Текст книги "Самотній вовк"

Автор книги: Володимир Дрозд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Я відчув себе зайвим у кімнаті, я був чужий людям.

Мені пригадалася минула ніч, пружна вовча хода, шалений гін по тісній кімнаті за самим собою, сліди вовчих кігтів на дверях, але, дивно, це вже не приголомшувало, як уранці, я вже стиха тішився, уявляючи, як кинулися б до вікон усі ці миршавенькі інтелігентики, побачивши Андрія Шишигу таким, яким він був опівночі і до третіх півнів… Проте на обличчі моє відчуження і мій німий тріумф ніяк не відбилися. Я зичливо й оптимістично усміхався до всіх, лише холодний полиск з’явився в примружених очах та пальці рук знайомо напружилися, ніби з них зараз мали вирости пазурі…

«Привиділось: наша контора – зібрання воскових фігур, я – скульптор і розпорядник, – занотував Харлан у своєму блокнотику. – Роблю з людьми, що захочу: міняю вирази облич, пози; хто мені не подобається – ламаю і відправляю на переплавку. Зловтішне відчуття покірного воску під пальцями…» Він був фантазер, цей Харлан, хоч і мав себе за реаліста. Реаліст – я, Андрій Шишига, кому Петро передав у спадок свою силу. Рано чи пізно, а я стану директором контори, це тільки одна із сходинок, не кінець сходів, а початок, і ось – мій перший день, мій тріумф. Я спроквола проходжу між креслярських дощок, за якими – вони, хто сьогодні ігнорував мене, хто засудив мене сьогодні на самотність. Тепер вони залежать од мене, і покірних я помилую, а непокірних, хто мав себе за велике цабе, – тих під ніготь, і в спину, і вже їх нема в конторі, найперше – Юрка з Льолькою, щоб не мали себе за дуже розумних…

Уже в дверях мене наздогнав Великий Механік. Я не подивувався, я знав, що не ухилюся від розмови з ним. Ми вийшли в коридор.

– Ти книжки не забув? Сьогодні треба повернути. А знаєш, учора я відкопав у кабінеті нових надходжень цікавлющу роботу. Зовсім несподіваний погляд на антигени. Антиімунітет для сучасної науки – поки що темний ліс, і ми можемо сміливо допустити, що патологічний стан організму… – Юрко раптом обірвав себе і з щирою тривогою (Великий Механік ніколи не вмів прикидатися, він був як розгорнена книга – без новітніх підтекстів) мовив: – Що з тобою діється, Андрію?

– А що? – Я трохи зверхньо посміхнувся. Не треба було так посміхатися, це тільки посилювало їхні підозри.

– Ти дуже змінився. Ти не був такий.

– Звідки ти знаєш, який я був? Що, моя душа – твій вічний двигун, ти її конструював, збирав з напівпровідників та ламп, що ти знаєш? – раптом спалахнув я. Але по хвилі примирливо додав: – І нічогісінько не змінився, Юрко. Тобі та Льольці усе це здається. Ви живете в світі ілюзій. А реальність існує сама собою, поза вами.

– Поверни мені книгу.

– Ось бачиш, як просто влаштована людина: наступив тобі на мозоль, і твої емоції заграли войовничий марш.

Сьогодні я сам щодо Юрка був настроєний войовниче. Дуже вже певним себе він мені видався. А на мене дивиться, ніби на хворого, нема гірше, коли людину жаліють. Харлана це завжди лютило. Який всеосяжний розум розсудить, хто з нас хворий і хто здоровий?

