Текст книги "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)
Я: – Вони ростуть і пізнають світ. Вони радіють йому. Захоплюються, хоч і страждають. Вони...
Оберіхіфон: – Вибач, що перебиваю. Що дає це пізнання? Індивідуальний досвід майже не відбивається на наступних поколіннях. Хто пам’ятає тих, що померли? У кращому випадку родичі... Наступні покоління, як правило, заперечують звички і напрацювання попередніх. Кожен індивід, удаючи, що працює на суспільство, обдурює інших. Розвиток... Обман собі подібних заради власного блага у них повсюдний.
Каюсь, я виключила сприйняття. Я раптом побачила себе на вулиці села, де жила. Не я, а Світлана. Назустріч мені йде мешканець села. Людина. Землянин. Чоловік. Він хитається і брудно лається. Слова я не сприймаю, але розумію, що вони брудні, страшенно брудні, огидні й образливі. Він падає. Я спиняюся і дивлюся йому в обличчя. Воно... Воно розпливається і зникає...
12 кермена
Я вже мимоволі спілкуюся зі Світланою, Світланою Ігорівною. Я знаю, що вона має, даруйте, мала досить розвинутий інтелект, як для жительки Неміони-Землі. Хоча була лише вчителькою в маленькому населеному пункті. Але ж, пригадую, її (мої?) учні в переважній більшості не сприймали інформацію, яку вона (я?) їм подавала.
«Чому це відбувалося?» – запитую я і отримую жахливу відповідь: їм це було непотрібно, як живим істотам, жителям планети Земля. Хоча ця інформація розвивала інтелект маленьких землян. «Як це могло бути?» – питаю я, але тут же розумію, що це питає Ієрихар, жителька Трамедіону, вчена, що ось-ось потрапить до сонму безсмертних.
«А що думала Світлана, Світлана Ігорівна?» – несподівано виникає запитання.
Відповіді я не знаю. Не знаю.
Тільки пригадую, що вона вперто приходила на свої уроки і розповідала, розповідала...
«Заради чого? – питаю я себе. – Що це – акт відчаю, самопожертви, байдужість до результату у поєднанні з якимось автоматизмом, чи фальшивим відчуттям обов’язку?..»
Відповіді нема. Я знаю, що переважній більшості – з кожних ста учнів як мінімум 97-98 – знання, які давала Світлана Ігорівна, не тільки не згодилися в майбутньому, а... А вони самі вважали їх непотрібними. Хіба що для оцінки.
«Це правда», – каже хтось за мене.
Може, справа у тих двох-трьох учнях? Комп’юдатіон, якому я даю завдання, проникає і в записи, які стосуються Світлани, і в мою пам’ять. Він добуває відповідь – один з учнів моєї земної подоби став журналістом, хоч і доволі посереднім, восьмеро – педагогами, але тільки одна пішла шляхом своєї вчительки. Може, справа у ній?
Я чую голос Оберіхіфона: «Тільки один з тисячі, а часто й десяти тисяч землян знає про світочів розуму, котрі розвивали прогрес на планеті. Головні наукові закони знають ще менше. Плодами вищих наук користуються одиниці. Мораль не розвивається разом із технічним прогресом. Її прояви найчастіше просто ігнорують».
А що, коли він має рацію, думаю я, та існування Неміони-Землі було би виправдане лише в одному випадку: якби жителі Землі були єдиними розумними істотами у Всесвіті. Тоді би шлях у муках, стражданнях, вбивствах, війнах, масовому обдурюванні мешканців планети один одним виглядав би як шлях, на якому є хоч якась надія, хоч якийсь сенс існування. Але ж Неміона-Земля не самотня. Вона справді аномальна. Тоді що? Чи життя самоцінне? Народитись, важко жити, тяжко добуваючи собі засоби для цього існування, померти, перестати існувати. Навіть шукати істину чи свій шлях і не знайти його... А якщо й знайти і все ж зазнати поразки?.. Або існувати, почуваючи себе ізгоєм? А втім, чи не є за своєю суттю ізгоєм будь-який житель Неміони-Землі? Кого я запитую і з ким наче дискутую?
