Текст книги "Мандрівка в безвість"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

ГОЛОС СЕРЦЯ

Вона така радісна й весела йшла назустріч і, наблизившись до чоловіка, голосно промовила:

– Ярославе! Ти сьогодні працював немов Геркулес.

– Олено! Ми врешті скінчили будувати ринву до зрошення нашого поля, тепер нам не загрожує посуха. Але ти сьогодні така незвичайна, – здивовано промовив Ярослав.

В її блискучих очах Ярослав відчував якийсь особливий заклик. Простора шовкова одежа, нагадувала йому якесь античне створіння. Підійшовши зовсім близько, вона промовила:

– Ярославе! Я прийшла до тебе, підкорившися голосові серця.

– Олено, кохана! Невже настало це довгоочікуване щастя?

Він обійняв дівчину загорілими від сонця руками, й вони тихо йшли стежкою, що поросла плазуючими рослинами. Ярослав не заховував свого щастя, питаючи:

– Чому ти мучила мене стільки часу?

– Старе вино міцніше, – всміхаючися відповіла Олена.

Гарячий суховій долітає з пустелі, дзвенить об пісок і лоскоче їх обличчя. Хоч вітер співав сумну і одноманітну мелодію, а Ярославове серце билося, немов надзвичайне бубно, проте Олені здається, що вона слухала таємничу і чарівну музику, яку думала записати на ноти.

– Ярославе! Я напишу нову симфонію під назвою «Кохання в пустелі». Це така незвичайна музика! Я часто гратиму її… кому, ти гадаєш? – запитала вона, трохи засоромившись.

– Нам обом і нашим друзям.

– Ні, ще комусь третьому… може, нашому синові, і то буде чиста і вільна музика, взята з самого життя. Ти чуєш, Ярославе?

– Так. Це пісок співає пісню про наше кохання.

– Завжди, коли наближалася піскова буря, мені було страшно і сумно залишатися одній у наметі, – прошепотіла вона.

– Після всього, що ми пережили, нам не повинні бути страшними ніякі бурі, – відповів він, і їх обпалені губи зустрілися у пристрасному поцілункові.

З пустелі підкрадається вечір. Закохані сиділи на краю оази під великою пальмою, і їх рухи ставали все більш інтимними.

– Не осуди мене, Ярославе, за ті муки і за те, що я сама першою прийшла до тебе, як жінка до чоловіка, але ж я давно була твоєю нареченою… ти ж знаєш це?

– Так… але чому ти була весь час такою холодною до мене?

– Щоб гарячіше було кохання… Коли у холодному коханні загориться серце, воно горітиме довго – на все життя.

– Олено! Моя чарівна жінко! – вигукує Ярослав, стискаючи в обіймах Олену.

В пустелі починалася гаряча піскова буря…

ПРАЦЬОВИТІ МАРСІЯНИ

Земний одяг нових марсіян був дуже незручний і гарячий. Особливо страждали чоловіки в своїх довгих і теплих комбінезонах. У перші дні прибуття вони не мали часу займатися розв’язанням цієї проблеми. Але практична Марія з шматка парашутного шовку пошила дві пари коротких білих штанів і легенькі жіночі вбрання. Вона розплела свого шовкового пуловера і кольоровими нитками вигаптувала рукави.

– Яке чудове вбрання! – зраділа Олена приміряючи його. – Ти, мабуть, запозичила взірець з альбому марсіянських красунь?

– Хоч би… але це не вадить, – всміхалася дівчина.

Чоловіки теж дякували Марії за новий одяг, що був дуже зручним до життя у пустелі. Незабаром Олена виплела з пальмового лика кілька чудових капелюхів, вони були трохи грубі, але прекрасно захищали голови мешканців оази від гарячих сонячних променів.

Біля наметів Юрко збудував невелику кухню, де варилися їхні одноманітні й несолоні страви.

Щодня люди мали якісь невідкладні турботи; чоловіки пересаджували кущі, огороджуючи оазу від пустелі, копали каменистий ґрунт, підготовлюючи ниву, поливали молоді дерева. Жінки шили одяг, варили їжу.

Дні минали один за одним. Люди згубили їм рахунок, забули про календаря. Не рахували днів, тижнів, місяців. Тут не було ні осені, ані зими, й, здавалося, завжди стояло гаряче сухе літо і ніколи не падав дощ.

