Текст книги "Самотній вовк"

Автор книги: Володимир Дрозд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Вони мовчали, і навіть Юрко ані словом не обізвався на мій емоційний монолог. На ганку я потис його кволу руку і пірнув у ніч. Юрко мене не проводжав, та я й не хотів, аби він бачив таксі, яке чекало на мене під двором. Уже був біля хвіртки, коли ноги самі стали як укопані. Злий спомин безжально стьобнув мене. Так ось чому ніздрі Великого Механіка тремтіли, коли я просторікував про жінку й море: він трохи не розсміявся мені в обличчя. Адже за день-два до Петрової кончини він, Юрко, розповідав мені про цей рідкісний випадок, а сьогодні я переповідав йому почуте від нього ж, ще й рекламував свою зацікавленість онкологією!

Усю дорогу до центру мене тіпало.

Я доїхав до оперного, а там почвалав пішки у бік Золотоворітського скверика.

Переступаючи поріг Прагнімакової квартири, я з радістю спостеріг, як мінилося обличчя Олени, що відчинила мені: ніжне зворушення проступало крізь ввічливу, заготовлену для гостей приязнь.

– Як добре, що ти прийшов!

Я скоса зирнув на причинені кімнатні двері і вдав, що хочу поцілувати її. Олена відхилилась:

– Що ти, Андрійку! Давай сюди плащ і проходь.

Я поліз до кишені, дістав загорнену в сірий папір бляшку.

– З днем янгола тебе, Оленко. І хай тобі буде добре!

Я перелицював фразу, уже мовлену у Великого Механіка.

– Спасибі… – Взяла мене за руки і вдячно поцілувала в щоку. – Хочеш, я зараз одягну? Вона личитиме до моїх сережок. У-у-у, яка страшна морда! Це буде мені талісман од злих духів.

– Од мене… – я засміявся.

– Ну, од тебе я й сама тепер вбережуся.

– Як знати…

Я говорив, не добираючи слів, бо прислухався до голосів У вітальні, у вухах мені сполошно бився сміх Віки. По тому вирізнив густий, перекотистий голос директора і тонкий, високий Прагнімаків. Коротеньку інтермедію з Оленою було розіграно більш-менш вдало. Кімнатні двері прочинилися і випустили господаря. З дивовижною легкістю, ніби я все життя тільки те й робив, що ходив по гостинах, ступив йому назустріч:

– Радий вас вітати у вашій хаті, Ілля Денисовичу…

Я ще вчора приготував і відшліфував цю фразу. Жодного зайвого слова – і не банально, і дипломатично, і з підстраховкою. Але Прагнімак замкнув обличчя на всі сім замків:

– Прошу заходити до вітальні.

І з ввічливості сіпнув куточками вуст, імітуючи усміх. Він був ввічливий, як щойно Великий Механік. Я нахабно узяв Прагнімака під руку, і так ми зайшли до вітальні. Збоку видавалося, що господар люб’язно супроводжує дуже шановного гостя. Вклонився до присутніх, нікого особливо не виділяючи. Очі Віки, що сиділа під парасолею кімнатного бару, збуджено привітали мене, але швидко згасли. Я вивільнив руку Прагнімака і сміливо підійшов до директора, що стояв у товаристві елегантних літніх дам. Директорове обличчя на коротку хвилю спохмурніло, але наступної миті зморшки навколо його очей розпромінилися, а правиця плавно піднялася, водночас згинаючись у лікті, і по-батьківськи поблажливо обійняла мене.

– Здорово, здорово, Андрію! Прошу знайомитися – наш колега. Це з ним на пару ми два дні вели конторський корабель по бурхливому житейському морю…

Я галантно поцілував жінкам напарфумлені руки, зобразивши на обличчі скромність. Одна з них достеменно була мати Вікторії – граблиста постать, дисгармонійне, але чутливе і вольове обличчя.

