Текст книги "Самотній вовк"

Автор книги: Володимир Дрозд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Глава друга

Сорочки та простирадла я склав у валізу, книги пов’язав у паки, завтра підскочу за ними на директоровій машині. Але у вікнах ще навіть не сутеніло, припхатися ж на колишню Харланову квартиру завидна, та ще з речами, – лише дивувати сусідів. Харлан жалівся, що в людському стовповиську доводиться зважати на моральну імбецильність не лише окремих особистостей, а й маси. Він полюбляв час од часу дивувати мене такими словечками і змушував копирсатися в словниках. Одного разу він заявив, погладивши мене по плечу: «Шишижко, у нас із тобою різні темпераменти, але ми – інсепараблі, це точно!» Словники – то справа марудна, я запитав нашу «ходячу енциклопедію» – Великого Механіка:

– Юрко, покрути коліщатками. Як перекласти на людську мову «імбецильність»?

– Ну, це щось на зразок недорозвиненості, туподумства.

– Дзенькую бардзо. А «інсепараблі»?

– В зоології – папуги-нерозлучники, що живуть парами. А взагалі – нерозлучні друзі.

Я присів на валізу. За останню добу це була перша часина, коли я не поспішав (окрім короткого і теж хапливого сну). Похорон майже не залишив по собі смутку. Уперше смерть, пройшовши так близько, не пригнітила мою душу. Я був повен енергії та жадоби життя. І жодного неврастенічного запитання: навіщо, мовляв, ця метушня?..

Я рано зіткнувся зі смертю і відтоді не ставився серйозно до будь-якого руху – бачив вінець його: повільне згасання. Це було таке реальне, містке почування, що, ще й не пришвидшивши ходи, я вже насміхався із себе: куди, шановний?.. Петро Харлан таких комплексів не знав. Його мати підірвалася на німецькій міні (збирала в лісі ломаччя), коли Петрові ледве минув рік. Батько не повернувся з фронту. Харлан про смерть лише пам’ятав. А мій батько помирав на моїх очах. Потомствені пакульці, ми по війні переїхали до міста. Це була давня материна мрія. Купили хатку на околиці – задля садиби, стали будуватися. Статки були не вельми, хоч мати скоро й влаштувалася медсестрою в поліклініку, а намислили дім на три кімнати. Батько покладався лише на власні руки. Не знали вони, батькові руки, ні вихідного, ні празника. Стіни виклали, дах нап’яли. Почали стіни глиною вкидати. На глині батько і вкоротив собі віку. Перекидав самотужки воза, підірвався – по недовгім часі у недобудованій хаті й душу віддав…

Але вже час було їхати. Досі я любив подорожувати трамваєм, бо трамваї не поспішали. Сьогодні ж шукав очима зелений вогник таксі, ніби мав якісь невідкладні справи. Зупинився на розі вулиць, де вдень, коли їхав на похорон, перед мої очі явилася машина. В мені жила нахабнувата певність, що й тепер таксі одразу ж з’явиться. «Поки я вірю в себе, весь світ у мене вірить», – любив повторювати Харлан. Він губився перед єдиною людиною – Великим Механіком. Але про цю його слабкість не здогадувався ніхто, окрім мене. Бо Харлан тримався перед Юрком дуже гонористо. Якось ми з Великим Механіком затрималися після роботи, а коли вийшли, Харлан величався на ґанку контори:

– Я підвезу вас! Маю відбути ділову зустріч у ресторані «Вітряк». По мене прийде управлінська машина.

Справді, через кілька хвилин до контори підкотила управлінська «Волга». Харлан по-хазяйськи вмостився біля шофера. Я відчинив задні дверці. Лише Великий Механік, кому, власне, й адресувалася ця маленька інтермедія, іронічно посміхнувся:

– Мені близько, я – в бібліотеку. До завтра, хлопці!

Він почалапав, худий, довготелесий. Харлан закурив, щойно ми рушили, і злостиво сказав:

– Сіряк, а корчить із себе…

– Кожен по-своєму божеволіє, – відповів я своїм улюбленим прислів’ям, і ми примовкли. Я ж то знав, що Петро час від часу пригощає управлінського шофера, і парад на мене не справив враження.

