Текст книги "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)
Розділ четвертий
Повернення
28 жовтня
Учора я повернулася до Загоряй. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так – дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.
Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.
Потім сцена – Петро, Ігор, Іринка, вона ж Іруся – розпадається.
Петро:
– Де ти була? Де ти була?
Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):
– Ти жива, жива, матусю.
Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.
– У чому річ? – питаю я. – Я була в Луцьку – ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?
– Що сталося? Ти питаєш, що сталося?
Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.
– Так, що сталося?
– Де ти була цих два тижні?
– Два тижні? Яких два тижні?
Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.
Підійшла.
Подивилася.
На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розіграш?
– Двадцять сьоме... Жовтня... Ви хочете сказати...
Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.
Двадцять сьоме жовтня...
Вони не розігрували. Далі я дізналася про таке. Коли я два тижні тому... А конкретно 12 жовтня не повернулася додому, вони не забили тривогу. Повважали, що я затрималася в лікарні. Але наступного дня вранці зателефонувала Наталка і запитала, як я доїхала. Тоді Петро попросив старшу доньку навідатися до обласної лікарні. Там мене не виявилося. Не було мене і в обласній психіатричній лікарні. Не було ніде. Коли через три дні міліція почала розшук, вийшли на водія маршрутки, на яку я брала квиток. Він підтвердив, коли йому показали фотографію: ця жінка сідала в Луцьку, мала квиток до Загоряй. Але за Ковелем, перед зупинкою Руда, попросила зупинити, сказала, що хоче зайти до родички. Петро повідомив, що в мене нема ніякої родички в Руді. Все ж міліціонери опитали жителів того села. Ніхто мене не бачив і на фото не впізнав. Ніде поблизу того місця, де я нібито виходила, мого трупа не знайшли.
Я... Я сіла в маршрутку... Десь за Ковелем задрімала. Прокинулася перед Загорянами. От і все, що я пам’ятаю.
– Чекайте, – скрикнула я. – Квиток.
Квиток я знайшла. Навіть не квиток, а квитки. Два квитки. Обидва на один і той же час. Тільки один датований дванадцятим, а другий... Другий – 27 жовтня.
– Я нічого не розумію, – сказала я.
Сказала і заплакала. Я справді нічого не пам’ятала. Сіла в маршрутку, поруч мене примостилася якась жінка в синій куртці. В Ковелі вона вийшла. Поруч сів якийсь хлопець. Ми виїхали за місто і я задрімала. Ось і все. Все, що я пам’ятаю.
Я плакала, а Петро, Іринка, Ігор мене заспокоювали. Жаліли.
«Де я була і що зі мною сталося?» – подумала я.
29 жовтня
– Ви справді нічого не пам’ятаєте? – це запитання мені довелося вислухати не раз – у школі, від сусідів, Петрових родичів, від нашої лікарки Вікторії Семенівни. Віка Семенівна, оглянувши мене, таки не без здивування констатувала: я абсолютно здорова, тиск ідеальний.
– А голова як?
– Не болить зовсім, – відповіла я. – І взагалі – готова бути космонавтом, – спробувала пожартувати.
У мене справді нічого не боліло: ні голова, ні шлунок, ні руки й ноги. Не нили коліна, як то бувало. Не ломило в попереку. Я розповіла Вікторії (вона трохи молодша за мене, теж приїхала тимчасово та так і залишилася, як і я, вийшовши заміж за місцевого, правда, вчителя, того ж Андрія Филимоновича) те, що й іншим. Тобто правду. Як я сіла у Луцьку в маршрутку, після Ковеля заснула, а прокинулася вже перед Загорянами. А виявилося, що приїхала через два тижні, які проваландалася невідомо де.
– У вас, без сумніву, амнезія, – авторитетно сказала Вікторія Семенівна і мацнула мою голову.
– Ґуль нема, – сказала я. – Навіть маленької тулечки. Ніхто мене по голові не бив. У всякому разі я не пам’ятаю такого. Правда, Петро каже, що міліціонери, котрі розслідували справу про моє зникнення, казали, начеб я виходила з маршрутки.
