вільшині сиділа сорока Скрекекулія.

– Ви не бачили чижика Ціві-Тівіка? Він має бути десь тут.

Еге-ге! Шукай вітра в полі! – сказала Скрекекулія. – Нема чижика. Ще вчора надвечір його впіймав двієчник Валерка, племінник перекупки Кислячихи.

– Як?! Не може бути! – вигукнув журавлик.

– Знову не віриш! – невдоволено проскрипіла Скрекекулія. – Не буду й балакати з тобою.

І Скрекекулія вже змахнула крилами, щоб злетіти.

– Ой! Вірю! Вірю! – поспішив сказати журавлик. – Тільки скажіть, будь ласка, де зараз Ціві-Тівік.

– Та де ж! Мабуть, у клітці в двієчника Валерки, племінника перекупки Кислячихи.

– А де? Де живе перекупка Кислячиха?

– Край села, за високим парканом, у хаті під бляхою.

– То я побіжу! Я побіжу! Я мушу врятувати чижика Ціві-Тівіка. Він мій друг.

– Біжи, але нічого в тебе не вийде. Дуже ти ще мілкуватий, щоб когось урятувати. Одначе мені час, – Скрекекулія знялася й полетіла.

А журавлик побіг до села.

«Невже правий той Кваквакум і я справді народився на світ, щоб журитися і завдавати іншим самі неприємності,– думав на бігу журавлик. – Адже до зустрічі зі мною чижик спокійно жив собі на волі і ніхто його не ловив».

Хату перекупки Кислячихи він знайшов одразу. Такого високого щільного паркана ні в кого в селі не було.

Підбіг журавлик до хвіртки, дивиться – на хвіртці велика табличка і на ній написано: «У дворі злий собака».

Став журавлик, почухав лапкою потилицю. Злий собака – це не жарти. Але десь же там у клітці друг – веселий чижик Ціві-Тівік! Хто ж його врятує, хто ж його виручить з біди?

Ні, вагатись не можна.

Знайшов журавлик шпарку в паркані, притулився оком. Бачить, – справді, стоїть у дворі будка, а біля будки здоровенний рудий кундель на ланцюгу. Лежить, дрімає. Але морда не страшна, симпатична навіть морда.

– Ех! Будь що буде! – вирішив журавлик, ліг на черевце, проліз під ворітьми і опинився у дворі.

Враз гримнув ланцюг – це підхопився собака.

Став, голову набік схилив, одне вухо сторч підняв – дивиться з цікавістю.

– Здрастуйте! – сказав журавлик.

– Пррривіт! – сказав собака.

– А… а як вас звати? – спитав журавлик.

– Грррай! – здивовано сказав собака.

– А я – журавлик.

– Дуже пррриємно, – вищирився-усміхнувся Грай.

– А… скажіть, ви справді злий, як отам написано? У вас таке симпатичне обличчя… Просто не віриться.

– І пррравильно, – собака озирнувся на всі боки, потім схилився, приставив до морди лапу і прошепотів: – Зовсім я не злий. Тсс! Тільки це секрет. То моя хазяйка написала, щоб усі боялися. Щоб ніхто у садок не лазив, вишень-черешень не рвав. Хазяйка їх у Київ на базар возить. Кожна вишенька в неї порахована, кожне яблучко пронумероване. Цілий день, цілу ніч примушує мене гавкати, всіх лякати. Набридло вже, просто страх. А їсти не дає,– Грай шморгнув носом і одвернувся, ховаючи сльози.

– Чого ж ви їй служите? Втекли б!

– Еге! Так ланцюг же! Хіба втечеш! На замок ланцюг замкнено, бачиш. А ключ у хазяйки.

– Стривайте, а що, як я спробую дзьобом, – підбіг журавлик до замка, дзьоб свій у щілину для замка встромив, туди-сюди круть-верть. Раптом щось усередині замка клацнуло, і замок відімкнувся.