– Ти, Андрію, звичайно, читав сьогодні в «Труде» статтю? (Я поспіхом кивнув). Ні, я ще раз наголошую, – директор підняв палець і обвів нас поглядом добрих, повних благородного обурення очей, – я ще раз наголошую, що це неподобство і це треба нещадно виполювати. Питання піднято дуже правильно і своєчасно. Сотні людей день у день просиджують штани у нікому не потрібних конторах, мільйони державних карбованців летять на вітер, невже ми такі багаті? Ілля Денисович, ти читав сьогодні в «Труде» статтю «Контора пишет»? – гукав через усю кімнату Прагнімакові. – Багато хто потилиці почухає! А як алмаатинцям врізали? По саму зав’язку! Ні, але ж це треба додуматися – літаком доріжки з Москви в Алма-Ату відправляти. Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців на саму перевозку вхекали. А собі через отаких мудреців зайвого кілометра на машині не проїдеш – ліміт! Дев’ятсот п’ятнадцять карбованців! Розжирів народ. Ми колись: конторські книги купкою складеш, зверху шмат дикту – та й стілець. – Зморшки на лиці директора розгладились. – А пам’ятаєте, як я уперше з’явився до вас із села – корзина в руці, полотняна блуза, брезентові штани…

– Як ти на вокзалі спав – цього я ніколи не забуду. Послали мене в командировку, поїзд уночі відходив, іду по вокзалу, бачу – наш новий співробітник корзину під голову і спить на долівці. А міліціонер довкола ходить і ніяк не добудиться…

– Про це б написати! – На моїм лиці од щасливої думки проступив теплий рум’янець. – Написати б історію нашої проектно-конструкторської контори. Видати на гарному папері, в коленкоровій оправі! – Я захоплено і наївно дивився в очі директора.

– А що, це думка! Ви тепер що – приходите на готове. А ми починали з чистої сторінки. – Директорове обличчя розвиднювалось. – Візьмися, Андрію, корисне діло зробиш. Факти ми тобі дамо, фактів хоч на десять томів. З понеділка повернешся у відділ, за свій стіл – нам управління вказало на роздуті штати, за розкладом помічник справді не проходить, залишимо в приймальні саму секретарку – і фактик до фактика, дивись, за рік і томище. Видрукуємо на машинці – і читайте, вивчайте…

Він облишив мене і, широко розпростерши руки, пішов назустріч новій парі, що впливала до кімнати.

– Закуримо? – Тремтячими пальцями я дістав коробку сигарет.

– Мама очей не зводить. – Віка взяла сигарету і демонстративно поклала в коробку. – Може, на балконі?

Я безвільно й стомлено, наче старезний, вибіганий вовк, потяг ноги до балконних дверей. Удар був раптовий. Вовк пригрівся було під скиртою торішньої соломи, на осонні, в затишку, йому здалося, що так тепло й затишно буде завжди, він приплющив очі – і в цю мить у нього стрелили. Усе, вибудуване за ці дні жадібною уявою, летіло шкереберть – я повертався у відділ, до письмового столу, до креслярської дошки. Сіверець шастав попід стінами, сипав на балкон холодну мжичку.

Я зняв піджак, накинув на плечі Вікторії. Лишився в самій сорочці, але було жарко. Я ніби перестав відчувати холод. У палісаднику глухо шуміли гіллясті осокори. Я розчепірив пальці і ловив пружні, вогкі на дотик крутені вітру. Сіверець пахнув густим духом осіннього лісу, не соснового, приміського, а справдешньої поліської пущі, де ночами тлустий листяний наст розривають головасті гриби, де ночами жевріють старі дубові пні і наполохано згукують невидимі птахи, а на дубах шерхотить сухе листя і стежки гостро й солодко відгонять звіром…

– Ви даремно прийшли, Андрію, – першою обізвалася Віка. – Я вийшла з вами, щоб тільки це вам сказати. Мені соромно, що там, біля машини, я вселила у вас якісь надії. То все гра: я така акторка! Тато колись пропонував навіть влаштувати мене до театрального інституту…

– Зате я – не актор, для мене усе дуже серйозно.

