Текст книги "Мандрівка в безвість"

Автор книги: Володимир Гай

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Бібліотека пригод на суходолі, на морі і в повітрі

Володимир Гай

МАНДРІВКА В БЕЗВІСТЬ

Фантастична повість

______________________________________

На чужині. 1947

Суперобкладинка і малюнки художника К. Кузнецова

Видання книжкового товариства «Універсальна Бібліотека»

________________________________________

Permitted by authority of Military Choverment

ЧЕТВЕРО СМІЛИВИХ

Чотири обдертих і перевтомлених істоти поволі йшли слизьким льодом глетчера, прямуючи до засипаного снігом гірського перевалу. Вони були одягнені в убоге вбрання і черевики на грубих дерев’яних підошвах, серед них було дві жінки.

Струнка й вродлива кароока дівчина, що поставила своє життя, як останню шансу в грі з фортуною, на хвилину зупинилася оглядаючи величний і суворий альпійський краєвид, що все ясніше вимальовувався з ранішньої сизої імли. Але вона була надто схвильована і втомлена, щоб милуватися горами чужої і негостинної землі. Їй видавалося, що люди, й навіть ці гори, чатують її друзів недалеко кордону.

З південного сходу примчав шквал теплого вітру, в ньому Олена Ярош відчуває якісь особливі, ще невідомі терпкі пахощі. Вона заздрить вітрові й шепоче до його, немов до якоїсь живої істоти:

– Який ти вільний! Тобі немає жодних кордонів… – І, глянувши на південь, додала, звертаючись до своїх супутників. – Там за горами Швейцарія…

І в її голосі відчувається якась особлива повага і навіть любов до неї, простої географічної назви.

– А далі й Франція! Коли б нам пощастило дістатися туди… – промовив молодий чорнявий парубок.

– Інакше – смерть! – коротко, немов суддя, що читає суворий вирок, додав Ярослав Доморацький, молодий чоловік з мужнім лицем.

На його давно неголеному обличчю поросло золото-русе волосся.

– О, Боже! Дай нам сили перейти цей кордон… – шепоче Олена.

Але чим ближче до цієї заповітної мети, тим видається їх план більш ризикованим.

Талановита львівська музика Олена Ярош була знана на своїй батьківщині, але несподівана війна принесла їй багато лиха. Зруйновано її родину й вона, разом з багатьма земляками, була привезена в державу наці на правах раба. Але її натура не могла звикнути до табору з колючим дротом і примусової праці.

Ризикуючи своїм життям, вона вирішує втекти до нейтральної країни, а потім дістатися до південної Франції, де мешкала її старша сестра – видатна фільмова акторка.

Разом з своїми земляками і друзями по нещастю, під час страшного повітряного нальоту, вони втекли і після семиденної важкої мандрівки пішки дісталися до Альп.

Їх ноги були в кривавих ранах, і лише непереможна воля до життя підганяла цих людей.

– Ще трохи зусиль, Ярославе! – промовляє Олена до свого супутника, молодого талановитого скульптора. – Коли ми вдало перейдемо кордон, я дам безкоштовно сто концертів. Адже ж скрізь люблять добру музику.

– Це будуть чудові концерти. Я чув твою скрипку в нашому рідному Львові.

– Невже чув, Ярославе?

– Так, Олено! Коли ми доживемо до кінця війни, я повернуся сюди й висічу з каменя пам’ятник про чотирьох сміливих.

– А я напишу вірші. Поему про останню шансу, – додав Юрій.

– Я проста селянка і більш скромна… Коли б ми перейшли, я спекла б великий хліб і роздала б без карток голодним.

– Хліб… Він зараз був би до речі… добре було б з’їсти хоча б шкуринку з нього, – додала Олена.

– До речі, друзі. Час снідати, але в нашій торбі залишився лише один сировий буряк, – промовила Марія і, розрізавши на четверо, роздала супутникам.

Вони мовчки їли свій вбогий сніданок і не зупиняючися йшли далі.

Білі хмари, немов завісою, закрили від мандрівників увесь світ… Холодний березневий вітер шпурляв у їх обличчя жмені гострих льодових голок.

Сніговим схилом гори, навпрошки до них, мчали три лижники.

– Прикордонна варта! – вигукнув Ярослав.

