Текст книги "Шовковий шнурок"
Автор книги: Володимир Малик
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
ВАРШАВА
1Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири – переїжджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям – по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де – дорогою, де – навпростець.
Сафар-беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.
У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв'язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого-небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».
І справді – зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об'їзд, на білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.
Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків – і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід – і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли-небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір'ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав'юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?
Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості – гай-гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І – в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він – чауш самого великого візира?
– Гей, хлопче, хто ти такий? – промовив здалеку передній невисокий чолов'яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці-бирці. – Звідки й куди прямуєш?
– Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! – відповів різко Арсен.
– О-о-о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! – глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув:– Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрічі Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники – це були, судячи по одягу, волохи – оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно-хижа усмішка.
– Ось коли пташка впіймалася! – вигукнув, потираючи руки. – Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап'янці! Ха-ха-ха!..
Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
– Чого мовчиш! Заціпило від страху?
– А я тебе не боюся, дядьку Свириде…
– Чому б то ти мав мене не боятися? Здається, друзями з тобою ми ніколи не були…
– Але й ворогами теж, – злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру.
– Не були, кажеш? – Многогрішний від подиву аж очі витріщив. – Мабуть, від страху тобі відібрало пам'ять! Ну, що ж – я нагадаю… Хлопці, – звернувся він до своїх волохів, – стягніть з нього чоботи та почастуйте киями по п'ятах! Хай затанцює на морозі босий!
Волохи миттю зіскочили з коней і кинулися до Арсена. Ще мить – і він лежатиме на землі, а ці шибайголови періщитимуть його щосили по голих ногах.
– Стійте! – голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар-беєм. – Ім'ям великого візира наказую вам – зупиніться!
Згадка про великого візира подіяла магічно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися.
Многогрішний заверещав:
– Чого ж ви! Візьміть його! – І почав витягати з піхов шаблю. Арсен пздніс руку з пергаментом.
– Хто з вас розуміє по-турецькому?
– Я, – виступив наперед чорнявий парубок.
– На, читай!
Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку – і зблід.
– Братці, – прошепотів помертвілими губами, – це ж чауш самого великого візира… От були б вскочили в халепу!
– Не може бути! – вигукнув Многогрішний. – Дай сюди! Він вихопив пергамент, повертів перед очима. Напису не зрозумів, але печатку знав дуже добре – і теж зблід.
– Прокляття! – процідив крізь зуби. – Викрутився, песиголовець! Ну, твоє щастя…
Він тицьнув Арсенові в руки цупкий жовтавий сувій і поїхав геть. Волохи помчали за ним.
Арсен витер спітніле чоло, якусь хвилину постояв у роздумі, а потім рішуче повернув коня на білоцерківський шлях.
2До Новосілок не доїхав: несподівано усіх своїх зустрів у Фастові. Ще здалеку побачив над містом сизі димки, що вилися з димарів, і був здивований, коли при в'їзді дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Він вискочив з якоїсь ями, де ховався од пронизливого холодного вітру, і вигукнув:
– Стій, знаєш-маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!
Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся? Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.
– Чого заливаєшся, знаєш-маєш? П'яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!
– Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора…
Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бородачеві колишнього красеня Арсена.
– Не може бути!
Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.
– Арсене! Голубе! Звідки ти?
Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.
– Від самого султана, ІваникуІ Зі Стамбула! А як ти тут опинився?
Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
– Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам житиі Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша… А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш-маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.
– А мої де?
– Твої теж… Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно – річка, луг, за річкою – ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще – поряд зі мною… Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.
– А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?
– Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою…
– А про пана Мартина нічого не чути?
– Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає… Не забув і про мене, і про Зіньку. – Іваник підморгнув. – Теж привіт передав, знаєш-маєш…
Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!
– Ну, веди ж мене, Іванику! – поклав руку на утле плече сусідові. – Спочатку до Палія, а потім – додому… Просто згораю від нетерплячки!
Вони рушили широкою вулицею. Біля одного з уцілілих будинків Іваник зупинився.