Якось чоловіки вирішили піти на розвідку вглиб пустелі й повернулися лише за тиждень. Повернення чоловіків перетворилося в справжнє свято.

– Ми принесли сіль! – промовив неголений і обсмалений сонцем Ярослав, дістаючи з мішка темні грудки.

– Сіль! Це чудова знахідка. Я сьогодні зварю зелений борщ з листя, такий, як колись варила на Україні, – радісно промовила Марія.

Олена лизала грудку і раділа, немов дитина:

– Дуже смачно! Я виголоднілася, бо давно не їла солоної страви…

– Однак ми налагодили своє господарство. Маємо і хліб, і воду, і сіль.

– Виходить, що працьовитим людям ніде не страшно… Признатися чесно, я гадав, що ми загинемо тут, але…

– Говорять, що важко буває перші тридцять років, а потім людина звикає до всього, – промовив Юрій.

– Навіть камінь мохом обростає… а ми ж живі люди…

***

Минув рік, а може й два.

Після четвертих жнив четверо мешканців нової планети урочисто відсвяткували цей день.

У той час уже виросли кущі живої огорожі, що захищала оазу від сипучих пісків, й вони засівали чималий шматок поля.

Настав день, коли вони мали вільний час, але звиклим до праці людям хотілося творити. Недалеко криниці Ярослав збудував хреста, а на постаменті з м’якого каменя вирізав барельєфа Олени. Скульптор невтомно працював над новими творами.

В затінку під пальмами з’явилася нова скульптура жінки з скрипкою в руках. За модель служила Олена. Вона з великим задоволенням позувала щодня, знаходячи в тому велику насолоду.

На залишках бортового журналу, знайденого в ракеті, Олена писала ноти нової музики, а Юрій свої вірші, в яких порівнював цю пустелю з чорноморськими степами.

Все частіше в оазі було чути співи і гру скрипки. Нові марсіяни кохалися у музиці та мистецтві.

Якось увечері, після концерту, коли багаття освітлювало бронзові обличчя сидячих людей, Олена мрійливо промовила до своїх друзів:

– Мені здається, що я тепер щаслива. Я відпочила і заспокоїлася від хвилювань і важких переживань там. на Землі. Ми у безплідній пустелі власними руками створили гідні до життя умови. У мене буде, мабуть, син – син, народжений у пустелі. Я йому буду співати колискових пісень, які мені співала мати на моїй батьківщині. Я йому розповідатиму легенди про Україну. А може, він тут зросте лицарем-переможцем?

– Так, Олено! В твоїх словах я відчув великий сенс мого життя! – рішуче сказав Ярослав, обіймаючи свою дружину…

ЗОЛОТІ СИЛУЕТИ

Караван двогорбих верблюдів зупинився під скупим затінком пальм. Два чоловіки в білому одязі й тропічних коркових шоломах, скочивши з своїх «кораблів пустелі», кинули віжки погоничам-арабам і пішли вглиб оази до білого намету. Мандрівники здивувалися, побачивши величну скульптуру молодої жінки з скрипкою.

– О, це справжній мистецький твір, гідний Луврського музею! – вигукнув середнього віку чоловік.

– Цікаво, як вона опинилася тут? – промовив його супутник.

– Важко відповісти на це питання. Але, здається, тут ми зможемо зафільмувати потрібні кадри.

– Ця місцевість цілком задовольнить мої вимоги, як оператора, – відповів молодший.

– Мабуть, тут відбулася якась надто романтична історія і… О! – здивовано вигукнув чоловік з русявою борідкою, не закінчивши своєї репліки, глянувши на стежку, й тихо додав: – Щоб це лишень не було марево…

Чарівна жінка в білому вбранні, з скрипкою в руках, прямувала до них.

– Дивіться, мосьє Жако, сама модель йде до нас.

Мандрівники-кінематографісти йшли назустріч Олені Ярош.

– О, я ніколи не сподівався зустріти в центрі пустелі таку чарівну жінку, – знявши шолома і низько вклонившися, промовив він французькою мовою.

– Добрий день! – співуче відповіла здивована Олена.

– Дозвольте відрекомендуватися. Режисер Мартель, а це мій приятель – фільмовий оператор Жако.