– Злий дух наслав їх! – відповіла Олена.

– Генде гох! – вигукнув один з прикордонників, підіймаючи карабіна.

– Прощавайте друзі! Краще розбитися об каміння! – промовила Олена і побігла з метою кинутися у провалля.

Залунало кілька пострілів і вона упала. Гаряча кров пофарбувала сніг.

– Я не дійшла до мети! – прошепотіла дівчина.

Над нею схилився Ярослав. У нього великі й затуманені, немов незірвані сливи, очі. В них стільки невимовного суму. Олена ще більш знервувалася від безнадійності їх положення.

– Маєш щастя, куля не зачепила кістку, – промовив він, перев’язуючи поранену ногу.

– Навіщо це! Я шкодую, що куля не влучила в серце!

– Олено заспокойся! Може, ще не все скінчено.

– Ярославе! Ти ж добре знаєш, що тепер нас розстріляють немов собак… Ви спробуйте втекти.

– Я тебе не залишу.

– Благаю тебе, Ярославе – тікай…

Вояцька команда перервала їх коротку розмову.

– Маршірен! – командував вахтмайстер.

Двоє чоловіків підняли поранену на плечі. Сумна процесія поволі спускалася з гори.

ДО КАРИ СМЕРТІ

Олена Ярош стояла перед суддею, що одноманітним і байдужим голосом читав їй вирок.

«За дезертирство під час повітряного нальоту з фабрики, що має військове значення, і спробу втечи за кордон, згідно законів, діючих у військовий час, обвинувачену Олену Ярош, українку, віком двадцять два роки, засудити до кари смерті».

Рій якихось фантастичних фіалкових бджіл, прикрашених золотими цятками, розлетівся перед очима дівчини.

Суддя ледве глянув на засуджену зеленими, немов вода, очима і запитав:

– Вам зрозумілий вирок?

Олена мовчала.

– Вас привезено до Німеччини на працю. Але ви пробували втекти. Всі злочини, скоєні під час повітряного нальоту, караються смертю. Тепер зрозуміло?

– Так, – байдуже відповіла засуджена, – навіщо ця бридка й дурна форма? Адже ж я приготувалася до смерті. Вона навіть не лякає і здається єдиним порятунком від жаху війни і насилля людини над людиною…

Два поліцаї не дали закінчити їй останнього слова і відвели засуджену до невеличкої камери.

– Маріє! – в розпачі вигукнула Олена, побачивши свою приятельку. – Мене засуджено до смерті!

– Сьогодні вночі ми розстанемося з життям, – відповіла Марія – Ах, як я втомилася, Олено!

– Помолимося, Маріє!

Дві засуджених стали на коліна і довго молилися.

– Боже! Прийми до себе сиріт з України, будь милостивий до нашої скривавленої батьківщини… – шепотіли губи Олени, і Марія повторювала за нею слова цієї незвичної молитви…

Коли настав вечір і сутінки наповнили камеру, вони мовчки думали кожна про себе, намагаючися нічим не порушувати спокою останніх хвилин життя. Кожній хотілося залишитися лише з своїми думками і спогадами, що роїлися в пам’яті.

Коли смерть простягає до людини свої кістляві руки, тоді жива істота мимоволі замислюється над головною таємницею світобудови. Чи варто тоді, коли вже не можна нічого виправити, шкодувати за минулим, чи мріяти про будучину, яка невідома і лише умовно створена людською фантазією.

Чутлива душа Олени Ярош, що так гостро і хоробливо сприймала події, які поставили шкереберть все її мислення і навіть саме життя, ця душа, відчуваючи близьку розлуку, шкодувала за молодим і гарним тілом, з яким так лагідно вона пережила двадцять другу весну.

Приреченому на знищення й тлінь мозкові дуже хотілося пізнати ту ще невідому таємницю – куди подінеться супутник тіла при житті людини – душа. Що діється з нею після смерті тіла?

– Чи вмирає душа разом з тілом? Чи живе далі? Чи переноситься вона або до пекла, або до чудового саду Господа Бога? – запитує Марія.

– Цю найбільшу таємницю всесвіту ми незабаром розв’яжемо… – та грюкіт залізного засова на дверях повертає дівчат до суворої дійсності.

– Мабуть, за нами? – прошепотіли разом вони.