– Виходили? – Віка Семенівна поглянула з неприхованою цікавістю. – І цього теж не пам’ятаєте?
– Анічогісінько.
– А може...
Як зблиснув її погляд!
«Ця версія житиме довго» – подумала я.
– Коханця у мене, пані Віко, нема, – сказала я. – Тим більше в Луцьку, чи ще десь. Інопланетяни мене не викрадали. А от чому стався провал у пам’яті? Сама хотіла би знати.
Директор Михайло Вікторович мав учора розгублений вигляд. Бідолаха не знав, що робити. Записувати прогул і звільняти з роботи? Співчувати? Сердитися насправді чи для годиться? Зателефонував у райвідділ освіти. Там наказали взяти з мене пояснювальну записку. На основі якої і приймуть рішення.
– І на тім спасибі велике-превелике, – сказала я.
– Не гнівайтеся, Світлано Ігорівно, – очі Михайла Вікторовича явно потепліли. – Ваш випадок справді безпрецедентний. В усякому разі – для нашої школи.
Добре, що в школі були осінні канікули і я могла спокійно сісти в порожній вчительській і описувати те, що відбулося зі мною 12 жовтня. Закінчивши, звісно, 27-им жовтня. Мені було страшенно сумно і бентежно. Сумно і бентежно...
1 листопада
Мене допитав слідчий з району. Я повторила свою розповідь. Лейтенант задумався. Потім вдягнув кашкета, якого перед тим скинув, і промовив доволі глибокодумним тоном:
– Якщо ви кажете правду, то вас хтось загіпнотизував. Змусив вийти з маршрутки і щось з вами робив. А тоді відвіз до Луцька, через два тижні, і взяв вам квиток.
– Водій тієї маршрутки, якою я їхала дванадцятого жовтня, каже, що я виходила сама...
– Ну, Господи Боже мій, Світлано Ігорівно, – лейтенант вигукнув геть по-сільському, почухав при цьому потилицю й подивився розпачливо. – Ви, чесне слово, не схожі на людину, котра...
– Котра бреше? – уточнила я.
– Котра каже неправду, скажемо так. Я змушений припинити розслідування. Коли щось пригадаєте, зателефонуйте. Я вам залишу номер. І службового, і мобільного телефону.
Після цього я пішла на уроки. Райвідділ, зважаючи на мою гарну репутацію (так мені передав Михайло Вікторович), дозволив вважати ці два тижні відпусткою за власний рахунок.
Я зайшла у дев’ятий клас. Сімнадцять пар очей дивилися на мене.
– Нагадайте, що ми вивчали на попередньому уроці, – сказала я.
3 листопада
Переглянула щоденник, який я возила з собою. Останній запис мене вразив. Він без дати, я не можу пригадати, коли я це писала. І чи писала взагалі. Але ж почерк мій. «Я все ще була людиною...» – що мають означати ці слова? Як і слова про повернення до мого справжнього «я»... Нічого не можу збагнути. Очевидно, що... Очевидно, що це був спалах, останній спалах моєї дивної хвороби (психічної чи ще якоїсь – не важливо), після якого наступило провалля, амнезія.
Я одужала, без сумніву, що одужала.
І, може, не треба нічого шукати, а просто жити далі?
Думка, що з’явилася, радує мене. Так, це вихід, безсумнівний вихід. Хай буде те, що має бути.
...Хотіла спалити щоденник, але щось мене стримало. Ні, буду писати далі, принаймні поки не виявиться остаточно, що я зовсім здорова.
Втім, я тепер переконана, що мої так звані польоти були тільки витвором моєї хворої (тимчасово хворої?) уяви.
«Писатиму, доки не переконаюся, що мої химери зникли остаточно», – думка, що з’явилася, дивує мене.
А може, так і треба?
А ще мені переповідають шкільні новини і плітки. З жахом дізнаюся, що мої восьмикласники билися й знімали це на мобілки. Кажуть, таке стало модою. Модою? Який жах! Боюся йти до класу. Що я їм скажу?
