Текст книги "Щоденники Ієрихар. Ваза"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Розділ п’ятий
Розімкнення

8 січня

Це трапилося вчора увечері, 7 січня, на Різдво. Ми поверталися із гостей.

Точніше, поверталася я одна. Побували в Андрія, Петрового брата, і Петрових батьків. До них я заходити не хотіла, а Наталка відмовилася йти категорично. Може, й правильно вчинила, бо за столом довелося вислухати монолог Петрової матері (у присутності трьох синів, дочки, невісток й зятя) про те, які гарні в неї внуки. При чому були названі діти всіх її чотирьох синів і двох дочок. Навіть Ігор та Іринка. Всі, за винятком Наталки. Перелічені достоїнства внуків – Іринка таке чемне дитя й віршики гарно читає, Ігорьок, кажуть, вельми на техніці розбирається, на тих, комп’ютерах, хоч і бідний хлопчик, але, дасть Біг, тоже буде мати роботу, а нє, так у селі й на пенсію можна прожити.

Від такої похвали мене знудило. Я сказала, що Ігор обов’язково поступатиме в університет і, гадаю, неодмінно поступить. І ще сказала:

– Мамо, ви забули про Наталку.

Свекруха блимнула з-під лоба, але визнала, що таки забула. І стала розповідати, якою гарною, доброю була Наталка дитям і як їй потакали батьки. Виходило, що батьки (особливо я, мати) її зіпсували. Я цього витерпіти не змогла, камінець, закинутий в мій город, мусила підняти і відкинути назад, особливо, коли йшлося про честь доньки.

– Хто ж тоді виховував Ігоря й Іринку, мамо? – спитала я й чомусь підвелася.

Свекруха підтисла губи й щось пробурмотіла сердито. Я хотіла перепитати, але на щастя чи на нещастя мене виручив мобільник. Дзвонила Наталка, питала, як почуваюся, а ще казала, що приходила «моя велика дитина», себто Віка Семенівна, й просила зайти до неї. Я збрехала, що Наталці потрібна моя допомога та вийшла з-за столу.

– То я залишуся чи йти за тобою? – спитав Петро.

– Лишайся, чого тобі йти, у нас свої жіночі справи.

За воротами я вдихнула на повні груди морозяне повітря. Під ногами порипував сніг. Дихалося легко, свіжо, й мені раптом стало якось наче тепліше на душі. Немов не було цих вечірніх прикрощів.

Я підвела голову. Наді мною в чистому сільському небі бриніли міріади зірок. Я пройшлася поглядом (пролетіла, посміхнулася) Чумацьким шляхом, тоді перевела очі на Віз, тобто Велику Ведмедицю, а тоді помандрувала до Малої Ведмедиці та моєї улюбленої Полярної зірочки, довкола якої, кажуть, обертається весь наш Всесвіт. Так це чи ні, але я люблю її відшукувати й дивитися на цю маленьку мерехтливу цятку, здається, найвищу над тобою. Хоча інколи мені здається, що в цій зірці є щось беззахисне, як у мені самій, навіть зворушливо-беззахисне. Може, якщо істинне твердження, що зірки – то янголи наших душ, моя душа належить саме Полярній зірці? Хоч я вважала досі моїм янголом іншу зірку...

«Самовпевнена ти пані, Світлано Ігорівно», – сказала я собі.

Пройшла ще кілька кроків, тут і відбулося розімкнення. Чи як назвати це явище? Наче хтось легенько вдарив мене по тім’ю, а тоді по потилиці.

Я спинилася. Оглянулася. На порожній темній вулиці нікого. Тільки десь далеко гавкають пси.

Тут я побачила, як виходжу з автобуса й перетворююся – поступово, з болем – на якусь дивну істоту, котра летить у вечірньому просторі над землею.

Істоту? Вона була геть не схожа на мене і в той же час це була начеб я.

«Боже, як боляче, – подумала я. – З мене ж наче злазить шкіра. Що ж це таке, Бо... же...»

Я наче в чомусь розчинилася. Роз... Розчини... лася...

І тут я згадала все. Моє перетворення (чи відтворення) в Іерихар. Промайнуло, як я проходила, вже як Іерихар, адаптацію на нашому трамедіонському кораблі-космольоті, в спеціальній лабораторії.

Потім, після анабіозного польоту, я опинилася на Трамедіоні.

