Текст книги "Шовковий шнурок"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Гадаю, що і пан Яблоновський, і пани Сапеги, і всі, хто дав себе обдурити хитрому і підступному великому підскарбію і сенаторові Морштину, готові хоч і сьогодні встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речі Посполитої, і, якщо буде потрібно, не пошкодують за неї своєї крові і свого життя! А ми всі до цього завжди готові!

Знову дужий грім оплесків прокотився з краю в край залу. Аплодували також змовники, крім Морштина, від якого враз відсахнулися всі його недавні спільники. А найдужче – брати Сапеги та Яблоновський.

– Холера ясна! – лайнувся упівголоса Спихальський і показав поглядом на коронного гетьмана. – Ти видів, брате, таке лицемірство? Хай буду песій син, якщо то щиро! Ні, хитра бестія бачить, що тут непереливки. І відразу відколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру.

– Здається, цьому сприяв сам король, – відповів Арсен. – Він зробив усе, аби розколоти змовників і перетягти на свій бік усіх, кого можна. Морштин залишився сам як палець, і схоже на те, що накладе головою.

Тим часом з усіх боків пролунали вигуки:

– Розслідувати справу з підкупом! Розкрити змову! Покарати змовників!

Собеський підняв обидві руки, просячи тиші, а коли вигуки уляглися, сказав:

– Ні, панове, я вважаю, що зараз не на часі розслідування цього діла. Воно ясне. В усьому винен один великий підскарбій і сенатор пан Морштин, за що я й позбавляю його цих високих звань, бо він не годен їх носити. Гадаю, що він сам себе покарав належним чином. І місця йому серед шляхетства нема! Тож хай їде до свого укоханого короля Людовіка у Францію і там жис так, як йому забажається!

– Правильної Банітувати! Вигнати його! – підтримали короля посли. – Хай зразу ж іде звідси! Він не годен сидіти поряд з нами!

Згорбившись, не піднімаючи голови, Морштин підвівся і поволі попростував до виходу. Жоден із його недавніх спільників не глянув йому вслід співчутливо, не промовив доброго слова. І коли за ним зачинилися двері, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:

– Будемо вважати, що віднині у нас немає французької партії, як немає і австрійської. Є польське шляхетство, яке дбає про добробут і безпеку ойчизни. – Ці слова були перервані схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже іншим тоном сказав:– Панове посли, за угодою з імператором Леопольдом, яку ми підпишемо найближчим часом, ми повинні виставити сорок тисяч війська. Сейм має вирішити, де взяти гроші, щоб найняти і спорядити таку кількість вояків. Державна казна порожня. Кварці доходів короля, призначеної для утримання кварцяного війська, заледве вистачає для того, щоб я мав особисту варту. Залишається два джерела, звідки ми можемо черпати кошти, – підвищити податки на посполитих і розкошелитися самій шляхті…

Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулі. Останні слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальні вигуки, спочатку ледь чутні, а потім усе голосніші.

– Шляхта вкрай збідніла!

– Збільшити подушне на хлопів!

– Набрати військо на Україні! Найняти козаків!

– Правильно! Послати комісарів на Україну, хай наберуть козаків! Вони зубожіли зараз так, що підуть воювати за одні військові трофеї!

Арсен і Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, ніби від зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно підтримає його і виверне кишені, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньої війни.

– Ходімо звідси, пане Мартине, – шепнув Арсен. – Сейм побачили. Розгром французької партії – теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирішують, де взяти військо і гроші, щоб оплатити його… А мені пора їхати – дорога ж далека!

Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який підняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичів, і вони непоміченими, поза колонами, вислизнули із залу.

ЗНАМЕНО ПРОРОКА

1

Все султанське військо – яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда, – навесні 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана, а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник бога на землі – кому це могло бути відоме?

Вранці першого травня війська вишикувалися на величезному майдані, перед палацом белградського бейлербея.

Ждали виходу султана.

Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.

В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.

Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:

– Дорогу чаушевії Дорогу чаушеві великого візираї Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед.

І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша.

– Арсені Ти? – І обняв прибулого.

– Я, Сафар-бею…

Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.

– Звідки?

– З Каменіче… З листом до великого візира.

– Ходімо. – 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.

Всі розступалися, давали їм дорогу.

Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар-бей швидко спитав:

– Арсене, ти справді привіз листа від кам'янецького паші?