– Тю! – здивувався Грай, ще не вірячи, що він вільний. Потім став на рівні ноги, обтрусився, наче струшуючи з себе тягар неволі, і весело заметляв хвостом:

– Ой, спасибі тобі, журавлику! Ой, спасибі! Це ж просто здоррово. Тепер я втечу на вигін до пастушків, буду їм допомагати пасти коней. Це я страшенно люблю. Я вільний! Я вільний! Гав-гав! Урра! Гав-гав! Урра! Хай живе свобода!

– Тільки у мене буде до вас одне прохання, – тихо сказав журавлик.

– Прроси, що хочеш! Все для тебе зрроблю!

– Кажуть, вчора увечері племінник вашої хазяйки впіймав і посадив у клітку чижика Ціві-Тівіка. Це мій друг. Його треба випустити на волю. Поможіть мені, дуже вас прошу.

– Ех-хе-хе! – важко зітхнув Грай і опустив голову. – Оцього, дрруже, не можу я зробити. Сьогодні вдосвіта моя хазяйка і її племінник двієчник Валерка поїхали в Київ. Кислячиха яблука на базар повезла, а племінник додому поїхав. Він у Києві живе. Сюди в гості приїздив. І точно – була у нього в руках клітка, – Грай знову зітхнув. – Забрав він чижика в Київ.

– А де, де Київ?

– Ех-хе-хе!.. Далеко звідси Київ. Туди тобі не добігти. У Київ машиною треба їхати.

– Що ж робити? – в розпачі спитав журавлик. – Невже Ціві-Тівік навіки в неволю потрапив? Невже не можна його врятувати?

– Гірше за все на світі неволя. Хто-хто, а я добре це знаю. Ти мене визволив, тепер я чижика визволити спробую. Не побіжу я на вигін до пастушків, а побіжу я у Київ.

– І я, і я з вами! – вигукнув журавлик.

– Ні! – заперечно похитав головою Грай. – Тобі не можна. Дуже ти ще малий. Навіть літати не вмієш. А дорога далека й небезпечна. У Києві такий рух, вулицю перейти страшно: так і дивись під колеса втрапиш. Ні, тобі не можна. Ну, ходімо! Ти до себе на болото, а я в Київ.

Пролізли вони під ворітьми, вийшли на вулицю.

– Стривайте! – раптом сказав журавлик. – Я зараз.

Повернувся він у двір, де біля призьби стояло цеберко

з блакитною фарбою (хазяйка, видно, підмурок фарбувала), вмочив свого довгого дзьоба у фарбу, підбіг до хвіртки, де була табличка «У дворі злий собака», закреслив слово «собака» і написав «хазяйка».

– Пррравильно! – вищирився-засміявся Грай. – «У дворі злий хазяйка». Хоч і не дуже грамотно, але правильно. Спасибі! Ну, бувай здоровий, журавлику! Може, ще й побачимося. Постараюсь визволити твого друга, якщо зможу. Прррощай! Гав-гав!

І, махнувши на прощання хвостом, Грай побіг по дорозі.

РОЗДІЛ IV

Журавлик журиться. Професор Кваквакум задоволений.

Мисливці. Несподіване рішення. «Їду в Київ!»

Журавлик щодня бігав у вільшаний гайок подивитися – може, прилетів уже Ціві-Тівік, може, визволив його вже з неволі Грай.

Але вільшаний гай зустрічав журавлика лише тихим журливим шелестом листя.

Дуже сумував журавлик. Не було дня, щоб не думав він про свого друга: як він там у неволі, чи живий, чи здоровий. І про Грая думав, – може, загинув добрий собака десь під машиною у Києві. І відчував себе винним, – то ж через нього подався Грай у далекі мандри.

Тільки тепер відчув журавлик, що таке справжня журба.

І треба ж, щоб саме у цей час зустрів він професора Кваквакума.

