Текст книги "Шовковий шнурок"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

4

Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір'ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.

– Пана Мартина Спихальського? – перепитав жовнір. – Аякже, знаю!

– Де його знайти?

– То хай пан приходить сюди завтра вранці…

– Сьогодні потрібно.

– Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…

– Маю.

– О, тоді, мосьпане, інша річ! – зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. – Чуєш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко… Ходімте, пане!

Вони завернули за ріг і пірнули в густу темряву. Йшли недовго.

– Тутай! – оповістив жовнір, показуючи на похмурий будиночок, що причаївся, мов гриб, під високими безлистими деревами. – Я зараз погукаю…

– Ні, не треба, – спинив його Арсен, даючи монету. – Дякую. Я сам.

Жовнір підніс монету до очей, повертів між пальцями, навіть для чогось понюхав і, переконавшись, що то спражній злотий, швидко подався геть.

Арсен підійшов до освітленого вікна, трохи постояв, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його, а потім тихенько постукав у шибку. Просто не вірилося, що зараз відчиняться двері – і він почує голос пана Мартина.

Двері не відчинилися. Зате важка чоловіча рука відсунула занавіску, і до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.

– Хто там? – почувся його гучний голос.

– Пан Анджей Комарницький.

– Хто?.. Що за дурні жарти, пане! – Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. – Єще раз питам – хто тутай?

Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім'я.

– Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце такі А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!

Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері – і він як вихор вилетів надвір.

– Холера ясна! Голубе мійі Невже це ти, Арсене!

– Т-с-с-с! – Арсен затиснув йому рота. – Я ж кажу – пан Анджей Комарницький. Невже не впізнав?

Спихальський пирхнув, мов кіт, і, зареготавши, згріб Арсена в обійми.

– Впізнав! Одразу впізнав! Їй-богу! Тільки сам собі не повірив – звідки? Яким вітром? Заходь…

Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі – брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина…

Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.

Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.

– Сідай! – А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. – Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.

– Ти поспішаєш?

– З третіми півнями маю вирушати до Варшави.

– Так це ж чудової Я простую до Варшави теж… Отже, в нас буде час поговорити.

– Справді чудово! – зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. – Арсене, а чого ти туди їдеш?

– Через стіну не чути? – повів очима Арсен. – Чи сусідів у тебе немає?

– Колись один був, та загув… Наш спільний знайомий – полковник Яненченко.

– Де ж він?

– Тоді ще… – Спихальський зробив багатозначну паузу. – Розстріляли… За вироком військового суду…

Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи… А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.

– Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? – спитав поляк. – Якщо так, то можеш не казати…

– Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже… А їду я до самого короля, щоб ти знав. – І Арсен розповів про причину своїх мандрів. – Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш…

– Розумію, – ствердно кивнув головою Спихальський. – Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

– Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

– Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день – ми б не зустрілися, холера ясна!

– Яка ж причина жене тебе до столиці?

– Не мене одного. Станіслав Яблоновський – а тепер він став великим коронним гетьманом – їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!

– А твій господар? Він не матиме нічого проти?

– Мій господар, побий його грім! – вигукнув Спихальський. – Ти правильно підмітив – мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

– То покинь його!

– Авжеж! Легко сказати – покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, – хоч, правду сказати, і мав мізерію, – і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей – плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…

– З чого житимеш?

– Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, – татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…

– Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня – і гайда!

– Е-е, брате, найнявся – продався. Заліз у борги – треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. Може, тоді і я піду вгору? – Він гірко усміхнувся.

– О, це щось нове! – здивувався Арсен. – З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:

– Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому – нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік – і поминай раба божого Мартина…

– Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

– То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну – і уві сні не маю спокою, холера ясна!

– Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

– Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

– Трохи чув.

– Ну, так от, пан Яблоновський – коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, – завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…

– Як саме?

– З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької парті!.. Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». – «Безперечно, вельмишановний пане», – відповів я. – «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?» – «Яку?» – запитав я. «Одвезеш до Варшави листа… Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі – голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш – з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося… Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?

– Про що? – Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

– І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди – смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

– Справді… Я співчуваю тобі. Мартине, – погодився Арсен.

– Але й це ще не все, – промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

– Що ж іще?

– Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король – проллється багато крові, полетять голови, а серед них – і моя дурноверха… Ну, що мені робити?

Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти…

Арсен обняв друга за плечі:

– Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.

– Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог – бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить – вороги…

– Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.

– А як ти думаєш? – Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.

Арсен пильно глянув на побратима.

– Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.

– Я розумію.

– Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі… Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці – турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас…

– Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Я на?

– Виходить, що так… Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?

– Це було б глупство з нашого боку!

– От бачиш! Життя само підказує, що робити.

– А все-таки – що робити?

Арсен пильно глянув на Спихальського.

– Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?

– Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?

– Тоді у всьому покладись на мене… До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?

– Зрозумів.

– У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.

– Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! – Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. – Ну, досить розмові Сідай вечеряти…

5

Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило – дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.

Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім – на Варшаву.

На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.

Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.

– Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? – спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. – Чого мовчиш?

– А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота – варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…

В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах – похмурий вусатий кучер.

Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.

– Холера! Так і задавити чоловіка можна! – бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. – Видно, неабияке цабе – пре, мов на пожежу!

Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.

– Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий… – непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.

Але Спихальський, видно, забув обіцянку.

– Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!

– Але ж ти похвалявся цим у Львові, – нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.

– Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! – І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.

Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.

– Ну, гаразд… Не журись. Придумаємо щось!

– Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.

– Так можна прождати цілий тиждень… Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.

