Текст книги "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)
Цього разу я його підпалила.
До вчительської зайшла наша фізичка Катерина Федорівна.
– Господи, тут щось горить!
– Я спалила свої мрії, – сказала я.
Катя Федорівна зирнула здивовано.
– Мрії, – цілком серйозно підтвердила я. – Не бійтеся, для школи жодної загрози не було.
– Тоді відчиніть вікно, хай провітриться, – сказала вона на диво байдуже.
Після таких слів я не знала, що мені робити – радіти, сміятися чи сумувати. Сумувати? За чим? Чому я сказала про мрії?
Я відчинила вікно, а потім висипала з тарілки у кошик для сміття попіл. Ні, доноси спалювати неефективно, дим від них ядучий.
16 вересня
Сьогодні на уроці нестерпно заболіла голова. Раптом, ні з того, ні з сього. Біль спочатку з’явився у лівому надбрів’ї, потім різонуло десь від перенісся через всю голову, далі стало нестерпно пекти в потилиці. Я спинилася (розповідала про поезію Шекспіра), схопилася за край стола.
Десятикласниця з першої парти кинулася до мене.
– Вам погано, Світлано Ігорівно?
– Щось заболіла голова... Зараз минеться.
Але біль не минав. Очі застилала дивна пелена. Вона то з’являлася, то зникала. Я мусила перервати урок і підтримувана нашою завучкою Іраїдою Климівною йти до нашої сільської лікарської амбулаторії. Там мені зміряли тиск, який виявився майже нормальним – сто тридцять на дев’яносто. Лікарка сказала навіть, що дивно, що, може, перевтома. Дала випити парацетамол і вклала на кушетку.
Коли вона кудись вийшла, я раптом відчула, що лечу у глибоке провалля. Лечу, а воно все розширюється. Ось перед моїми очима відкривається дивний простір. Начебто голубувата пустеля, над якою я лечу, а втім, ніби уже й не я, а якась дивна пласка істота, у тіло якої я наче переселилася. Мені (чи істоті) і радісно від цього польоту, і трохи лячно. Навіть не трохи, я дедалі більше відчуваю гострий, а швидше якийсь липучий страх, що сповиває моє тіло. Саме моє, а не тієї істоти.
Істоті, навпаки, радісно летіти, вона відчуває задоволення від цього польоту. Більше того, вона знає, куди летить. А простір усе розширюється та розширюється, і піді мною я починаю помічати якісь дивні будиночки блискучого, неначе алюмінієвого кольору. Я розумію, що до одного з тих будиночків, он там, на обрії, летить істота, в тілі якої я знаходжуся...
– Світлано Ігорівно...
Я розплющую очі й бачу обличчя лікарки. Отже, я спала і це був сон? Голова... Голова зовсім перестала боліти. Навпаки – у тілі дивовижна легкість.
«Що ж зі мною було?» – думаю я.
Лікарка – Вікторія Семенівна – радить піти додому і відпочити. А можна ще полежати й тут. Так навіть ліпше.
– Мені вже не болить голова.
– Якщо раптом ще заболить, я випишу направлення в районну лікарню.
Я дякую. Якщо заболить. Але вже не болить. Перед очима... Всі предмети перед собою я бачу надзвичайно чітко. За вікном амбулаторії проїжджає автомашина, і я добре бачу жінку, яка сидить поруч з водієм. Аж надто добре. Так, наче крізь збільшувальне скло.
Я намагаюся стишити шалене биття мого бідолашного серця. Що ж це зі мною сталося, і що зі мною останнім часом діється взагалі?
18 вересня
Знову виник біль, але серед ночі. Я лежала і боялася поворухнутися. У кімнаті хтось явно був. Ні, не Петро, він мирно сопів під боком.
Я вдивлялася у темряву, що панувала у нашій спальні, але нікого не побачила. Звісно, не побачила. Нікого й немає, твердила я собі.
Нікого й нічого немає.
Нікого й нічого немає.
У кімнаті.
У цій спальні.
У цій нашій спальні.
Крім нас з чоловіком.
Все ж у кімнаті був хтось третій, і я знала, як можна порятуватися від його нестерпної присутності.