– Втім, зараз між нами йдеться не про деталі. Твій ідеалізм, Юро, дуже вразливий. Ну, за що, власне, ти зараз б’єшся навколо свого вічного двигуна, свого автоматизованого цеху й інших цяцьок, що ними тішиться технічна цивілізація? За зайву годину для людини. Бо що таке безсмертя, як не відстрочена смерть? При цьому ти слово «людина» пишеш з великої літери! А ця твоя людина зараз уже не знає, куди подітися в ті кілька годин, які для неї вивільнили чавунні коліщатка. Уявляю, як вони тебе проклинатимуть, якщо ти й справді раптом подовжиш їм існування в цій земній веремії. Нате вам вічність, наїдайтесь од пуза, лупіть кісточками доміно по столах, свистіть на стадіонах, лигайте пиво біля пивниць, а придибавши додому, дивіться сорок сьому серію детективного фільму… І день у день, день у день – вічність. На сто першому році безсмертя вони поставлять золотий пам’ятник тому, хто винайде легкий, безболісний спосіб самогубства! І ти ображаєшся, коли я кажу, що реальність – десь поза вами. Ти живеш у рожевому, тобою самим вигаданому світі! Ти кажеш собі: я хочу безсмертя для людини, аби вона творила! Але ж творити можуть одиниці, сотні, хай тисячі, тільки не мільярди! І не тому, що ці мільйони-мільярди не бажають творити, а тому, що вони народилися бути лише на побігеньках у велетенському людському мурашникові, коліщатками суспільного механізму! Ти не тому Великий Механік, хоч я кажу це завжди з легкою іронією, що вивчився на нього в інституті. Ти народився ним, а інший народився просто механіком, і йому цілком вистачає його сімдесяти років, щоб народити дітей, дослужитися до пенсії, трохи поняньчити онуків і нарешті вивільнити житлоплощу. А ти йому пропонуєш вічність і ждеш подяки.

Я махнув рукою й пішов, але, дійшовши до кінця коридора, повернувся. На моєму обличчі гойдався безтурботний усміх.

Проте Юрко дивився так, ніби уперше вздрів мене.

– Що, давно не бачив?

Мені було незатишно, ніби в дитинстві, коли я на шкільній лінійці потайки штрикнув сусіда пером, але мене запримітили і поставили перед строєм.

– Хочу зрозуміти, коли ти граєш, а коли живеш.

– А може, я великий актор і гра для мене – це і є життя, ти про це не думав? Театр одного актора, моноп’єса тривалістю в людське життя. На хвилю я одвертаюся від глядачів, а коли вони знову бачать моє обличчя, на мені нова маска. Геній сценічного мистецтва Андрій Шишига! Бурхливі оплески, що переходять в овації. Жити по-справжньому – це весь час бути на арені цирку, що його звуть життям. Я довго сидів за кулісами – досить!

– Що ж, поакторствуй, полицедій, боюсь лише – оплесків тобі не дочекатися, Андрію. Театр не той… Тобі б у такий театр, де одне одного за горло хапають і сльози з очей душать, як казав мій батько, що захопив трохи старого світу. Полицедій, лише казочку про попа-актора не забувай. Пам’ятаєш, перебрався піп у шкуру звіра, пішов до вдови по гроші, а шкура і приросла до тіла… – У голосі Великого Механіка не було звичної відстороненості від земних справ, а була неприхована ворожість до мене теперішнього.

– Я що, на ноги тобі наступаю? – щиро здивувався я. – Ти знаєш принцип вертепного театру? Нижча сцена – для звичайних людей, а верхня – де боги лицедіють. Так ось, ми на різних сценах: я на земній, а ти десь там, у хмарах, витаєш.

– Усім нам на ноги наступаєш, – уперто вів своєї Юрко.

– Нам? – Я холодно розсміявся. – Кожен існує осібно.

– Кожна молекула осібна, це правда, але разом вони складають тіло. Так і суспільство людей. І коли в одну з клітин вселяється мікроб, усьому тілові доводиться думати про ліки. Страшний, Андрію, не сам мікроб, не думай про себе багато, мікроб ледь помітний під мікроскопом, – страшна хвороба, яку він може викликати завтра.

– Є мікроби, яким не страшні жодні ліки! – Я озлився і наступав.

– Ти забув про реактивність організму, – дуже серйозно мовив Юрко. – Живий, здоровий організм, відчувши небезпеку, мобілізує захисні сили, і це – найкращі ліки…

– Ну ось, тепер читаєш мені лекції… Даруй, Петрова смерть вибила мене з колії. Смерть, особливо такої молодої людини, ганебна для природи. Всесвіт недосконалий, і я багато про це думаю зараз, як і ти. – Я підлещувався до Великого Механіка, не усвідомлюючи добре, навіщо це мені.