– Скажу Остапові, щоб постояв замість мене. Бо у нас, знаєш-маєш, суворо… Можна й київ заробити від полковника, якщо погано нестимеш військову службу!
Він шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводі височенного похмурого козака, озброєного однією тільки шаблею.
– На мій мушкет, – заквапився Іваник. – Як тільки небезпека – пали, пане-брате, щоб аж у фортеці було чути! А я незабаром повернуся…
– Гаразд, – кивнув головою похмурий велетень і, не обертаючись, почимчикував на околицю міста.
Арсен уважно приглядався довкола.
Всюди ще багато руїн і згарищ, але стоять серед попелищ уцілілі від вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвір'ях помітні сліди людських рук – там, дивись, полагоджено тин і ворота, там – вибілено стіни, а подекуди на хатах уже зведено нові очеретяні дахи.
Фортеця зустріла їх людським гомоном, гупанням дубових баб, заступів і копаниць, цюканням сокир. Тут кипіла робота. Одні забивали палі, другі засипали стіни землею, треті із дубових брусів майстрували фортечну браму.
Люди були такі худі, виснажені та обідрані, що Арсен аж жахнувся. Звідки вони взялися? Одні жебраки зійшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крім латаної сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нічого. На ногах рідко в кого чоботи, а то більше – постоли або личаки, з яких виглядає якесь ганчір'я. Обличчя зарослі, в очах – голодний блиск.
Арсен хотів було запитати Іваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палій!
– Батьку Семене! – кинувся козак і на радощах згріб полковника в обійми. – Батьку Семенеї Який я радий, що знову бачу вас!
– Арсен? – Палій не повірив своїм очам і вражено розглядав козака. – Справді Арсен, власною парсуною, як казали київські бурсаки… Та який зарослий, мов дідуган!
– Ви тут усі не кращі, – повів рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися біля стій. – Звідки вони набралися?
Палієве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, він похмуро проказав:
– Зараз, мабуть, пів-України так живе. У воєнному лихолітті люди втратили все: рідних, домівку, одяг… Починаємо ми на голому місці. Треба ж якось рятуватися!
– Що починаємо? – не зрозумів Арсен.
– Жити заново, – відповів Палій. – Довго ми думали на Запорожжі – що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором – нічийна земля… Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю – ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський… Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину – поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблі з рук не випускайте! І ось початок – звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти… Он бачиш – казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш – назва одна! Але й тому люди раді…
– Як же ви зиму думаєте перебути?
– Якось перебудемо… Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.
– Чию?
– Москва допоможе грішми та зброєю, Київ – збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.
– Яв цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там – і до Варшави доберуся.
– Ти простуєш до Варшави? З чим?
Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого – кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.
– Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара-Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.
– Яку?
– Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.
Палій нахмурив чоло.
– Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?
– Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім – Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи.
– Ось які. Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!
– Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов'язково попередити поляків…
– Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.
– Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.
– Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший – турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. 1 на розплід не залишать…
– У страшний час ми живемо, – замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. – Чи й вистоїмо?
– Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше – кінець усьому… Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.
– Прошу до моєї хати, – сказав Палій, – тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї… – Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.
– Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія – гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…
Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:
– Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія – гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!
– Що ж іще треба?
Палій жартома штурхонув Арсена в плече.
– Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?
Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.
У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.
– Киш, горобенята! – з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.
Знявся ще більший лемент.
Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.
Феодосія глянула на стару:
– Бабо Ганно, заберіть дітей!
Стара підвелася з-за столу, – тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, – і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:
– Ходімо гарбуза їсти!
– Ходімо! Ходімо! – зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.
Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:
– Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?
Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.
Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.
У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.
– Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? – Потиск її руки був несподівано міцний. – Чи не знайшов?
– Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, – сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. – Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся – і визволю!
– Будемо сподіватися… Прошу до столу.
Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей – і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.
Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:
– Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? – І повернулася до Палія. – Правда ж, полковнику?
Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.
– Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! – відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. – А що там у тебе є, господине, в печі?
Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.
– Чим багаті, тим і раді, – зніяковіло розвела руками. – Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.
