Текст книги "Шовковий шнурок"
Автор книги: Володимир Малик
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Знову задкуючи, великий візир вийшов із султанської опочивальні, несучи гризоту в серці.
На галері, коли в обличчя подув свіжий морський вітерець і слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара-Мустафа поволі почав заспокоюватися.
Власне, що сталося? Адже все складається якнайкраще!
Султан доручив йому готувати військо для великої війни в Європі і, можна не сумніватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили і бажання нести тяготи військового життя. А це – певний шлях до здійснення його мрій і намірів! Хай думає Магомет, що похід готується для возвеличення його особи. Ха-хаї Зарозумілий хлопчисько! Ні, Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи біля керма імперії, не подбав про себе, про своє і своїх нащадків майбутнє! Ні, не був би він представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим візиром, не мріяв про більше – про трон падишаха чи корону імператора! І перший успішний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?
Без ускладнень пощастило також спекатися Юрія Хмельницького. Як повідомили гінці, ось-ось прибуде яничарська орта з казною українського гетьмана, яка істотно поповнить власну казну великого візира. Чого ж іще бажати?
Ах, так, – досада гризе серце через ту красуню невільницю, про яку дізнався султан і прозоро натякнув, що хотів би мати її в своєму гаремі. Це справді неприємно. Султани, як і всі смертні, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозуміти натяку… Гм, доведеться подарувати дівчину, хоча краса і розум її полонили його самого. Тьфу, шайтані Як погано вийшло! І все через якогось султанського вивідача.
Кара-Мустафа почав у думках перебирати своїх слуг, охоронців, чаушів, радників, які могли б бути оком і вухом султана в його домі, але дуже скоро кинув цю марну затію, бо людей, що оточували його, було так багато, що він не міг пригадати і половини їх.
Прибувши в Ейюб, він передусім покликав старшого євнуха.
До кімнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбранні, м'яких, розшитих сріблом чириках і білосніжній чалмі. Наблизившись, з натугою зігнув короткий, барилоподібний стан і мовчки втупився у свого повелителя.
«Невже він султанський вивідач?»– подумав Кара-Мустафа, а вголос запитав:
– Ну, як вона, кизляр-ага?
– Все те ж, бейефенді… Сьогодні її оглядав П'єтро-ага, лікар-італієць. Каже, дівчина здорова тілом, але хвора душею.
– Ох, цей мені римлянин!
– П'єтро-ага – чудовий лікар, бейефенді, – м'яко заперечив кизляр-ага. – Ви самі знаєте… До того ж він читає по зірках майбутнє…
– Але в нього дуже добре серце! Він усіх жаліє… Особливо рабів.
– Це зрозуміло: він сам довгі роки був рабом.
– Ну, гаразд, тебе не переговориш… Веди мене до неї!
– Прошу, бейефенді… Після того як дівчина хотіла викинутися з вежі, я, з вашого наказу, поселив її внизу, в круглій оді. її день і ніч стереже стара Фатіма…
Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, і кизляр-ага провів Кара-Мустафу в кімнату у вежі.
Біля вікна, на канапі, сиділо дві жінки – стара й молода. Побачивши великого візира, вони миттю схопилися і застигли в низькому поклоні.
Кизляр-ага кивнув старій головою.
– Фатіма, ходімо зі мною!
Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, ніби хотіла затримати її, але потім, гордо випроставшись, сміливо глянула на Кара-Мустафу і вже не зводила з нього очей.
Це була Златка.
Та як вона змінилася за той час, що провела в неволі. Коли б її міг зараз побачити Арсен, її коханий, навіки втрачений Арсен, він одразу й не впізнав би дівчину.
Одягнута в розкішне шовкове вбрання, взута в мережені золотими й срібними нитками черевички, скупана в гаремній лазні, де підігріту воду скроплюють трояндовою олією, від чого шкіра набирає ніжності й пахощів троянд, вона здалася б йому надто красивою, але водночас і чужою. Він помітив би, як вона змарніла, як під очима залягли тіні, що надали її личку тієї привабливості, яку цінують у палацах вельмож, але яка зовсім не пасує красуням Старої Планини чи українського степу. Він помітив би також, як примеркли її чудові сині очі і в них зачаїлися глибокий сум і безнадія.