Я пригадала моє повернення на рідну планету, спілкування з Оберіхіфоном, членами Вищої Глобальної Ради, моє відкриття щодо перетворення неживої речовини в живу, мої сумніви, моє дивне начеб роздвоєння там, на Трамедіоні. Діалоги зі мною, Світланою Ігорівною. Моє кохання з Оберіхіфоном, бажання розчинитися в ньому, невдача.

Нарешті я пригадала свою втечу з Трамедіону. Проникнення в таємну лабораторію, злочинні дії (інакше не назвеш), які допомогли добути формулу перевтілення Іерихар в іншу істоту... У Світлану Ігорівну. Але спочатку було викрадення корабля, прокручування спіралі часу, подолання захисного поясу нашої Галактики. Вихід в о-простір. Господи, через що пройшла бідна Ієрихар!

Бідна Ієрихар!

З корабля, який прилетів на Землю лише на два тижні пізніше мого відльоту з планети, я вийшла вже Світланою Ігорівною. Спалахнув космоліт. Анабіотермальне перетворення спрацювало! Спрацювало і стирання пам’яті. Тепер я бачила, як у напівсні добираюся до Луцька і знову беру квиток на маршрутку. Зі мною всі мої речі. Перед селом пам’ять остаточно розмикається. Але вже діє пам’ять лише Світлани. Мене. Але хто я така? Світлана Іщук, а відтепер й Ієрихар, інопланетянка з далекої планети Трамедіон?

Я вже не йшла, а стояла, притулившись до дерева біля чийогось тину. Хоч би ніхто не побачив, а то ще подумають, що п’яна. П’яна вчителька. Може, ці мої видіння – наслідок випитого? Але ж я випила лише кілька маленьких келишків, та й то слабенького домашнього вина. Навіть свекор, знаючи мою нехіть до самогонки, став його готувати.

Я підвела голову, поглянула на небо, де так само безтурботно блимали зорі, і раптом гранично чітко зрозуміла: це не видіння і не шизофренічне марення. Я все добре пам’ятаю і все добре усвідомлюю. Я Ієрихар, учасниця експерименту, переселена в тіло жительки Землі, планети на окраїні Всесвіту, яку на Трамедіоні називають Неміоною. Удруге я переселилася в це тіло цілком добровільно, за якимось незрозумілим земним, точніше біологічним покликом. Може, це був поклик моїх дітей – дітей Світлани-землянки, а може, було щось більше й глибше, до кінця навіть мені, знаменитій вченій Ієрихар, незрозуміле. Але факт залишається фактом – нове перетворення відбулося. Тепер вже назавжди. Навіки. До самої смерті мене як земної істоти.

«Навіки?» – я підводжу голову. Звідси, із Землі, нашої Галактики, не кажучи вже про планету, неозброєним оком не побачиш. Хіба що в надпотужний телескоп. Мільярди, навіть бісільони світлових років розділяють ці дві планети з різним ступенем інтелектуального, технічного, а головне – морального розвитку.

Боже мій, на що я себе прирекла! Я, Ієрихар, одна з найсвітліших розумів і найперспективніших вчених не тільки нашої планети, нашої Галактики, а, можливо, й цілого Всесвіту! (Даруйте, Вчителю, за таку самовпевненість). Скніти в цьому забутому Богом і розумними істотами куточку Всесвіту, в маленькому населеному пункті, селі, приреченому на вимирання, а втім, якщо вірити Оберіхіфону, на планеті, яка також приречена... Я раптом розумію, що вся інформація, якою володіє Ієрихар, назавше залишиться зі мною, Світланою. І що я, вочевидь, змушена буду носити її в собі. Носити в собі!

Величезний безмір Космосу наче раптом навалився на мої тендітні жіночі плечі. Я відчувала незриму присутність цього дивного безміру. Розум Ієрихар підказував мені, що позбутися цього відчуття не пощастить. Можна буде хіба спробувати застосувати свої знання в земних умовах, але як? Стати піддослідним кроликом якоїсь таємної земної лабораторії? В самої ж мене нема й не буде жодних трамедіонських приладів.

Чим же керувався мій досконалий розум, роблячи цей вибір?

Так і не знайшовши відповіді, я рушила далі вулицею. Йшла на диво легко. Світлою була й моя бідолашна голова. Ні тобі підвищеного тиску, ні болю, що він спричиняв.