Треба втекти. Втекти з цієї кімнати. Зі спальні. «Куди?» – спитала я когось невидимого і отримала відповідь – надвір, у ніч, під самотні далекі зорі.
Що я й зробила. Я вийшла надвір, вдихнула на повні груди повітря... Підвела голову до неба.
А далі був неначе провал. Єдине, що пам’ятаю – я наче кудись летіла. Знову летіла. Знову була іншою. З іншим тілом. Тілом, зовсім не схожим на моє власне. Все, що зі мною відбувалося, я бачила в тумані чи напівсні.
А вже після цього – справді провал. Я наче розчинилася в блакитній імлі чи такій же безодні.
Коли прийшла до тями, я лежала на сходинках ганку нашого будинку.
Поворухнула руками, ногами. Все ціле.
«Це божевілля, – подумала я. – Напевне, воно насувається. Якийсь особливий вид божевілля. Чи... Чи лунатизму, чи хтозна-чого. Але звідки воно взялося?»
Тиша довкола була мені відповіддю.
20 вересня
Сьогодні в мене був неабиякий день. Десь під обід до школи приїхала журналістка обласної газети. Сказала, що писатиме матеріал до Дня працівників освіти, чи як у нас кажуть, Дня вчителя. І їй рекомендували саме мене – виявляється, навіть в області знають про мій метод викладання світової літератури, «з широким використанням елементів гри і ролевих функцій».
Я розповідала цьому дівчаті про те, як робимо міні-вистави за сонетами Шекспіра, як учні на уроках грають бальзаківського Гобсека, Растін’яка і Поліну, зводячи їх в одну сцену, як оживають Берне і Сервантес, як можна припустити, що Дульсінея закохується в Санчо Пансу, як пропоную уявити себе Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном, а в ролі підозрюваних нехай будуть відомі історичні особи...
– Вашим учням, напевне, дуже цікаво.
– Спитайте їх, – порадила я.
Вона запитала – і учні розповіли. Втім, я не чула того, що вони розповідали. Я тихенько вийшла з класу, аби не заважати їхній розповіді. Нехай кажуть, що хочуть. Але чи скажуть вони щиро, знаючи, що я про те прочитаю? Чи хочу я цього?
«Мої одвічні сумніви», – подумала я і вийшла зі школи на вулицю.
І зрозуміла, що до школи я не повернуся. Принаймні, доки там знаходиться те дівчисько-журналіст. Не хочу я більше нічого розповідати, ні про що говорити.
«Чому?» – питаю себе.
«Та тому, – відповідаю. – Тому, що моя розповідь про моє життя мала би бути іншою».
Так, іншою, коли говорити щиро. Якою? Гм, якою... Жило собі на світі дівчисько, маленьке, беззахисне. Яке колись, малям, підкинула чи підкинули невідомо хто під поріг пологового будинку. Батьки? Мама? Якісь добродійники, які, можливо, знайшли мене на смітнику чи деінде? Я не знаю і боюся, що ніколи не дізнаюся, якою була моя мама і хто вона була. Чому вона відмовилася від мене. Але я би дуже хотіла дізнатися про це і зустріти свою маму, якою б вона не була. Безхарактерність? Самотність, помножена на відчай? Бажання справжнього тепла, якого в мене ніколи не було? Тепла з боку інших. Із жахом та відразою я згадую роки, проведені у дитбудинку і школі-інтернаті, знущання вихователів і таких самих, як я, дітей-сиріт чи покинутих батьками. Я не вміла давати здачі й тільки плакала. Була інструментом для зганяння чужої злості.
Там я вперше... Господи, там я вперше, а потім вдруге, втретє і вчетверте спала з нашими хлопцями. Так, їх було четверо, послідовно, з кожним по кілька разів – це у восьмому, дев’ятому і десятому класі. Вони змушували до цього. Тих, хто відмовлявся, просто ґвалтували (я тремтіла від одного цього слова) і ніяка загроза покарання колонією не допомагала. Я вибрала добровільне... Примусово-добровільне кохання. Я віддавала своє тіло, яке потім довго відмивала у ванні, витрачаючи куплені заздалегідь мочалки, густо намилені.