Кара-Мустафа якийсь час мовчки милувався красою дівчини. На одну мить у нього зринула думка, що її прислав йому в подарунок Юрій Хмельницький, якого він одним розчерком пера викинув, мов ганчірку, на смітник, але він одразу ж відігнав її. Чи годиться тривожити сумління через якогось недолугого гетьмана-гяура? Зовсім інша річ – власні почуття. З ними варто рахуватися!
А ці почуття ось уже який тиждень бентежать його. Смішно подумати: він закохався, як хлопчисько! Відколи в Ейюбі з'явилася ця дівчина, він утратив спокій. Спочатку думав, що то буде одна з багатьох сотень одалісок, якими переповнений його гарем і які були йому зовсім байдужі. Але коли несподівано одержав од дівчини одкоша і вона пригрозила, що заподіє собі смерть, як тільки він насмілиться доторкнутися до неї, почуття його спалахнули, мов у юнака, і він зрозумів, що це серйозно.
Кохання і радувало його, бо раптом він відчув, що ще досить молодий і повен пристрастей, і злило, бо вперта дівчина спочатку й чути не хотіла про його домагання. А потім – захворіла…
Він таїв свої почуття від усіх. Здогадувалися про них тільки стара Фатіма та кизляр-ага. Ну, і, звичайно, знала Златка…
Від його пильного погляду не приховалося, що за останній час дівчина змінилася. Замість приреченості й страху в її очах світилася відчайдушна рішучість, а в міцно стиснутих вустах і гордо піднятій голівці вгадувалася сильна воля.
О аллах екбер! І таку ніжну, мов весняний ранок, і горду, мов царівна, красуню віддати султанові? Щоб вона стала його ка-дуною? Нізащо!
Ні, він не зламає свого щастя власними руками! Він зуміє об-хитрити султана і не віддасть йому цю дівчину до того часу, поки сам не стане султаном країн Золотого Яблука. А тоді… А тоді зробить її своєю баш-кадуною, тобто першою дружиною, або краще – імператрицею… Він візьме з нею законний шлюб у віденському соборі святого Стефана, який після завоювання Відня буде називатися мечеттю Ая Стефано, і вона народить йому шаха-заде, принца, наслідника престолу. Так він покладе початок новій династії, яка правитиме всіма країнами Золотого Яблука – Європою. Династії Кепрюлю! Не великих візирів Кепрюлю, а імператорів!
Але поки це буде, поки на голові ще не сяє імператорська корона, треба бути хитрим і передбачливим, щоб про ці думки не дізналася жодна собака. А з султаном вести тонку гру до останнього дня, і головним козирем у ній буде ця прекрасна полонян-каї Як добре, що йому спала на думку така туманна обіцянка султанові: подарувати дівчину після перемоги над гяурами! Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати і зберегти Златку для себе… Хоча й треба кожної днини ждати від султана нового нагадування – тоді доведеться пожертвувати своїм почуттям і відпровадити полонянку в султанський гарем… Та до того далеко!
Він ще раз пильно глянув на дівчину. «Справді, лікар П'єтро правильно визначив її хворобу: у неї болить душа, – подумав із сумом, запримітивши глибоку зажуру в її прекрасних очах. – Але ж здавна відомо, що душу лікують не травами, не мазями і навіть не цілющими водами, а часом і добрим словом».
Златка стояла мовчки, в напруженому чеканні і не зводила з нього тривожного погляду. Вона була прекрасна, як ніжна польова квітка…
Кара-Мустафа стримав зітхання. Хай йому біс, коли б не султан, ця польова царівна – хотіла б вона того чи ні – розділила б з ним його ложе!
Златка розцінила по-своєму думки й іючуття великого візира, що мимоволі відбилися на його обличчі, і в її очах знову промайнув страх.
– Не бійся мене, пташко. Я не заподію тобі зла, – лагідно сказав Кара-Мустафа, ступаючи крок наперед.
– Я не боюся. Аллах захистить мене, – зіщулилася Златка.
– Не аллах, а я, дівчино… Я захищу тебе від усього злого на свііі! Бо в моїй владі – робити дибро і зло. Ти це розумієш?