«А чи не з’явилося в мене знову вміння літати?» – подумала я і навіть змахнула руками. Жодного ефекту. Я залишилася стояти на землі. Не з’явилося і не з’явиться – зрозуміла я. Я просто землянка, хоч і з розумом, інформацією і відчуттями Ієрихар.

Майнула думка, що, може, Оберіхіфон прилетить за мною. Але я зрозуміла, що цього не трапиться. Вища Глобальна Рада після моїх дій напевне оголосила мене поза законом. Вже при мені було ухвалене рішення: більше ніколи не прилітати на цю безперспективну для досліджень і контактів планету.

Що ж тоді робити? «Що ж тоді робити?» – спитала я і зрозуміла, що залишається просто жити. Як сказав би один мудрий земний режисер, жити у запропонованих обставинах. Жити. У землян є така філософія стоїків. Втім, може, я завжди була такою...

Я?

Ієрихар?

Світлана?

Але як жити, тут, серед тягучості земного, надто сільського існування, посеред крихітного острівця цієї абсурдної планети, володіючи такими знаннями, відчуваючи весь безмір і тягар Всесвіту й Космосу? Чи спробувати самоліквідуватися? Так, це вихід, кажу собі. І здригаюся – а мої діти... Діти Світлани чи Ієрихар? Мій Петро... Петро?

Наді мною у далекій вишині холодне бездонне небо. А втім, я знала, що небо – це термін, вигаданий на Землі. Насправді це безкінечний простір, множинність світів, серед яких загубилася маленька грішна й відтепер справді самотня планета. До якої більш ніхто не прилетить. Планета, де дуже жорстоке, немилосердно жорстоке життя – існування, де жива істота продирається через цілий частокіл загроз і небезпек, щоби знову прийти до нуля та повернутися в ту ж саму землю, грунт, крізь який проростає трава – який сенс у цьому шляху, що я його сама вибрала?

Невже тут сенс у самому існуванні, як казав мені про мешканців цієї планети Вчитель? Але ж це жахливо... Це прирівнює людину до трави, куща, дерева, зрештою, до тварини. Скажімо, нашого Ларибуса. Людина вигадала собі тисячі умовностей, щоби підтримати сенс свого існування, описала мільйони можливих ситуацій, при яких з’являється Мета. Мета, яка виправдовує існування. Збагачення, ідеї винятковості (всілякі секти та ігри в бісер), захоплення, пошук сенсу життя – несть їм числа. Саме Мета з великої літери. Але вони розсипаються, ці умовності й ситуації від одного-єдиного слова-запитання: Навіщо?

Земні філософи кажуть, що людина стає безсмертною в інших, у продовженні роду. Ця слабка втіха гріє багатьох, вона – мов павутинка, по якій в оповіданні японця Акутагави, грішник намагається вибратися з пекла.

Раптом я побачила перед собою оте самотнє величне дерево на окраїні нашого села. Оглянулася. Але звідси його не було видно. Я подумала, як справді самотньо, одиноко йому у тій височині. Сонце сходить і заходить, зігріваючи його, а дерево однаково самотнє під його променями і вдень, і вночі, коли над ним лише далекі зорі. Насправді ж Земля несе це дерево на собі довкола Сонця.

«А що, коли і я, і кожен з тих, хто живе на цій планеті, схожі на це дерево?», – подумала я.

Я йшла і йшла, наближаючись до свого обійстя. Йшла і витирала сльози. Ось уже і моя хата.

Моя хата!

Від тепер назавше оселя Ієрихар!

Чи, може, спочатку зайти до Вікторії? Ні, переконаюся, що з Наталкою таки все гаразд, бо голос її був щось надто схвильованим. Я витерла сльози.

Тут я розгледіла, що біля наших воріт хтось стоїть. Звісно ж, це була моя люба виглядальниця Іриночка. Іруська. Вона теж мене побачила і побігла. Поруч неї трюхикав наш вірний Ларибус. Підбіг першим, тернувся об ногу, навіть лизнув чобітка.

– Ой, матусю, – донька притулилася до моєї руки, – я тебе зачекалася. А тато залишився?

– Залишився, але він скоро прийде, – заспокоїла я. – З Наталкою все гаразд?

– Так, але там, – Іринка чомусь перейшла на шепіт. – Там у нас той дядько...

– Дядько? Який дядько?

– Дядько Борис.

– Вони... розмовляють?

– Наталка свариться, а дядько Борис мовчить.