– Так.

– Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?

– Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше… А що зі Златкою?

– Вона тут.

– Тоді ми визволимо її! – вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передпліччя.

– Тс-с-с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара-Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку…

– Чому?

– Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.

Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.

– Зайди!

Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.

– Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! – проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувій.

Султан повів оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою – і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.

Кара-Мустафа впізнав руку кам'янецького паші Галиія.

– Ну, що там? – нетерпляче спитав Магомет.

Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:

– Король Ляхистану Ян Третій у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією… Ляхисган обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король – в залежності від того, хто з них на час кампанії буде при війську…

– Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, – задумливо промовив султан. – Звичайно, сераскером гяурів буде він… Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об'єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?

Кара-Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.

– Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розіб'ємо їх поодинції І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!

Султан на знак згоди похитав ствердно головою.

– Інч аллаї Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства… Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!

– Так, так! – захитали головами візирі й паші.

– Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!

– Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! – низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.

Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він – сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь – половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії».

Тим часом султан підвівся.

– Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!

Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.

Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.

Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!». Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!

На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним – півмісяцем – стали паші на чолі з Кара-Мустафою.

– Воїни! – звернувся султан до війська, і горласті чауші рознесли його слова по всьому майдану. – Настала година ступити на землю країни Золотого Яблука! Найбагатші міста впадуть до ваших ніг, і ви в них візьмете усе, що захочете. Урожайні ниви і плодоносні сади постачатимуть вам хліб і овочі. Численні стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а найкращі у світі ремісники пошиють вам одяг і взуття… Сміливо йдіть туди – і ви повернетесь додому увінчані славою і переобтяжені здобиччю! Там ви візьмете рабів, які працюватимуть на ваших полях, випасатимуть ваші отари і доїтимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, які стануть окрасою ваших гаремів і втіхою ваших ночей… Вперед, непереможні воїни, – і хай аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі!

– Уй я уй! Уй я уй! – пролунав над містом грізний клич. – Алла! Алла!

Султан кивнув пальцем, і йому миттю піднесли на оксамитовій подушці інкрустовану золотом і самоцвітами шкатулку-капторгу. Він вийняв з неї яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' півмісяцем і висловами з корану й підняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку.

Над майданом запала могильна тиша. Знамено пророка! Священний коран! Святиня, яку треба захищати ціною життя!

– Воїни! – знову пролунав голос Магомета. – Це знамено пророка поведе вас на подвиги і вкаже шлях до величних перемог! Сьогодні я вручаю його нашому великому візирові, п'яти-бунчужному паші Асану Мустафі, і хай кожен відає, що відтепер він – сераскер і його воля, його накази – це воля і накази вашого падишаха!

Кара-Мустафа підійшов з низьким уклоном і, взявши знамено й коран, високо підняв їх над головою і щосили гукнув:

– Воїни! Слава нашому падишаховії Слава намісникові бога на землі] Слава володареві всесвіту! Вперед – на гяурів!

– Уй я уй! Уй я уй! Алла! Алла! – відповіло військо. Загримкотіли барабани, заграла музика. Пролунала команда. Сколихнулися, як море, яничарські полки. Затріпотіли прапорці на спагіївських списах. Загін за загоном – на чолі з алай-беями – рушали в похід. На захід! На невірних!

2

– Ненку, як собі хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це мені не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка… Або хоча б дізнатися, де вона мешкає, в якій клітці горює, – сказав Арсен, вийшовши від султана і знову опинившись в обіймах Сафар-бея.

– У нас дуже мало часу. Військо зараз вирушає.

– Дурниці! Нам вистачить якоїсь години… Ну, я прошу тебе, брате!

Сафар-бей задумався. Потім рішуче махнув рукою.

– Е-е, гаразд. Ходімо!

Вони вийшли з палацу, сіли на коней і, обминувши Белградський замок, що височів над містом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на красиву мечеть.

– Бачиш? Збудована Кара-Мустафою… Ще всередині працюють малярі… А там далі, за нею, його будинок.

Арсен байдужим поглядом ковзнув по справді красивій мечеті, по білому будинкові, що потопав у буйній весняній зелені. Він був смертельно втомлений виснажливою дорогою, і зараз йому хотілося одного – побачити Златку, а потім – заснути…

– Вона там? – поглядом показав на дім Кара-Мустафи.