Ні, про це не буду думати й писати. Бо потім, до Петра, ні в інституті, ні після нього у мене не було чоловіків, з котрими... з котрими... мені хотілося б кохатися.
Найдовшим було «кохання» з Валеркою Синицею на прізвисько Птах у десятому. Але я його вбила (звісно, у переносному значенні), втім, як й інших – своєю байдужістю, тим, що була «мертвою» і після кількох... кількох... він як і інші, упевнившись, що я лише «мертва дошка», до того ж, не приховую свою огиду, дав спокій.
Я вступила до інституту, бо вчилась таки добре. На «відмінно» вчилася, і все ж мене не залишили в аспірантурі, а направили з «червоним дипломом» вчителювати в далеке поліське село. Я тішила себе надією, рожевими сподіваннями, що через три роки, які тоді треба було відробити в селі, я таки повернуся в інститут і стану аспіранткою. Що згодом викладатиму в інституті. Але я залишилася тут, у цьому селі, назавжди. Чому залишилася? Бо вийшла заміж. Вийшла заміж тому, що мене обдурив мій майбутній чоловік. Він підіслав до мене, на сільську квартиру, де я тоді жила, циганку, котра наворожила, що мого чоловіка зватимуть Петром, він мене дуже любитиме, і я буду вельми щаслива з ним. Після тієї розмови з циганкою (може, був і гіпноз, іноді думаю я) я стала уважніше придивлятися до Петра, який до мене дедалі наполегливіше «клеївся». І я здалася. Я повірила, що теж починаю закохуватися. Чи й закохувалася. Нарешті зовсім здалася. Вийшла заміж і залишилася в селі. Стала довічною сільською вчителькою, народила трьох дітей, окрім роботи в школі, пораюся на городі, доглядаю курей, качок, свиней, корову. Син Ігор народився з ознаками дитячого церебрального паралічу. У легкій формі, кажуть мені, інакше б не ходив.
Я наполягла назвати його цим ім’ям, бо так, можливо, звали мого батька. Чомусь же по батькові мене назвали Ігорівною? Я хотіла мати з реальним чи уявним батьком, котрий мав теж це ім’я, якийсь зв’язок. Хоч таким чином. Ось така я. Тепер свекруха каже, що хвороба сина – то мій гріх, не треба було так називати, бо, очевидно, той чоловік був падлюкою, він обдурив мою нещасну маму. Матір, яка змушена була у відчаї відмовитися від мене. Так каже моя свекруха, Петрова мати, але я в цьому не певна. Не згодна, хоч іноді мені здається, що моя провина є. Петро звичайний сільський чоловік, він кілька разів мене зраджував, але я йому прощала. Та коли я сказала, що зрадила його під час перебування на семінарі, він довго сміявся. Він не міг такого уявити. Даремно.
Ось так я йшла і міркувала, і згадувала, і катувалася. І раптом я помітила, що не йду. Так, не йду, а лечу. Лечу над землею. Над полем на окраїні села, далі над лісом. Я таки летіла. Ніби сама собою, без будь-якого бажання.
«Що ж це таке? – знову подумала я. – Я ж упаду, розіб’юся, розі...»
Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали та махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може, вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати...
Ледь я подумала про це, як відчула, що знижуюся. Я заплющила очі й продовжувала знижуватися. Приземлилася, доволі плавно, на лужку за селом.
P.S. Порвати те, що написала? Але ж я літала. Це було не марення. Як інакше пояснити, що опинилася за сусіднім селом, за сім чи вісім кілометрів від Загоряй, посеред білого дня?
Левітація – ось як, здається, називається вміння літати. Левітована вчителька...
«У мене ж ще урок», – подумала я і кинулася бігти до села. Хоч і знала, що до нього ні автобуси, ні маршрутки не ходять. Треба буде йти до траси чотири кілометри пішки. От тобі й особливий день.
21 вересня
Під вечір перестав іти дощ. Прийшов Денис. Став на воротях і жалісливо дивився. Я довго вдавала, що його не помічаю. Готова була дати відсіч, якщо ступить на подвір’я. Він не ступав і все стояв. Дивився.
Я не витримала першою.