– Дуже приємно зустріти перших культурних марсіян. Однак, дивно… там, на Землі, так розмовляють у Франції, – відповіла Олена французькою мовою.

– Я розмовляю мовою своїх батьків. Я є справжній француз, – пояснював здивований режисер.

– То ви теж прилетіли звідтіль на ракеті?

– Ні… ми їхали спочатку пароплавом, а потім верблюдами.

– Чи давно ви залишили Землю?

– Землю!? – здивувався режисер. – Беру на себе сміливість запевнити вас, чарівна панно, що ми ніколи не залишали нашу стару планету.

– Годі вам шуткувати. Адже ж ми знаходимося на Марсі! – рішуче відказала Олена.

– Зовсім ні! На щастя, ми знаходимося в самому центрі пустелі Сахари!

– Сахари!? Невже ми нікуди не відлетіли і опинилися на цій старій і невлаштованій планеті Землі? – здивовано і недовірливо, з неприхованим жахом, запитала Олена Ярош.

Слова цих непроханих гостей видавалися їй дзвоном розбитої чудової легенди, яку вона створила і повірила в неї. І тепер це все знищено. Немає більше чудового міфу про Марс. Як сприймуть це повідомлення її Ярослав і приятелі? Олена була незадоволена прибуттям до їхньої оази французької кіноекспедиції, що так порушила їх спокій і духову рівновагу.

– Насмілюся вас запевнити, що ви помилялися, – промовив Мартель, намагаючися розвіяти напружену мовчанку.

Йому швидше хотілося підняти таємничу машкару з цієї заінтригувавшої його історії.

– Помилка! Але яка то була чудова помилка. Ми щиро вірили в це, і ви її зруйнували й намагаєтеся знищити мою віру. Навіщо ви прийшли сюди? – з докором промовила вона.

– О, мадемуазель! Хто ви й чому з таким завзятим скептицизмом відноситеся до всього земного? Можете ви задовольнити мою цікавість? – запитав режисер.

– Прошу… якщо вас цікавитиме моя історія. Років три тому ми почали цю мандрівку, що вам може видатися надто фантастичною. Десь на терені Німеччини ми сіли в ракету, і нами вистрелили в напрямку Марса. Потім ми опинилися тут. Уламки ракети ви зможете побачити в пустелі, за кілька кілометрів звідціль.

– Фантастично! Чудово! Це так цікаво і надзвичайно! – лементував з захоплення месьє Мартель. – Ми дуже просимо розповісти нам більш докладно про ваше життя.

– Також ми розшукаємо вашу ракету і зафільмуємо її, – додав оператор.

– Прошу до нашої оселі. В наметі ви знайдете затінок і розділите з нами наш скромний полудень, – запросила Олена, знайомлячи з мешканцями оселі, що якраз на той час підійшли. – Це мій чоловік, в минулому скульптор – тепер декласована і універсальна людина в розумінні життя в пустелі.

– Це, мабуть, ваш витвір? – запитав Біжу, показуючи на скульптуру.

– Так. Я витесав її у вільні часи.

Вони пішли до білого просторого намету. Марія накрила шовковою скатертиною низенького стола і наставила, немов за східнім звичаєм, глиняні полумиски з фініками, фігами, пшеничними коржами.

– Прошу полуднати, панове, – запрошує Олена, наливаючи пальмове вино.

– Будьмо здорові! – підіймає келиха Ярослав.

– За ваше здоров’я і кінематографічні успіхи, – ледве всміхнулася Олена.

– За здоров’я. Але мене так схвилювало ваше оповідання, що я втратив апетит… Розкажіть, хто ви? Я десь зустрічав вашого портрета.

– Я – музика Олена Ярош.

– Ярош!? Чи не збиралися ви приїхати на гастролі до Парижу?

– Ви, мабуть, чули про мою сестру, акторку Марію Ярош. Я теж мала виступити в Парижі, але цьому перешкодила війна.

– Що ж сталося з вами? Чому ви вибрали такого надзвичайного маршрута?

