Текст книги "Мандрівка в безвість"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

СНІДАНОК У КОСМОСІ

Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…

Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.

Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.

– Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, – передавав він телефоном.

Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.

– Як легко дихати, друзі, – промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. – Чудово, – закінчує вона, але думки не залишають її.

Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.

Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, – таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, – життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.

Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.

З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!

Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:

Прощай, мій табір, і ви, земляче,

Співаю вам останній раз…

«Що сталося? – збентежено подумала вона, прислухаючися. – Чомусь не чути вибухів ракети».

Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.

– Зіпсувався мотор! – вигукує першим Ярослав. – І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.

– Час від часу не легше, – промовив Юрій.

Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.

Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.

– Може, поснідаємо? – запропонував Ярослав.

– Атож, – підтримує Юрій і разом Олена, – звичайно, може, навіть з вином.

– Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, – веселішає Ярослав.

– Маріє, дістань-но пляшку.

Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:

– За щасливе прибуття на Марс!

Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.

– За Марс!

– Марс, – урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, – я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс – звучить гарно і велично!..

– А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? – питає її Доморацький.

– Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас – це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми – безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.

Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.

Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.

– Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, – шепоче Олена до Марії.

– Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, – відповідає Марія.

– О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво – що станеться з нами. Те, що було – ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? – збентежено питає Олена Ярош.

Хто мені про долю скаже,

Той буде любий мій,

– співає вона.

Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.

Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.

Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.

Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…

БЕЗЛЮДНА ПЛАНЕТА

– Увага! Увага! Ми наближаємося до якоїсь планети! – схвильовано вигукнув Ярослав.

Спостерігаючи крізь ілюмінатора, він перший побачив, що їх ракета з шаленою швидкістю наближалася до жовтої, яскраво освітленої планети. Командор намагався вирахувати віддаль при допомозі приладів, але це не удавалося.

– Ми примарсюємося! – встиг він ще вигукнути і рвучко потяг рушія парашутного гальма.

Ракету струснуло, немов пульманівського вагона на колієвих стрілках, і вона затрималася на стропах величезного парашута.

– У-а-ах!

Страшенний удар підкинув людей і вони, знепритомнівши, попадали на підлогу каюти.

Тиша. Лише чути цокотіння годинника. Він безпристрасно міряє час на новій планеті. Ярослав Доморацький першим підвівся й огледів сумну картину. Його друзі з скривавленими обличчями лежали покотом на підлозі. Не дивлячися на особливі амортизатори, передня частина ракети увігнулася всередину. Розтрощено розподільчу дошку зі змонтованими на ній приладами. Керма і рушії не діяли, однак радіоприладдя залишилося непошкодженим. Вихідний люк ракети був міцно притиснутий до ґрунту. Ярослав не без деякого вагання розбив молотом грубу потрійну прозору пластмасу вікна.

Минуло ще зо дві години, й мандрівники висадилися на нову невідому планету. Навколо, наскільки сягав зір людини, простяглася велична піскова пустеля без рослин і жодних ознак життя. Якесь світило, подібне до сонця, але набагато гарячіше, освітлювало одноманітний краєвид.

Ярослав і Юрій двічі обійшли навколо ракети, що до половини встрягла у пісок. Вони роздивлялися пустелю крізь далекогляда, але ніщо не привертало їх уваги.

– От тобі й Марс! – розчаровано промовив Ярослав.

– Піскова пустеля, – байдуже відповів Юрій. – Вона, здається, позбавлена ознак життя. Тут не видко слідів марсіян, звірів, чи птахів, нема і славетних каналів…

– Але повітря, здається, тут таке, як і на Землі…

– Ми відкрили одну з величезних таємниць астрономів з Землі, ми довели, що Марс – планета без життя.

– Але чи Марс це? Можливо, ми відійшовши від курсу, могли опинитися на одному з супутників…

– Тут є суходіл і повітря, але цього ще замало до життя людини. Коли б тут була вода і рослинність…

– Тоді це було б справжнє щастя. Вирвавшися з земного пекла, ми змогли б тут існувати… Власною працею здобувати свій щоденний харч. Це було б просте, але справжнє щастя, – міркував уголос Ярослав, і його супутники прислухалися й були згодні.