12 кермена
Сон чи уявна розмова зі Світланою. Відповіді на її запитання.
– Як ти виглядаєш, Ієрихар?
– Моє тіло... Люба Світлано, нехай це залишиться таємницею...
– Чому?
– Так буде ліпше... Адже й ми не здатні сприйняти вас... Я... Я чомусь боюся, моя Світлано... Скажу лише, що у нас існує потужне захисне енергетичне поле, яке вмикається за бажанням власника тіла або при виникненні зовнішньої небезпеки. Ця властивість дуже нам допомагає при мандрівках на інші планети.
– Мандрівках?
– Так. Ваша Неміона – не перша...
Пауза. Мовчання. Надто довге. Я починаю хвилюватися. Але теж мовчу. Нарешті...
– А як ви пересуваєтеся?
– Ми пересуваємося в спеціальних машинах, але більше просто повітрям або за допомогою телепортації.
– Тобто ти... літаєш?
– Так. Левітація прийшла з розвитком цивілізації. Я можу розвивати більшу й меншу швидкість. При необхідності включаю систему телепортації і з’являюсь там, де необхідно. Але це забирає ще багато енергії й ми користуємося нею у разі крайньої необхідності.
– Ви... Ви знаєте, що таке любов?
– Так, ми знаємо, що таке любов, любов до всього живого, близьких і далеких трамедіонців, що таке те, що ви називаєте коханням. Тільки, на відміну від землян, ми повністю зливаємося своїми тілами. Ми мовби розчиняємося одне в одному. В момент кохання ми – трамедіонці обох статей – стаємо єдиним цілим не лише в моральному, а й фізичному плані. Існує одна істота, яка складається з двох, що мовби на якийсь час перестали існувати окремо.
– А потім?
– Потім ми роз’єднуємося. Але під час акту кохання відбувається те, що остаточно визначає, чи підходять ці дві особи одне одному – за психофізичними й хімічними якостями. Обоє відчувають це дуже чітко. Якщо – ні, то триває пошук карм, того чи тієї, котра призначена саме тобі. Якщо – так, то далі закохана пара обирає собі спосіб життя й існування як фізична особа.
– Тобто? Я не зовсім розумію.
– У нас існує три способи поєднання, існування того, що ви називаєте сім’єю.
– Розкажи.
– Перший – він і вона, як і раніше, залишаються окремими особистостями. Другий – вони назавжди зливаються в єдине ціле, в нову особу, отримують подвійне ім’я, їхня стать час від часу міняється, вони живуть коханням весь час у прямому й переносному значенні, й водночас ця нова особистість займається обраною справою, чи має подвійну професію. Але існує ще й третій спосіб кохання – при одруженні котрась з осіб добровільно розчиняється в іншому, передаючи йому свої кращі риси. Історія показує, що ця нова особистість, як правило, стає видатною, і дуже часто переходить у сонм безсмертних трамедіонців.
– А діти? У вас є діти?
– Так. Але нові істоти виділяються з тіла вже хоч і маленькими, але фізично і морально досконалими. Вони лише розвивають свої здібності. До речі, ми, трамедіонці, не знаємо, що таке хвороби й передчасна смерть. Фізичне існування за бажанням особи може бути продовжене, якщо це необхідно суспільству. Коли ж якась частина тіла подає сигнал тривоги, вона автоматично отримує довгостроковий біогенний стимулятор енергії.
Я розповіла їй, як організоване наше суспільство, де нема обману, зради, принижень, убивств і боротьби за владу, а є тільки чесне змагання розуму і розвиток можливостей особистості. Де нема фальшивих цінностей. Де вибір зумовлюється тільки справжніми бажаннями, а не корисливими інтересами. Я говорила, розповідала і раптом...