«Отже, Борис прийшов, – подумала я. – І чим все закінчиться?»

Відповіді я не знала. Не знала...

Спитала, чи вдома Ігор. Виявляється – пішов до Віктора Парамона, свого однокласника.

– Вітька теж закоханий в ту дурепу Маринку, – зашепотіла Іринка, хоч на вулиці нікого не було, окрім нас. – А знаєш, може... Може, вони змовляються її вбити.

– Фільмів надивилася?

Я погладила Ірчика по голові. Вона тихенько засміялася.

– Знаєш що? – сказала доньці. – Хай вони там собі балакають. Наталка з дядьком Борисом. А ми сходимо поки що в гості.

– В гості? До бабусі?

– Ні, до Віки. Вікторії Семенівни, нашої лікарки. Хочеш?

– Хо...

Ми вже йшли далі вулицею і раптом Іринка спинилася. Крутнулася на місці.

– Що сталося, Іруню? – спитала я.

– Ти йди сама, – сказала вона голосом, що раптом затремтів. – Іди сама. Я... Я подивлюся мультики. Там зараз будуть гарні мультики.

Вона знову крутнулася і стрімко побігла-помчалася до хати. Що з нею? Вона ж казала, що вже не дивиться мультиків...

І раптом я пригадала: син Вікторії Семенівни Богдан – однокласник моєї Іринки. Невже... Невже моя донька, Іруська, мій золотий Ірисик, закохана в цього цибатого і доволі безалаберного, баламутного хлопчиська? Отже, всі мої діти встигли закохатися... І без взаємності?

23 січня

Сьогодні на уроці я вжила вираз: «У нас, на Трамедіоні...»

Побачила здивування в очах учнів. Поправилася... Вже не пам’ятаю і як.

А після уроків, йдучи додому, подумала, що мені все більше кортить розповісти їм про мою далеку планету. Мою?

Але ж Ієрихар живе в мені.

Її не позбутися.

Не позбутися й пам’яті.

«Ти незабаром станеш бабусею, Світлано Ігорівно, – раптом подумала я. – І внука... Внука назвеш...»

Я гірко всміхнулася. Така дивна думка прийшла до мене далі. І подумала, що досі не спитала, як же звати справжнього батька мого майбутнього внука...

Здається, Наталка все ще не може викинути його із серця.

І ще, здається, я досі до пуття не можу зрозуміти цього світу.

«Світу, в який ти добровільно повернулася», – почула я чийсь голос.

– Оберіхіфоне – покликала я.

Я озирнулася. Вечірнє село блимало вогниками своїх осель. Я вкотре поверталася до однієї з них.

29 січня

Не знаю чому, але ввечері мене потягло на Млинище, до того великого самотнього дерева.

Я побачила його здалеку. Велике, могутнє, крона схожа на космічний корабель.

Наче великий птах (чи корабель?) дерево летіло над селом. Все ще летіло.

Летіло... Чи не могло злетіти?

Поволі, поволечки я і підійшла до нього. Притулилася до холодної кори. Пахло вологістю, чимсь трохи затхлим. Мені хотілося, щоби таємничим.

Хотілося попросити, щоби дерево (це таки тополя) взяло мене з собою. Але куди, якщо воно, бідолашне, саме не може злетіти?

Так ми й стояли серед засніженого зимового вечора, під холодним пронизливим вітром.

Обоє самотні. Чи троє?

Але ж я не самотня. Я, Світлана...

Я – Ієрихар?

1 березня

Прийшла Віка. Сказала, що щойно була на Млинищі.

– Нема, подруго, вже твого дерева, – сказала. (Я перед тим розповіла їй про дивну тополю).

Як це нема?

А так... Зрізали. Кажуть, що боялися – когось придавить. Один стовбур до половини стоїть.

Коли Віка пішла, я заплакала. Сльози самі потекли по щоках. Витерла, вийшла на двір. Та за ворітьми вже спинилася.

Вечоріло. Село блимало вогниками.

Я уявляла обрізаний чорний стовбур, що бовванить серед вечора.

Не піду. Не хочу дивитися на свою покалічену сестру.

З хати вибігла Ірочка. Підбігла до мене.

– Куди ти, матусю?

– Нікуди.

Донька заглянула мені в лице.

– Що сталося, мамо?

– Нічого, – сказала я.

– Справді, мамо? – недовірливо перепитала Ірочка.