Жінки відійшли на кілька кроків у пустелю і стали на коліна.

– Боже Єдиний! Врятуй нас…

Перед вечором, що був подібний до вечора на Землі, вони підрахували свої харчі.

– Цього нам повинно вистачити при ощадному вжитку лише на тридцять-сорок день. Проте, води ми маємо всього двадцять літрів. Коли ми не знайдемо води, наше положення може бути надто скрутним.

Сонце, не дивлячися на вечірню пору, нестерпно пекло. Металевий корпус ракети так розігрівся, що нагадував величезну вагранку. Термометр показував шістдесят ступнів у затінку.

Чоловіки склали кількасот квадратних метрів міцної, білої шовкової парашутної тканини і розіп’яли просторе шатро.

Мандрівники укрилися в затінку цього імпровізованого житла й важко дихали, немов викинені на беріг риби.

Настав вечір, а потім і ніч. Але вони довго не могли заснути, розмовляли між собою, згадуючи, що їм довелося пережити і міркували, що їм доведеться пережити ще…

ШУКАЧІ ОАЗИ

Вранці не сталося жадних змін у житті нових мешканців невідомої планети. Олена куталася в плаща від ранішньої прохолоди, Марія готувала сніданок з консервів і галет, старанно розділяючи порції.

Під час сніданку розпочався жвавий обмін думками з приводу їх положення.

– Залишатися у пустелі подібно підписуванню смертного вироку, – рішуче сказав Ярослав.

– Коли на цій планеті таке саме повітря, як і на Землі, то я цілком впевнена, що десь повинна бути вода і рослинне життя, – міркувала Олена.

– Доля врятувала нас від смерті на Землі й під час фантастичної мандрівки, але що очікує нас? Загибель від спраги і голоду в гарячій пісковій пустелі? – песимістично промовив Юрій.

– Адже-ж щастя людини дається лише раз, – загадково додала Марія.

Настала довга павза. Кожен з чотирьох міркував, як знайти порятунок.

Ярослав Доморацький доїв свою галету, рвучко підвівся на ноги й рішуче промовив:

– Ми повинні ще до початку спеки вирушити у далеку розвідку. Хто шукає – той знаходить! Жінки залишаться тут, а ми з Юрком негайно рушаємо в подорож. Ти йди на захід, а я піду на схід, – наказує мужній молодий чоловік.

– Ми підемо з вами, – запропонувала Олена, звертаючися до Марії.

– Залиште це чоловікам. Вам потрібно зберегти сили, – рішуче спротивився Юрій.

– Ми хочемо разом розділити нашу загальну долю, – пропонує Олена.

– Ви без розмов залишаєтеся біля місця падіння ракети. Адже ж комусь потрібно охороняти наші харчі. Не час сперечатися. Краще побажайте нам успіху, – промовив Ярослав.

Незабаром чоловіки розійшлися в різні сторони від місця падіння ракети. Їх ноги грузли в сухому й сипучому піску. Як не намагався Ярослав прискорити ходу, але дарма.

– Я рухаюся не швидше черепахи, мабуть, менше кілометра на годину, – промовив він вголос, розглядаючи якісь рухливі кулі, що котилися пустелею.

Мандрівник спостерігав, то були клубки дивних сухих рослин.

– Звичайно, це Марс! Тут навіть і рослини не як на Землі. Вони живуть без води і пересуваються з місця на місце, – промовив сам до себе Доморацький. – Але як мучить спрага!

Сонце вже піднялося високо й нестерпимо пекло.

– Води, – прошепотіла людина. – Як добре було б доторкнутися пересохлими губами до шклянки з коктейлем з шматочками льоду. Але що таке коктейль! Вода ще краще.