Я відчула, що Світлана (Світлана у мені?) хоче щось сказати, щось запитати, але я чула вже тільки тихий нерозбірливий гул. Щось намагалося пробитися до мене – слова, думки, звуки – але не могло. Я відчула дивний тужливий звук у своєму організмі. Мовби сильний інфрачервоний промінь (чи який, можливо, біоінтворентний?) розпилював моє тіло. Чи намагався дістатися кудись, у самісіньку незрозумілу глибину. Підсвідомість? У третю сигнальну систему? У систему моральних доленосних рішень?
29 кермена
Спеціальна комісія Вищої Глобальної Ради, якій я повідомила про те, що незаконно здобула інформацію, що стосувалася моєї участі в експерименті на Землі, виправдала мене. Більше того, члени комісії визнали, що я мала право на цю інформацію. І що законним шляхом не могла її отримати, оскільки всі дані про експеримент, проведений на чужій планеті, були закритими, а я як учасник експерименту мала право доступу до них. Лише запитали мене, навіщо мені ця інформація була потрібна?
– Якщо чесно – я не знаю, – відповіла я. – Мене щось тривожило, щось вимагало пояснення, але що – я не знала і не знаю. На жаль, досі не знаю. Можливо, я хотіла...
Тут настала дуже довга пауза. Раптом я почула дивний тихий, але пронизливий звук. Він посилювався і став роздирати все моє єство. Він звучав наче десь далеко й зовсім поруч. Може, навіть всередині мене.
– Вам зле, колего Ієрихар? – спитав один із членів комісії. – У чому ваша проблема?
– Мені спала на думку одна ідея... Вона стосується експерименту... Але вона поки що не сформована...
Я казала і відчувала, що вже знаю, що це за звук. То плаче дівчинка, земна дівчинка, Іринка, донька Світлани, моєї Світлани, називайте її, як хочете, називайте, як хочете це явище, але я чую її плач. Мені психічно зле. Але як пояснити мій стан членам цієї поважної наукової морально-етичної комісії? Про що йдеться взагалі?..
– Колего Ієрихар, ми пропонуємо вам пройти курс психогенної терапії, – почула я голос.
– Ні, – закричало в мені. – Ні. Ти вб’єш...
Але що чи кого я вб’ю? Я трамедіонка, а трамедіонці не здатні вбивати. Хіба захищаючись. Але від кого я маю захищатися?
Я відмовилася від курсу тієї терапії. Подумала, що треба порадитися з Лаотерамінією, моєю найближчою подругою. Я помітила, що стала уникати її.
Чому?
32 кермена
Зважилася звернутися до Вчителя. Від часу нашої останньої розмови кольори його дещо потьмяніли, а тембр голосу став більш приглушеним. Постарів? Але ж він був навіть поза сонмом безсмертних... Він – сама мудрість. І досконалість.
Я чесно розповіла про свої відчуття, проблеми і сумніви. Про тривоги, голоси в мені, уявні діалоги, запитання Світлани і мої відповіді. Це справді була сповідь, викладення мого «я» перед Вчителем.
Вчитель довго мовчав, а тоді сказав, що в мені, очевидно, залишилася якась частина цієї земної істоти. Що цього не повинно було трапитися, але трапилося.
Тут він раптом зупинився і сказав, що мусить покинути мене. Коли ж повернувся, то повідомив: Вища Наукова Рада поінформувала його, що прийнято рішення (його ще має затвердити Вища Глобальна Рада) припинити експеримент. Для цього буде використано ефект матурування часу. Тобто по спіралі часу спеціальний корабель-пристрій потрапить у майбутнє і забере всіх учасників експерименту, котрі будуть видобуті з тіл неміонських (земних) істот.
– А я?