А одного разу Петро з Великим Механіком таки добряче почубилися. Пам’ятаю, Харлан з таким сяючим обличчям забіг до кімнати, що ми навіть не запитували, як завжди, коли хтось із нас носив креслення на підпис: «Ну що, побили?» Петро хвацько ляснув ватманом об стіл завідувача відділом:

– Могоричеве діло! З «ліхтарем» проштовхнув! (Нашою конторською мовою це означало – з помилкою.) Заходжу до директора – Георгія Васильовича нема. Я – до новенького заступника, до Прагнімака. Обходжую його, як наречену. Ну, ставте підпис, кажу. Яка різниця, мовляв, директор чи ви? Ваш підпис навіть авторитетніший для управління. Ну, він і розм’якнув… Що лестощі з людьми роблять! Георгій Васильович з таким «ліхтарем» провіз би мене на вороних… Учись, Механік!

І тут Великий Механік, завжди тихий, заглиблений у свої креслення, трохи аж звихнутий, вибухнув:

– Знайшов чим хвалитися – підвів нову людину! Він тобі повірив, підписав, а ти…

Петро покрутив пальцем біля скроні, мовляв, ненормальний ти, Великий Механіку, і мовчки зник: він не любив розголосу…

Таксі тихо підпливло до мене. Я не здивувався, я вже звикав, що добрий чи злий дух дбає про мене. Я поставив валізи в багажник, і ми рушили, пробираючись крізь вуличні вогні. У машині було просторо, я розкинув руки, а голову поклав на спинку сидіння. У таксі, особливо якщо ти сам і можеш вільно розлягтися, якщо ніхто не штурхає тебе під боки, треба ні про що не думати, а пити кожну секунду скупими ковтками, як гурмани п’ють каву. Але сьогодні я був гідним жалю провінціалом, що хлище чорну каву, наче молоко, з великої склянки. Я поспішав жити, суєта запрягла мене. Я тривожився, чи не залишив серед книжкового непотребу (я вже давно, окрім детективів і пригодницької фантастики, нічого не купую) брошурки з онкології. Великий Механік позичав її на два вечори, але я не поспішав уболівати за тілесне здоров’я людства, розтрачуючи власне на серйозне читання вночі. У брошурці йшлося про антигени, які з’являються в крові, коли організм старіє чи знемагає у боротьбі з хворобами, антигени руйнують кров, підступні антигени… гени… Прагнімак завтра вранці повертається з відрядження, Георгій Васильович просив послати на аеродром машину, але буде краще, якщо я сам зустріну заступника директора, так вчинив би Петро. Прагнімак недолюблює мене, але недолюблював і Харлана. Георгій Васильович – лише загальне керівництво, а поточні справи вершить його заступник, і якщо я не загнуздаю Прагнімака, доведеться позавтра перевозитися назад, у Голосієво, бо Петрову квартиру віддадуть Великому Механіку з Льолькою, вони у суботу беруть шлюб. Що ж, це було б справедливо, гуманно, як сказав би Харлан, але справедливість – умовна річ, що справедливо для Юрка та Льольки, для мене обернулося б поразкою…

З Прагнімаком я побуцався скоро по його з’яві в конторі. Я саме захопився детективними романами. Кресляр із мене стопроцентний, я виконував денну норму за п’ять-шість годин, а тягти плуга за сусіда – вибачте. Я клав на стіл ділові папери – робоче тло! – книжку примощував у відчиненій шухляді й до кінця дня поринав у світ запаморочливих пригод.

Якось мене пробудила од споглядання чужої мужності та непосидючості дивна тиша у кімнаті. Я підвів голову і стрівся очима з Прагнімаком. Заступник директора стояв на сходах, милуючись із моєї натхненної праці… Худорляве напружене лице ще берегло ввічливий усміх, але пряма лінія губ чітко й суворо перекреслювала його. Очі були смутні. Я підхопився зовсім по-дурному: ніби школяр, який провинився і тепер боїться, що його пошлють по батька. Прагнімак зійшов униз, узяв із шухляди книгу – це була безглузда пригодницька повістинка. І, мабуть, кричуща невідповідність порожньої книженції з моїм імпозантним, як казав Харлан («Ти, Андре, дуже імпозантний»), виглядом, серйозними очима, що видавалися на перший погляд навіть глибокими (чесно кажучи, траплялися хвилини, коли я охоче дивився на себе у дзеркало, все ж я любив себе), порятувала мене. Прагнімак перехнябив плечі і пішов; уже від четвертого чи п’ятого столу із щемкою образою в голосі мовив:

– Я вкорочую собі віку, аби тут хоч щось робилось, а вам нудно, розважаєтесь…

Я чекав догани. Але минулося. Тільки ще довго, коли ми випадково зустрічалися, обличчя Прагнімака смутнішало.

Шишига розрахувався з таксистом і був уже на четвертому поверсі, коли поверхом вище задзеленчав телефонний дзвінок. Прискорив ходу, ніби це йому мали сьогодні дзвонити в дуже нагальній справі. Але валіза була важкувата, і коли він причвалав до дверей Харланової квартири, телефон замовк. Дістав ключ. Автоматичний замок клацнув за його спиною, це був вкрадливий звук пастки, що раптово зачинилася. Двері з коридора до кімнати засклені, і крізь скло бовванів стіл, на якому нещодавно стояла труна. У ванні чи на кухні монотонно крапала вода, і десь хтось, мабуть, у сусідній квартирі, ходив: порипував паркет. Андрій тремтячою рукою пробіг по стіні. Нарешті пальці намацали пупок вмикача і…

Тут хлюпнули у мою наполохану душу давні, ще сільські, пакульські перекази про мертвяків: і душа померлого, що сорок днів бродить по хаті, ночує під сволоком та п’є воду з мисочки на покуті, і відьмаки, які виходять опівночі з могил пити людську кров, і вовкулаки, що вселяються в живих людей, – різне поганське страховиння. А потім проявилися несподівано легкі і точні думки про себе та Прагнімака. Не підлабузництвом, тим більше не лестощами завоюю я прихильність заступника директора. Будь-що треба переконати: мовляв, мені, як і йому, болить усе конторське. І, мовляв, я здатен принести конторі більше користі, ніж хто інший…

Нарешті я увімкнув світло: звичайно, ні в коридорі, ні в кімнаті нікого не було. Стіл стояв не посередині, як мені привиділось, а між книжковою шафою та вікном. Підлога блищала, ніби щойно натерта. Петро любив лискучі підлоги. У відчинене вікно пливло з поля свіже повітря. Ніщо не нагадувало про недавній похорон. Тітки перед від’їздом прибрали в квартирі…

Навшпиньки перебрів кімнату і сів до журнального столика, на якому синів телефонний апарат. Було зовсім тихо, навіть вода перестала крапати. Я ще раз, уже уважніше, обвів поглядом кімнату. Стомленим не почувався. Мусив щось конче робити, але не знав що. Перебрав подумки клопоти останніх днів, до Петрової смерті. Нічого, вартого уваги саме сьогодні: давно не одписував матері, збирався пошукати теплого светра, я любив тепло, а вже осеніло, планував піти на двосерійний пригодницький фільм, про який вичитав у рекламному бюлетені. Усе те – ніби з іншого життя, ніби не Харлан помер, а я, Андрій Шишига.

Гарячково згадував, чим клопотався в останні дні Петро. Цього вечора моє життя поволі зросталося з життям Харлана, що обірвалось так неждано. Учора я думав, що це випадковість або чиясь зла воля: хвилина, коли я узяв з холонучих рук Харлана теку і поніс до приймальні директора. Але є закономірність у таких несподіваних порухах душі. Я дістав з-під апарата Петрів записник (я ж і поклав його під телефон, коли тітки забирали після похорону одяг: вийняв з кишені робочого костюма). Хвилюючись, перегорнув сторінки, помережані чітким, каліграфічним почерком. Ніби гортав свого старого, напівзабутого блокнота. Було багато телефонних номерів, імен, прізвищ, адрес. Останній номер записано учора чи позавчора, чорнило ще не вицвіло. Самі цифри – ні імен, ні адреси. Але номер підкреслено двічі і поруч – три знаки оклику. «Чому я не можу дозволити собі маленької примхи – подзвонити сьогодні, зараз же, по цьому номеру?» – подумав я, усе ще не бажаючи признатися самому собі у власнім перевтіленні. Я відкинувся в кріслі і набрав номер. Відгукнувся м’який жіночий голос.