– Чого тобі треба? Я ж сказала – Петро з тобою ніколи більше пити не буде.
Він стояв і жалісливо дивився. Я теж завмерла посеред двору, вся напружена.
– Ми ж сусіди, – сказав зрештою жалісливо.
– Були сусідами, – відрізала я. – Доки...
– Доки що? – Він промовив якось ніби знехотя.
– Доки ти мало не перетворив мого чоловіка на алкоголіка. Чи майже не перетворив. Якби не я...
– Хіба я силою змушував його пити?
Ось така в нас вийшла розмова. Я відчула, як заболіла голова – раптово, різко, наче влучило щось. Махнула рукою й пішла до хати. Дибцяла й думала, що ми справді сусіди. Що мені шкода його, а ще більше його Наталку, що ми були колись не тільки сусідами, а й гарними друзями. Чого я злюся? Я ж все одно не зуміла заборонити Петрові пити...
Я стала на порозі. Дивилася, як небом пливуть хмари. Вже не дощові. Дощ вилився. Як і мої сльози.
А голова все не переставала боліти. Стукали молоточки в тій дурній голові.
Раптом я побачила себе над великим, якимсь ніби посрібленим будинком. Втім, ніби й не будинком, а якимось дивним палацом, що світився зсередини. Був геть прозорий. І з цієї прозорості проступали дивні обличчя. Навіть не обличчя, а... незрозумілі, хоч і не страшні істоти.
Я заплющила очі...
«Мій світе, – подумала я. – Що ж зі мною діється?»
24 вересня
Не припиняються головні болі та дивний шум у голові, крізь який проступають наче віддалені голоси. Треба їхати в районну лікарню, але я все відтягую. Відтягую, бо боюся, що в мене знайдуть пухлину в мозку.
Іноді я вслухаюся в ті голоси, що звучать у мені, але розібрати одів не можу. Це не якась зі знаних мною мов – німецька, англійська, латинська чи грецька (останні дві я теж вивчала в інституті), не схожа й на іспанську чи італійську, навіть японську або китайську, які я чула по телевізору. Отже, якась не знана, не чута, може, африканська або індіанська мова? Але звідки їй взятися у моїй бідолашній голові? Чи це просто набір звуків, які складаються у щось схоже на слова? Тоді це явна ознака божевілля, що невпинно й дедалі стрімкіше насувається. Шизофренія?
«Тільки не це», – кажу я собі. Справді, уявити себе такою, як наші сільські божевільні – Марина Лукерова чи баба Глафиня (мабуть, від Глафіри) чи Петраковий Сьомка (Семен) – тяжко, страшно, неможливо.
Мені лячно виявити якось це божевілля – перед дітьми, перед учнями, колегами. А що мої діти, особливо Іринка та Ігор, робитимуть без мене, як житимуть?
28 вересня
Отримала чергове послання від ябеди Ларочки-Лесі. Хотіла знову спалити. Але заради цікавості поглянула. Перша сторінка. Я читала і нічого не розуміла. Це був уривок з якогось художнього твору. Акуратно переписаний. А далі... Далі – чисті аркуші паперу. Чистісінькі.
«Ось тебе і провчили», – подумала я.
Але чому провчили? Я стояла і не знала – плакати мені чи сміятися. А може, те й інше по черзі?
Виходить, я не знаю чогось важливого про своїх учнів? Чи, може, Леся бачила, як я палила її попередній донос? Чи рвала перед тим? Але ж я навіть не знаю, чи був це донос.
Я стояла у шкільному вестибюлі й раптом помітила, що на мене дивляться учні. Поспішно сховала аркуші паперу за спину. Наче школярка, яку спіймали зі шпаргалками.
1 жовтня
Я таки плачу. Схлипую, мов ображене дівчисько, заховавшись за власний хлів.
Що мені робити і як жити?
Що мені роботи і як жити?
Я повторюю це запитання. Відповідь єдина – лікуватися. Намагатися ще врятуватися.
А далі сталося те, що я не здатна зрозуміти, хоч спробую описати.