– Так, моя маленька, – відповіла я. – Справді, нічого.

[Без дати]

Приснився Оберіхіфон. Наче стояв на нашому подвір’ї і щось казав до мене. Я не могла розібрати слів. Тільки дивувалася – звідки він тут? Враз на його тілі почало з’являтися обличчя Петра. Він щось теж казав – Оберіхіфон з обличчям Петра, а я не могла зрозуміти.

Нарешті я збагнула, що він закликає мене кудись подивитися.

Я повернула голову й побачила, що на подвір’я заходить стара сива циганка у яскравій барвистій хустці...

Ваза
^{Повість}

1

Треба було якось рятуватися, бо вони ось-ось мали виламати двері. Перед тим, як я піднявся на сьомий поверх цього дев’ятиповерхового будинку, вибору в мене не було. Я кинувся до одних із дверей, третіх зліва. Вибрав їх тому, що, на відміну від сусідніх, вони були оббиті дерматином, отже, могли бути не подвійними і не масивними. Їх треба було відчинити миттєво, бо мої переслідувачі вже бігли десь там, сходами, я чув гупання їхніх підошов. До того ж знав, як вони мчать – перестрибуючи відразу через кілька сходинок. Я притулив долоню до замка і наказав засувці рухатися. Спрацювало! Почув, як поповзло вбік залізо під моєю долонею. Таким же макаром, навіть легше, відчинив і другого замка. Однаково запізно! Я встиг, зачиняючи двері, почути, як перший із переслідувачів вилітає на сходовий майданчик, як кричить:

– Він тут, за цими дверима!

І вони кинулися до дверей. Загупали.

– Кінгсмерте, відчини! Тебе ніщо не врятує!

Звичайно, вони назвали не моє справжнє ім’я, а те, під яким знали як працівника їхньої фірми, доки не викрили. Моє відбилося в тому, що люди називають мозком. У трансформованій частині мого справжнього тіла. Може, вони вважають мене шпигуном їхніх конкурентів? Але ця фраза: «Треба з’ясувати, звідки він прилетів», що вона означає?

– Відчини! Тебе ніщо не врятує!

Авжеж, не врятує, це я знав і без них. У моєму пістолеті не лишилося жодної кулі, навіть єдиної, щоби вистрелити собі у скроню. Тоді я на деякий час втратив би рухомість, кажучи поземному – помер би. У стані земної смерті я перебував би приблизно десять годин, а тоді набув би свого природного вигляду – після того, як у тілі відбулися б необхідні хіміко-біологічні реакції. Мертвого ті, від кого я втікав, напевне б, лишили у цій квартирі, мертвим я їм не потрібен. Мертвий не може розповісти нічого, так принаймні вони міркуватимуть, логіку людей я добре знаю, а надто – тих бандитів, котрі мене переслідують.

Але ж вони мене не вб’ють. Вони мене заберуть із собою, допитуватимуть. Звичайно, я нічого не розповім, бо правди вони не витягнуть з мене жодним катуванням. Правда означала б те, що вони можуть дістатися до захованого серед лісу нашого корабля, а там – мої друзі з екіпажу, найголовніше – там Елісмір. Я не можу собі уявити, як би вони реагували на корабель – злякалися б, спробували б захопити? Та свідомо піддавати будь-якому ризику товаришів по експедиції я не мав права – це пункт п’ятий космічної присяги. Надто Елісмір!

Усе це якимось дивним калейдоскопом промайнуло в моєму умовному мозку за той десяток секунд, доки вони стукали у двері, які я встиг зачинити на замок дотиком тієї ж руки, точніше величезним кількасекундним напруженням волі та магнетичної сили. Але часу в мене все одно не було. Я розумів: втрачати їм нічого, вони підуть на все і ось-ось виламають ці вхідні двері. Але куди? Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.

І тут у моєму мозку сяйнули слова – аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.

Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.

Таке перетворення я проходив лише раз, ні, два рази, там, удома, на нашій рідній Емліонії, то було тренувальне перетворення. Наш учитель, Омірянамас, після теоретичних уроків запропонував спробувати здійснити це практично, ану ж бо колись згодиться на далекій незнаній планеті, там, десь на окраїні Всесвіту, куди ми збиралися летіти. «Справді згодилося», – подумав я і відчув, що ми таки всемогутні.

На якийсь момент після перетворення я заціпенів, а потім знову відчув себе живою істотою, але в новій дивній іпостасі.