– Там, там… Мізок тріскається, а не можу придумати розумного і переконливого приводу, щоб капуджі пропустили нас.

– А ти не думай, – сказав Арсен і вийняв з кишені золотий перстень з червоним камінцем. – Скажеш: великий візир наказав передати одалісці, бо сам не має змога це зробити… Ось і буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу, тут, сподіваюся, усі знають?

– Знають усі, – погодився Сафар-бей. – Але коли дізнається Кара-Мустафа…

– Зараз йому ніколи, а попереду – війна! – Арсенів голос задзвенів металом. – Я зроблю все, щоб він з неї не повернувся!

Сафар-бей хотів щось відповісти, але, побачивши гірку гримасу на потемнілому Арсеновому обличчі і сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скільки літ не знав спокою і гасав по білому світу, мов неприкаянний.

Вони зупинилися біля конов'язі. Припнули коней.

Капуджі при воротях знали Сафар-бея і, не дуже допитуючись, пропустили.

Присипана золотистим піском доріжка привела їх до великого двоповерхового палацу. Могутні дерева оточували його з трьох боків, а перед фасадом розіслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася ранніми весняними квітами клумба.

Але сторож при вході, безбородий огрядний євнух, був невмолимий.

– Не велено! – сухо відказав він, підозріло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя.

– Тоді поклич кизляр-агу Джаліля! – почав сердитися Сафар-бей.

– Мені не велено відлучатися, ага.

– Але ж ми поспішаємо!

– Це мене не стосується, ага. Пускати в гарем нікого не велено! Що потрібно передати – я передам! – І він зачинив двері.

Друзі переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Він ладен був торохнути євнуха шаблею по голові. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усіх усюд збіжаться, мов цербери, капуджі і скрутять їх у баранячий ріг. Самі загинуть і Златку приречуть на довічне рабство!

Він відійшов до клумби і глянув на будинок. Десь там, за його стінами. Златка. Але де? За яким вікном? За якими гратами?

І раптом у нього майнула думка. Подати Златці знак!

Він засвистів широко відому на Україні пісню, що вже років тридцять, злетівши з уст співучої полтавки Марусі Чурай, тривожила людські серця і завойовувала все нових і нових прихильників. її знала і любила Златка. Вони разом співали її.

 
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі.
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.
 

– Арсене, ти що? – здивувався Сафар-бей.

– Нехай буду проклятий, якщо ця пісня не змусить Златку стрепенутися і виглянути надвір!

Він засвистів знову. І в цю мить в одному з вікон рвучко відслонилася фіранка і з'явилася Златка. Смертельна блідість вкривала її щоки. Руки простерті вперед. Здавалося, вона б випурхнула і ластівкою впала коханому на груди, коли б не залізні грати.

– Арсене! – зойкнула дівчина приглушено. – Ненко!

Той зойк ніби підстьобнув Арсена. Він рвонувся вперед. Але міцна Сафар-беєва рука притримала його.

– Ти здурів. Арсене! Зараз євнух зчинить крик! – Він стиснув його так боляче, що Звенигора аж засичав.

Євнух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними во-лов'ячими очима, але не зрозумів, що відбулося надвор!

Арсен жадібно дивився на змарніле личко Златки, гарячкове думаючи, а чи не спробувати зараз, коли Кара-Мустафа і його численна охорона у від'їзді, визволити дівчину? Та здоровий глузд підказував йому, що нема ніякої надії на удачу. Великий візир залишив достатню кількість капуджі й слуг, щоб захистити палац від усяких несподіванок.

Сафар-бей відгадав його думки і тихо сказав:

– Не роби дурниць. Арсене! Ми ще повернемося. Арсен на знак згоди хитнув головою і відповів голосно, щоб почула Златка, бо то їй адресував він свої слова:

– Ми ще повернемосяі Жди! – І тихо додав:– Кохана моя! Златка прикрила вії, даючи знати, що почула і зрозуміла все; з-під них бризнули сльози і покотилися по блідих щоках. Фіранка поволі опустилася і закрила її зажурене лице. Тільки через годину друзі наздогнали за містом військо, що переправилося через Саву. Арсен не без допомоги Сафар-бея примостився на одному з численних возів і враз заснув.

3

Цісар Леопольд підійшов до похідного столика, випив келих прохолодного, з льодом, червоного вина, послужливо піднесеного слугою, витер білосніжною серветкою вузькі сірі вуста і, прищуривши проти сонця голубі очі, попрямував до гурту генералів, що на зеленому лужку шанобливо ждали імператора.