– Журишся? А що я казав! Так тобі й треба! Ква! Ква! Кум! – задоволено сказав Жабурин Жабуринович, розтягаючи в усмішці свого величезного рота. – То ж бо й воно. Кожен мусить робити те, що він мусить робити. Сонце мусить світити, дерева мусять зеленіти, комарі мусять дзижчати, жаби мусять ковтати комарів. А журавлі мусять журитися і приносити сльози й печаль. Так було, так є і так буде. Бо так записано у Книзі Джерел. Це великий закон життя.

– А от хіба можна ловити чижиків і садовити у клітку? – вигукнув журавлик.

– Можна! – квакнув професор.

– Але чому? Це ж несправедливо!

– Бо так записано у Книзі Джерел.

– Це ж неправильно!

– Мовчи! Дурний ти ще заперечувати те, що записано у Книзі Джерел. Я думав, що ти вже схаменувся, зрозумів, але бачу, що ні. Ще булькають у твоїй голові якісь дурні думки. Доля покарає тебе за них. Доля завжди карає тих, хто не погоджується. Так записано у Книзі Джерел, – професор поправив на носі золоті окуляри й пірнув у воду.

– Все одно! Неправильно це! – вперто прошепотів журавлик.

…Минали дні за днями.

Журавлик уже вбився у пір'я, от-от, як то кажуть, на крило стане, тобто навчиться літати, а чижик Ціві-Тівік усе не повертався.

Одного разу надвечір на болото прилетіла сорока Скрекекулія і зняла страшенний гвалт:

 
Скре-ке-ке!
Скре-ке-ке!
Ой, нещастя яке!
Караул!
Скре-ке-кул!
Ой, боже!
Ой, боже!
Рятуйся, хто може!
 

Мисливці з Києва машинами приїхали. Ой, що буде!

Що буде! Рятуйтесь!

Все болото перепудилося. Всі поховалися, принишкли. І качечки-крячечки, і крижаки-парубки, і пірникози, і лиски, і навіть сам президент болота Бусол Лелекович Чорногуз.

Сидять, чекають.

Довго чекали. Вже й смеркло. А пострілів не чуть.

З берега від старої верби, де отаборилися мисливці, потягло димом, а згодом запахом польової каші-кулеші. А ще згодом долинула пісня:

 
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сизим шнуром
Журавлі у вирій.
Чути: «Кру, кру, кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру,
Крилонька зітру.
Кру, кру, кру…»
 

І так розчулено, так журно виводили мисливці ту пісню, що в журавлика аж серце тьохкало.

Мисливці співали всю ніч. Багато гарних пісень співали і чимало з них було про журавлів.

Може, через це відчув наш журавлик до мисливців симпатію і довіру. Мабуть, вони були гарні і добрі хлопці, ті мисливці. І не стріляють, бач, і хороших пісень співають.

І раптом журавлик подумав: «А що, як поїхати з ними в Київ. І спробувати самому розшукати чижика. Чого боятися? Я ж уже підріс, у пір'я вбився, от-от літати почну».

З цією думкою журавлик і заснув. А прокинувся уже з твердим рішенням будь-що поїхати в Київ. «Заберусь у багажник і поїду. А як і побачать, не вб'ють же вони мене. Не схожі вони на вбивць. Поїду і все. Треба ж Ціві-Тівіка рятувати? Треба». Тепер, коли він підріс, тато й мама вже менше опікувалися ним, дозволяли самому всюди бігати, їжу шукати. От і зараз, як він прокинувся, їх уже в гнізді не було, полетіли кудись у своїх справах.

Журавлик нашкрябав дзьобом на лататті записку:

«Тату і мамо! Не хвилюйтесь. Я поїхав у Київ виручати з біди свого друга чижика, він сидить там у клітці. Не журіться. Як тільки врятую друга – приїду.

Цілую.

Ваш син».

І побіг до старої верби, де отаборилися мисливці.

Мисливці солодко спали після безсонної ночі.