– Розумію. Тоді зроби добро – відпусти мене… Кара-Мустафа усміхнувся.
– Дурненька, ніде тобі краще не буде, як тут. Скільки красунь з усього світу вважали б за честь і щастя стати моїми одалісками!
– Я ніколи не погоджуся стати наложницею навіть самого падишаха! – гордо випросталася Златка, і в її словах прозвучала така твердість, що Кара-Мустафа здивувався.
– Ніби у тебе є вибір!
– Так, у мене є інша можливість…
– Яка?
– Смерть… Я вже не раз казала тобі про це!
– Смерті ніхто не мине… Але такій молодій і красивій дівчині ще треба довго жити. І жити в розкоші, в коханні. І це тобі можу дати тільки я!
– Розкіш – так, кохання – ні.
– Чому?
– Бо я не кохаю тебе і ніколи не покохаю!
Кара-Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто-небудь, якщо він сповна розуму, перечив йому чи говорив неприємності. А ось ця дівчина посміла! її відверта відповідь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе він проковтнув образу, бо не міг на неї образитися, як не міг розгніватися на пишну троянду, що вколола своєю колючкою.
– Я ждатиму, поки ти зміниш ставлення до мене, – тихо проказав великий візир. – Місяць, два… рік… Ждатиму…
– Цього не буде ніколи! Не сподівайся! По обличчю Кара-Мустафи промайнула тінь.
– Тоді я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.
– Що ж буде потім?
– Потім… Краще не будемо говорити, що буде потім…
– Ти накажеш убити мене?
– Ні, для чого ж? Я просто подарую тебе людині, яка тебе не кохає.
Златка на хвилину задумалась. Потім сказала:
– Спасибі за відвертість, ефенді… Отже, я маю якийсь час на роздуми?
– Безперечно.
– Тоді я думатиму, а ти мені не заважай!
– Ти зловживаєш моєю добрістю і моїм терпінням! – вигукнув зачеплений за живе Кара-Мустафа. – Пам'ятай, навіть закоханому може ввірватися терпець!
Златка зітхнула й нічого не відповіла. Вона розуміла, що потрапила в безвихідь, що висвободитись із лабет великого візира немає ніякої надії. Не було у неї надії й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть її тут. І все ж кожній людині, в якому б безвихідному становищі вона не опинилася, властиво сподіватися на краще. І вона сподівалася, а сподіваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутнє…
Кара-Мустафа пройшовся по кімнаті, окинув оком речі, якими, за його наказом, кизляр-ага оточив цю сноєвільну полонянку. Тут були десятки дрібничок, до яких жінки дуже швидко звикають і потім без них не уявляють свого життя.
Він лишився задоволений. Мине час – і вона теж звикне до всього цього: до смачної їжі й ласощів, до гарного одягу, до всіх цих фонтанчиків, пальм, м'яких отоманок, до дзеркал в позолочених рамах і слоїків з пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тоді сама не захоче нікуди йти звідси.
Так само звикне вона і до нього, ще зовсім не старого і, як він уявляв, красивого мужчини. А тоді…
Златка напружено стежила за кожним рухом великого візира, за його непроникним обличчям, яким він за довгі роки життя при султанському дворі навчився майстерно володіти. Але нічого загрозливого для себе не помітила. Навпаки, його погляд швидше був ласкавий, ніж погрозливо-ворожий.
– У тебе, може, є якесь прохання, Златко? Кажи – і твоє бажання буде зразу ж задоволене, – тихо спитав Кара-Мустафа.
– Зараз нема.
– Якщо з'явиться, скажи Фатімі. Вона все зробить так, як ти забажаєш… Можеш звертатися і прямо до мене. Через кизляр-агу Джаліля… Повір мені, великий візир, перед яким тремтять цілі народи й держави, буде радий зайвий раз побачити тебе, квітко раю, і задовольнити твою найнеймовірнішу забаганку!
Останні слова Кара-Мустафа сказав з почуттям. Одначе відповідь Златки була холодна.
– Дякую. Сподіваюсь, до цього не дійде.
Кара-Мустафа довго й пильно подивився на неї, а потім, не прощаючись, поволі вийшов з кімнати.
Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженні, ніби ждучи, що великий візир повернеться. Та він не повернувся. Його кроки, відлунюючись під високим склепінням, затихали вдалині. І, коли зовсім затихли. Златка враз зів'яла, плечі її опустилися, з грудей вирвався стогін, а з очей бризнули сльози. Вона простягла перед собою тонкі білі руки, зойкнула:
– Арсене! Арсенчику! Любий мій! Пропала ж я навіки! І, забившись у глухому риданні, впала на покриту м'яким барвистим килимом тахту.
5В Ейюб яничарський загін Сафар-бея, як знову став називатися Ненко, прибув опівдні і зупинився на господарчому дворі. Залишивши біля возів з військовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голодні яничари кинулись до кухні, щоб чим-небудь поживитись.
Сафар-бей і Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку і вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого візира.
Арсен не певен був, чи варто йому з'являтися перед очі Кара-Мустафи, але Сафар-бей наполіг.
– Треба узаконити твоє перебування в моєму загоні. І найкраще буде, коли це зробить сам Кара-Мустафа.
– А якщо він не здогадається зробити це?
– Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомі у великого візира, піднесе тебе в очах яничарів і візирського почту так високо, що нікому й на думку не спаде коли-небудь запитати, хто ти й звідки.
– А якщо він упізнає мене і пригадає, що то я під Чигирином читав йому Сірків лист?
– То було так давно, – заперечив Сафар-бей. – Невже ти гадаєш, що він пам'ятає якогось там козака-уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотні, нових облич… Він швидше пригадає нашу з ним зустріч у Кам'янці. А це буде тільки на краще.
– Може, й так, – погодився Арсен, тяжко зітхнувши. – Не думай, що я боюся… Просто не хотілося б зараз потрапити в халепу, бо серце моє чує, що Златка наша десь тут… Зовсім близько… І тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити її, було б украй необачно припуститися помилки.
– Я згоден з тобою. Будемо сподіватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе…
– Про що?
– Забудь, що мене звати Ненком! Навіть наодинці зі мною називай Сафар-беєм. Бо ця помилка може бути для нас фатальною. Арсен усміхнувся невесело.
– Зрозумів, Сафар-бею. І не забуватиму.
– От і добре. А тепер – ходімо!
Вони відчинили важкі фарбовані двері і зайшли у просторий передпокій палацу, їм назустріч поспішив огрядний високий капуджі-ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар-бея і наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з'явився і повів за собою.
Кара-Мустафа сидів у великій розкішно обставленій кімнаті біля столика на вигнутих золочених ніжках і щось писав. Закінчивши, присипав написане піском і тільки тоді підвів голову.
– Підійдіть ближче! – Голос його прозвучав холодно, різко. – А ти, капуджі-ага, вийди!
Той безшумно зник за дверима, а Сафар-бей з Арсеном ступили кілька кроків наперед і низько вклонилися.
– Ви прибули з Каменіче? – спитав Кара-Мустафа.
– Ні, великий візире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, – відповів Сафар-бей.
– Гетьмана Іхмельніскі привезли?
– Так, великий візире.
– А… – Кара-Мустафа зробив паузу, ніби роздумував – висловлювати свою думку чи ні.
Здогадливий Сафар-бей вклонився.
– Гетьманську казну привезли також, великий візире, – сказав він тихо, але виразно, і на його закам'янілому обличчі не промайнуло жодного почуття.
Кара-Мустафа задоволене кивнув головою.
– Це добре! – І, пильно приглядаючись, додав:– Мені здається, я вже десь бачив вас обох… Особливо тебе, чорбаджі, – вказав він на Арсена. – От тільки не пригадую де…
– В Каменіче, великий візире, – вклонився Арсен. – Це було у паші Галіля… Ми тоді привезли з Немирова звістку про те, що гетьман Іхмельніскі послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану…
– А-а, пригадую…
Кара-Мустафа злегка прикрив повіками очі. Він і справді враз пригадав цих молодих чорбаджіїв, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрія Хмельницького і заволодіти його багатством.
– Я радий бачити вас. – На обличчі великого візира з'явився легкий усміх.
Чорбаджії знову вклонилися. А Сафар-бей запитав:
– Що накажете робити з гетьманом і його казною, великий візире? Чи не хочете самі глянути?