Отже, спочатку до мене приблукала наша кішка Маруня. Торкнулася раз-другий об ноги, я її погладила, а кішка зіп’ялася на задні лапи. Я вже хотіла підсадити її на коліна, але раптом з Марунею почало творитися щось дивне. Шерсть на Маруні враз настовбурчилася, зелені очі зробилися великими, круглими і зляканими.
Вона відхилилася і... засичала. Теж злякано, зле і... начебто бридливо.
– Що з тобою, кицюню? – здивовано спитала я.
Кицька сахнулася від моєї простягнутої руки, встала на чотири лапи і прожогом кинулася в кукурудзиння. Я озирнулася, щоби побачити, що ж так налякало Маруню. Але нікого й нічого незвичного не вгледіла. Довкола стояла благословенна надвечірня тиша, яку порушувало лише порохкування свині за стіною хліва.
Я подумала, що, може, сусідський кіт, від наполегливих залицянь якого наша кицька ухилялася, десь причаївся поблизу. Чи ще якесь звірятко. Підвелася, і в цю мить на подвір’ї загавкав Ларибус.
Я вирушила подивитися – хто ж чужий завітав до нас.
Але на подвір’ї та біля воріт нікого не було. А пес гавкав голосніше й зліше, вже аж захлинався.
– Що таке, Бусе? – спитала я.
При моєму наближенні Ларибус не тільки не перестав гавкати, не закрутив, як звично, хвостом, а завалував з усієї сили. Потім... Потім позадкував до своєї буди і сховався в ній.
«Що ж це таке?» – злякано подумала я.
Холодний липкий страх вхопив мене за плечі. Я стояла і боялася навіть оглянутися. Хоча щось підказувало – на подвір’ї, окрім мене, господині цього дому і цього двору, нікого більше нема. І мій пес злякався не когось там, а саме мене. Зустрів спочатку явно вороже, а потім злякався. Але чому?
– До нас хтось прийшов, мамо?
На порозі веранди стояла Іринка. Господи, невже й вона злякається мене?
– Ларибус когось побачив, – сказала я.
– Кого?
– Не знаю.
Я з острахом наближалася до доньки. Але Іруська не злякалася. Навпаки, вона притулилася до мого живота. Я погладила її по голові. Іринка підвела голову, зирнула допитливо і сумно.
– Матусю, ти... Ти... Ти плакала? Через Наталку?
– Ні, – сказала я. – Ні. Ходімо до кухні готувати вечерю.
Я сказала майже правду. Я плакала не через старшу дочку. Так. Але що ж діється зі мною і довкола мене? Чому я злякала кота і пса? А може, не я? Тоді хто?
«Треба йти готувати пійло для поросяти», – подумала я.
5 жовтня
Минуло професійне свято. У газеті з’явилася дуже гарна стаття про мене. Більше того, я стала відмінником освіти, отримала й грамоту, яку на районних зборах вручив голова адміністрації.
«Ось так, Світлано Ігорівно», – сказала я собі, коли після вручення мене вітали колеги.
Михайло Вікторович, наш директор, сказав, що на пенсію я повинна піти заслуженою вчителькою України. А, може, й з орденом, скажімо, княгині Ольги.
А потім, коли ми вже сідали у шкільний автобус, щоби вирушити в Загоряни, я почула цей голос. Тихий, пронизливий, благаючий. Звучав далеко-далеко і слів було не розібрати. Але яка дивна, ніжна і в той же час пекуча, палюча, пронизлива туга звучала у цьому голосі. Вкотре я запитала – що це таке? Звісно, відповіді не знайшла, як і минулі рази.
А потім полилася не менш дивна музика. Яка теж приходила начеб десь здалеку. Вона заколисувала і водночас кудись кликала...
І раптом я знову полетіла. Цього разу політ був із заплющеними очима – від страху, сорому, відчаю.
Я отямилася над нашим селом. Приземлилася. Зазвучала моя мобілка.
– Де ви, Світлано Ігорівно? – питав директор. – Ви так раптово зникли. Ми стоїмо біля ресторану.
Пауза. Я гарячково думаю, що сказати.
– Я в Загорянах.
– У Загорянах? – З голосу чулося, що Михайло Вікторович неймовірно здивований. – Ви жартуєте?
– Ні. Бачите... Я відійшла від вас, побачила свого знайомого і сіла до нього в машину.