Великий Механік ніякої посади в конторі не займає, звичайний конструктор першої категорії, навіть не ведучий, самостійної роботи йому майже не доручають. Бо має безліч ідей і не має спину, дні і ночі шукає нові варіанти, але не може вибрати остаточного, його машини не життєві, бо розраховані на вищу, не сьогоднішню, технологію і на вищу кваліфікацію людей, які ті машини обслуговуватимуть. Великий Механік потрібен конторі як каталізатор, пришвидшувач розумової реакції, і тільки. Він і зовні вилюднів, лише відколи зазнайомився з Льолькою. Льолька його одягла охайно і повела до зубного лікаря, тепер він хоч слиною не бризкає на співрозмовників, ходить у свіжій сорочці і має ґудзики на піджаці. Директор ніколи не запитуватиме думки Великого Механіка про Андрія Шишигу, і все ж я запобігав у нього ласки!

– Але опустимося, друже, на землю! Георгій Васильович попросив мене заступити Харлана, він дуже прихильний до мене, я сьогодні ж попрошу його, щоб тебе перевели у ведучі або й у керівники бригади, ти давно на це заслуговуєш, ти – талант, а ходиш в одній упряжці з нездарами. Одразу – перспектива, сьогодні бригадир, завтра – завідуючий відділом, та й зайва тридцятка не завадить. А з Льолькою я так вирішив: хай перебирається за мій стіл, завідуючий відділом не перечитиме, вона вже на другому курсі інституту, а вам у родинний бюджет ще десятка. Одружуєтеся ж, то треба думати не тільки про вічність, а й про сім’ю.

– Ти піклуєшся про мене більше, аніж я сам, – у голосі Юрка звучав поглум.

– Як знаєш, – буркнув я. – Після Харланової смерті нас лишилося двоє. Та й Льолька твоя, ти це знаєш, мені, як і Петрові, не чужа. Дай сигарету. Знову я почав курити. Стільки тримався, після похорону закурив. Це жахливо… Так що ти починав про антиімунітет?

Я курив, набираючи повні груди диму, слухав, як Великий Механік уже без колишнього ентузіазму розповідав про новітню роботу з медицини, якою він тепер захоплювався, мов хлопчак. Знову антигени, патологія, хвороба… Коли б Льолька перебралася за мій стіл, хтось інший автоматично посів би її місце, і так далі, переміщення – як лавина з гір, потім спробуй повернути людей назад, кому захочеться мати справу з одуреними людськими самолюбствами, навіть Прагнімак одвернеться, ніби його те не стосується, і я за будь-яких обставин залишуся на Харлановім місці чи, може, й вище…

– Ти мене не слухаєш, – виплив із-за синього диму ображено-співчутливий голос Великого Механіка.

Невже і він щось підозрює?

– Я дуже стомлений. І ця нова посада… Стільки на одні плечі одразу навалилось. Ти у читальні сьогодні будеш?

Я теж прийду. Ми мусимо багато про що поговорити. Хай живе…

Ці Петрові слова не взнати як вихопилися у мене…

Я пішов між столів швидкою, точною ходою Петра Харлана і вже не зважав на іронічні погляди колег. «Хай витріщаються, вони усі мені заздрять», – подумав з несподіваною злістю і скреготнув зубами. Озирнувся, чи ніхто не вчув того скреготу, але я був уже на сходах, внизу над паперовими городиками капустилися голови співпрацівників, тільки лисина мого столу світилася, ніби латка нічиєї землі серед скопаних і засаджених городів чи корчівка в лісі.

Великий Механік та Льолька, чиї столи були поруч, замість того щоб дивитися в креслення, не зводили одне з одного закоханих очей. Ще жодна жінка не дивилася на мене так, як Льолька дивилася на Юрка. Цього ранку я або заздрив кожному стрічному, або підозрював усіх у заздрощах до себе. Великий Механік ніколи не досягне навіть того, чого я вже досяг, хоч для мене це лише перша сходинка. У нього багато химерних ідей, багато вогню, але він такий собі пересічний чоловічок, що більше знається на книгах, аніж на житті реальному. Льолька та книги – і йому вже нічого не треба, сіренька невибагливість. Та якби Харлан сам не підсунув йому Льольки, у рахітичній голові Великого Механіка навіть думка про щось таке ніколи б не зблиснула. Він боявся жінок. Бо жінка – це вже реальність. Харлан любив Льольку, але пожертвував нею, реальністю, в ім’я власної ідеї. У цій жертві Петро Харлан був великим, а Юрко так і залишився рибкою-прилипалою, що ласує недоїдками океанської акули.