Кара-Мустафа підвівся, підійшов до чорбаджіїв.
– Як тебе звати?
– Сафар-бей, ефенді.
– А тебе? – повернувся до Арсена.
– Асен-ага.
– Я задоволений вами, – сказав Кара-Мустафа. – Чи не хотіли б ви служити у мене? Такі розумні й сміливі воїни мені потрібнії Ось ти, – він показав на Сафар-бея, – був би моїм чауш-па-шою, а ти, Асен-ага, – чаушем…
Сафар-бей і Арсен переглянулись і разом відповіли:
– Ми раді служити вам, великий візире!
– Гаразд. Про вас потурбуються… А тепер ходімо до обозу! – І перший рушив до дверей.
Ідучи позад великого візира, друзі ще раз мовчки переглянулись. Сафар-бей підморгнув: мовляв, усе йде добре!
Поминувши анфіладу кімнат, де біля кожних дверей стояло по двоє мовчазних, суворих охоронців, спустилися вниз, до передпокою, і вийшли надвір. Позаду поспішав капуджі-ага.
Великий візир у своєму білому довгому одязі йшов плавно й легко і скидався на гордого лебедя, що пливе по спокійній поверхні ставка.
Раптом почувся брязкіт розбитого скла. А вслід за ним пролунав розпачливо-болісний дівочий голос.
– А-а-а!..
Кара-Мустафа здригнувся і зупинився.
Зуиинилися і чорбаджії.
Арсен зблід і повернувся до вежі, що височіла на розі гарему. Там, притулившись обличчям до грат, визирала з розбитого вікна Златка. Вона трималася за товстий залізний прут і не помічала, як з порізаної руки тонким струмочком стікає вниз, до ліктя, яскраво-червона кров.
– Кизляр-агаї Джаліль! Я накажу вирвати тобі язика, мерзенний шакале! – гарикнув Кара-Мустафа. – Чому не слідкуєш за дівчиною? Що робить Фатіма, та стара відьма?
З-за пліч Златки виглянуло жовте перелякане обличчя євнуха. Він намагався відірвати руки дівчини від грат. Йому допомагала стара Фатіма. Але Златка трималася міцно, не звертаючи уваги на те, що кров уже зачервонила їй плечі й груди.
– Ми зараз все владнаємо, найясніший мій ефенді, – бурмотів кизляр-ага. – Зараз допоможемо їй… Аби тільки вона не пручалася… О аллах!
Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були і мольба, і прохання про порятунок, і безмежна любов. Але жодне слово, яке б могло розкрити перед великим візиром її стосунки з двома молодими чорбаджіями, не злетіло з її вуст. Вона не втратила самовладання.
Врешті Джалілю і Фатімі вдалося відірвати Златчині руки від грат і відтягти дівчину од вікна. З кімнати долинали приказування й охкання Фатіми.
Арсен зціпив зуби, щоб не крикнути. Все його тіло тремтіло від раптового збудження. Але козак розумів, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе підозру великого візира і все загубити. До того ж Сафар-бей міцно, мов обценьками, стиснув його руку вище ліктя, попереджаючи, щоб мовчав.
Кара-Мустафа постояв мовчки перед розбитим вікном, заглиблений у свої думки, а потім, як здалося Арсенові, легенько зітхнув і поволі рушив по доріжці, усипаній перемитим морським піском. Про дівчину не обізвався жодним словом.
6На господарському дворі зразу ж підійшов до воза, де під наглядом яничарів сидів у тіні Юрій Хмельницький.
Колишній гетьман мав стомлений вигляд. Змарнілий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях і вигорілому на сонці жупані, він байдуже, понуро втупив погляд у землю і, здавалося, нічого навколо не помічав – ні розкішних садів, густих, тінистих, вже зачеплених осінньою позолотою, ні такого ж розкішного палацу, ні добротних стаєнь та комор, ні людей, що вешталися на подвір'ї.
Та коли несподівано уздрів перед собою великого візира, байдужість і втому з нього як рукою зняло. Очі блиснули радістю, в них заіскрилися сльози. Він враз підвівся, кинувся до Кара-Мустафи, залопотів каліченою турецькою мовою.