– Ти, моя люба ученице Ієрихар, виконала свою місію, – дуже лагідно сказав Учитель. – Тобі нема в чому дорікати собі. Ти належиш нашій цивілізації, з усіма її ознаками й атрибутами, більше того – ти, я це зрозумів давно і радий, що мої передбачення підтвердилися – одна з найвидатніших особистостей нашої планети, а можливо, й Всесвіту. Я певен, що тебе чекає ще чимало видатних, а може, й геніальних відкриттів. Те, що залишилося там, на далекій чужій планеті, належить тому справді чужому, як виявилося, дивному і неприйнятному для нас світові. Діти, котрі там залишилися, і за долю яких ти переживаєш, належать тому світові й тій планеті, вони діти Світлани, а не Ієрихар. Ти сама підсвідомо захотіла позбутися її оболонки, твоє трамедіонське єство прорвалося назовні, отже, ти належиш цій планеті та цьому світові. А пам’ять... пам’ять про експеримент, в якому ти брала участь, вмиратиме сама по собі, спочатку як болючий, а потім дедалі безболісніший процес. Ось і все, моя люба Ієрихар. З цим треба змиритися.
Я повагалася трохи й таки висловила Вчителю те, що мене мучило останнім часом. Невже життя само по собі не має цінностей? Цінності. Життя тієї ж Світлани, якби вона не була лише моїм втіленням, а сама собою, її чоловіка, дітей, інших мешканців того нещасного населеного пункту, села Загоряни.
– Вони просто живуть, – сказав Учитель. – Тим процесом, який і називається життям. Не шукай у ньому підтексту й філософії, моя люба Ієрихар. Це процес народження, розвитку, існування та вмирання живої матерії, хай і розумної в певних межах, от і все. Нагромадження речей, умовності їх існування – це намагання надати якогось сенсу цьому існуванню, хоч це й хибний шлях, який іде від відчаю перед самим, по суті безцільним, процесом існування.
– Така жорстока реальність, моя люба, – підсумував Учитель. – Допомогти їм неможливо, бо інакше то були би вже інші, штучні істоти, якби навіть їм спробували підвищити інтелект чи замінити мораль.
Я мусила погодитися з Учителем. Він мав рацію. Хай справді жорстока, але правда була у його словах. Він, як завжди, мудрий, мій Учитель. Такий закон, один із законів існування живої матерії, це я добре знала як космобіолог.
Але щось у мені протестувало. Щось начеб плакало. Чи навіть не плакало, а шкребло, нило, як болюча струна, ледь-ледь бриніло. Просилося назовні. Десь далеко в глибині мого досконалого єства. Надто досконалого, у порівнянні із землянами.
1 ліомена
Ми сьогодні нарешті злилися з Оберіхіфоном у єдине ціле. Абсолютно єдине. Ми кохалися – довго і самозабутньо. Це було вище блаженство.
Відверто кажучи, я боялася, що на завершальному етапі спрацюють рецептори заперечення і антиєдності. Але вони мовчали. Жодного сигналу. Це означало одне: ми ідеально підходимо одне одному, ми створені одне для одного. Я і мій любий Оберіхіфон. Ні, Оберіхіфон і я. Я вирішила, я знаю – він завжди буде для мене на першому місці. Головному. Я свідомо віддаю йому пальму першості. Ну от, я випадково використала земний образ. Але це ж випадково.
От тільки... Тільки коли я подумки висловила бажання на запліднення, внутрішній модулятор не спрацював. Дивно. Але ж я перед цим єднанням пройшла детальне обстеження. Всі невидимі частини мого тіла працювали бездоганно. Чудово. Я абсолютно здорова. Тоді чому він не спрацював і не виконав мого бажання? Більше того, я відчула всередині якийсь глухий неясний опір. Що це? Тіло сигналізує, що ще рано? Але ж я цілком зріла особистість.
Але це була єдина прикрість. Єдине непорозуміння. В іншому було чудово. Чудово. Чудово. Чудово. Що це? Я перейшла на автоматичне письмо?