Валерія Гнатівна:
– Не ображайся, подруго. Але ти наче той страус.
Силувано всміхаюся:
– Я не страус... Я... Я інша птаха.
Валерія підходить і незважаючи на присутність інших вчителів, чомусь тулиться до мене. Я підводжу погляд і зустрічаюся з її очима. У них чомусь збентеження. Ні, глибше – мука. Мука? У сміхотульки Валерки?
Я знаходжу її руку і потискую. Її рука шкарубка, як і у всякої сільської вчительки, звиклої до роботи вдома – на городі, в хліві, скрізь...
4 листопада
Іруся після уроків не відходить від мене ні на крок. Дивиться захопленими, навіть закоханими очима.
– Ти мій великий хвостик, – сказала я.
Іруська подивилася закохано-сумно. В оченятах – сум, біль... Любов...
– Нехай. Я боюся...
– Боїшся, що я знову кудись подінуся? Нікуди я вже не подінуся. Можеш не сумніватися. Моя малюська.
– Малюська?
Іринка вдавано-ображено надуває губки.
Я посміхаюся: так я колись її називала. Колись? Зовсім недавно.
Але як тільки Петро спробував увечері в’якнути: «А цікаво, хто ж він все-таки такий?» я зчинила справжню істерику. Не пам’ятаю вже, які й слова кричала, наче в трансі.
– Що ти, що ти, – Петро аж позадкував.
І тут зайшов Ігор. Виявляється, він чув крізь напіввідчинені двері.
– Т-тату, т-т-тату, ти...
Мій бідолашний син заїкався, перекосилося обличчя, взагалі вигляд у нього був страшний. Здавалося, вперше в житті кинеться на батька.
– Заспокойся, – сказав Петро і мовчки вийшов з хати.
Ми стояли одне проти одного. Ігор раптом всміхнувся. А я подумала: які добрі в мене діти. Добрі... Добрі, але нещасні.
5 листопада
До школи завітав наш сільський «олігарх» Борис Танасюк. Викликав з учительської і сказав, якось незвично соромливо опустивши очі, що він про все домовився. Домовився щодо мене. Коли я спитала, про що ж домовився, він відповів, що ці два тижні моєї відсутності будуть вважатися перебуванням на лікарняному. Він домовився і в районній лікарні, і в райвідділі освіти.
– А мене ти запитав?..
Я хотіла закричати, проте лише прошептала. Наче крізь туман почула слова, що гроші будуть мені не зайві.
Я подумала, що справді не зайві – ці гроші за цілих два тижні. Отже, треба прийняти цю дивну подачку. Треба прийняти...
«Боже, до чого дійшла», – подумала, чи то криком прокричала, чи...
І раптом зрозуміла, що цей чоловік, Борис, таки любить мою Наталку. Любить. Кохає. Я підвела очі та подивилася на Бориса. Він сумовито посміхався. Надто сумовито.
– Добре, – сказала я. – Дякую.
«От і все», – знову подумала. Але що значить оте «все» – не могла збагнути.
Ще були якісь необов’язкові слова про погоду, про ціни. Я чекала, що Борис спитає про Наталку, але він не запитав.
Коли ж він пішов, зателефонувала на мобільний дочки.
– Мамусю, я справді, як ти кажеш, порося, – були її перші слова. – Ні, велика свинка. Але я... Я боялася тобі дзвонити.
– Боялася? Чого?
– Я приїду на празник – то дізнаєшся, – сказала донька доволі вперто. Може, поки я десь там валандалася, вона вийшла заміж?
7 листопада
Я дізналася. Боже! Коли Наталка ступила до хати й почала роздягатися, перше, що кинулося у вічі – її великий живіт. Доволі помітний. Так поправитися вона не могла, отже...
– Я, мамо, справді вагітна, – сказала Наталка. – Вже на шостому місяці.
– На шостому місяці?