– О мій найясніший повелителю, я несказанно радий, що моя гірка, невольницька дорога перехрестилася з твоєю світлою дорогою і я можу сподіватися на твою ласку і твоє заступництво!
Обличчя Кара-Мустафи гидливо скривилося.
– Ну, що ти скажеш, Іхмельніскі?
– Великий візире, прошу помилувати мене і вирвати із мого нестерпного становища! Я ні в чому не винен… Мене оббрехали перед пашею Галілем вороги мої потаємні… І паша Галіль, не розібравшись, наказав схопити мене і, яко татя, відправити в Стамбул.
– Це султан наказав схопити тебе, Іхмельніскі! – суворо мовив Кара-Мустафа. – Султан!
Юрась зблід, нижня щелепа, усіяна рідкою чорною щетиною, одвисла.
– С-султан, мій повелителю? З-за віщо? – пробелькотів затинаючись.
– За те, що ти хотів переметнутися на бік Ляхистану, собако невірний!
– Я? Помилуй мене бог! І в гадці не мав такого!
– Не бреши, гяуре! Я мав достовірні відомості. До того ж мої вивідачі у Львові донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Ябло-новський наказав розстріляти. Мабуть, не повірив твоїм брехливим обіцянкам. І правильно зробив!
Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленіло. Сірі губи тремтіли, як у переляканої дитини.
– Але ж усе б-було н-не так! – верескнув він. – Пес Яненчен-ко утік від мене! Я сам би застрелив його, як собаку!
– І друге, – не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара-Мустафа. – Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників-запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої підданії Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?
– Змилуйся, великий повелителю правовірних! – ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!
– А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! – Кара-Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капуджі-ага. – Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку.
– Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки' не замикай мене в сирий і темний казематі Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієн-борзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир – архімандритом, ченцем, служкою… Будь-ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них – красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…
Останні слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.
– Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з-перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!
Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.
Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко – винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі – по заслузі!
Із задуми його вивів голос Кара-Мустафи.
– Де ж скарби цього негідника? Показуйте!
Сафар-бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками. Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?
– Несіть за мною! – наказав Кара-Мустафа і попростував до палацу.
Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух-казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.
Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.
– Залиште скриню тут, – наказав Кара-Мустафа. – А самі йдіть до кухні – там вас погодують!
– Спасибі, бейефенді, – вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.
Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.
– Ну, як? – спитав Сафар-бей. – Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?
– Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара-Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…
– То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, – сказав Сафар-бей.
– Бідна дівчина! – зітхнув Арсен. – Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з-за грат – і додому!
– Ти гадаєш, це так легко і просто?
– Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері – теж марна забаганка. Залишається дві можливості…
– Які?
– Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!
– Гм, все це, Арсене, тільки припущення, – сказав серйозно Сафар-бей. – А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш – людей насмішиш!
– Я згоден з тобою, Сафар-бею, – похмуро відгукнувся Арсен. – Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу!
– І занапастиш нас усіх – і Златку, і себе, і мене! – суворо глянув на друга Сафар-бей. – Не смій навіть думати про це!
– Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб'ю його! – уперто повторив Арсен. – А там – хай що буде!
– Ну й дурень! – спалахнув Сафар-бей. – А я вважав тебе за розумного!
– Легко тобі це говорити, Ненку, – прошепотів Арсен. – А мені… Як мені бути?
– Не Ненко я, а Сафар-бей! Чуєш – Сафар-бей, хай тобі біс! – прошипів яничарський чорбаджія. – Не забувай про це!
– Пробач… Вирвалося…
– Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка – моя сестра!
– То зовсім інше…
– Ну, от – ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…
Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:
– Усе, Сафар-бею! Більше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький… Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його – це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!
– Ні, нелегко, – відгукнувся Сафар-бей. – У Немирові ми потрапили в осине гніздо, а тут – шугонули просто у ведмежий барлігі Однак у нас е одна неабияка перевага…
– Яка?
– У цей барліг ми потрапили під виглядом друзів. І доки ми не розкриті, доти можемо сподіватися на успіх!
Арсен ствердно хитнув головою, і вони повернули до кухні, приземкуватої цегляної будівлі, звідки саме вивалив гурт розпашілих від гарячої їжі яничарів.