Під вербою поряд з машинами стояли дві невеликі брезентові палатки, з яких стирчало чотири пари голих п'яток – три здоровенних і одна менша. Крім того просто на землі лежало кілька спальних мішків, з яких витикалися скуйовджені мисливські голови. А з одного мішка витикалася не лише голова, а й півтулуба до пояса. Мисливець був такий здоровенний, що у спальному мішку вміщалася тільки нижня його половина.

Здоровило лежав на спині, розкинувши руки, і усміхався уві сні, – мабуть, йому снилося щось веселе.

Журавлику одразу сподобався цей мисливець. Людина з такою усмішкою не могла бути лихою.

«Їм можна довіритися. Не буду від них ховатися», – вирішив журавлик. І така його враз охопила нетерплячка – швидше їхати в Київ визволяти друга чижика, що аж у дзьобі засвербіло.

«Треба їх будити. Хай уже їдуть».

– Курли! Курли! Здоровенькі були! Вставайте! День надворі! Прокидайтеся! – закричав журавлик.

Але голос у нього був ще такий тонкий, а сон у мисливців був такий міцний і здоровий, що вони й вухом не повели.

Тоді журавлик взяв у дзьоб суху травинку і, схилившись до здорованя, полоскотав йому у носі. Мисливець кумедно скривився, покрутив носом і махнув рукою – думав, що муха. Журавлик знову полоскотав. Мисливець знову махнув рукою і на цей раз так енергійно, що трохи не збив журавлика з ніг.

«Еге! – подумав журавлик. – Треба обережніше. Так він мене ще приб'є ненароком. Треба будити отих, у палатках», – і подибав до палаток.

Схиляючи голову то в один, то в другий бік, якийсь час роздивлявся голі п'яти, потім розмахнувся і дзьобнув одну з отих менших. П'ятка дригнулася. Журавлик засміявся і знову дзьобнув. П'ятка знову дригнулася і сховалася. Натомість висунулася голова – молода, але бородата:

– Це хто тут хуліганить?… Оу! Хлопці! – загукав бородань. – Гляньте! У нас гість, а ми спимо! Ти бач – і не тікає!

Мисливці посхоплювалися, заморгали спросоння очима:

– Га? Що? Де?

– Курли! Курли! Здоровенькі були! Здрастуйте! – сказав журавлик. – Будь ласка, вставайте! І поїхали в Київ.

– Ой! Дивіться! Він щось говорить! – захоплено вигукнув бородань.

– Вставайте, кажу! Та поїхали швидше в Київ. Мені треба друга з біди виручати, чижика Ціві-Тівіка.

Але… Журавлі розуміють людську мову, а люди журавлиної, на жаль, ні. Мисливці тільки захоплено дивилися на журавлика, але не розуміли, що він говорить.

– Воно зовсім ручне, хлопці! – вражено вигукнув молодий бородань. – Ані крапельки не боїться. Хтось його, мабуть, приручив. Іди до мене, журавлику, йди!

– Будь ласка! – сказав журавлик і пішов прямо у руки бороданеві. Він зовсім не боявся. Тато й мама завжди говорили, що люди добре ставляться до журавлів, ніколи не кривдять їх, оберігають, захищають. Недарма ж вони стільки гарних пісень склали про журавлів.

– Ти диви! Фантастика! – захоплено прошепотів молодий бородань, бережно беручи журавлика в руки і пригортаючи до грудей. – Хлопці! Це ж просто казка!.. Знаєте, я візьму його додому…

– Е, ні! – сказав здоровило-мисливець, якого лоскотав журавлик. – Це вже зайве! Він до тебе з довірою, а ти його в неволю. Не годиться!

– Та ні! Ви мене не так зрозуміли! Я тільки на один

день. Сусідській хворій дівчинці показати. Вона два місяці вже хворіє, з ліжка не встає. Дівчинка ж ніколи живих журавликів не бачила. Тільки покажу і одразу випущу. Назад привезу.