Тюремник не поспішаючи викликав:

– Ярош Олена?

Дівчина кинулася на шию Марії.

– Ми йдемо не разом… може, тебе ще помилують. І колись, коли ти повернешся на Україну – згадай за мене…

– Люба Олено!.. Я не вірю в це…

Довгий коридор немов провалювався під ногами Олени.

– Нікс шлим, – підбадьорював її поліцай.

– Кінчайте тут, дияволи! – вигукнула у розпуці дівчина.

Кремезний тюремник у зеленому з брунатним оксамитовим коміром однострої, вштовхнув її до невеликої, майже порожньої камери…

ВИНАХІД ІНЖЕНЕРА КРАФТА

Головний конструктор інженер Рудольф Крафт в супроводі своїх помічників – Бутермільха і Бера, прибув до підземної фабрики літаків. За великими залізними дверима стояла варта з кремезних есесівців.

Минувши довгу тунелю, що вела у це таємниче підприємство, три інженери зупинилися спостерігаючи свій витвір. У яскраво освітленому блакитними живо-срібними лампами, величезному елінгу на стапелях стояли три блискучих машини, що мали форму грубої цигари і нагадували фюзеляжі шестимоторових літаючих фортець.

Блискуча поверхня з дюралюмінію і нержавіючої криці була гладенько «зализана» і не мала жадної нерівності, не рахуючи невеликих, немов відрубаних крил з елеронами і кермом глибини на хвостових перах.

Яскраво освітлені зсередини круглі вікна нової машини нагадували очі фантастичної істоти. Три людських постаті видавалися карликами перед цими величезними, ще невідомими людству, літаками.

– Так, – багатозначно промовив Крафт, одягнений у чудового сірого костюма з фашистівською відзнакою в петлиці, – не мине й десять років, і такі машини не викликатимуть здивування. Вони будуть так відомі, як сьогодні авто чи звичайний літак…

– Мій шеф говорить правду, – вклонившись, відказав кремезний інженер Бутермільх, – при допомозі цих літаків ми завоюємо не лише всю земну кулю, а також і інші планети. Земля буде планетою оберменшів… Останні – нашими колоніями. Ми – імперія всесвіту.

– Ха-ха-ха! – зареготав третій супутник. – Однак чи не дуже сміливо ви розгортаєте головну доктрину нацизму в масштабі Всесвіту. Останні події на східному і західному фронтах… Чи буде на це час?.. Може, ці машини ми використаємо лише, щоб втекти з Землі і уникнути кари…

– Теж ідея… – замислившись, відповів головний інженер і, щоб закінчити дискутування своїх помічників, закликав їх досередини ракети.

Ще не вкритий внутрішньою обшивкою, крицевий каркас нагадував ребра доісторичної істоти палеозойської ери.

На стінах тяглося мереживо різнокольорових електричних дротів, сполучуючих складне устаткування.

– Коли ви гадаєте остаточно закінчити монтаж? – запитав головний інженер у Бера, який особисто керував будівництвом.

– Ще шістдесят день, і перша ракета буде готова до відльоту.

– Гм… це непогано, інженере Бер. А де цей радіоприлад? Чи ви випробували його?

– Ми нещодавно отримали його від фірми Філіпс… Завдяки оригінальній конструкції ним цілком можливо подавати короткі умовні повідомлення з інших планет.

– Чудово! Залога ракети, прибувши до місця призначення, повідомить нас про свої спостереження. Це дуже важливо, дуже важливо.

– Цей прилад цілком змінює наш попередній план про зв’язок з Землею. Тепер це складне питання блискуче вирішено, – додав Бер.

– Чудово! Тепер вже настав час негайно розпочати навчання летунів. Пане Бутермільх, вам особисто я доручаю це складне завдання. Про хід підготовки й успіхи сповіщайте особисто мене.

– Яволь! – по-військовому відповів Бутермільх. – Сьогодні мене повідомили з тюрми про те, що там є чвірка людей, засуджених до смерті. Це не звичайні злочинці, і я гадаю, що їх можна буде змусити замість смерті прийняти нашу пропозицію.

– Мені здається, що з цього може бути діло. Дійте! – наказав Крафт.

Незабаром вони піднялися на невелику галявину в скелястих міжгір’ях Альп.