Переслідувачі ввірвалися до квартири – троє, четвертий, очевидно, лишився стояти біля дверей. Кинулися насамперед до кімнати – той, лисий здоровань в окулярах, приземкуватий міцняк Колян і схожий на сухорлявого мисливського пса третій, прізвисько якого було Бариш. Вони спинилися, бо ж нікого не побачили. Обличчя їхні були геть спантеличені.

– Блін, де ж він? – верескнув Бариш.

– Вилазь, суко, – сказав Колян. Він наблизився до шафи, обережно, стискаючи в руці великого автоматичного пістолета.

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

– Його тут немає, – здивовано констатував.

– Де ж він? – з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири – там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.

Повернулися назад ті, двоє. Колян став якраз навпроти стола, широко розставивши ноги – звичка у нього була так стояти. Ставав схожим на розкарячкувате дерево.

– Його ніде нема, – сказав він. – Куди він міг подітися?

– Я над цим якраз думаю, – відповів Лисий.

– Може, кинувся вниз? – висловив припущення Бариш.

– Я вже дивився, – сказав Лисий. – Його внизу не видно. Труп лежав би, сьомий поверх, блін.

– То де він? Випарувався? – зло кинув Колян.

Він ковзнув поглядом по столу. Я внутрішньо зіщулився. Мені навіть здалося, що кришталь, з якого тепер складалося моє тіло, жалібно забринів. І це бриніння, цей звук вони могли почути.

– Що це? – насторожився Лисий.

Невже вони от-от розгадають мою таємницю? Але ж вони вважають мене людиною... А люди можуть у щось там перетворюватися хіба в казках – їхніх дивних і неправдоподібних історіях.

Я напружився і послав до голови Лисого імпульс, яким наказував йому забути попередню думку чи думки, якщо вони з’явилися і стосувалися мене. Це був метод негайного психосилового стирання інформації.

– Фігня якась, – сказав Колян. – Куди він міг подітися? Не випарувався ж...

– Може, він в іншу квартиру заскочив? – висловив припущення Бариш. – Або нагору побіг.

– Я точно бачив, що він сюди забігав. – Лисий явно нервував. – Пішли. Щось мені все це не подобається. Чимось тут не тим пахне.

– А як же наказ шефа? – у голосі Коляна просочувався страх.

– Зараз, блін, обмізкуємо, що скажемо цьому хрінові, – гаркнув Лисий і першим рушив до виходу з квартири, здається, він і справді прагнув щошвидше утекти звідси.

Вони пішли. Справді пішли. Зникли назовсім, отож, я врятований? Я чув, як навіть пововтузилися біля дверей, мабуть, спробували поставити їх на місце. Як Бариш огризнувся до когось, щоб той проходив і не витріщався, бо може схопити по мордасах, а то й гірше. Як чорно лаявся Колян, а Лисий сказав, що хрін з ними, дверима, хто там шукати буде, очевидно, малося на увазі їх, нападників...

Нарешті все стихло. Я ще виждав трохи, може, навіть хвилин п’ять земних. Тоді взявся відновлювати формулу повернення – спочатку, звісно, в людську оболонку, моє попереднє людське тіло, бо так простіше відновитися, до того ж у справжній своїй оболонці я міг, звісно, навіть вилітати у вікно, але хтозна, як би реагували ті, хто міг мене побачити. Щоправда, на мене у людському тілі могли чатувати десь унизу, при виході з будинку ті четверо, а може, й один з них. Зрештою, я можу вибратися на дах будинку, а вже звідти миттєво перенестися простором до того місця, де чекає мене моя Елісмір.

Я відтворив усю формулу, замкнув її в уяві в коло, як мене вчили, але нічого не трапилося. Ніякого перетворення, відтворення, нічого. Тільки знову ледь чутно забринів кришталь. Мені навіть здалося, що то бринить не тіло моєї теперішньої оболонки – вази, а кришталь із тієї, що стояла поруч.

«Чому не відбулося перетворення?» – запитав я себе. Наказав собі не панікувати.

Спробувати відтворити заповітну формулу ще раз – спокійно, послідовно, крок за кроком. Я спробував знову перетворитися – тепер в емліона.