Раптом мене осяяло: скільки часу для продуктивної праці вивільниться після найпростішої реорганізації – всадовити усіх, хто в кімнаті, спинами одне до одного! Розмов стане удвічі менше. І Юрко та Льолька не будуть усі вісім годин усміхатися одне до одного, як телята весною. Я засміявся і знову озирнувся, чи ніхто не завважив того сміху. Але на сходах я був сам. Уявив серйозне обличчя Прагнімака, що замислиться над моєю раціоналізаторською пропозицією, і мені схотілося розсміятися голосно, на всю залу. Поборов хвилинну слабкість, зібрав своє обличчя, що так і розповзалося, наче виліплене з сирого тіста, заклопотано насупив брови і зайшов до приймальні.

Ще не переступивши порога, нутром відчув: тривога. Я нашорошив вуха і припав до землі – десь шерхотіло листя, там, за деревами, хтось крадеться, і раптом війнуло гострим людським духом. Ліс одразу став чужий, грізний. Я шмигонув у кущі, підібгавши хвоста…

Стріпнув головою, ліс зник. Яке безглуздя – безперервна вовча тривога… Секретарка усміхалася не так холодно, як учора:

– Ви чули? Георгія Васильовича відправляють на пенсію.

Я нагнувся і поцілував їй руку: аби сховати своє обличчя, що раптом сполотніло.

– Це паніка.

– Не впізнаю вас, Петре. Невже ви сумніваєтеся в точності моєї інформації?

Вона назвала мене Петром, але я пропустив цю обмовку повз вуха. Подумав, що зараз можу поцілувати цю синтетичну ляльку, і вона не чинитиме опору. Я узяв її голову в долоні, повернув обличчя до себе – я таки розгубився, бо не передбачав такої критичної ситуації, а діяти треба швидко…

Секретарка дістала з-під друкарської машинки люстерко.

– Ви – жорстокий, ви не жалієте мене, тепер мої губи припухнуть. І ви жорстокий, що дозволяєте собі так зі мною поводитися. Ви ж мене не любите. А секс без красивого почуття – це пошло…

– Усі справжні мужчини жорстокі. Без цієї жорстокості еволюція людства давно б перервалася. Але я щирий. Я завжди роблю так, як мені хочеться. Я не вмію прикидатися.

На обрії потроху випогоджувалося, я вже подумував, що усе скінчиться щасливо. Обіпершись на ріг столу, машинально злизував з губ солодку помаду, слід од поцілунку.

– Ви мене так мало знаєте…

– Як банально – знаєте, не знаєте. Хіба ми когось знаємо, навіть самих себе? Ви сподобалися мені з першого погляду. – Я вже прикидав у думці, чи стане ця лялька мені в пригоді, якщо місце директора посяде Прагнімак. Втім, Прагнімак на неї просто не зважатиме, а то й звільнить.

– Які у вас тверді пальці, – сказала вона.

– Звичайні пальці, – вимушено посміхнувся я, ховаючи руку.

– Подушечки пальців тверді. Я люблю вольових мужчин. Ви не читали в газеті про фемінізацію суспільства? Жінки почуваються дедалі певніше, але я цьому не радію. Жінка ніколи не позбудеться схильності підкоряючи – підкорятися.

– Хто ж тепер господарюватиме в цьому кабінеті? – Я прикрив очі долонею, аби секретарка не помітила глуму.

– Звичайно, Прагнімак. Як це вам подобається? – Вона мала мене за спільника.

– Начальство знає, що робить, – відповів звичною примовкою Харлана, дивуючись її місткості. І додав поспіхом: – Завжди знає…

Одвернувшись од вікна, хапливо обмацував пальці: я даремно так знітився, подушечки були звичайні Притулив гаряче чоло до шибки: задихався, буцім з приймальні висмоктували повітря. По той бік вулиці здригнулася і стрибнула угору стрілка настінного годинника.

– Машина пішла по Георгія Васильовича?

– Георгій Васильович в управлінні. А Прагнімака прямо з дому викликали. Не встиг і передихнути після відрядження.