Тут вона сказала, що так, завагітніла десь в кінці травня, орієнтовно двадцять п’ятого чи двадцять шостого. Що вона все зробила, аби я не дізналася передчасно. Це було нелегко, авжеж, нелегко, довелося й животик втягувати, коли я була поруч – коли донька приїжджала влітку, а особливо у вересні. Як ховалася, коли її починало нудити.
Тепер, заднім числом, я пригадала, що в мене були якісь неясні підозри щодо її, Наталчиного, стану. Але я гнала їх геть. Боялася про них писати в щоденнику, чи боялася самої їхньої з’яви?
Ще я почула, що батько дитини, звісно, не Борис. Так, мамо, той чоловік. Той, з яким уже все. Як його звати? Навіщо? Я його викреслила зі свого життя. Так мені казала Наталка. Я бачила, як їй боляче. Чи вона справді, вже будучи вагітною, мала щось з Борисом? Мабуть, кажу я собі. І від цієї думки мені стає незатишно. Ба, більше, страшно. Ах, Світлано Ігорівно... Ти так і не навчилася чогось розуміти в цьому житті. Не допомогла й амнезія.
Я спитала Наталку, що вона думає робити далі.
– Повішусь (я вся похолола)... Тобі на шию. Ні, справді, я ж не маю наміру брати академку. Візьму декретну відпустку. І приїду в село. Якщо тобі не буде соромно за мене...
Мені не було соромно. Тільки порожньо всередині, дуже порожньо.
А Наталка казала, що після декрету переведеться на заочне навчання, що вчителюватиме у Загорянах. Що... Може, колись тут і заміж вийде. Тільки не за Бориса, мамо.
Я все ж не запитала в доньки чогось важливого. Дуже важливого. Але, чому вона вирішила народжувати? Досі любить того, кого нібито викреслила з життя, з пам’яті? З пам’яті? Чи вона його хотіла цим, цією вагітністю шантажувати?
Нашу розмову обірвав прихід Іринки. Ми пішли готувати страви до завтрашнього свята. Але як дивилося це дівчисько на мене й Наталку!
8 листопада
Храмове свято ми раніше святкували разом з Петровими батьками. Туди, в стару хату з’їжджалася вся родина. Доки його мати не сказала, що маємо чекати гостей вдома, бо так заведено, що в своєму селі на празник в гості не ходять.
Добре, що так сталося. Що празникуємо вдома. Бо... Бо вранці, дорогою до церкви, свекруха прийшла до нас. Поглянула на Наталку, яка демонстративно стала – руки в боки – посеред хати.
– Не спаліть нас своїми очима, бабусю, – сказала Наталка.
Погляд її справді був дуже суворим. «Наче у Варвари-великомучениці на іконі», – раптом подумалось мені. Напевне, грішна думка.
Свекруха спитала, чи я йду до церкви. Звісно, я сказала, що йду і почала вдягатися.
– Але не зі мною, – сказала вона.
Все ж навіть після цих слів я провела її до воріт. Вже за хвірткою вона обернулася і мовила майже зі стиснутими вустами:
– У нашому роду досі байстрюків не було.
З тим і пішла. Я дивилася услід цій старій, вже згорбленій жінці, що народила мені чоловіка, й раптом почала рахувати всіх родичів – з їхньої родини, звісно, котрі з сусідніх сіл, ну, а ще один Петрів брат Степан і його дорослі діти з райцентру – прийдуть і приїдуть сьогодні до нас. Виходило майже два десятки. Два десятки і стільки ж пар цікавих очей!
– Але чого я маю соромитися? – прошептала я. – Зараз же не дев’ятнадцяте століття.
Боже, по моїй щоці побігла сльоза.
9 листопада
Під вечір я була вже геть стомлена від вчорашнього і сьогоднішнього (аякже, другий день празника, до того ж неділя) прийому гостей, тому позбувшись останніх гостювальників (Ганя, двоюрідна Петрова сестра з чоловіком), я вирішила трохи прогулятися. Хай голова, як у нас кажуть, розмакітриться. Хотіла взяти з собою Ірку (Наталка пішла до подруги, Ігор сів за комп’ютер, а Петро пішов до мами – допивати), але мала десь повіялася (негарне слово, але закреслювати не буду, колись, може, прочитає (?), то насвариться).