Формула, звичайно, була складною, включала в себе й найвищу математику, і надорганічний та органічний синтез, зашифрований також у формули й рівняння, і те, що в нас називають великою космічною науковою магією, і, нарешті, з’єднувальний ланцюжок, своєрідну суміш надчутливих вибухових речовин, до яких додавалися поетичні й філософські сентенції. Присутність останніх у формулі відтворення чи повернення (називали, як кому більше подобалося) у мене, відверто кажучи, викликала подив, але Вчитель пояснив, що саме вони чомусь і були тією ланкою, яка, власне, й зробила цю формулу Великою Всемогутньою Формулою повернення. Вчений, здається, його звали Портданніор Мартвердуревс, який здогадався, чого не вистачає Формулі, аби вона запрацювала, отримав Найвищу Міжгалактичну Відзнаку імені Оргема Великого.

Я відтворював формулу і раптом, десь вже у другій половині, на місці, де хімія поєднувалася з одним із елементів Великої космічної магії, збагнув, що не можу пригадати, як з’єднується одна з органічних сполук із математичним записом магічної трансцендентальної речовини. Тієї, яка повинна була започатковувати, розпочинати наступну уявну реакцію, важливу для продовження ланцюжка реакцій – невидимих, але таких, що існували у надвищій реальності. Обриси тих цифр у якомусь там ступені в поєднанні зі знаками ніби й поставали, і в той же час розпливалися.

«Що ж це таке?» – спитав я себе.

Відповіді не було. Ще кілька зусиль, кілька спроб, кілька комбінацій переставляння цифр і знаків (у земному, звісно, сприйнятті, бо по-нашому це називається інакше)... І я зрозумів, що пригадати не можу, що десь-таки помилився, щось забув. Але чому? Адже це неможливо. Пам’ять у мене абсолютно досконала і виключає випадання будь-якої ланки минулої набутої інформації. Тоді чому?

«Тоді чому?» – повторив я подумки.

Утім, подумки я й міг лише повторити. Ні по-земному, ні нечутними для людського вуха звуками емліонської мови я промовляти не міг.

Відповіді знову ж таки не отримав. І раптом я виразно почув голос Учителя Омірянамаса: «Правило застосування формули повернення дев’яте, передостаннє: під час тимчасового перебування в іншій оболонці категорично забороняються дії, які можуть спричинити психосоматичні реакції у вашому справжньому тілі, що в той момент перебуватиме у надвищій незримій субстанції». Дії? Якої дії?..

Але ж я не порушив цього правила. Ніякої дії я не вчинив, нічого не зробив, що б спричинило психосоматичну реакцію. Гарячково прокрутив час – від мого перетворення у вазу до того, як я став пригадувати формулу повернення. І тут мене накрило гарячою хвилею, я навіть відчув, як ледь-ледь почав плавитися кришталь.

Я наказав зупинитися цьому процесу. І тут же зрозумів: так, я порушив дев’яте правило. Порушив, коли наказував Лисому забути думку чи думки, які могли в нього з’явитися. Коли стирав їх у його мозку. Тоді я врятував собі життя, тоді я боявся, що вони звернуть увагу на те, що на столі не одна, а дві однакові, геть однаковісінькі вази, що це викличе підозру. Я злякався, хоча вони не знали, що я можу перетворюватися в інші тіла, інші предмети, вони взагалі вважали мене людиною, шпигуном фірми-конкурента. Виходить, мені властиве те, що є одним з визначальних факторів існування людини – інстинкт самозбереження. Я, отже, надто глибоко занурився у перетворення в людину, в ту істоту, що мала проникнути до фірми (і таки проникла), котра таємно виробляла страхітливу техно-біологічну зброю і торгувала страшними небезпечними для тутешніх мешканців речовинами.

Невже я залишуся вазою? Але ж це неможливо. Який сенс у тому, щоби прилетіти на цю планету, на забуту Творцем окраїну Всесвіту, подолати бінсільйони світлових років, щоби навіки лишитися звичайним, хай і мислячим предметом на столі в одній людській оселі, поруч з неживою, не мислячою, створеною людськими руками справжньою вазою?..

«Невже я залишуся вазою?» – повторив я запитання.

І зрозумів – залишуся. Залишуся – якщо якимось чином не зв’яжуся з коханою Елісмір, зі своїми, які можуть мене-вазу забрати, вивезти звідси, спробувати відтворити мою тілесну сутність як емліона побічною надможливою дією, яка була передбачена в законі перетворення.

Але як зв’язатися з Елісмір?