«Вона усе знає…» – заздро подумав і притулив до рота долоню, вдаючи, що солодко позіхаю:

– Поки в начальства трясуться жижки, подрімати…

Щільно причинив за собою двері директорового кабінету і упав долілиць на диван. Було ліньки ворухнути жодним м’язом. Усе зведене мною та покійним Харланом розвалювалося. А я, наївний, бігцем написав матері, нахвалився, мов синиця, що обіцяла море підпалити. А море котить собі сині хвилі і не думає горіти. Я залишуся, як і був, дрібним службовцем…

Я відчув себе дуже самотнім. Аж сльози виступили на очах, так стало шкода себе. Одинак щасливий, доки його зверху, доки він перемагає. Хотілося, аби хтось мене пожалів, але й поплакатися в поділ не було кому. Я подумки перебирав своїх знайомих. Нині усі були чужі й далекі. Раптом серце тьохнуло: Олена!.. Я підхопився з дивана, набрав номер і радісно зітхнув, почувши її глибокий голос:

– Я слухаю…

– Це я, – сказав утаємничено. – Це я. Пробач, що турбую, але я весь час думаю про тебе. Так чомусь тоскно, і мені схотілося тобі сказати, що я дуже добре – ти розумієш? – дуже добре до тебе ставлюся. На світі так мало людей, які цієї хвилини думають про нас і люблять нас.

– Спасибі, Андрійку, – Олена була зворушена. – Спасибі тобі… Я теж дуже добре до тебе ставлюся…

– Я не можу дочекатися третьої години, я божеволію, – жінки довірливі й сентиментальні, маслом каші не зіпсуєш, сцена провінційного театру дев’ятнадцятого століття, моє амплуа – перший коханець, життя – це театр, банально, але я був задоволений собою.

– До зустрічі, – Олена поклала трубку, мабуть, хтось був при розмові, а може, вона боялася довіритися телефону, вона обережна, та реклама й мені не потрібна. Олена – мій тил, мій запасний вихід, якщо в театрі спалахне пожежа…

Я повільно втопив штирок телефону. «Емоції – це шуми у коригуючому каналі зв’язку, – повторив я подумки Харланову формулу, якою той боронився від Великого Механіка. – Шуми, як відомо, змінюють форму сигналу і коригуючий канал вертає їх до істинної форми; Усе, що не дає користі, не потрібно. Який коефіцієнт корисної дії емоцій і мистецтва, що, як гриб, виростає з них? Нуль…»

Мені вже було соромно за свій недавній емоційний спалах. Коли ти керуєшся лише холодним розумом, менше робиш дурниць. Але й хвилинну слабість свою я використав сповна – нагадав про себе Олені.

Мені знову хотілося жити й боротися. І я поспішив до парадного під’їзду контори.

Глава четверта

Вони уже, мабуть, знали про зміни в керівництві і глузливо зиркали з вікон на моє донкіхотство. Я спробував відповісти колегам бадьорою посмішкою, але натомість посміхнувся силувано, ніби просив співчуття.

І цієї миті я побачив у вуличнім потоці машин конторську «Волгу»! Я заплющився, боячись повірити в несподіване везіння. Коли знов увібрав вулицю в очі, машина вже була біля ґанку. Встиг виклично озирнутися на конторські вікна, обсмикнув поли піджака і ступив край тротуару, замиловуючись точними, ритуальними рухами, що їх автором був Петро Харлан. Крізь примружені очі – яскраве сонце гойдалося просто мене – стежив за мерехтінням гумових візерунків на колесах «Волги», певен, що колеса скоряться моїй волі.

Звичайно, це був Прагнімак, у директоровій машині, з управління. Тільки-но завмерли колеса (навіть трішки раніше, допомогла інтуїція, бо Прагнімак виходив з машини стрімкіше, аніж Георгій Васильович), я відчинив задні дверцята і вздрів тінь на обличчі нового директора, який не звик до такої шаноби («Звикнеш! – переможно і зухвало подумав я. – І Георгій Васильович спершу гнівався на Петра»).

– Я вам потрібен, Ілля Денисовичу? – запитав, провівши Прагнімака до його кабінету.

Прагнімак не відповів, і я залишився в кабінеті. Краєм ока стежив від дверей за сухорлявою, цибатою постаттю нового директора. Певна річ, я заздрив йому. Але заздрість ця була добра, бо я знав, що здатен на більше і досягну більшого, якщо все складеться для мене щасливо. Крім того, своїм успіхом він не перетинав мені шляху. Звичайно, з Георгієм Васильовичем спокійніше, але під ним я довго був би на побігеньках. Якщо ж Прагнімак мене визнає – швидко підніме. Йому потрібні енергійні люди, люди з перспективою. І я зацікавлено стежив за ним, знаючи напевне, що незабаром переживатиму свій великий ранок.