В уяві людини шклянка води немов настирливо дрочиться і збільшується в мільйон разів, стає подібною до дивовижного поганського храму.

Минулого нема. Воно здається якоюсь фантастичною примарою і поховано назавжди. Перед ним, немов марево, стоїть і роздратовує та фантастична шклянка з благословенним напоєм. Коктейль!

– Ні! До біса той коктейль! – вигукує змучений чоловік, що згодився б напитися з смердючої гнилої баюри.

Його Величність Випадок глузує над людиною, насміхається над нею, що вона опинилася в безпорадному стані на невідомій планеті без ознак життя.

– Але яка різниця – загинути від кулі ката на далекій Землі, чи померти від спраги в пісковій пустелі на Марсі? – розважав чоловік, та між першим і другим існував якийсь надзвичайний зв’язок.

Людина мріє про баюру. Баюру брудної води, яка може врятувати життя. Баюра з болотом. Більш нічого. Ярослав так реально, немов справді, бачить цю баюру, що поросла ряскою, водоростями, з мулом на дні.

Людина хитається, але йде назустріч полум’яному сонцю. Воно сушить мозок. Здається, кров стала густою. В пустелі маячить постать людини, що безнадійно вдивляється в обрій.

– Господи! Врятуй і помилуй! – промовляє вона, падаючи на гарячий пісок…

Коли Ярослав прийшов до пам’яті, над ним висіла темно-блакитна безодня неба і світилися зорі. Вони були набагато ясніші від тих, що молодий чоловік звик бачити на Землі. Він згадав, що вже три доби знаходиться в пустелі. Першого дня випита пляшка дорогоцінної води, другий і третій пережиті у страшенній спразі Щоправда, вночі спрага не так дошкуляє, як вдень. Згадавши за своїх друзів, він, напружуючи останні зусилля, підводиться і йде.

– Чи знайду воду, чи побачу ще кохану Олену?

А перед ранком, коли яснішала блакить неба, він опустився на пісок і ще деякий час плазував, немов дитина, і зовсім знесилений упав обличчям у пісок. Він довго лежав нерухомим, здавалося, що життя залишило змучене тіло.

Коли настав ранок, Ярослав ледве підвів голову, і йому видалося, що марево знов дрочиться з ним. У віддалі трьохсот ступенів у глибокій впадині долини, немов у річищі пересохлої річки, він побачив кілька десятків струнких пальм і якихось, подібних до фігових, дерев, що, здавалося, теж задихалися від спраги.

– Марево! Чи не галюцинація знов!? – вигукнув він і, напружуючи останні сили, побіг до оази.

За кілька хвилин мандрівник, радісно охопивши стовбур пальми, оглядав свої володіння. Жодної ознаки житла або слідів людини. Ярослав зірвав кілька фіг і з жадобою поїдав цей перший подарунок суворої пустелі.

– Які смачні! Але тут десь під піском повинна бути вода. Інакше не росли б дерева, – міркував він.

Вдень в затінку спека видавалася не такою страшною. Відламавши з дерева сухий сучок, Ярослав почав розривати пісковий і каменистий ґрунт. То була важка і малопродуктивна праця, і він шкодував, що не мав лопати або хоч шматка якоїсь бляхи чи то заліза.

– Тут можна викопати криницю, але до того потрібно мати деякі інструменти, – міркував Доморацький.

Назбиравши фініків і фіг, він на ніч вирушив назад до місця падіння ракети…

ПІСНЯ ПЕРЕМОЖЦІВ

В гаю з кволих пальм з’явилося два білих намети і четверо мешканців, які енергійно досліджували свої нові володіння. Ця оаза нагадувала невеличкий сіро-зелений острів, загублений в пісковому океані. Мешканці оглядали кожну пальму, кожне фігове дерево і кущі саксаулу, землю й каміння. Обличчя чоловіків були заклопотані.

– Ми повинні негайно копати криницю, – промовив Ярослав, майструючи лопату з уламка ракети.