– Це теж ілюзія, Андрію. Я – пещене дитятко, якому з дитинства стелють під ноги килимову доріжку і просять єдиного – хоч якось совати ногами. Я не звикла до протягів, я справді акваріумна, це ви точно сказали. А ви – розумний, сміливий, гордий, вам потрібна не я…

Я різко, наче довго стримувана пружина вирвалася з рук, повернувся до Віки. Світло з кімнати падало на моє здерев’яніле від внутрішнього болю обличчя. Лише губи майже правдиво тіпалися.

– Од розмов мене вже нудить, Віко. Я люблю тебе. Цього досить. Без перебільшень – я божеволію од любові. На мене це – ніби лавина з гір. Не дай боже такого нікому. Я…

Я ефектно, на півслові обірвав свій пристрасний монолог – у дверях стояла мати Віки.

– Що ж це ви, молоді люди, утекли від товариства? Віко, ти знову палиш…

«Вони усі – проти мене», – ворухнув я жовнами.

Тут пригадалося мені, як Петро напівжартома-напівсерйозно умовляв мене і Великого Механіка зіграти роль грабіжників. У масках, з іграшковими пістолетами ми мусили зайти до одної з квартир, де Петро Харлан зустрічав Новий рік (у поважному товаристві) і наказати гостям віддати коштовності й годинники. Коли я підійду по годинник до Петра (масивний золотий годинник, золото Харлан любив, він казав, що, якби міг, і підбори туфель замовив би золоті), він добряче штурхоне мене, я мушу відлетіти до дверей, де стоятиме з двома пістолями Великий Механік, і обоє ми накиваємо п’ятами, а Петро величатиметься перед гостями й господарями як відчайдуха, сміливець, рятівник… Тепер я волів би зіграти цю роль (Вікторія кинулася б мені на шию, і навіть мати її змушена була б визнати мене за свого, і навіть Прагнімак…), але у всьому місті не було людини, якій я міг би довіритися. Та й навіщо мені роль рятівника, це дрібно, по-харланівськи, я – симбіоз, думка моя конденсує енергію, і тільки від поруху моєї думки, від моєї забаганки залежить, коли цей будинок і все велетенське місто, що так зчужіло мені за останні три доби, розсиплються на порох, на атоми. Зараз я зайду до вітальні і скажу їм, кину в їхні пещені обличчя: я з вами або проти вас, ви визнаєте мене за свого або загинете.

Стіл було накрито в Прагнімаковій кімнаті. Залізне ліжко розібрали і винесли в коридор, письмовий столик відсунули в куток, тепер на ньому величалися два сифони та барилкувата карафка золотистого цитринового соку.

Це не був щедрий на наїдки сільський сервіс, що до нього Шишига звик на материних гостинах. Не пахло тут смаженими голубцями, які похрускують на зубах, не парувала освячена звичаєм картопля-мнуха, «пуре», як казала Андрієва мати, не дражнили часниковим духом кільця домашньої ковбаси, що плавають у розтопленому смальці на гарячій, закопченій сковорідці, не світилися сонячно налисники з сиром, политі маслом, не плавали в сметані кришеники помідорів, огірків, молодої цибулі, посилані зеленим маковинням дрібно посіченого кропу. Це був багатий міський сервіс, і перші хвилини, коли гості всілися за столом, Шишига не міг одірвати очей від тарілочок, виделочок, ножів, серветок, від продовгуватих пишних тарелей із слоїстою бужениною, ніжно-рожевими, ніби підсвіченими знизу лососиною та баликом, червоною ікрою в гранчастих скляних посудинках, крабами й ніжинськими огірками; крихітні, майже прозорі келешки для коньяків, куди входило не більше двох наперстків, трохи місткіші – для вина, пузаті фужери для мінеральної води стояли біля кожного гостя. Андрій поспішив сісти біля Віки, по той бік столу перед ними величалася огрядна постать директора.