– Зате в тебе золоті руки, – сказав Палій, наливаючи чарки. – Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.
Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?
Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.
– Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!
– За щастя й здоров'я господині цього дому! – з почуттям сказав Арсен.
– Спасибі, – відповіла жінка і перша пригубила чарку.
3З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.
– Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, – показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. – Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку – і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився – нехай… Аби людям добре було!
– Старі господарі не повернуться?
– Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.
Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:
– Це буде церква. Маленька, простенька, але своя… ' На горі збереглося приміщення костьолу – можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо – тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.
– А вона вас кохає, батьку, – сказав Арсен. – Невже ви самі не бачите?
Палій обняв Арсена за плечі.
– Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час – і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!
– Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку – до Варшави, а потім – на Дунай, можливо, під самий Відень.
– Довгий і небезпечний.
– Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.
Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.
– Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.
– Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?
– Так. Своя сім'я – своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді – обживуться і поставлять згодом нову. А місце – рай, та й годі! Город рівний, низинний-, за ним – левада, луг. А далі – Унава. Хочеш – розводь гусей, качок. Хочеш – рибу лови… Я теж поселився б тут.
Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!
Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі Хотів бігти – і не міг. Тільки дивився невідривне завороженим поглядом. Матиі Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, витягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.
– Мамо! – прошепотів Арсен і відчув, як гострий щем охопив серце. – Мамо! – вдруге покликав Арсен, і на цей раз голос його прозвучав хоч і хрипко, але досить гучно.
Мати підвела голову.
І раптом цеберце випорснуло з її рук, пійло розлилося по землі.
– Арсене! Синочку!
Вона швидко, як тільки могла, метнулася до воріт.
Арсен випередив її і зустрів посеред двору. Притис до грудей. Цілував її холодні, огрубілі від щоденної роботи руки і шепотів слова розради, щоб вона не плакала.
Мати витерла краєчком хустки мокрі очі, подивилася на сина знизу вгору.
– Сам?
– Сам, – тихо відповів Арсен.
– Бідний мій, коли ж тобі, як іншим, усміхнеться доля? Коли перестанеш поневірятися, блукати по світу?
– Зараз, мамо, на нашій землі ні в кого немає долі. Одна недоля веселиться… То хіба ж. я можу сидіти у запічку? Комусь же треба з цією недолею поборотися!
Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцілувала в лоб.
– Бідна моя голівонько! – І сумно усміхнулася до Палія, що стояв осторонь і задумливо спостерігав цю сцену.
Почувся крик. Із сусіднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бігла Стеха. За нею поспішав Роман.
Від ганку, світячи рожевою лисиною, дрібуляв дідусь Онопрій, а за ним повагом наближався Якуб.
Арсен переходив з рук у руки. Радощів – хоч відбавляй. Для повноти щастя не вистачало одної Златки…
Коли вляглися перші бурхливі почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на дві половини через сіни. Чисто вибілена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.
Мати кинулася зразу до печі, щоб зготувати щось нехитре на обід, але Арсен зупинив її.
– Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.
Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до ризмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго – на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.
Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.
– Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!
Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.
– Не плачте, мамо! Прийде час – вернуся назавжди. Тоді вже ніколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз – мушу…
– Знову в Туреччину? – крізь сльози спитала мати.
– їв Туреччину, і в інші краї, – ухилився від прямої відповіді Арсен. – На цей раз повинен повернутися із Златкою.
– Дай боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! – І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала:– А тепер не заважатиму вам – гоцоріть…
Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.
Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.
Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ганку, б'ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір'ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли-то вони знову побачать його?
Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав. йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.
– Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину… Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.
– Отже, до Львова? – спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.
– Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, – тож допоможе мені…
– Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, – сказав Палій. – Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів-можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.
Арсен засміявся.
– Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по-шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?
– Зовсім непогано. – Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. – А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…
– Що ви, батьку! – вигукнув Арсен. – Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на «ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…
– За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе – далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери – і не переч!
– Дякую, батьку. – Арсен заховав гаманець до кишені. – В дорозі справді знадобляться…
– Ну, а тепер прощайї І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! – Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: – Сідай – і гайда! В путь!