3 ліомена
Чому ти питаєш про зраду, моя Світлано? Моя? Дивно. Адже її вже не існує. Незабаром вона зникне з пам’яті, як і обіцяв Учитель. А він завжди має рацію, мій Учитель.
Гаразд, про зраду, якщо тобі так цікаво. У нас, на Трамедіоні, цієї проблеми між особами протилежних статей, по-земному чоловіком і жінкою, не постає взагалі. Якщо виявляється, що двоє підходять одне одному, а тільки можливе єднання навіки, то вони й поєднуються на весь період їхнього фізичного життя. Хіміобіологи кажуть, що автоматично вмикаються рецептори вірності. Про жодну зраду, єднання з іншим думки чи бажання ні в кого не виникає. Більше того, як правило, пари програмують себе на одночасне припинення фізичного існування або перехід в іншу фізіологічну якість.
Щоправда, так, у нас на планеті існує нечисленне товариство прихильників вільних стосунків. Як у вас би, можливо, сказали, «сексуальна меншина». Чи, швидше, моральна. Колись трамедіонців, котрі дотримувалися цих поглядів, перевиховували, навіть переслідували, карали. Але згодом, після настання суспільства загальної досконалості та свободи, Вища Глобальна Рада прийняла закон, який офіційно дозволив діяльність цього товариства.
Отож, його члени мають право поєднуватися з будь-ким. Звісно, з членів товариства. Я знаю, на землі було щось подібне, так звані прихильники вільного кохання. У нас члени товариства взагалі не проявляють будь-яких претензій морального плану до тих, з ким офіційно поєдналися. Для них цієї проблеми взагалі не існує.
Як ставляться до них інші? Нормально, жодної дискредитації. Серед них є навіть талановиті вчені й мегахудожники. Хоча у Вищій Глобальній Раді вони представництва не мають. Ну, що ще тебе цікавить? Так, я теж вважаю, такі трамедіонці не мають права керувати і вирішувати долю нашого суспільства. Вони самі добровільно обирають свій шлях.
7 ліомена
– Ні, люба Ієрихар, ні, – сказав Оберіхіфон. – Я не можу прийняти твою таку велику жертву.
– Це ніяка не жертва, – заперечила я. – Дуже тебе кохаю і справді хочу розчинитися в тобі.
– Але ж ти... Ти на порозі грандіозного відкриття...
– Ось ти його і здійсниш. Я передам тобі всі необхідні знання, любий Кромітлере, – назвала я його друге ім’я.
– Ні... Ні і ні.
І все ж я відчувала: він схильний прийняти мою пропозицію, мою жертву. Якщо не сьогодні, то завтра чи трохи згодом.
– Наше одруження, якщо ти не проти, буде на свято священних квітів, – сказала я, коли ми прощалися.
– Але ж... Залишається надто мало часу.
– Любий, що може бути ліпше, ніж поєднатися у день такого свята? Ми потонемо у такому прекрасному барвистому морі.
– Якщо ти бажаєш...
– Так. Так. Так.
«Чи бажаєш ти... Чи бажаєш... Але не ти, а я... Я!» – так я подумала, коли лишилася одна.
Дивне запитання. Дивні відчуття. Звісно, я бажаю і цього одруження, і цього поєднання з Оберіхіфоном. І розчинення в ньому, адже я його кохаю, прагну, кохаю безмежно.
Тут до мене, до моєї свідомості приходить дивне і чуже слово: втеча. Втеча? Що за дурниця! Чия втеча?
«Твоя», – сказав мені хтось.
Моє досконале тіло занило, завібрувало. Його найвразливіша частинка. Там, де містилися найчутливіші рецептори.
Нікуди я не збираюся втікати. Не збираюся. Навіть в тіло Оберіхіфона. Я просто хочу розчинитися в ньому. Розчини...