– Коли здобудемо воду – зможемо тут існувати, – відповів Юрій.

Незабаром чоловіки почали копати. Вони працювали з завзяттям, але після кожного шару викинутого ґрунту вони втрачали надію дістатися до води. За три дні впертої праці, вони викопали кілька метрів, але пісок був такий сухий, немов на поверхні пустелі.

Тиждень напруженого змагу з пустелею не вніс жодних змін – води не було. Юрій майстрував цямрини з алюмінієвої бляхи, знятої з ракети. Кожного вечора, коли вони втомлені повертали до наметів, жінки по сумному вигляду облич бачили, що минув ще один день даремної праці.

– Олено! Чи готова ти загинути тут? Вода кінчається за два-три дні! Що буде далі, я не знаю… – запитав її Доморацький.

– Я згодна прийняти смерть тут… Чим гірше вона, ніж там, на далекій Землі… Ярославе, як мирно і гарно ми жили… Я народилася й зросла в селі… над річечкою… текла вона чарівна і замріяна… Річечка… дорогоцінна вода, а тут – смерть від спраги… Моя доля немов зрадлива дівчина з примхами. О, доле, доле… Мої батьки загинули незабаром після війни від руки визволителів… Їх вивезли до снігової пустелі – північної тундри… Мій брат втік звідтіль і розповідав про жахливі речі.

– Олено! Моє серце розривається на шматки… Я починаю втрачати надію…

– Ярославе! У важкі хвилини мого життя я завжди зверталася до Бога з молитвою… – промовила Олена і тихо пішла у пустелю, освітлену фіалковим сяйвом якоїсь планети, подібної на Місяць.

Ярослав пішов за нею і опустився на коліна поряд з своєю нареченою.

– Боже… змилуйся над чотирма скитальцями, що потрапили з своєї милої батьківщини – України на невідому планету і знаходяться у безпорадному стані. Господи! Ми просимо: пішли нам воду, і ми будемо задоволені до кінця живота свого, – палко промовляла Олена.

Ярослав молився мовчки. Він у думці повторював Оленині слова, і вони щохвилини зміцнювали його надію про воду… Він не пізнавав себе… Десь зник песимізм і з’явилася віра в те, що вони здобудуть воду…

– Може, ми не там шукаємо. Спробуємо в іншому місці, там, де закінчується ярок… Він нагадує слід давно зниклої річки…

Вони копали нову криницю. Кінчалася вода, привезена з Землі. Останні дві пляшки чоловіки залишили жінкам, але вони відмовилися від дорогоцінного трунку.

Олена з Марією збирали плоди пальм і фіги, які головним чином складали їх харч. Лише третину додавали вони концентратів з свого недоторканого запасу.

– Коли ми дійдемо до води, я буду вважати себе багатшим за Рокфеллера, – мрійно промовив Ярослав.

– Терпіння, друже! – підбадьорював Юрій, заховуючи від Ярослава свою невпевненість.

Нова планета негостинно прийняла несподіваних переселенців з Землі. Настала тривожна темна ніч.

– Чому сьогодні так довго не повертаються чоловіки? – хвилюючися промовила Олена.

– Може, не дай Господи, трапилося яке нещастя! – вигукнула Марія, і обидві приятельки, зашпортуючися в темряві, побігли до криниці.

– Ярославе!? Юрію!? Ярославе!?

– Ми дісталися до вологого піску! Будемо копати до перемоги! – почули жінки.

– Невже вода! – зраділа Олена.

За кілька хвилин на купі піску біля криниці спалахнув вогонь з сухих гілок саксаулу, освітлюючи працюючих. Жінки допомагали витягати вологий ґрунт.

У лихоманковій праці вони забули за втому. Чотирьом живим істотам понад усе хотілося швидше дістатися до води.

Коли перші промені сонця яскравою веселкою освітили небо, з глибини криниці долетів радісний клич:

– Вода! Підіймайте відро!

– Вода! Вода!