Вийшла на вулицю і побачила ще одну прогулювальницю – Віку Семенівну, нашу лікарку. Та, як виявилося, вона вибралася не гуляти, а йшла за викликом – рятувати чергову жертву інтенсивного «празникування». Чергову, бо вранці вже рятувала Вітю Каймового (колишній колгоспний сторож) від «білочки». Тільки тоді її підвозив чоловік, а зараз Андрій Филимонович, попри його декларований здоровий спосіб життя – сам у відключці.
– Він дрихне, а та лярва на мобілку надзвонює, витерпіти не може, – сказала Вікторія Семенівна.
Лярвою виявилася Валерія Гнатівна. Моя подруга! Подруга? Ох, бідна моя голова – виявляється, між нашою географічкою і фізкультурником давно роман. Знову я, як ведеться, одна про це нічого не знаю. І про страждання Віки, і про те, що «лярва» підбиває Андрія покинути дружину.
Я слухала скарги Віки – не треба було піддаватися, виходити за молодшого, а тій б... треба давно патли пообривати – й мені ставало, незважаючи на ходу, дедалі холодніше. Валерія!
Господи, куди подітися у цьому незатишному світі від бруду, конфліктів, усіляких трагедій... трагедій із запахом гноївки. Чи я справді надто ідеалістка? Чи, може, страус, як каже та ж Валерія. (Ірунці читати не дам ніколи попередній рядок).
За цією розмовою (швидше монологом) ми забрели аж на Млинище, дальній куток села, де начебто вмирав Льорка (Валерка?) Барчук, колишній матрос далекого плавання, нині безробітний, прозваний Барчуком за те, що нібито був нешлюбним сином єдиного уцілілого нащадка колишнього місцевого поміщика графа Драницького. Я сказала, що заходити мені незручно, й доки Віка там рятуватиме, пройдуся у поле, бо ж хата стояла на краю села. Спустилася стежкою до рівчака, відшукала очима вже у рясних сутінках кладку.
На полі дихалося легко. Шурхотіло сухе бадилля під ногами. Я поспівчувала Віці (дорогою ми навіть, може, під впливом її бурхливих емоцій, перейшли на «ти»), бо ж вона тепер у геть просякнутій алкогольними випарами старій бідній хатинці.
Я йшла і йшла, наче в якомусь дивному сні. На обрії вже блищала перша зоря. Несподівано неподалік загавкав пес, я було вже злякалася, бо ж сама серед поля, а село ген-ген, але швидко зрозуміла по швидше не гавканню, а дзявканню, що то, судячи з усього, маленький та ще й молоденький песик.
Я його покликала якомога ніжнішим голосом і те собача таки підбігло і, ще дзявкнувши для годиться, спинилося й закрутило хвостиком. Я покликала його до себе: ходи, ходи, мій песику, мій любчику, як тебе звати, моє собачатко – Тузик, Бобик, Шарик? І песеня таки підбігло й дернулося об мій чобіток.
Ми ще пройшлися трохи назустріч тій першій зірці. Але ж треба було повертатися, бо могла чекати Віка Семенівна.
І тут, вже на підході до рівчака, я спинилася, бо побачила вражаючу картину. Справді вражаючу. За кілька сотень метрів переді мною лежало у напівтемряві село. Вже світилися, блимали вогні у вікнах. Біля хат виднілися темні плями – то дерева з садів. А над всім цим – височезне самотнє (одиноке, одне-єдине) дерево із розкинутою, наче крила в польоті у величезного могутнього птаха – по обидва боки від стовбура – кроною. Цей птах наче завмер над притихлим вечірнім селом. Над цілою Землею. Ще ледь-ледь підсвічували крону-крила останні відблиски згаслого сонця. Я чомусь подумала – саме згаслого. І дерево-птах – могутнє, величне й самотнє – летіло навздогін цьому сонцю. Сонцю-зірці, що кликала за собою. Дерево-птах. Але не могло відірватися від землі. Приречене летіти так, доки його живлять земні соки.