– Слухаю.

– Це я, – прогучав якомога багатозначніше. – Добрий вечір.

– Послухай, я була чомусь певна, що ти ніколи не подзвониш. – Здавалося, словам тісно у вузьких тунелях дротів і вони мчать наввипередки. – Я чекала твого дзвінка учора, але ти не подзвонив, і я була певна, що ти вже не подзвониш. Пробач, я така забобонна. Хіба ти не знав, що мій Прагнімак поїхав? А завтра він вертається, я чекаю на телеграму, він завжди попереджає про своє повернення…

Жінка засміялася. Навіть телефон не спотворив її сміху: вона дуже гарно сміялась. Я мовчав: слово «Прагнімак» приголомшило мене.

– Чому ти все мовчиш? Я знову сокочу, сокочу, а ти знов мудро мовчиш. Чому ти не телефонував мені вчора?

Я прокашлявся:

– Учора мене не було в Києві…

– А куди ти їздив? Далеко? Ти, мабуть, застудився, що кашляєш? Тобі треба негайно лікуватися. Лягти в постіль і випити гарячого чаю з малиновим варенням. Слухай, де ти міг так застудитися? Може, ти в автобусі сидів біля відчиненого вікна? Чи ти їхав поїздом?

– Летів на крилах… Але мене добре закутали. Було навіть душно, – гублячись у потоці слів, я невесело жартував. – Але тепер усе гаразд, і я знову в своїй затишній квартирці.

– Ти дзвониш від себе?

– Звичайно, од себе, – заквапився я. – Звідки ж іще?

– Ну, ти міг подзвонити з таксофона чи від товариша.

– Я дзвоню од себе, – повторив, сердито наголошуючи на останньому слові. – Зустрінемося?

– Але вже пізно і ти простуджений, – непевно мовили в трубці. – І тобі далеко їхати. Я боюся за твоє здоров’я. А ти гніваєшся.

– Я не гніваюся, – примирливо відповів. – Але я й не простуджений. Так, легка утома. І трішки – горло.

– Тоді приїзди, я сама тебе лікуватиму. Де ми зустрінемося?

– Де тобі зручніше. Хвилин за сорок я буду в центрі.

– Послухай, а може, справді не треба? Ти розчаруєшся. Тоді ти мене навіть не роздивився як слід і досі, мабуть, забув, – вона засміялася, і тут я зрозумів, чим принаджує її сміх: він був щирий. – Ні, справді. Ти навіть не впізнаєш мене. Я стара й негарна.

– Що ти, – трохи вимушено посміхнувся я. – Чому б це я тебе не впізнав? – І додав: – Так швидко я жінок не забуваю. Де ж нам зустрітися?

Я вийшов з квартири, навмисне не вимкнувши у кімнаті світла: дбав про своє пізнє повернення. Підбігцем метнувся на зупинку тролейбуса. Уже в тролейбусі почав аналізувати ситуацію. Зараз ніхто не міг допомогти мені – лише здатність логічно мислити. Отже, Петро покладав на це знайомство особливі надії. А що біля цифр не було жодного імені – свідчило про таємницю. Втім, зараз для мене це вже не таємниця. Жінка, з якою щойно розмовляв, – дружина Прагнімака. Позаминулого вечора Харлан гостював у знайомих, він пожертвував навіть футболом, отже, йшлося про серйозне. Учора, незадовго до Харланової смерті, я знічев’я поцікавився, як він провів вечір. Петро загадково посміхнувся. Такий посміх на Петровім обличчі завжди щось та значив.

– Учора в ятерок потрапила велика щука. Чесне пакульське, я навіть не смів надіятися. Власне, я знав, кого ловив, але щоб так скоро… Але тут виняткова психологічна ситуація: щука сама прагнула в ятір. Парадокс категоричного імперативу: щука спроквола уже давно готує себе до ятера і самохіть стрибає в першу-ліпшу пастку. Мудрість рибалки в тому, щоб знати, на кого закинути і коли…

– Чесне пакульске, – сказав я, передражнюючи Петра, – я нічого не зрозумів.