– Звідсіль ми відправимо першу ракету в космічні простори, – замріяно промовив Рудольф Крафт…

НАДЗВИЧАЙНА ПРОПОЗИЦІЯ

Олена побачила невеличку і неохайну кімнату з заґратованим вікном. Стіл і три кріселка були єдиною меблею. На нефарбованому сосновому столі червоніли якісь плями.

– Невже кров!? – злякано прошепотіла дівчина.

В напруженій невідомості довго тягнеться час. Хвилини плутаються з годинами, пережиті роки видаються коротшими, ніж ці хвилини. Косі промені освітлюють страждаюче обличчя Олени Ярош. Ув’язненій видається, що якась фантастична надлюдська потвора просовує люфу пістоля в невидиму щілину і цілиться на неї…

Рипнули двері, й Олена почула, що хтось увійшов до її камери. Вона відчуває, що це породжений її уявою кат. Вона з молитвою на устах вирішила прийняти смерть.

– Встаньте! – наказує він за її спиною.

Олена здригнулася від різкого неприємного голосу. Помолившись ще кілька хвилин і промовивши останнє «… Я йду до тебе, Господи. Амінь!», вона піднялася.

Перед її очима стояв високого зросту, темно-русявий, вродливий, ще не старий чоловік. Він пильно, але з ледве захованим презирством, що лягло на зморшках його губ, оглядав її, немов якийсь незвичайний крам. Це тяглося якусь хвилину, але їй не подобалися ці оглядини, і Олена, напружуючи останні сили, намагаючись надати своєму голосові повної байдужості, промовила:

– Мені відомий вирок! Швидше виконуйте його! – Вона болюче прикусила губи, щоб зразу ж не впасти в розпач і не показати перед цим чужинцем, що вона злякалася смерті.

«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», – подумала вона.

– Невже я подібний на ката? – глузливо запитав таємничий відвідувач.

– Мені це зовсім байдуже, – відповіла Олена.

– Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.

– Що вам потрібно від мене?

– Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас – таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.

– Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, – саркастично відповіла Ярош.

Невідомий відвідувач був заскочений тоном відповіді ув’язненої, але швидко зорієнтувався і байдужим, упевненим голосом продовжував:

– Я маю уповноваження врятувати ваше життя, але лише при одній умові…

«Невже катові хочеться в останні хвилини ще знущатися наді мною… Я знівечу це виплекане обличчя, коли він намагатиметься щось заподіяти», – вирішила Олена, поволі відходячи у дальній куток камери, немов кішка, що в небезпеці відчула іншу, ще більш жахливу загрозу.

– Ви спроможні вести ділову розмову?

– Ділову розмову! Ха-ха-ха! – і дівчина голосно розсміялася, немов зразу збожеволіла.

Її плечі тряслися у припадку істерії.

– Заспокойтеся! Я розумію, що вам дуже важко розмовляти в подібному стані. Але зрозумійте, що справа йде про врятування вашого життя.

– Геть!.. Я знаю, що ви знов будете розпитувати про співучасників і шпигунів!.. Мені обридло все це… Я цілком приготована до смерті.

– Я не гестаповець і це не входить до моїх обов’язків.

– Хто ж ви? – ледве прошепотіла Ярош.

– Інженер! Прийшов до вас з надзвичайною пропозицією.

– Я не прийму її.

– Шкода, що ви робите такі поспішні висновки. Але, сто чортів, ви спроможні вислухати мене?

– Так. Але я маю навіть перед смертю розум і духову рівновагу.

– Являючися помічником відомого інженера, який сконструював ракету для міжпланетного сполучення, я виконую його доручення. Нам потрібно підготувати обслуговуючий персонал з людей, що назавжди скінчили справи на цьому світі… Незабаром наша ракета відлетить з Землі, припустимо, на Місяць…

Очі Олени Ярош заблищали якимось незвичайним вогником. Вона немов прокинулася після страшного примарного сну і на крок приблизилася до інженера, який з методичною послідовністю, немов читаючи популярну лекцію, продовжував:

– Люди, що добровільно передадуть себе в наше повне розпорядження, живуть свої останні дні на Землі у повному достатку. Їм створюються особливі, навіть чудові, умови, а потім, коли закінчиться термін навчання, вони без розмов сідають до ракети і… летять. Що станеться з ними – нам невідомо. Я не приховую, що ця мандрівка більш ризикована, ніж звичайна прогулянка автом за місто, але… Обдумайте мою пропозицію. Однак ми забалакалися, – додав відвідувач, глянувши на годинник, – в нашому розпорядженні залишилося сім хвилин. Вирішуйте!?