– Під час війни нас привезено на примусову працю до Німеччини. Ми намагалися втекти до Швейцарії, а потім до південної Франції, де жила моя сестра. Але нас затримано в Альпах і засуджено до смерті. Однак… з того часу я вірю в Його Величність Випадок! Сталася надзвичайна несподіванка. Нас не розстріляно й запропоновано прийняти участь в ризикованому випробуванні нової машини… нам залишалося негайно прийняти смерть, або прийняти пропозицію. Вибрали останнє й вилетіли, а далі я не знаю, що з нами сталося…

– Зіпсувався ракетовий рушій, – додав Ярослав.

– Тоді ми спустилися тут, але ввесь час гадали, що долетіли до Марсу. Спочатку перетерпіли страшенну нужду, поки знайшли цю оазу, потім здобули воду і створили те, що маємо тепер…

– Ось наша коротка історія. Ми горимо палким бажанням узнати, що сталося в Европі. Чи скінчилася війна? Який лад тепер на Україні? – хвилюючися, запитала Олена.

– Війна закінчилася поразкою Німеччини.

– Ми сподівалися цього, а далі?

– На вашій батьківщині, здається мені, не сталося жодних змін…

Зблідли й затрусилися губи Олени Ярош. Погас вогник надії в її очах. І вона засмучено опустила голову…

– Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у вашому скрутному становищі. Дамо верблюдів, щоб ви змогли повернутися назад до цивілізованого світу, – запропонував з радістю Мартель.

– Скрутному становищі!? Чому ви так гадаєте? – здивувалася Олена.

– Це само собою зрозуміло. Адже ж після всього того, що сталося, звичайно, ви бажаєте якнайскорше повернутися до Европи.

– Дякую за вашу люб’язну пропозицію! Але ми, мабуть, залишимося надалі тут, – відказала вона й, звернувшися до своїх друзів, додала: – Як порадять мої друзі?

– Так, Олено! – погоджуюче кивнув головою Ярослав, до нього приєдналися Марія і Юрко.

– Невже вас – талановиту музику, – захоплює ця дика екзотика і примітивне життя у безплідній пустелі? – здивувався гість.

– Невже вам наша чудова оаза здається безплідною пустелею? – образилася Ярош. – Ходімо, я вам покажу наше садівництво, поле. Мені, після перенесеної життєвої хуртовини, здається, що ніде немає кращого куточка.

Мальовничий гурт з шістьох людей вийшов з намету, прямуючи до поля достигаючої пшениці.

– Що ви бачите?

– Якесь поле… здається, пшеничне поле, – здивовано відповів Мартель.

– Так. Це дійсно пшенична нива, – промовила Олена Ярош, і в підкресленому тоні її голосу відчувалася велика любов. – Це не просто якесь поле, як ви висловилися. Нам це важить багато більше. Кожен шматочок землі відвойовано нами від пустелі. Створено новий ґрунт. Ці квітучі дерева і пальми були немов хорі на сухоти, поки ми не провели штучного зрошення. Це була важка праця.

– Це праця будівників пірамід! – вигукнув Мартель.

– Ми не говоримо, що було легко. Але ми відчули радість, досягнувши мети. Адже ж людина, де б вона не була, завжди має якісь бажання чи потреби, заради досягнення мети підкорює все інше…

– Так. Маєте рацію. Адже ж ми живемо в столітті найславетніших винаходів. Тепер настає Століття атомових винаходів. Атомова зброя вирішила перемогу над Японією. Людство XX століття має чимало досягнень!

– Але чи стало воно щасливішим? Ви з захопленням розповідали про бомби Але я їх ненавиджу. Я пережила жах війни і розрухи, двічі перенесла на собі так зване «визволення». Вам, французам, і взагалі чужинцям, не зрозуміло це слово в такому широкому вимірі, як нам – українцям. Ми не раз стояли на порозі Нірвани – того таємничого потойбічного світу, і… уявіть собі – тепер Европа нас зовсім не цікавить. Я жахаюся від одної згадки, що ми знаходимося на Землі. Що потрібно людині? – запитала Олена Ярош французів, але вони були заскочені запитанням цієї дивовижної українки. Тоді вона сама відповіла на власне питання: – Дуже і дуже небагато. В цій пустелі я відпочила душею і тілом. Тут я пізнала чисте щастя і радість материнства. Ця пустеля тепер є батьківщиною моєї дитини. Ми не забули і про мистецтво. Я часто граю на скрипці, і тут вона звучить особливо урочисто. Я граю лише тоді, коли хочу, коли сама, чи мої друзі відчувають потребу в музиці, а не на примхи чужої і невдячної юрби… Мій чоловік працює, коли відчуває потребу – тоді відчуває радощі чи муки митця. Усім нам дає радість природа, коли ми працюємо на ниві, чи збираємо овочі в нашому садку. Це все буденні радощі самого процесу життя…