– Бо ти ніколи не жив на Печерських горах, – Петро холодно засміявся.

Це була наша остання розмова. Отже, у знайомих Петро здибався з Прагнімаковою дружиною – заступник директора був у відрядженні.

Знаючи, як Петро завойовував жінок, я міг досить точно реставрувати позаминулий вечір. Звичайно, Харлан домігся, щоб його познайомили з жінкою, на яку він накинув оком, але та відбулася кількома незначущими словами і лишила Харлана на березі з порожнім ятером: людей на вечірці багато, загубитися було серед кого. На початку знайомства Харлан напористістю своєю швидше відштовхував жінок од себе, ніж упокорював їх. Треба було зазнайомитися з Петром ближче, щоб заплутатися в його павутинні. Він не причаровував жінок, він затягував їх у свій химерний, липкий світ, де було всього – і важка пакульська віра в себе, і не штучна, не книжна, а глибока земна пристрасть, і поставлені з ніг на голову моральні принципи, і… Втім, мене знову заносить: аналізую характер, а не ситуацію. Одне слово, Петро чекав її на сходах, він сказав якийсь жарт, вона відповіла – і щука попливла в ятір.

Піднявшись ескалатором метро на Хрещатик, я пішов по вулиці Свердлова угору і звернув у скверик на розі Пушкінської. Вона ішла мені назустріч, як і домовлялися, в світлому літньому пальті і з білою сумочкою в руках. Скверик був порожній. Я мовчки вклонився, і ми пішли поруч.

– Ти ще не забув, як мене звуть? До телефону ти мене можеш кликати так: попросіть, будь ласка, Олену Володимирівну. Навіть Прагнімак нічого не запідозрить. Це моє офіційне ім’я.

– Сьогодні такий день, що можна забути власне ім’я. Але твого я, звичайно, не забув.

– У тебе навіть голос змінився. І весь ти якийсь не такий.

– Ти просто не звикла до мене. – Я стиснув у сутінках її руку. – Учора по-дурному загинув мій товариш, підковзнувся на сходах, ударився скронею, і – прощай. Сьогодні ховали, і мені зле: тоді я назвався його іменем… Ти мусиш зрозуміти, така смішна ситуація: ти мені страшенно подобаєшся, але ти дружина мого начальника, і мені не хотілося, аби ти навіть подумала щось… Андрій мене звуть.

– Дурненький… Невже я була б з тобою такою, якби щось подумала? Ти дуже славний. Може, я не завжди людей розумію, зате відчуваю. Куди ми підемо?

– Не знаю. Повечеряємо в ресторані?

– А ти хочеш їсти? Ні? Я теж не хочу. Ходімо краще до мене. – Олена ступила в пасмо світла, і я нарешті побачив її обличчя: «їй за тридцять, але вона молодша од Прагнімака». – Чи в чужій квартирі тебе мучитимуть комплекси? Я одразу запросила б тебе, але подумала…

– Ходімо до тебе. – Тепер я думав про завтрашню зустріч з Прагнімаком, але казав інше: – Ти така гарна…

Олена розсміялась і взяла мене за руку, її долоня була гаряча. Я вже з подивом згадував себе недавнього, золоту серединку між Харланом і Великим Механіком, єдину людину в трійці, яку не хвилювали ні земні пристрасті, ні духовні.

Одного разу Юркові вдалося затягти мене до читальні, хоч як я однікувався, наголошуючи, що всілякі розумування остобісіли за інститутські роки. Все ж я терпляче гортав підшивку «Науки і суспільства», поки Юрко прасував своїм шишкуватим чолом (був короткозорий) сторінки нової технічної інформації. Вертали з бібліотеки пізнього вечора. Назустріч поважно ступали елегантні молоді люди, мабуть, з театрів чи ресторанів, на мене падали бризки сміху (сміялися переважно жінки), а запахи парфумів проводжали від гурту до гурту, був погожий літній вечір, і вулиці довго берегли дух напахченого жіночого тіла. Я майже не слухав Великого Механіка, що просторікував про безсмертя, викладаючи власні гіпотези щодо кінечного й безкінечного: істина була поруч, бо єдина істина, яку не точать хробаки сумнівів, – це життя, життя, що пропливало повз нас, нерозумних, у бризках жіночого сміху, пропливало, поки ми розумували, бабраючись у словесному намулі. Великий Механік з його рахітично чоластою головою цього ніколи не збагне, йому бракує темпераменту, він з людей – одержимих…

– Може, нам піти тут окремо? Мене це не обходить, кар’єри під рукою твого Прагнімака я не збираюся робити. Але я думаю про тебе.