– Мені потрібно ще подумати… Можливо, я згодилася б… – відповіла Олена. – Ідея принципово мені подобається, якщо ви поважно пропонуєте мені прийняти участь в цій надзвичайній мандрівці?

«Може, краще згоріти десь у космічних просторах, ніж бути замордованою і спотвореною тут, на Землі, де люди людям спричиняють стільки неприємного і злого?» – подумала вона.

Інженер мовчки подав їй маленьке кишенькове дзеркальце в гарній оправі. Дівчина, побачивши свій образ, зажмурила очі… Її обличчя за кілька хвилин скривавиться, і ці палаючі очі згаснуть назавжди… Тоді збунтувала її душа… Нехай це тіло краще згорить десь на шляху до інших, може, більш щасливих планет, нехай воно перетвориться у космічний пил, але не буде знівечене тут, у брудному тюремному дворі, десь у передгір’ях німецьких Альп.

– Мені потрібно ще хвилину, – шепоче Олена.

– Залишилося ще три хвилини…

– Я маю ще трьох друзів. Вони всі засуджені до смерті. Коли б ми були всі разом…

– Швидше вирішуйте. Інакше я не зможу припинити страту ваших друзів.

– Так! Я згодна! Швидше врятуйте їх! – вигукнула Олена.

Коли остання хвилина розмінювалася на секунди, інженер вийшов до коридору і голосно наказав поліцаю:

– Припиніть виконання вироку над тими трьома…

– Яволь! – гримнули обцаси солдатських чобіт і по камінних плитах чути глухі, немов підмогильні, стихаючі кроки.

Олена прислухається до них і чує, як стривожено б’ється її серце.

– Ви чули? – запитав інженер, повернувшися до камери.

– Так! Коли ви справді врятуєте моїх друзів – я вдячна… Але я хочу знати більш докладно про цю надзвичайну мандрівку в безвість, – сказала поважно Ярош.

– Я не заховую від вас, що наш експеримент не позбавлений драматизму. Але ви маєте п’ятдесят шансів зі ста врятувати своє життя і… побачити те, чого ще ніхто не бачив з мешканців Землі. Хтозна, чи не будете ви згодом самими знаменитими людьми і своєрідними Колумбами Всесвіту!?

– Коли має відлетіти ця ракета?

– Час і місце старту з огляду на воєнні події тримається в таємниці. Але приблизно за два-три місяці, десь у липні 1944 року, коли буде повністю викінчено монтаж устаткування, а екіпаж оволодіє технікою керування, ракета відлетить на одну з планет.

– Це дуже цікаво і захоплююче… Коли б не це оточення, я подумала б, що читаю захоплюючий фантастичний твір, – промовила Олена. – Але чому ви вибрали нас?

– Ви, хоч і музика, але, працюючи в студії, добре обізнані з радіотехнікою. Про це мені розповідав слідчий. Ваш приятель, Ярослав Доморацький – інженер-механік… Він здібна людина і швидко зможе навчитися керувати ракетою… До речі, її управління настільки вдосконалене, що не складає особливих труднощів. Гадаю, що з нього вийде непоганий штурман понаддалекого плавання, – посміхаючись, промовляв інженер.

– Я бажаю зустрітися з моїми друзями і остаточно порадитися.

– Це ми влаштуємо. Поки що коротенько про наші умови. Експеримент повинен залишатися у таємниці. Тому ви будете ізольовані від зовнішнього світу. Ви будете зустрічатися лише з нашими людьми. Щоденно – шість-сім годин навчання. Вільний час ви будете проводити в товаристві ваших друзів… Ви отримаєте достатнє харчування.

– Знаємо ми це харчування! Кольрабова зупа і жалюгідна жовта харчова картка чужинецьких робітників?

– Ні! Ми потурбуємось, щоб ви отримали добре харчування, вбрання від найкращої кравчині, також скрипку.