– Я дуже радий за наш колектив і за вас, – тихо мовив я і по короткій хвилі додав уже грубіше – щирість простецького хлопця, який не звик приховувати своїх почуттів: – Не подумайте, що запобігаю. Так, по-людському радий…

Прагнімак скинувся, наче молодий кінь, що раптово відчув на собі вуздечку, але я незалежно, суворо дивився на нього і у всій моїй постаті, як і в голосі, не було натяку на підлабузництво. Він теж посерйознішав, посмутнів (він таки самотній, кожна значна людина самотня).

– Про що ви? А, вже сороки принесли? – Він підійшов до вікна. – Я ніколи не домагався високих посад, і мене це не хвилює. Звичайно, самостійна робота. У мене багато планів. Час пливе, але не кожен цей плин відчуває. Втім, ще нічого невідомо, самі розмови.

«Теж мені святенника із себе вдає. – Прагнімак дивився у вікно, і я дозволив собі скривити в глузливому посміху губи. – Одного дня людина одягне маску, а потім так входить у роль, що й сама вже не добере, де правда, а де лицедійство». Чесноти інших сьогодні дратували мене.

– Я знаю, що наша проектно-конструкторська контора – лише крихітний гвинтик у величезній господарській машині держави, – раптом мовив Прагнімак, полохаючи тишу, що якусь хвилину ніби єднала нас. – Лампочка, напівпровідничок у складній електронній системі, кажучи мовою науково-технічної революції. Ми мало конструюємо, ми швидше копіювальники, якщо дивитись приземлено. Але цій приземленості, цьому безкрилому натуралізмові кожен з нас мусить сміливо протиставити свій крилатий реалізм. Бо коли вдуматися, коли глянути на роботу нашу у перспективі – ми вершимо велику справу, навіть тут, у конторі, в наших канцелярських буднях. Скільки будується, скільки робиться на основі тих ватманських листочків, які народжуються і множаться в нашій конторі!

Тут Прагнімак зиркнув на мене і, мабуть, пошкодував про свою відвертість. Обличчя його замкнулося. Я незворушно тасував на журнальному столику газети, з усіх сил зображуючи стіну, перед якою безпечно відкривати душу.

– Завідуючих відділами покличте на обговорення. Шофер хай вертає в управління і чекає на Георгія Васильовича, – голос Прагнімака був холодний і трішки ображений, ніби я спровокував його на щирість.

– Завідуючих сюди кликати чи у ваш новий кабінет? – я нахабнішав.

– Моє робоче місце тут. Ви що, не знаєте цього? – строго запитав Прагнімак. – І, до речі, я забороняю вам стовпіти біля ґанку, зустрічаючи мене чи директора. У вас немає іншої роботи?

Я мовчки вислизнув з кабінету.

Мені пригадалася сторінка з Петрового записника: «Я повісив би на Прагнімака табличку: „Обережно: принципи!“ Його не „розпринципиш“ і не підтовчеш, його – обійти. Хитрістю». І я таки обійду його (я аж заплющився і прихилився до стіни, так яскраво спалахнув мені той майбутній день)! Мине трохи часу – за один лише день стільки досягнуто – і я із своєю справністю стану над Прагнімаком, в управлінні, або й ще вище, в міністерстві. Моя секретарка подзвонить Прагнімакові: «До вас виїздить товариш Шишига». Він стовпітиме біля конторського ґанку, щоб зустріти мене (я не заборонятиму своїм підлеглим відчиняти дверцята автомашини), а я поспішатиму, нарешті – о мить, ти прекрасна, зупинися! – я під’їжджаю до контори, виходжу з машини, недбало подаю руку Прагнімакові, а вони, всі, хто сьогодні мовчки зневажає мене, залишивши свої креслярські дошки і столи, тулитимуться до вікон. Я йтиму через кімнати відділів, кивком голови вітаючись до всіх і ні до кого, а в кабінеті директора засміюся в обличчя Прагнімакові і скажу… Ні, не засміюся, я скрушно і загадково схилю голову: «Є думка, шановний товаришу директор, омолодити керівництво контори, отже, з вами, мабуть, доведеться нам розпрощатися…»

Про всяк випадок він забіг у приймальню, лагідно обійняв секретарку за плечі. Георгій Васильович не з’являвся. І вістей з управління не було. Шишига подався у відділи.