З темного отвору криниці з’явилася голова людини. Очі її сяяли, немов діаманти. Люди, оточивши відро з брудною водою, розглядали його, немов дорогоцінний скарб.

Олена зняла з шиї золотого хрестика і протягла Ярославові. Він перехрестився й, глянувши на схід сонця, опустив розп’яття у воду.

– Хай Святиться Ім’я Твоє!… Великий Творець Всесвіту!

– Слава Тобі, Боже, за післання нам радості.

– Слава Тобі! – заспівали всі разом.

Після молитви, коли пісок осів на дні й вода стала кришталево-прозорою, вони пили першу свячену воду…

– На цьому місці ми поставимо хреста… Хреста Животворящої води, – промовив Ярослав.

– Гарна назва…

– Тепер наше життя врятоване!

У той день, що став їм за свято, в перший раз перебування на новій планеті люди умилися й одягли новий одяг.

Вони стали біля великої пальми мальовничою групою. Олена з скрипкою стояла спереду, Марія сіла на камінь, чоловіки, взявшися за плечі, обперлися об стовбур пальми і співали гімн переможців пустелі.

Олена грала на скрипці божественну мелодію, і всі могутніми голосами співали «Отче Наш».

ХЛІБ НАСУЩНИЙ

– Я знайшла дорогоцінності! – радісно вигукнула Марія.

Її обличчя сяяло з радощів.

– Чи не діаманти часом? – байдуже запитала Олена.

– Ні, Олено! Ми матимемо хліб!!!

– Хліб!?

– Так. Я відчувала велику потребу в справжньому хлібові й дуже задоволена, що знайшла його! – патетично промовила дівчина, показуючи на долоні кілька зерен ячменю і пшениці.

– Але ж їх так мало!

– Май терпіння і час.

– Кохана Маріє! Ти впевнена, що пшениця ростиме тут?

– Не маю сумніву! З того часу, як ми здобули воду, ми зможемо займатися хліборобством… А ось і хлопці! – радісно промовляє вона. – Юрію, Ярославе! Ходіть сюди! Мерщій!

– Що сталося?!

– Колись я працювала у німецького бауера – орала ниву, сіяла… І сьогодні випадково між продертою кишенею і підшивкою свого жакета знайшла кілька зерен…

– Це чудова знахідка! – вигукнув Юрій, підраховуючи зерна.

Їх було біля трьох десятків.

– Ви змайструєте сапу і граблі… ми засіємо нашу маленьку ниву, – раділа Марія.

– Скільки часу мине, доки ми здобудемо справжній хліб? – запитала Олена.

– Звичайно, на це потрібен час. Кілька жнив. Але я гадаю, що за цих кліматичних умов вегетаційний період пшениці не більше дев’яносто днів, а ячменю, мабуть, з шістдесят, – відповіла Марія.

– Ти добре знаєшся в агрономії? – запитав Ярослав.

– Я хлібороб і не дарма вчилася в агрономічній школі.

– Тоді ми тебе виберемо почесним міністром хліборобства, – всміхаючися, запропонувала Олена Ярош.

– Марія заробила вінець з пальмового листя на голову, знайшовши ці зерна.

– Ура… Віват! Хай живе міністр і початок хліборобства на нашій планеті!

– Це щедра нагорода за двохрічну працю у німецького селянина. Бог з ним! Я простила йому все…

Троє підняли на руки щасливу Марію і понесли вглиб оази.

– Тобі, Маріє, згори видніше! Вибирай місце на нову ниву!

– Дякую за довір’я! Ось тут, в затінку цих фігових дерев, найкраще місце. Коли б сюди провести воду – тут було б добре поле.

– Це вже стосується інженерії, Ярославе – як ти гадаєш!?

– Спочатку нам потрібно кілька відер щоденно, але пізніше потребуватимемо щодня кількасот відер води.

Увечері, коли сутінки спустилися у пустелю, вони засіяли невеличку грядку пшениці і ячменю і старанно полили водою.