Я йшла до села під враженням побаченого, не знаючи ще, що в Льорчиній хаті мені доведеться рятувати нашу лікарку від п’яних лап господаря, котрий намагався згвалтувати свою рятівницю. Поруч, на іншому, ще бруднішому ліжку лежала непритомна чи геть п’яна співмешканка колишнього матроса. В руці у неї був затиснутий мобільник! Чи не вона й викликала лікаря?
Я вдарила (Господи!) гвалтівника по спині поліном. Раз і вдруге. Він відпустив Віку, але кинутися на мене не посмів. Щось погрозливо забурмотів і осів на брудну долівку.
– Я попрошу тебе – нікому про це не розповідай, – сказала Вікторія Семенівна, коли ми вийшли на вулицю. – Обіцяєш?
– Добре, якщо ти вважаєш...
– Вважаю, бо...
Її плечі здригалися від плачу. Я обняла її і так ми стояли на порожній сільській вулиці.
Вчителька і лікарка.
Господи!
10 листопада
Я сказала Борисові, Борисові Танасюку, що, коли він справді кохає Наталку, то...
А втім, я в уяві таки розмовляла з ним цієї безсонної ночі.
Тільки в уяві.
Насправді вранці я просто провела мою старшу доньку на зупинку.
– Тупу-тупу ногами, сколю тебе рогами, – чомусь сказала Наталя, коли ми наближалися до зупинки, де стояли чимало загорянців, переважно студентів, котрі роз’їжджалися з села після свята. – Ніжками затопчу, хвостиком замету...
«Тут тобі й смерть», – пригадалося мені продовження казки.
Я здригнулася.
– Не смій, – сказала я.
– Про що ти, мамо? – Наталя подивилася на мене, як здалося, зі щирим нерозумінням. – Я справді коза-дереза, але житиму довго й щасливо. У мене буде син.
– А в мене внук, – я намагалася всміхнутися.
Все. Не маю сили писати далі.
21 грудня
Майже півтора місяця не бралася за щоденник. Щось у мені заціпеніло після того походу з Вікторією Семенівною і проводів Наталки. Намагалася рятуватися уроками, розповідала, розповідала, розповідала про Бернса, Шеллі, Достоєвського... Домашньою роботою, спілкуванням з дітьми. Ходила навіть з Петром до лісу заготовляти дрова.
Ліс був притрушений легким сніжком. Я завжди любила не сам процес заготовляння дров – ми пиляли дерева, Петро обрубував гілки, я їх спалювала – а той момент, коли робили перерву і смажили сало на шпичаках. Який у нього неповторний запах! Випили трохи самогонки.
– За тебе, – сказав Петро, чокаючись. – Вибач, що поламав долю.
– Що ти, – сказала я, але сама, каюсь, подумала, що доля могла таки скластися інакше.
Могла? Чи ми таки самі її творимо, свою долю?
Ще готувалися до чергового огляду самодіяльності, до концерту на честь свята Миколая. Регулярно передзвонювалися з Наталкою, яка запевняла, що в неї все добре, почала готуватися до сесії. Що ще? Хіба що Ігор...
Бідний мій Ігорьок, син, синочок, синятко моє нещасне, закохався у свою однокласницю. І в кого! У цю бездарну ляльку, Марину Римарчук. Вона й справді вродлива – блакитні з поволокою очі, ноги, про які кажуть, що ростуть від шиї. Сповна користується своєю красою. Втім, я несправедлива. У неї таки гарна пам’ять і, можливо, вона справді буде актрисою. Маринка варить воду зі своєї бідолашної матері-фельдшерки. Батько їздить до Польщі, як багато хто в селі, на контрабандні заробітки. І до Маринки приїжджає регулярно якийсь «крутелик» з райцентру. Навіть до школи під’їжджав, щоби посадити в машину. О часи, о звичаї!