9 ліомена
Я застигаю в польоті. Викликаю відчуття штучної невагомості. Прекрасний стан. Я спеціально вибрала простір, де не можна нікого зустріти. Заповідник духу. Кольоровий килим із барв, яких бажає моя свідомість, ген там внизу.
Моя свідомість бажає. Бажає моя свідомість... Я раптом розумію, що не хочу нічого думати – ні над чим не задумуватися, ні про що не міркувати. Я просто застигаю в польоті. Я наче розчиняюся в повітрі. Ні, швидше у чомусь невидимому, точніше, невідчутному.
«Мене вже нема, – кажу я собі. – Нема. Я відсутня».
І приходить запитання, просте, яке... давно не навідувалося... це запитання... але чому, Боже, так стало важко думати?
Запитання: «Хто я?» Далі: «Хто в моєму тілі, якщо я, Ієрихар, відсутня?»
«У мене роздвоєння особистості?» – питаю.
Здається, ні. Тоді, що?
Відповідь з’являється сама собою. Правда (моя? правда взагалі?) така: колись я, молодий перспективний вчений, виявила бажання взяти участь у суперсміливому експерименті. На чужій планеті наші вчені зі справжнього земного людського гена витворили маленьке людське тіло. Неміонське, землянське. Це тіло росло і розвивалося (фізично, психічно, розумово) за своїми законами. Виросла звичайнісінька землянка. Але в її тіло завдяки майже фантастичним досягненням нашої трамедіонської науки було впроваджено тіло учасниці експерименту, такої собі Ієрихар. Бо була надія, що таким чином пощастить зрозуміти цих дивних, алогічних, божевільних з нашої точки зору неміонців. Як вони розвиваються, чому виростають такими? Я ж чомусь самовільно вийшла з того земного тіла. Воно перестало існувати тоді, коли знову постала я – досконала, свавільна, суперрозумна Ієрихар.
Все, фініта ля проблема, як сказали б ці неміонці-земляни. Правда, залишилися діти цієї Світлани, простої сільської вчительки. Рядової мурашки на далекій планеті на краю Всесвіту. Що мені до них? Вони не мої, а Світлани, як такої, не існує. У мене зовсім інше тіло. Інший спосіб життя інша система мислення. І я сама винна, що чомусь вийшла з того тіла. Бунт Ієрихар? Ієрихар у Світлані. Так. Інакше би Світлана благополучно померла, а мене дістали б з її тіла і прокрутивши час назад, перетворили в ту ж саму молоду Ієрихар. Виходить, я лише полегшила роботу керівникам експерименту?
І тут я відчула, як тіло, моє, Ієрихар, втратило штучну невагомість і почало стрімко падати. Впасти я йому не дала. Я, Ієрихар, ще не розівчилася літати.
10 ліомена
До мене прилетіла Матеореда. По-земному її можна назвати, мабуть, птахом. Але вона вміє і літати, і стрибати, і плавати, занурюватися у ґрунт і перетворюватися в безліч істот – великих і маленьких.
Вона сіла на мою кінцівку, яку я відтворила спеціально для неї.
– Ти дуже сумуєш, Ієрихар? – спитала моя подруга-птаха.
– Ні, – сказала я. – Хоча – ні. Сумую. А втім, і не сумую. Я не знаю сама, що зі мною діється.
– В тобі живе потреба польоту і самотності, – сказала мудра Матеореда. – Потреба філософії й примирення. Тобі треба співати, плакати і складати поезії.
– Та ти смієшся наді мною, люба Матеоредо, – сказала я. – Хіба можна водночас всього цього прагнути?
– Ти доводиш, що можна, – сказала вона.
І раптом сама заспівала. Точніше, видала дивні звуки. Ні на що не схожі. Це була й не мелодія, і не слова, а щось таке, наче бриніло саме повітря довкола Матеореди, що от-от мало народити справді дивну мелодію. Але не могло.