– Я б з охотою отримала останнє! – радісно вигукнула музика.

– Будемо вважати, що ми принципово дійшли до згоди? Будемо знайомі – моє прізвище Бутермільх, – промовив інженер, протягаючи руку.

– Так, гер Бутормільх… – відповіла Олена.

Відчуваючи, що немов якась жахлива і потворна істота прокусила її горло і висмоктала всю кров, знесилена дівчина падає в кріселко…

РЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ

Олена прислухається до кроків інженера, що поволі стихають. Він щойно пішов від них. В кожному кроці, розміреному, немов удар маятника, відчувається син солдатської нації.

Десь далеко, перегукуючись, завила сирена, немов зграя котів. У в’язниці погасили світло. Місячне сяйво ледве освітлює темницю і чотири блідих обличчя, що нагадують тіні якихось потойбічних істот.

Події цих днів змучили їх тіло і напружили нерви до останнього. Олені часом видається, що вона вже порвала всі зв’язки з земним життям.

– Все, що сталося з нами, якесь ще не зовсім зрозуміле, надзвичайне і фантастичне, – промовила вона, – але, друзі, ще добре, що ми разом.

– Так… Ми, мабуть, підписали угоди з самим дияволом… Я прийшов до висновку, що за наших часів нечиста сила надягає нову машкару. Хто знає, чи цей пан інженер… – багатозначуще промовив Ярослав Доморацький.

– Виходить, що ми підписали угоду з самим дияволом?

– Молімося, друзі… Рятуймо наші душі, – порадила Марія.

– Це все так надзвичайно і цікаво. Моїй душі стає шкода мого тіла.

– Олено, невже вас цікавить форма… Мені все одно, що станеться з трупом мого тіла… аби лише душа…

– За християнським вченням, душі праведних потрапляють до чудового райського саду, а грішних – до вічного концентраційного табору з киплячою смолою, чортами, що так надзвичайно подібні до «капо» з Аушвіцу чи Дахау. Наці – класичні майстри виробляти заміни, вони створили ерзац аду на землі, – відповів Ярослав.

– У дитинстві я дуже часто молилася і відвідувала монастирі. Тоді в моїй уяві створився образ казкового міста з чудовими храмами і садами. Він такий прекрасний, і там панувала особлива тиша і спокій. Я все життя мріяла потрапити туди…

Всі замовкли, замислилися над примхами людської долі і людським життям.

– Що ж ви позасмучувалися? Невже шкодуєте, що вас не розстріляли?

– Важко сказати, чи жалкуємо, чи ні, бо іноді людина створеними їй умовами може дійти до того, що робиться, немов безсловесний кролик, байдужою до всіх випробувань, які над ним роблять…

– Ти хочеш сказати, що ми…

– Нагадуємо теж цих кроликів до дослідів.

– Невже нам нічого взяти від життя? – запитав Юрій.

– Я б бажала одного… Полинути на свою батьківщину, глянути, що стало з нею, зруйнованою, збезчещеною, спаленою… Це все матерія… а земля, сам край, невмирущі… І коли ми пішли з нього мимо нашої волі, і ніяк не можемо повернутися назад, частина людей переживе лихоліття і, загартована в боротьбі, знов відбудує край і буде прагнути до кращого життя. Історичні події відбуваються довго і міряються довшим часом, ніж події в житті однієї людини… – відповідає Олені, немов читаючи історичну лекцію, Ярослав.

– Так. Це правда… Я – музика, і мені хочеться ще яскраво спалахнути… Уявіть собі догораюче багаття. Останній вуглик ще тліє, іскорка яскраво спалахує, освітлюючи ніжну будову недоторканого попелу, а потім гасне – гасне назавжди. Я згодна летіти на Місяць, чи на Марс, чи ще кудись, і там скрутити собі шию, але хочу ще дати на Землі останнього концерта. Заграти свою лебедину пісню… Я хочу взяти в руки скрипку і сп’яніти музикою…

– Бажання тепер залишається бажанням. Ми знаходимося у в’язниці з метровими стінами, залізними ґратами, які не можемо подолати… Мусимо очікувати, що буде далі – й при нагоді…

– Якби трапилася хоч маленька нагода. Якби я мала радіовисильного апарата, то вигукнула б на весь світ: SOS! Рятуйте наші душі!