– Ну, це інша справа… А взагалі, хлопці, поїхали додому. Ранкову зорю ми вже протютюкали, проспали, харчі всі поїли, робити нам тут більше нічого.

– Правильно!

– Точно!

І мисливці стали збиратися.

Через якихось півгодини посідали в машини і рушили.

Журавлик їхав у першій машині на руках у бороданя, що сидів поряд з водієм.

Настрій у журавлика був чудовий. Серце радісно завмирало. Йому дуже подобалося їхати автомашиною. Він ще ніколи в житті не їздив автомашиною. В його тата, як і в інших журавлів, не було автомашини.

Давно лишилося позаду рідне болото. Поля, луги й переліски змінилися будинками, телеграфними стовпами і безліччю машин, що мчали назустріч. Все частіше траплялися великі багатоповерхові будинки. І от, нарешті, вони в'їхали в Київ.

Журавлик крутив на всі боки головою, дивлячись у вікно. Очі його розбігалися.

Він ніколи не був у місті. Тисячі питань ладні були зірватися з язика, але він вчасно згадав, що люди не розуміють журавлиної мови.

Несподівано машина спинилася, і бородань з журавликом на руках виліз.

Вони стояли біля великого білого будинку з багатьма балконами.

– Ти ж дивись, одразу випусти! – мов з бочки, прогуло на прощання з машини.

– Не хвилюйтесь! Не хвилюйтесь! – запевнив бородань, попрощався і пішов у під'їзд, а машина рушила далі.

РОЗДІЛ V

Галочка. «Мамо! Мамо! Тату! Тату! Я умію вже літати!» Чик Чирикчинський. Мордан.

Політ летючого кота.

Вони піднялися ліфтом на сьомий поверх (журавлик з цікавістю дивився, як автоматично відчинялися і зачинялися двері), і тільки на хвилиночку зайшли в квартиру бороданя, щоб покласти рушницю і рюкзак, а потім одразу пішли до сусідів.

На ліжку біля вікна лежала бліденька чорнява дівчинка з великими сірими очима.

Ховаючи журавлика за спиною, бородань підійшов до ліжка і сказав:

– Здрастуй, Галочко! Ну, як справи? Що новенького?

– Здрастуйте, дядя Женя! Ах, не кажіть! – дівчинка махнула рукою і насупила бровенята. – Мордан знову за горобцями ганявся, аж пір'я летіло. Я йому кричала-кричала, та хіба він слухається.

– А я тобі гостя привіз, – усміхнувся бородатий дядя Женя. – Дивись! – і вихопив з-за спини журавлика.

– Ой! Що це?! Хто це?! – радісно сплеснула руками дівчинка.

– Журавлик. Живий журавлик. Та ще й ручний. Сам до мене прийшов. Прямо в руки.

– Ой! Який гарний! Який… Можна його погладити? – дівчинка простягла до журавлика руку з тоненькими пальчиками.

– Здрастуйте, Галочко! Дуже радий познайомитися з вами! – сказав журавлик.

– Ой! Він щось каже! – захоплено вигукнула дівчинка.

– Це він з тобою вітається, – пояснив дядя Женя, хоча й сам не зрозумів, що сказав журавлик.

Очі дівчинки сяяли. Вона ніжно, ледь-ледь торкаючись пальчиками, гладила його крила і примовляла:

– Журавлику! Журавлику мій гарненький! Журавлику мій хороший!

– Галочко! – тихо сказав дядя Женя. – Тільки журавлик ненадовго до тебе в гості. Там, на болоті, в нього лишилися тато, мама. Вони, певно, хвилюються.

– Авжеж, – стрепенулася дівчинка. – Авжеж, ми

його випустимо. Зараз, зараз… Я тільки ще трошечки-трошечки його погладжу… От ще один тільки раз і все… Ну, лети, журавлику! Лети додому! Спасибі тобі, що ти завітав до мене у гості. Я тебе ніколи не забуду… Прощай!..