Про закоханість Ігоря я дізналася від Іринки. Це велике непошкрябане порося (інакше й не скажеш) підгледіло пароль до Ігоревого комп’ютерного щоденника.
– Хіба я тебе не вчила, чого не можна роботи? – грізно спитала я, справді зла на доньку.
– Авжеж, вчила, – Іринка тільки трішки була збентежена. – Негарно підслуховувати, читати чужі листи й щоденники...
– Не тільки негарно, але й категорично не можна...
Моя донька:
– Але, мамусю, він так переживає! Він їй признався, вибач, мамусю, освідчився, а вона насміялася. Ця... ця... каракатиця назвала Ігоря калікою... який... Він хоче щось зробити з собою... Я... Я вб’ю її, мамо!
Іринчині очі справді палали. Дві великі розпечені гнівом жарини.
Ігоря треба було рятувати.
Але як?
Змусити це дівчисько, дівулю, дівку, що вже оцінило й свою красу, й довгоногість, й продало на першому ж аукціоні її життя, покохати мого розумного сина з ознаками наслідків ДЦП?
Ой, Світлано Ігорівно!..
І все ж я відмовилася дізнаватися пароль і читати Ігорів щоденник.
А ще я пишу тому, що Петро поїхав до Польщі. Повіз куплений десь спирт. Він вже возив колись і попався та був позбавлений на п’ять років права в’їжджати до наших сусідів. Першого грудня цей строк закінчився. Й Петро крадькома від мене поїхав до Луцька за візою. І таки її, очевидно, з допомогою когось, здобув. Якщо попадеться вдруге, отримає великий штраф, а то й ув’язнення. У кращому випадку – заборону на в’їзд вже на більший строк. Тремчу, як самотнє дерево на вітрі. Тільки не те велике дерево-птах, що на окраїні села, а те, яке може нагнути, зламати вітерець.
Ні, я не піддамся. Не здамся. Але, Боже, пошли моєму чоловікові удачу в його неправедному ділі.
23 грудня
Петро повернувся – живий-здоровий. Сяючи, як мала дитина, вручив сімдесят доларів.
– Я тебе більше не пущу, – сказала я.
– Але ж Ігореві треба буде поступати, – заперечив мій чоловік.
Звісно, треба буде, але...
Бідний Петро. Я раптом його цілую. Здивовано дивиться на мене.
Каже:
– От і заслужив поцілунок на сімдесят доларів.
Я:
– Дурний і не лікуєшся.
Сердито грюкнувши дверима, виходжу. На душі маленька радість. Наче мишка пищить. Задоволено.
24 грудня
Сьогодні Валерія дорікнула мені, що я її уникаю. Я заперечила: це не так, тобто запевнила, що вона помиляється. Тоді вона сказала, що я просто високоморальна зануда. І що в неї теж є серце і почуття.
– Ти не припускаєш, що я люблю Андрія, а він мене?
Ми йшли вулицею і спинялися, за комір почали падати краплі холодного зимового дощу.
– Я бачу, ти вже здружилася з тією совою, – сказала Валерія.
– Сова – це Вікторія Семенівна?
– Не схоже?
Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як... Я бачила такі посмішки і у Віки, й... Так, у себе самої.
Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?
Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки – ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя – це гра. Так, кажу, але...
«Надто багато «але», подруго», – думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.
«Як і з Валерією», – кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я... Я ж не хочу цього.
30 грудня
Передноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).
І дві прикрі ситуації перед тим.
Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію – вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти... Господи, краще б того не бачити, що я бачу.
І Леся... Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже... З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.
Може, мені треба було поговорити з нею – не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.
Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку зі зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.
Лариска-Леся повернула цю свою голівку і зиркнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.
Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще...
Але моя Іринка була чудовою Королевою-Сніжинкою (образ ми придумали разом).
А ще вчора приїхала зі звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти – чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи удає...