– Хрінку до буженинки, а, Георгію Васильовичу?

Але директор не завважив родинної теплоти Андрієвих слів; усі дивилися на нього й чекали слова, і він схилив над столом високе, рівне, ніби випрасуване, чоло, обдумуючи тост.

Нарешті підвівся (крихітний келишок з коньяком ховався в його білій, але по-селянськи лапатій долоні), і підвелися всі.

– Товариші, друзі! – Як завжди у відповідальні хвилини, голос Георгія Васильовича був урочистий, схвильований. – Я пропоную випити першу чарку за нашу Олену, яка сьогодні й завжди уособлює для нас ту прекрасну половину людства, що надихає другу половину на великі дерзання на трудних життєвих дорогах…

Андрій упіймав щасливий погляд Олени і на мить склепив повіки, в такий спосіб ще раз вітаючи її.

– Життя – це біг на довгі дистанції, і наші жінки наше друге дихання, – казав далі директор. – Життя…

Проте Шишига уже не слухав його. Він нахилився до Віки, що дивилася просто себе, вперто обминаючи його погляд, і прошепотів:

– Я п’ю за нас. Щоб ми завжди були разом. До смерті. Хоч я й не вірю у смерть. Людина, яка не хоче померти, не вмирає. Вона перевтілюється…

Мати Вікторії сторожко й неприязно зиркала на Шишигу з-за столу, він відповів їй лагідним, родинним усміхом і показав очима на чарку: за ваше здоров’я. Гості аплодували директоровій промові, дружно пили. Віка теж випила до дна.

Гості смакували лососиною, трісковою печінкою, огірками, червоним болгарським перцем, йому ж хотілося самої ікри, щоб їсти ложкою і щоб вона похрускувала на зубах, наче порічки. Щоб перебороти спокусу і виявити себе перед присутніми, Андрій підвівся з келишком у руках:

– Шановне товариство, друзі! Я хочу тільки приєднатися до прекрасного тосту дорогого Георгія Васильовича і випити за жінок – щасливу ілюзію цього світу (Шишига раптом застеріг глумливий погляд на Прагнімакових вустах і згадав, що повторює тост Петра Харлана – на його ж новосіллі, де був заступник директора). Ми живемо, поки живе у нас ця щаслива ілюзія. Коли ця ілюзія вмирає, ми лише існуємо. Ми поспішаємо вийти першими на фінішну пряму, бо там на нас чекає здивований і захоплений погляд жіночих очей. Я п’ю за чарівні очі наших жінок і за тих відважних та певних себе мужчин, які знають у житті один шлях – до вершин!

Прагнімак, не чекаючи, поки Андрій докаже тост, випив вино. Він багато пив сьогодні. Шишизі голосно, хоч і не дружно, аплодували. Георгій Васильович разів з п’ять рознімав і зводив долоні, але без звуку.

– Тепер я зрозуміла, що поки слово не вихопилося – нічого не сталося, – Олена напівлежала в кріслі, і лице її було спокійне, як ріка погожого літнього ранку. – За ці дні я кілька разів поривалася розказати все Прагнімакові, але він нічого не хотів слухати, він заборонив мені говорити. Бо він – мудрий. А скажи я хоч слово – і все б розвалилось, назавжди. Ми можемо підозрювати, здогадуватися, але слово не мовлене, слово з нами – і все з нами, і все, як було досі, нічого не відбулося, – вона трохи впилася і повторювалась, губила думки. – Учора, Андрійку, я зрозуміла, що він – мій і що я йому потрібна, що без мене усе для нього втратить сенс, ти дуже правильно сказав…

– Я ревную, – посміхнувся я, стежачи краєм ока за Вікторією, що танцювала.

– Хто б уже казав про ревність – ти весь вечір живеш Вікою!

– Облиш, Оленко. Я тільки граюся. З нудьги. Ти – з Прагнімаком, а я – з нею.