Юрко і Льолька пасли одне одного очима. «І за які послуги держава платить їм гроші?» – уже роздратовано подумав Андрій. Не привертаючи уваги, пробрався між столів до свого завідувача і прошепотів на вухо: «Товариш Прагнімак кличе на обговорення…» Старий кивнув без ентузіазму. Шишига навіть образився, але вибачив йому: не сьогодні-завтра він піде на пенсію, його замінить молодший – хто?.. Андрій ковзнув далі, зупиняючись лише біля завідуючих відділами. Петро Харлан робив інакше. Коли директор чи Прагнімак збирали завідуючих відділами, про це знав увесь загал. Петро грався в «наського» хлопця, він ступав між столів з незмінним вищиром міцних селянських зубів, у його з’яві було щось карнавальне.

«У виробленім мною ритуалі є елемент вибраності і втаємниченості, спілка вищих, – самовдоволено подумав Андрій Шишига. – Я – посланець, що збирає однодумців. Пароль – приналежність до людей, які піднялися над натовпом. Ви, товаришу Харлан, попри все – селюк. Ваші ноги певніше почувалися на ґрунтовій дорозі, аніж на полірованих сходах. Полірований граніт лоскотав вам п’яти, і ви втрачали орієнтири. Ваша практична спроможність не відповідала вашій теоретичній базі. Зирячи з мансарди печерської кам’яниці, ви подумки завойовували Київ, але щойно ступили на землю – підковзнулися. Я не підковзнуся…»

Зазирнувши до кабінету Прагнімака, Шишига з полегкістю передихнув: той був сам. Він зробив дуже серйозне обличчя:

– За дві хвилини усі зберуться.

Прагнімакові, мабуть, було б ліпше, якби він зовсім не з’являвся перед його очі. Шишига відчув це з незатишної тиші, яка повисла в кабінеті, щойно він переступив поріг. Прагнімак побачив у ньому те, що снилось чи привиджувалося Андрієві ночами. Але він знав: програє, якщо зараз піде од Прагнімака.

– Ви хотіли послухати мої думки з приводу виробничого процесу…

– Ну, я думаю, це не так спішно? Ось будуть профспілкові збори. Для початку вам треба на них виступити. А поки що…

Достеменно, він хотів відіслати Шишигу, вигадавши якусь нагальну справу. Але запізнився на чверть секунди! До кабінету заходили завідуючі відділами. З Прагнімаком віталися, його обступали, і Андрій перестав муляти очі. Скромно усівся за журнальний столик, поклав перед себе аркуш чистого паперу, авторучку – то був лише помічник, писар, літописець, але всі мусять бачити, що він – при ділі, потрібен тут, що без нього не можна. Непомітно для себе вони змиряться з його присутністю.

Тут Шишига знову, як учора в директоровій машині, усвідомив свою приналежність до чогось більшого й значимішого, аніж він сам. Це було почування гостре, хтиве, почування вибраного. Жодного звуку не проникало з конторських кімнат. Шерхіт слів, як шерхіт паперів, кожен щось казав, поважне, рівне, значиме, а він удавав, що нотує кожне їхнє слово. Насправді ж Андрій малював квадратики, до граней яких тулилися прямокутники (вони виростали, як росте кристал, у химерні, лусткі побудови), а бачив лише Прагнімака і чув лише його голос.