На додачу монолог моєї Королеви-Сніжинки, якого не було в сценарії (записую по пам’яті):
– І що ж таке побачила я тут, коли до вас натхненно прилетіла? Я бачу, як краса, що зовні лиш цвіте, зав’яне, лиш торкнеться її промінь. Я бачу, як далекі почуття, що сходять, наче світлий промінець, усю планету здатні обігріти. Я бачу, як послана мною, Королевою, Сніжинка вже тане на чиїйсь руці, ще серця навіть і не досягнувши, яке б її зігріло і малюнки дивні нам дало. Я бачу вас, але чи бачите мене, свою прекрасну Королеву, яка до вас із зоряних світів отак натхненно прилетіла?
Шкільний народ, звісно, навряд чи щось й зрозумівши, шалено аплодував. Завучка Іраїда Климівна тисла руку і шептала, яка Іринка молодець. Молодчина! Підозрюю, що вона вважала, нібито цей текст написала я. Але я не писала.
Цікаво, де ж моє «прекрасне порося» взяло ці слова? Невже придумала сама? Чи, може, написав Ігор? Ігор? Але ж спроектовано явно на нього і його «принцесу»...
Щось стисло мені груди – там, на вечорі. Я підійшла до вікна. За ним не кружляли сніжинки, а йшов набридливий зимовий дощ. Стукав об скло вітер. Колихалася гілка яблуні й хтось наче скрадався садом. Може, Королева-Сніжинка? Ні, вона мала би бути білою.
«Бідний мій син», – подумала я і раптом не знати чого з’явилася інша думка – він насправді щасливий. Щасливий? Чим? Стражданням (стражданням від кохання?) чи... Чи отим самим... Вже самим проявом своїх почуттів, тим, що вони є, хай і до бездушної вродливої ляльки, молоденької лярвочки. Я відчула, як вимучено посміхаюся.
А садом хтось йшов і не міг підійти до вікна.
Після вечора педагоги запрошували мене в учительську на вечірку – я відмовилася. Сама не знаю – чому?
1 січня
Новий рік святкували у шкільній їдальні. Весь педколектив з чоловіками і жінками і, звісно, «сільська еліта». На вечірці вже десь за першу годину я помітила, що Андрій Филимонович пересів до Валерії, явно не зважаючи на її чоловіка, а Вікторія Семенівна десь зникла. «Валеріє!» – подумки наказала я, але вона в мій бік і не поглянула.
Щось підказало мені, де шукати Віку. Втім «щось» – це вікна амбулаторії. Не буду описувати, як її застала... Багато не вартувало, щоб переконатися – вона наковталася пігулок. Де й взялася в мене сила вливати в неї силоміць теплу воду, вставляти пальці до рота, змушувати блювати.
Вона опиралася і лаялася, проклинала мене, називала зрадницею, кляла Андрія і весь білий світ.
Нарешті я вклала її на кушетку, вкрила своїм і її пальтами.
І тут подумала, що треба було би щось випити. Я знайшла пляшечку медичного спирту, налила в пластмасовий стаканчик і промовила до Віки:
– За твоє здоров’я, подруго.
Віка вже мирно спала. Поглянула на годинник – було пів на третю ночі. Подумала – хоч би з Ігорем було все нормально. Він зустрічає Новий рік у своїй компанії (як сказав) і Маринки, наскільки мені відомо, там не передбачалося. Її забрали святкувати Новий рік до райцентру.
Не буду описувати, як я заснула у нашій фельдшерсько-акушерській, чи то тепер лікарській амбулаторії. І прихід Петра разом з Андрієм Филимоновичем перед світанком. І мій ляпас чоловікові Віки, коли вони мене розбудили.
– Ого, – тільки й сказав Андрій Филимонович.
Найбільше щастя цього світанку те, що Ігор вже був дома. Мирно спав, як і принцеса Іринка. Хоча мені здалося, що на синовій щоці застигла сльоза. Маленька сльозинка, що виповзла з-під повіки.
Я впала на ліжко під докірливе бурмотіння Петра і майже відразу знову попливла. Так починався мій Новий рік.