На рівному широкому полі, на березі Дунаю, скільки сягало око, вишикувалися імперські війська – піхота, кавалерія, артилерія. Сорок тисяч воїнів.

Весело майоріли під подувом легкого весняного вітру барвисті полкові прапори, ряхтіла на конях начищена до блиску збруя; темними жерлами націлилися в небо гармати. Горністи стояли напоготові, щоб сповістити всіх трубним кличем: «Слу-у-хай! Імператор у війську!»

На лівому фланзі стояли чотири тисячі найманців-поляків, приведених князем Любомирським. їм за службу австрійська казна платила дзвінкою монетою.

Леопольдові підвели коня, і він, ще зовсім не старий, але вже обнажнілий, з видимою натугою піднявся в сідло. В ту ж мить заграли горністи. Пролунали команди. Загриміли барабани.

Сколихнулися і завмерли прямокутники каре, рівні й застиглі, мов витесані із каменю. Блискуча кавалькада придворних і генералів на чолі з імператором рушила вздовж фронту.

З Пресбурга, під стінами якого відбувався цей парад, висипали тисячі людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З дзвіниці собору святого Мартина долинали звуки дзвонів. Фортеця відсалютувала залпом усіх своїх гармат.

Леопольд їхав поволі, неуважно поглядаючи на солдатів, що в міру його наближення гучно кричали: «Віваті», – а думав своє. В його серці нуртували суперечливі почуття. Він був гордий з того, що за короткий строк зумів екіпірувати це не таке вже й мале військо. Та разом з тим його холодив бридкий страх при одній думці, що турецька навала затопить Австрію раніше, ніж їй на допомогу прийдуть король польський та німецькі курфюрсти.

Млявий і бездіяльний від природи, ще не бачачи ворога, він уже боявся його. Із сумом уявив себе в ролі головнокомандувача: повсякденні тривоги й переїзди, походи та бої, відсутність звичних розкошів, якими було сповнене його життя у Відні, в імператорському палаці… Ні, ні! Це не для нього! Йому не потрібна слава воїна – йому потрібний спокій, потрібна упевненість, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його шиї, потрібна м'яка перина під боком і вишукана кухня, потрібна, врешті, повсякденна ласка молодої, нині вагітної дружини, імператриці Елеонори… Навіщо йому головнокомандування?

Поволі, поки їхав полем і, дивлячись на солдатів, уявляв, як багато з них через кілька днів чи тижнів лежатимуть десь мертві, переконувався, що його місце не тут, що найкраще буде негайно, не чекаючи нападу Кара-Мустафи, передати верховне керівництво військами комусь іншому, а самому пересидіти цей неспокійний час у своєму прекрасному благословенному Відні.

Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовіку Савойському? Графу Штаренбергу? Чи генералові Капрарі?

Ні, ні один з них не підходить! Він вибере найдостойнішого – герцога Карла Лотарінгського, цього мужнього сорокарічного фельдмаршала, досвідченого полководця, що держить сестру імператора. Війна – це його ремесло. Хай він і керує військом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що за договором мас бути головнокомандувачем об'єднаними силами коаліції. Якщо він переможе – слава так чи інакше належатиме імператорові. Якщо програє кампанію – буде на кого звалити вину за поразку…

Так думаючи і все зважуючи, Леопольд об'їхав полки і раптом круто повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемоніалу.

Тим часом імператор зупинився перед військами, підкликав до себе Карла Лотарінгського і голосно, щоб чули не тільки генерали з почту, а й солдати та офіцери, сказав:

– Герцог, майн лібер, я вручаю вам владу над моїм військом. Від цієї хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках – доля імперії!

Карл був вражений цією несподіваною заявою, але вигляду не подав. Тільки поштиво схилив у поклоні голову.

– Дякую за високу честь, мій імператоре! Моє уміння і моє життя кладу до ніг вашої імператорської величності!

– Віват! Віват! – пролунало над військом. Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу і від'їхав з ним убік.

– Герцог, майн лібер, я наказую вам виступити з військом до Нойгейзелл і взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашої столиці.

– Слухаюсь, мій імператоре!

– А я сьогодні від'їжджаю до Відня… Бажаю вам успіху, майн лібер!

– Дякую, мій імператоре!