– Ти злий. А воно – наївне дівчисько. Сьогодні вона питає мене: «Олено, ти давно знаєш Андрія?» – «А що?» – «У мене таке відчуття, що я знаю його з дитинства…»

– Думаєш, я їй подобаюся? – Я взявся до сигарет, аби не виказати хвилювання.

– У її роки всі ми захоплювалися. А в тобі до всього – шалений електричний заряд. Але з тобою вона не буде щаслива. Ти – ненаситний. Рано чи пізно ти пожертвуєш і нею, як мною.

– Оленко…

– А хіба це неправда?

З-за пасма тютюнового диму випірнув Прагнімак, він, як завжди, ступав упевнено, ніби по залізній долівці у черевиках з магнітними підошвами. Опустився в крісло біля Олени, узяв її долоні в свої і притулився до них чолом. Я відчув себе зайвим, підвівся й пішов у коридор.

У коридорі нікого не було, і я міг нарешті перепочити обличчям. Може, винні були кілька чарок коньяку, що я випив, але контроль над лицем вимагав від мене сьогодні неймовірних зусиль. Я зупинився перед люстром. Обличчя вочевидь мінилося, щелепи ніби розпинало зсередини, ніс ширшав, а чоло осідало, як стріха старої хати, ставало пологішим. Я, мов скульптор до глини, узявся до свого виду. Пальцями місив та формував обличчя, і воно потроху набирало звичайних обрисів. У вбиральні зашуміла вода. Я шаснув на кухню, треба було отямитися після пластичної операції…

Кухонний стіл, захаращений порожніми консервними бляшанками і брудним посудом, стояв кроків за два від дверей, і я одразу побачив таріль з червоною ікрою. Ікри, правда, було вже на самому денці. Я притримав двері носком черевика, а сам потягся усім тілом, ніби в шкільному гімнастичному залі робив «ластівку», до столу. Ложки поблизу не було, і я черпав ікру складеними в совочок пальцями та ковтав не жуючи. Лице моє за цією гарячковою роботою знову вийшло з-під контролю, але я таки доїв ікру, витер об рушник пальці, аж тоді трохи уговкав обличчя. І вчасно, бо в коридорі почулася знайома директорова хода. Я вхопив чашку і відкрутив кран, ніби закортіло пити.

– Що, Андрію, теж водички?

У чашці вирувала вода, з дзвоном падала в білу зливальницю, а ми стояли поруч, і жодної живої душі навколо, навіть по коридору ніхто не ходив – сама доля послала мені щасливу нагоду.

– Георгію Васильовичу, я хотів з вами порадитися, – голос мій тоншав, і сам я ніби втрачав у зрості. – Якщо дозволите. Ви мені зараз як батько…

– Кажи, кажи, Андрію, чого там…

– Пам’ятаєте, ви наказали вселитися в Харланову квартиру, а вже потім оформити все, як належить. Ви підказали б нашій профспілці…

– Ну, що ти, Андрію, я тобі дивуюся, ніби ти перший день у конторі. Як це я можу колективу підказувати? Такі справи у нас вирішуються демократично, воля усіх – закон. Тут уже не мій сектор. Я тобі казав, справді, але казав, щоб ти догледів квартиру. А кому і як передати – це уже громада вирішує, громада…

– Георгію Васильовичу, а як же з історією контори? Тиняючись по голосіївських кутках, багато не напишеш. – Я вдався до останнього козиря. – Дуже хотілося б увічнити…

– Дамо, Андрію, усім дамо. Будемо думати, радитись. У найближчі роки управління нам щось підкине. – Директор узяв з моїх рук чашку, надпив і знову поставив мені на долоню, що здерев’яніла. – А поки що, сам бачиш, сімейні люди без квартир. Он і твої друзі, Юрко з Льолькою, молодята, а без даху над головою. Думаю, що їм і віддамо Петрову квартиру, справедливо буде.