Мартель пильно вдивлявся в риси збудженого жіночого обличчя. Воно немов відлите з бронзи. «Яке чудове це обличчя, – міркував він. – Чи бачив ти – відомий режисер, – таке надзвичайне, насичене духовими переживаннями обличчя?» І образи актрис з його найкращих фільмів «Золоте весілля», «Вечірній Париж», здавалися блідими, немов вижата цитрина, перед обличчям Олени Ярош.

– Яка ви чудова, – промовив він з пристрастю. – Ваша надзвичайна, навіть у наші часи, історія дуже схвилювала і зацікавила мене. Коли ви дозволите, я напишу сценарія нового фільму, в якому вам пропоную головну роль. Це буде надзвичайно захоплюючий фільм, що здивує весь світ! Я підпишу з вами вигідного контракта на мільйон франків. Ваша будучина буде блискучою. Відповідайте – згода?

– Ви пропонуєте гроші… Але вони непотрібні мені. Тут, у пустелі, немає крамниць, де їх витрачати. Ми живемо без грошей і щасливі, що позбавлені сумного обов’язку здобувати їх. Ми не купуємо квитків чи до трамваю, чи концерту. Не платимо за приміщення чи паливо, звільнені від обов’язку здобувати зимовий одяг, ми не знаємо харчових карток, і саме головне, жаху політичної поліції.

– Дивно! Ви цілком свідомо відмовляєтеся від прекрасної пропозиції, яка б зробила щасливою найкращу жінку всесвіту. Коли не заради грошей, то заради слави, ви прагнете стати знаменитістю.

Олена Ярош прислухалася до звуків, що доносилися з пустелі. Погоничі-араби намагалися укласти на пісок занепокоєних верблюдів.

– Це співає пустеля. Вітер підіймає пісок – буде піскова завірюха – самум. Вона сушить мозок… Ходімо до намету. Звичайно в такі дні ми слухаємо музику…

Немов чайка злетіла її біла рука, смичок доторкнувся струн скрипки, й чарівна мелодія наповнила намет. Вона грала підбадьорюючі мотиви і трагічні пісні з історії її народу.

В думах, народних піснях, привезених до пустелі з далекої України, відчувався невимовний сум за батьківщиною.

Не зрозуміти чужинцеві жертвеності тієї музики. Але він, повний натхнення, писав кадри до нового фільму.

– Дуже вдячний за чудову музику! Ще раз пропоную вам – схаменіться. Обдумайте мою пропозицію. Не загубіть тут своїх здібностей. Адже ж не самумові слухати таку чудову музику.

– Ні! Я вирішила добровільно тимчасово піти з того життя, бо перетерпіла надзвичайно багато кривди… Я дала обіцянку перед Богом… я повернуся до замріяних степів моєї батьківщини, але, пане Мартель, – ще не час… ще не час… Я тут, у пустелі, навчу свого сина любити, а як виросте, то й боротися за мою батьківщину…

– Подумайте!

– Врешті решт, це моя приватна справа!

– Шкода! Я віддав би багато, щоб ви взяли назад своє рішення. Подумайте!

– Ні, – рішуче відповіла Олена Ярош.

***

Минуло три дні. Несподівані гості, що порушили спокій мешканців оази, готувалися до від’їзду.

Сумно перегукувалися одноманітні дзвоники верблюдів, не менш одноманітно вигукували погоничі.

– Суєта суєт… – промовила Олена, спостерігаючи ладнання каравану.

Жако закінчував фільмування її скульптури новеньким блискучим апаратом «Дебрі».

Режисера Мартеля мучила лихоманка. Він, з пов’язаною мокрим рушником головою, завітав до намету.

– Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?

– Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…

Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з’явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.

– Ярославе! – зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. – Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.

– Так, кохана Олено! Це все було марево, – відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.

Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…

Квітень 1947 р.