– Ви... Ви доїхали за десять хвилин?
– Так. У нього джип. Ми, власне, тільки під’їжджаємо до Загоряй, – збрехала я.
– Але ж могли попередити, – докірливо промовив директор. – А то ми не знали вже що й думати.
«Отже, вони не помітили, як я злітала», – подумала я і полегшено зітхнула.
Тут я вперше подумала, що колись мене би назвали відьмою за моє вміння літати. І... І спалили б на вогнищі.
Може, я насправді відьма? Але ж у відьом я не вірю... Як і у всяку чортівню. Тоді що зі мною?
Я сумовито посміхнулася.
У голові застукали молоточки страху. Дрібно-дрібно.
8 жовтня
Вчора був приступ головного болю і картини, які поставали переді мною – блакитна пустеля з обрисами міражів-дерев, будинки, що наче плавали чи то в повітрі, чи всередині величезних прозорих кульок, дивні рослини, що наче тримали на собі й у той же час обрамляли ці будинки – і сьогодні я нарешті зважилася поїхати до районної лікарні.
У мене виявився цілком нормальний, ба, навіть ідеальний тиск – сто двадцять на вісімдесят. Чиста печінка, добрий шлунок і чисті легені. Гарні показники при енцефалограмі мозку.
– Добре, якщо ви наполягаєте, я дам вам направлення до обласної лікарні, – сказав районний невропатолог. – Хоч підозрюю, що у вас просто перевтома. Може, я вам усе ж випишу вітаміни... Поприймаєте...
– Ні, давайте направлення, – наполягла я.
12 жовтня
Ще три дні вагань. Вагань і сумнівів. Я прагла нового обстеження і боялася його. Сьогодні я його пройшла, вже в Луцьку, в обласній лікарні.
Насилу вмовила Петра не їхати зі мною.
Діагноз той самий: всі мої органи – серце, печінка, шлунок, підшлункова, нирки – працюють нормально. Дуже навіть нормально.
Діагност:
– Жінко, у вас серце й печінка двадцятилітньої дівчини. У гарному стані й все інше. Проживете ще років п’ятдесят, а то й більше, не сумнівайтеся.
– А голова?
– Ніякої пухлини в голові. У вас, можливо, була перевтома.
У вас... Я не знала, що мені робити – плакати чи сміятися?
Я зважилася на відчайдушний крок. Поклала невропатологу на стіл п’ятдесят гривень і попросила його зателефонувати знайомому психіатру, якщо такий є. Хай мене обстежить.
Знайомий психіатр знайшовся.
– Тут одна жіночка до тебе підійде. З району. Педагог. Прийми, будь ласка. Ну, різні там тривоги. Так, сама просить. Ні, і я теж. Добре. То зараз зможеш? Дякую.
Це монолог у мобілку. І до мене трохи начеб стомлено:
– Він зараз прийме. Скажете – від мене. Знаєте, як добратися до психлікарні? Це в приміському селі.
Була ще ціла година вагань – в очікуванні однієї та другої маршруток й дорогою до тієї лікарні, якої всі в нашому селі боялися й розказували про неї та її пацієнтів анекдоти.
Все ж я пересилила себе й цього разу. Але, Боже мій, які обличчя зустрілися на подвір’ї лікарні. І як я йшла до старого двоповерхового корпусу!
Лікар-психіатр виявився з борідкою, дуже інтелігентним, підкреслено ввічливим. Дивився у вічі, ставив різноманітні питання. В якийсь момент у мене зародилася довіра до нього і я розповіла геть усе: про мої відчуття, тривоги, видіння, страхи, навіть про мої польоти.
Він якийсь час промовчав, може, навіть хвилин п’ять чи й десять. Я терпеливо чекала.
– Знаєте, Світлано Ігорівно, – сказав зрештою. – Я не бачу у вас жодного психічного відхилення. Навпаки – у вас чисте логічне мислення і потужний інтелект, не буду приховувати – я приємно здивований, що ви в умовах нашого славного, гм, села зуміли зберегти і, очевидно, розвинути його. Це, гм, не так часто й трапляється. Втім, це ж про вас, якщо не помиляюся, десь так тиждень тому писала одна з наших обласних газет? Ви ж викладаєте зарубіжну літературу?