Цілилися у вовка, вовк схопився на ноги і стрибнув за скирту. Навколо біліла гола рівнина, тікати не було куди…

Я зіперся на край зливальниці і, недобре посміхаючись, зиркнув на директора:

– Ну що ж, я добрий, поки мене не заганяють у кут. Тепер я знаю, що я писатиму. Я напишу таку історію, що у вас із Прагнімаком п’ятки засверблять… Готуйтеся на пенсію йти, Георгію Васильовичу. Та не по-доброму, не з квітами й подяками, а з оргвисновками. Мені вас щиро жаль…

Тут я помітив, що Георгій Васильович майже не слухає, а вирячив на мене круглі, чудні очі, і хміль з його очей вивітрюється, ніби ранковий туман над ставом. Рука директора з дбайливо доглянутими нігтями виписала півколо, відпливла назад і намацала ручку дверей. Губи ворухнулися, але голосу не було чути. Ніби в німому кіно. У вітальні грали на піаніно танцювальну мелодію. Він кашлянув і спробував усміхнутися: так усміхаються в кріслі дантиста, коли бормашину вже увімкнено.

Я шаснув пальцями по обличчю: воно знову було чуже…

Випередивши директора, що ледве пересував ноги, я пішов у вітальню і запросив Вікторію до танцю. Музики я не чув. Я тільки вдавав, що танцюю.

– Я йду звідси, Віко.

– Ти розтривожив мою маму. Вона чомусь боїться за мене і вже приймала валідол.

– Вони усі хочуть стати між нами. Їм наплювати на інтелект, на духовність. Я для них – ніхто, я навіть не кандидат наук.

– Хочеш, я завтра подзвоню тобі?

– Завтра може бути пізно.

– Чому?

– Не знаю. Я боюся себе, я з людей, які, коли люблять, ладні на все. Я просто зникну. Там, де я буду, – ліс. Там усе природно і щиро. Звірі полюватимуть на мене, а я на звірів. Реальне життя. Я навіть не візьму з собою транзистора. Морозними зимовими вечорами я дивитимуся на місяць і думатиму тільки про тебе…

– Не треба так, надто сентиментально, мені захочеться плакати.

– Ти все гадаєш, що я жартую.

– Це я жартую.

– Проведи мене.

– Ні… Що подумає товариство?

– Ти зараз повернешся. Я хочу попрощатися з тобою без свідків. Іди перша і зачекай мене на сходах.

– Мама права, ти спокусник. Я втрачаю біля тебе волю. Але це уже востаннє, слово честі. Дай мені тихенько сигарету… Ти мене викрадеш, правда? Як цікаво! А поголос піде між знайомих! Вікторію викрали!.. Ти бачиш – я сміюся, хоч мені хочеться плакати. Не знаю чому…

Тепер я зосередив свою увагу на обличчі, що ставало усе свавільнішим. Одвернувшись, причепурився перед склом книжкової шафи. Лице було пластичне, наче розім’ятий у долонях теплий пластилін, слухалося найніжнішого дотику пальців, але швидко втрачало форму. Виліпивши меланхолійну зосередженість на виді, я обережено, ніби боявся розсипатися, попрямував до директора. Віки у вітальні вже не було. Темно-коричнева сукня її матері виднілася крізь прочинені кімнатні двері. Гості знову збиралися довкола святкового столу. Ошелешений Георгій Васильович сидів під рожевою парасолею бару, прикривши очі долонею. Я сів поруч. Мені схотілося розповісти директорові про Харлана.