– Добрий день, панове! – з напускною бадьорістю привітався до них.

Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:

– Чого треба панам?

– Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем…

– Паном Таленті?

– Так, – швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.

– Але ж, панове, – здивувався вартовий, – пан Таленті щойно виїхав з замку!

– Хіба? А ми й не впізнали, – розвів руками Арсен. – Доведеться ждати, поки приїде.

Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.

Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.

– Тпр-р-р-у-у!

Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.

– З дороги, лайдаку!

Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен сміливо підступив до саней. Тим часом пан, що сидів у будці, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучерові опустити батіг.

– Пробачте, пане Таленті, що ми насмілилися зупинити вас на дорозі. Повірте, тільки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, – сказав Арсен, вичікувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана і не знаючи достовірно, Таленті це чи ні.

– Що вам треба? – холодно спитав той.

– Ми хочемо бачити короля!

У королівського секретаря ледь помітно здригнулися брови.

– Всього-на-всього? – Він і не намагався приховати глузливої інтонації в голосі. Арсен стишив голос.

– Пане, йдеться про дуже важливі речі… Влаштуйте нам зустріч з королем, і ви добре прислужитеся ойчизні!

– Я кожен день служу ойчизні! – бундючне відрізав пан. – Я королівський секретар, і мені ви можете розповідати все.

Тепер сумніву не було. Це справді був Таленті. Арсен сказав рішуче:

– Ні, мостивий пане, при всій нашій повазі до вас ми нічого не можемо вам розповісти. Єдине, що можу повідомити, це те, що я прибув із Стамбула. Якщо пан Таленті розуміє важливість цього…

Королівський секретар вмить збагнув «важливість цього».

– О! – вигукнув він. – Прямо із Стамбула?

– Так.

Таленті вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до ніг.

– Неймовірно! Хто ж ви такий?

– Потім дізнаєтесь… Моє прізвище – Анджей Комарницький, але воно вам нічого не скаже.

– Гаразд, ідіть до воріт. Я накажу, щоб вас пропустили… Коні рвонули з місця, і сани помчали до замкових воріт.

– Ну, ти й зух, Арсене! – радісно вигукнув вражений Спихальський. – Тепер не сумніваюся – відчиняться двері королівського покою! Хай мене грім поб'є, якщо брешу!

Арсен теж був радий.

– Ще б пак! Тепер, звичайно, відчиняться. Ходімо! Вартові біля брами відібрали у них зброю і пропустили на подвір'я.

Вони відразу побачили пана Таленті, що стояв біля високого кам'яного ганку. Королівський секретар здалеку махав їм рукою.

– Сюди, панове!

Вузькими сходами він провів їх на другий поверх. Тут у невеликій склепінчастій залі стояла внутрішня двірцева варта – кілька добре вишколених жовнірів. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув – чи нема зброї.

– Прошу, панове! – показав рукою в бік широкого коридора. Таленті йшов попереду, начальник варти – позаду. Нарешті у великій світлій залі з колонами королівський секретар зупинився.

– Зачекайте на мене тут, – сказав упівголоса і зник за різьбленими дверима з білим орлом. Через кілька хвилин з'явився й урочисто проголосив:– Король чекає на вас, панове!

Арсен і пан Мартин вступили до королівського кабінету.

Це була така велика й розкішна кімната, що вони спочатку короля й не помітили. Сторопілі, дивилися на величезний різьблений, з позолотою стіл, на такі ж розкішні, з різьбою і позолотою шафи та крісла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску підлогу і не помічали, що король стоїть праворуч, під стіною, між двома лицарськими панцерами. А коли помітили, обидва мовчки низько вклонилися.

Ян Собеський вийшов на середину кабінету. Це був високий, огрядний чоловік з одутлим лицем, темними очима і такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами і чубом. Кивком голови він відповів на привітання і спитав:

– То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?

– Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, – відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. – Але тільки наполовину…

– Як це?

– Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е-е-е… Шляхтич Анджей Комарницький…

Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:

– Трохи більше місяця минулого з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.

Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:

– Пане Таленті, вийди!

Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихаль-ського.

– Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан…

– Пан Мартин Спихальський – мій друг, і від нього у мене таємниць немає, – сказав Арсен і додав:– До того ж він служить у пана Яблоновського і розповість вам багато дуже цікавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином і його друзями…

– О-о! – мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по-дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. – Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!

Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара-Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.

Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:

– Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.

– Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, – з почуттям гідності відповів Арсен. – Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.

– Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. – Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. – Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?

– Мій найясніший пане круль! – урочисто почав пан Мартин. – Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполито!..

– Я слухаю, пане… Розповідай – і цим полегшиш свою душу, – довірливо промовив король.

Пан Мартин відкашлявся.

– Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, – бо я, мостивий пане, чесна людина, – змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені – голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполито!.. О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!

Вражений король тихо промовив:

– Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. – Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. – Що ще тривожить твоє серце?

– Я дізнався – теж випадково, – що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! – вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. – Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…

Собеський зблід від хвилювання й гніву.

– О пан Єзус! Що я чую! – вигукнув. – Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону – повірити цьому не можу!

– І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб'є! – підтакнув королеві Спихальський.

– А пан Морштин! – не міг заспокоїтися Собеський. – Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! – Король почав лаятись, як простий жовнір. – Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!

– Яких доказів потребує ваша ясновельможність? – спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.

Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:

– Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновськогої Мені потрібен хоча б один листі І то – негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться – яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? – І підвівся.

– Зрозуміли, ваша ясновельможність! – підвелися також Арсен і Спихальський.

– Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам'ятайте!

– Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!

– І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!