– Так, викладаю, – потвердила я.
– Ну, от, – він посміхнувся. – Побільше б нам таких, як ви, «божевільних».
– А мої польоти? – Я майже викрикнула це. – Я ж їх відчувала, я справді літала. Я... Я раптом опинялася то на сосні, то ще гірше – в сусідньому селі, а то...
Лікар торкнувся моєї руки. Пальці у нього були ледь шкарубкі. На безіменному – обручка, досить масивна.
– Ви не пробували писати художні твори? Ну, вірші, новели, щось більше?
– Пробувала... Колись... В юності... Але... Вибачте, але до чого це?.. Ви вважаєте, що це лише мої фантазії? Але ж я...
– У вас, очевидно, дуже багата уява, Світлано Ігорівно, – сказав це якомога м’якше. – Багата уява, яка накладається на тонку поетичну, до того ж, романтичну натуру. Знаєте, це буває, коли людина вважає витвори своєї уяви дійсністю. Я особисто не вважаю це психічним відхиленням. Бо що ми знаємо про той же світ уяви, про свій внутрішній світ? І як він деформується під дією грубого світу зовнішнього.
– Отже... Ви... Ви нічим не можете мені допомогти і нічого порадити?
– Хіба що спробувати такий спосіб психотерапії, як написання художніх творів. Чом би вам з вашим знанням художньої літератури, смаком і фантазією не написати фантастичну повість чи бодай новелу?
– Новелу? – перепитала я.
– Ну, для початку хоча б новелу...
І тут не знати звідки до мене прийшло ім’я. Дивне ім’я.
– Лікарю, – сказала я. – Ви не знаєте, що таке Ієрихар?
– Ієрихар?
– Так. Що це таке? Назва? Термін? Ім’я?
– Не знаю, – сказав лікар. – Ніколи не чув. У вас до мене все?
– Так. Але... Ні, все.
– Тоді – до побачення. Не хвилюйтеся і все буде добре.
– Добре? Он як?
Мені хотілося на нього нагніватися, закричати, але я не могла. Я чемно йому подякувала. Тільки дивний туман огорнув мене, коли покидала лікарню. В цьому тумані проступали чиїсь обличчя – дивилися, вдивлялися, криво посміхалися, тицяли пальцями, навіть реготали. Я розуміла: то хворі, котрі стоять на подвір’ї.
«А я, чому я не хвора?» – подумала зненацька.
«Але ж ти справді не хвора», – відповів хтось мені.
З тим я й сіла у маршрутку, дісталася центру міста, потім дочекалася тролейбуса, який ішов на автовокзал. До останньої маршрутки лишалося півгодини і я сіла на лавку та дістала свій зошит-щоденник, якого за звичкою взяла в дорогу. Як усе просто прояснилося. Радій, Світлано, що нема в тебе ані раку, ні ще якоїсь болячки.
Втім, я велика свиня,.. Треба ж зателефонувати Наталці. Раз усе добре, то не варто приховувати мою поїздку до Луцька... Гаразд, зателефоную...
[Без дати]
Коли я розплющила очі, то все ще була людиною. Так, людиною, але тільки за зовнішньою оболонкою. Я відчувала, що цю оболонку ось-ось прорве моя потужна енергетична сила. Вона, швидше за все, рознесе цей транспортний засіб, маршрутний автобус, маршрутку, пригадала я, і тоді загинуть ті істоти, що в ньому знаходяться, загинуть люди. Цього не можна було допустити.
Відчуваючи, як наростає в мені внутрішній вихор, я встала і пішла до виходу.
– Зупиніть, будь ласка, – попросила я водія. – Мені треба тут вийти. Я маю... Маю зайти до родички, яка тут живе.
Маршрутка зупинилася і я вийшла.
Коли маршрутка від’їхала, я відійшла трохи вбік від шосе. Довкола стояла суцільна темрява, але вона мене не лякала. Я знала – ось-ось має відбутися перетворення. Повернення до мого справжнього «я».
Що це таке – я не знала. Але фраза про моє справжнє «я» засіла в мені... Я записую... Записую...