– …Ми ним легковажили. Ми цінуємо людину по-справжньому лише після її смерті, лише після похорону починаємо розуміти, кого ми втратили. Хіба не правда? Це була велика особистість. Він умів триматися сам перед собою за командою «струнко» і не дозволяв моргнути вією, хоч часто стояв на вітрі і сльози котилися з очей. Він проріс із свого поліського Пакуля, як парость проростає крізь жорству й асфальт. Він усього себе поклав, щоб пробитися, і вже зеленів над асфальтом, коли зла недоля скосила його. Ніхто з вас не знає, як божевільно він любив Льольку і пожертвував нею, віддав цьому рахітичному святеннику, бо Льолька тільки заважала б йому рости. Я був з Петром того вечора, коли він їх познайомив, і до ранку. Він дудлив горілку, як воду, і десь опівночі, облігши на стіл, плакав! Він знав, що це уже – все, що вони, Льолька і Великий Механік, ніби одне для одного створені, він знав це зарані, він усе зважив, але так, як Харлан, ніхто не вмів любити…

Безсила лють розпирала мене, я хрипло розсміявся, і раптом побачив Прагнімака, що наближався до нас. Я підхопився, намірившись відступити за крісло, але було вже пізно: жилава Прагнімакова п’ятірня лягла мені на груди, зіжмакала у тугий вузол комір сорочки та краватку, і бісеринки поту на крутому чолі заступника директора почали катастрофічно швидко наближатися до моїх очей: сила сільського парубка ще жила в ньому. Сірі губи Прагнімака розтулилися, і з них стрелило:

– Вовкулака!

Я шарпонувся і, лишивши в руці заступника директора Харланову краватку, підбігцем подався до дверей. У коридорі мене наздогнала Олена:

– Не сердься, Андрію, сама не знаю, що з ним скоїлося. Але справді, ти зараз не схожий на себе! На кого ж ти схожий, боже мій!..

– На вовка! – реготнув я і ошкірив зуби.

Тієї миті двері з вітальні розчинилися навстіж, на порозі з’явився Прагнімак. Я крутнув голівкою англійського замка, випурхнув на сходи. Замок голосно клацнув за моєю спиною.

Віка стояла кількома сходинками нижче. Я дістав Петрову запальничку і викресав вогонь.

– Що там за шум? – запитала Віка, припаливши.

– Ледве утік од Прагнімака. Присікався: вип’ємо та вип’ємо.

– Він такий гостинний. Я люблю в них бувати.

– Гостинний, але я не вмію багато пити.

Ми зайшли у двір. Була справжня горобина ніч – вітер котився по дахах будинків і вогкими брилами падав у палісадники.

– Такої ночі гарно сидіти вдвох на канапі і слухати, як за вікном шумить вітер, – уголос подумав я.

– Тепер ти умовляєш мене втекти? Але на чому ти мене повезеш? Де коні і ведмежа шуба? Он рідне київське таксі. – Ми вже виходили на вулицю, зелений вогник мерехтів між дерев. – Я не сміюся, я серйозно сьогодні роздумувала: а що, як нам здивувати товариство і одружитися? Чому ти мовчиш?

– Ти усе сказала сама, хіба ні?

– Що з тобою, Андрійку?

Несподівано мені згадались, як щось невимовно щасливе і сонячне, хвилини, коли я був людиною і з людьми.

…Я – інженер цегельного заводику, перший місяць самостійної роботи, нікого гаразд не знаю, день будівельника, наприкінці літа колектив їде на екскурсію до Києва, по дорозі звертаємо в ліс, розстеляємо на теплій глиці брезент, жінки дістають припасені з дому гостинці, ми випиваємо по чарці, співаємо пісень і танцюємо під баян на слизькій глиці, і зворушлива рідність з людьми, і приязнь, і пронизані сонцем вершини сосон у голубому небі…

…Я і Льолька допомагаємо Великому Механіку викреслити останні вузли його нового творіння, ніч за вікном, а ми втрьох у залитій світлом кімнаті, біля креслярських дощок, на яких листи ватману з кресленнями, що з них народиться, утвердиться в металі тіло машини, я вперше заздрю Юркові, але це доброзичлива заздрість, і я витискую із себе все, що можу, хоч перед стомленими очима пливуть по ватману червоні кола, я пообіцяв Великому Механіку допомогти і допомагаю, заходить Харлан, він з якоїсь важливої і втаємниченої, як завжди, вечірки, сідає на край столу і під’юджує Великого Механіка, набиваючись у співавтори, – напівжартома, напівсерйозно, мовляв, оформить авторське свідоцтво, доб’ється, відхопить добрі преміальні. Юрка відволікає і стомлює Харланова балаканина, і вперше і востаннє я ошкірююсь супроти свого товариша: «А чи не пішов би ти звідси, Петре?..» Здивований моїм бунтом, Харлан мовчки виходить…

– Що з тобою, Андрійку? – термосила мене Віка.