…Я не придумав нічого іншого, як вклепити очі в Прагнімакове обличчя і повторювати про себе: «Мені слово! Мені слово!..» Харлан хвалився, що може в такий спосіб змусити людину до найпростіших рухів. Він прочитав усе, що міг дістати, про гіпноз і часто вправлявся у своїх гіпнотичних здібностях: ішов позаду людини й подумки наказував спіткнутися або ступити вбік і дати йому дорогу. Коли я випадково перечеплювався, йому вистачало тихої радості на добрий тиждень. А може, я перечеплювався не випадково?.. У Пакулі старі люди досі вірять у відьомства та різні намови, і ця віра підсвідомо жила в Харланові. «Мені слово! Мені слово!..» – пристрасно нашіптував я, а очі аж вибалушилися од напруги. Я ще не знав, про що говоритиму. Єдина куценька ідейка крутилася в голові: переставити столи й дошки для креслення, аби в кімнатах сиділи та стояли спинами одне до одного. Але я вже, як і Петро до падіння на сходах, вірив у щасливий випадок, у свою зірку. Немає значення, що говорити, головне – нагадувати про себе. «Хіба моє життя, починаючи від Харланової смерті, не є суцільною імпровізацією, тобто творчістю в процесі виконання, як трактує словник?» – подумав мимохіть.

І Прагнімак зупинив на мені голкуватий погляд:

– Ви щось хотіли сказати нам, товаришу Шишига?

Я склав, а далі розгладив папірець, спроквола підвівся, обіперся пучками пальців на край журнального столика. Це була поза Георгія Васильовича. На першім слові я різко випростався, заклав руки за спину (це теж була калька з рухів нашого, уже, мабуть, колишнього, директора). Дивився у вікно, але краєм ока бачив Прагнімака.

– Шановні товариші! – Голос якомога глибший, серйозніший. – Мені не зовсім випадає виступати перед досвідченими колегами, що зібралися в цьому кабінеті, можна сказати, на дуже важливу нараду. Але я багато думаю, особливо зараз, на новому скромному місці помічника директора (хай усі знають – поки нема наказу, утвердитися в їхній свідомості як помічник директора!), як би зарадити недисциплінованості окремих рядових працівників контори. Я думаю, товариші, що нам час звернути серйозну увагу на наукову організацію праці, прислухатися до голосу науки. А це значить, що треба враховувати в нашій узагальнюючій діяльності (як значимо звучить – я на мить навіть заплющив очі, аби Прагнімак, що пильно дивився на мене, не запримітив глузливого посміху)… в нашій узагальнюючій діяльності, я ще раз підкреслюю це, товариші, психологічний фактор. Так, саме психологічний, ми досі його недооцінювали, треба це щиро визнати. Що ж, на помилках вчаться, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Між тим наука про організацію праці, досвід вітчизняний і частково зарубіжний вчать, що найпростіші заходи часом дають несподівано разючі результати. Але які ж мої конкретні пропозиції, товариші? Для початку пропоную здійснити найелементарніше: поставити столи і дошки у кімнатах так, щоб рядові працівники сиділи одне до одного спинами, а відділи були відокремлені широкими проходами, в яких стоятимуть столи завідуючих. Уже одне це, за моїми підрахунками (я зиркнув на розмальований гірляндами квадратиків та прямокутників аркуш паперу, і страх раптом збаламутив душу: а що, як Прагнімакові заманеться попросити у мене цей папірець, і він побачить замість слів та цифр?)…за моїми підрахунками підвищить продуктивність праці на 13,7 відсотків (Прагнімак кохався у точних цифрах). При такому розташуванні столів листи ватману ітимуть наче по конвейєру (тут мене знову благословило на ідею, блискавична і слушна думка, я таки талановитий імпровізатор!). Так, товариші, наче по конвейєру. Я мислю це (Прагнімак із пильною зацікавленістю дивився на мене) як підготовку до нашої майбутньої принципової реорганізації – маю на думці впровадження у виробництво конвейєра, звичайнісінького, на зразок заводського, конвейєра, певна річ, належно модернізованого, вдосконаленого (я відчув, що мене щось непокоїть, муляє, це був чийсь настирливий погляд. Ковзнув очима по обличчях присутніх – мій завідуючий, за п’ять хвилин пенсіонер, сховавши підборіддя в пригорщі, з якимось неприємним сумом та зосередженістю дивився на мене, а може, крізь мене, і це дратувало) конвейєра… (я спіткнувся на слові через той погляд), який примусить кожного віддаватися конторі сповна, а не відсиджувати під її дахом належні години. За моїми підрахунками, це нововведення (сивоголовий так само дивився крізь мене, ніби я був привид) підвищить продуктивність праці на, – я зазирнув у розмальований папірець, – 37 відсотків. Так, товариші, на тридцять сім! А це, як на мою думку, відкриває перед нашою проектноконструкторською конторою нові великі перспективи…