– Що з тобою? – спитала я і погладила її поглядом.
– Вибач, – сказала Матеореда. – Я хотіла відтворити твій настрій, твій стан. У мене, на жаль, нічого не виходить. Невже я стара?
Я запевнила – ні, не стара. І це була правда. Тоді чому вона нічого не відтворила з мого настрою?
Я задумалася. Але відповіді не знайшла. Мовчки погладила любу Матеореду. І спіймала себе на думці: це ж земна властивість – так висловлювати почуття.
Ні, ні, і ще раз ні. Я трамедіонка. Просто хвилясті ворсинки, ледь відчутні, у Матеореди такі приємні.
І тут вона знову заспівала. Вже справді заспівала.
11 ліомена
Мене не пропустили до нашої науково-дослідної лабораторії. Прилад зафіксував наявність у моєму тілі чужих запахів. Зовсім чужих. Хоч і дуже, дуже слабких. Ледь вловимих. Їх не вдалося ідентифікувати. Компіонар лише видав інформацію: «Ймовірно, це запахи невідомого рослинного і тваринного походження. Аналіз дозволяє припустити, що вони, можливо, інопланетні. Тому гіпотетично небезпечні для оточуючих і надчутливих приладів. Необхідно пройти внутрішню психонейродизенфекцію».
Я пройшла. Запахи моєї рідної планети, введені у мікромікродозах, вбили чужинців.
Але я знала, що це були за запахи... Земні. Ті, що дісталися від Світлани Ігорівни. Я їх упізнала. Так пахли квіти на Неміоні – ромашки, волошки, троянди, м’ята, любисток... Які дивні назви! Ще був запах шерсті – собаки, кішки, корови. Пос... постелі... дивне чуже слово. І чогось невловимо-зворушливого. Невже це... Невже це... Тіло моє імпульсивно вібрує. Іринка... Її біляве волосся... Здається, воно лоскоче моє обличчя... Але ж у мене нема обличчя... Відсутнє... Я – Ієрихар.
...Останнім зникає найдавніший запах. Я майже непритомнію, свідомість відключається, але я встигаю пригадати – так пахло молоко, яким я її годувала. Ні, не я, а Світлана. І той запах наче ставав запахом самої Іринки. Він жив на її вустах і, здається, в її тілі. Тілі Іринки.
«Чужої істоти», – кажу я.
Зовсім чужої. Не моєї. Я Ієрихар. Ієрихар. Інакше б добровільно, самовільно не вийшла з того інопланетного тіла.
12 ліомена
Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.
Потім ми після довгої перерви спілкувалися з Лаотерамінією. Вона вже поєдналася долею, доки я брала участь в експерименті, із Крамторесмером, теж молодим перспективним вченим.
Отже, розлад у мене минув.
15 ліомена
Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.
Що ж це таке? Я написала те ж саме, що й попереднього дня. Слово в слово. Мені нема чого сказати? Але ж я написала правду.
Але?.. Я проводила дослід за дослідом. Все ніби вдавалося. Ніби. У рослинах відгукувалися імпульси на ті сигнали, що я посилала. Чогось ще не вистачало, чогось вирішального.
І раптом як блискавка – думка: чи не змушую я рослин робити щось неприродне? Фантазувати? Творити? Щоб у них виникало образне мислення? А що коли я чиню звичайне насильство? Рослини. Наші рослини, безумовно, живі істоти. Але, може, вони самі прийдуть до того, що я їм тепер нав’язую? А якщо не прийдуть?
Ще одна думка пропікає: чим я ліпша від тих насильників на Неміоні, Землі? Вони вбивають собі подібних, нищать все живе.
«Я не нищу, я стимулюю до нових форм життя», – заперечую.
«Але ж це все одно втручання й насильство».