– Довірся мені і ні про що не запитуй. А завтра я буду ніжний і щирий і дуже-дуже любитиму тебе…

Але я вже знав, що завтра для мене ніколи не буде, як ніколи не буде свята у гурті, під соснами, пронизаними сонцем, і вечора в залитій світлом кімнаті, втрьох, над листами ватману, і не буде в мене цього довірливого дівчиська, яке й справді я міг би покохати. Нічого того не буде, бо жодної хвилини в житті не повернеш, не проживеш спочатку, бо, вибираючи між людиною і звіром, я пожертвував людиною в собі.

– Ти так втаємничено про все говориш, а мені смішно, може, тому, що я випила, а може, через те, що мені було б страшно, якби я не сміялася. Ти пам’ятаєш казку про виродка, якого любила дівчина, і машкара з нього спала, він був хороший, але зачарований злим духом…

– Пізно, Віко…

Між гілля заклично, ніби два вовчі ока, зблиснули зірки, те видиво тривало лише одну мить, зорі тут же заволокло хмарами, що тічкою бігли по холодному, вітряному небу. Скоряючись тому німому поклику, знаку, я ступив до Віки, увібрав її тіло в свої кліщуваті лаписька і припав до губ. Відчув у роті солоний присмак, ніч стрепенулася в моїх очах, червоні вогні побігли по видноколу… Жадібно ворухнув крильцями ніздрів – хмільний запах крові. Віка рвонулася з обіймів:

– Зуби у тебе, як у вовчиська…

Її слова вже ледь пробилися до мене крізь рожевий туман, що набрякав і густішав. У голові мені шуміло, червоні кола пливли перед очима, обличчя взялося жмачками шерсті, а в пуп’янках пальців залоскотало – і випнулись кігті.

Вовк потягся мордою до лиця Вікторії, тицьнувся в руку, якою дівчина затулилась – ікла легко простромили шерсть осіннього пальта і впилися в живе, солодке тіло. Дівчина зойкнула. Од перехрестя вулиць, де блимав світлофор, бігли люди…

Вовк припав до асфальту, розпластавшись на тротуарі, – весь, від бакирів на щоках до оцупкуватого хвоста, у рухливих сріблястих хвильках, неначе марево. Асфальт був твердий, жорсткий, кігті ковзали по ньому, як по кризі, асфальт тхнув гасом, смолою – містом, що зирило зусібіч на вовка безліччю світлих очей, а люди були уже зовсім близько, нічого він так не боявся, як людей. Тужно гули угорі осокори, нагадуючи про ліс. Вовк відштовхнувся лапами від асфальту, перестрибнув через металеву огорожу, срібно зблиснув у світлі від вуличного ліхтаря і помчав серединою вулиці, ніби просікою, між машинних потоків. Місто працювало, навчалося, кохало, народжувало, місто жило своїм узвичаєним щоденним життям, а вовкові здавалося, що у нього ціляться з кожного вікна, з кожних відчинених дверей, з автомашин, тролейбусів, трамваїв, страх баламутив його, місто бачилося велетенською кліткою, дверцята якої ось-ось зачиняться, і він крупною риссю гнав на далекий поклик хащ…

Посеред Львівського майдану, звідки шлях знайомо стелився до Глибочиці, до Кожум’яцького яру, у звірні Дорогожицькі ліси, вовк присів скулиніг, задер морду, і з його горла вирвалося на всі чотири вітри довге тужне виття.

Але жодна жива душа у величезному місті не відгукнулася на його розпачливий поклик.

1972–1980