Порадитися з Оберіхіфоном? Але я знаю, що він рішучий прихильник розвитку всього живого. Прихильник безмежного пізнання. Можливо, є межа, де треба зупинитися? Чому я так думаю, звідки це?
З цими питаннями я припинила досліди.
16 ліомена
Мені було добре в тілі Оберіхіфона. Я відключила всі свої рецептори. Всі регулятори й контактні частини із зовнішнім світом. Я чула про можливість такого несподіваного розчинення назавжди за бажанням одного з коханих. Він може ввійти в іншого, повністю розчинитися, і буде вже тільки одна істота, одна особа.
У нашому випадку – Оберіхіфон.
Як мені було добре в тілі Оберіхіфона! Блаженство! Вищий стиль! Це не можна навіть описати, що я почувала.
А потім... Потім несподівано виник біль. Біль саме в моєму тілі. І ультразвук – крик. Різкий і нестерпний.
Наче кричала я розпачливо, безнадійно. Ні, десятки, сотні «я» – ось така була сила крику.
І я... Я почала виходити з тіла Оберіхіфона. Коли вийшла – біль зник.
– Кохана, тобі було погано? – спитав Оберіхіфон.
– Ні, що ти, дуже добре.
Я сказала це і подумала, що нам, трамедіонцям, не властиво обдурювати. Це суто неміонська, земна властивість. Ось, я дожилася! Але... В душі чомусь не було сорому. І тривоги. Виходило, що я зовсім не хотіла розчинятися в Оберіхіфоні. Я утікала... Втікала... Невже від самої себе? Ієрихар утікає від Ієрихар! Знову суто земна властивість.
– Мій любий, – сказала я Оберіхіфону. – Наше остаточне поєднання буде на святі квітів, під час свята радості.
Я відчула потужні імпульси щастя, що йшли від Оберіхіфона.
Якби я була землянкою, Світланою – в мене по щоках, напевне, текли б сльози. От тільки... Щастя чи розпачу?
Раптом моє тіло пронизав біль. Навіть не біль, а дуже дивний сигнал. Переді мною, зовсім поряд, з’явилося обличчя Світлани. Потім її постать.
Вона щось казала, щось казала своєю земною, неміонською мовою. Я хотіла запитати, що ж вона каже, але тут зрозуміла, що саме.
– Запитай, – з болем вимовляла Світлана. – Запитай...
Я підключила всі частини мого тіла, з’єдналася з моїм інформаційним технічним блоком-апаратом особливої допомоги при вирішенні складних проблем.
І він підказав, що ж треба запитати в Оберіхіфона.
– Скажи, будь ласка, – промовила я і мій мелодійний голос залунав раптом так глухо, наче йшов із не знати якої далечини. – Скажи мені, любий Оберіхіфоне, ти мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося зі мною в образі Світлани?
– Ні, звичайно, – відповів Оберіхіфон. – Ми фіксували психофізичні імпульси, логіку й мотивації тих чи інших вчинків, які робила та землянка Світлана. Ти мала на увазі візуальні зображення?
– Так.
– Коли виникали якісь запитання після доповіді компадіона, то могли відтворити, але переважала психогенна інформація, тобто аналіз на психічному й генному рівнях, звичайно, з моральним аспектом. Але чому ти це запитала?
Я не відповіла Оберіхіфону. Виникли і зникли, як спалах, якісь картинки. Світлана, ще зовсім молода, дівчинка по-земному, з кимсь кохається. По-їхньому, земному. Але... Але перед тим її... її змушують до цього. Спливає й гасне дивне слово «інтернат». Мені чомусь... Ні, не боляче, не... не огидно, не прикро, а наче... Незатишно, ось як мені. Хтось чужий ніби стоїть за мною, але його не бачу. Я хочу запитати у Світлани, що означає це слово, але її образ уже зник. Я стою поруч з Оберіхіфоном, моїм коханим, справжнім коханим, в якому я розчинюся під час нашого трамедіонського свята радості.