– Ти дбаєш про мої чесноти більше, аніж я сама, – засміялася Олена, проте весело – я відчував – їй не було. – А може, ти й маєш рацію. Раптом Прагнімак уже вдома? Зробити Іллі боляче я не хочу. Коли що, я вийду тобі назустріч. Другий під’їзд, двадцять шоста квартира.

Від її слів на душі мені похололо, я ніколи не був відчайдухою. Залишати тепер контору у мої плани не входило. А в цьому домі, можливо, живе ще хтось із конторських. Плітка неодмінно докотиться до заступника директора. А позбутися мене – для Прагнімака все одно, що струсити з рукава хруща. У кращому випадку дочекається чергового скорочення штатів. Або оголошуватиме догану за доганою, і я змушений буду сам піти з роботи. Досі у конторі мене цінували, і звільнити конструктора не так легко, але я подумки лякав себе, щоб виправдати переполох: сьогодні нахабство межувало в мені з неусвідомленим страхом.

Олена змовницьки кивнула і звернула у двір. Я відчував себе певніше. Пішов повз Оленин дім – кам’яницю з високими вікнами, в таких будинках високі стелі, просторі кухні і коридори, роз’єднаний санвузол. «Коли живеш у такому будинку, завжди знайдеш, за що себе поважати, – подумав я словами Петра. – На тебе не наступають стіни, а головою не буцаєшся в люстру».

Я прогулявся по вулиці, а вже потім завернув у двір. На сходах обмацував очима бляшані ромбики квартирних номерів. Двадцять шоста квартира була на третьому поверсі. Пахло курячими котлетами. Дев’ять літер бігло від кнопки вниз: ПРАГНІМАК…

Я таки губився й ніяковів перед цим будинком, перед широкими сходами, перед оббитими дерматином дверима квартир. Так почуваєшся, коли побачиш попереду себе генерала в сірій каракулевій папасі, хоч ніякої провини за собою не відчуваєш, звільнення в кишені, ґудзики і бляха начищені, а все одно знічуєшся, – армійський спогад Петра Харлана, єфрейтора.

Олена переодяглася і була вся в ясно-червоному: спортивні брюки і светр, що тісно облягали її ще струнку постать, хатні капці, оторочені сріблястим хутром. Я переступив поріг і поклав долоні на плечі жінки. Це був щирий рух, так морозної години туляться до теплого комина. Олена зашарілася, голова її схилилась на мої груди. Я сховав обличчя в м’якому, лагідному волоссі, наче у шовковій траві, що колись росла під вікнами Петрової хати. Але ж ні, тепер я пригадав: це було таки моє почування, я вже бачив той пишний срібно-зелений кущ біля призьби, по той бік стежки, яка вела в город. У місті на нашому квітнику росли міські квіти – нарциси та тюльпани. У грудях уперше за сьогодні степліло: у мене все ще лишалося хоч щось від Андрія Шишиги.

– Ти зараз такий добрий, – тихо мовила Олена. – Я це відчуваю. Я навіть з голосу в телефоні відчула, який ти. Ти дуже химерний, і твій настрій міняється, як погода восени. Коли ти мені телефонував, ти був зовсім інший, не такий. Я навіть подумала, що тобі не дуже хочеться мене бачити. І що ти зневажаєш мене… за той вечір. На вечірці було стільки молодих дівчат, я думала, що для мене уже все минуло, і раптом у моєму житті з’явився ти. Я себе не виправдовую, я мусила б поводитися інакше, строгіше, але хіба мало я жила тільки для Прагнімака, хіба я не маю права на щось власне? Втім, не будемо про це. Твої болі – мої болі, а мій біль тебе не обходить. Усі чоловіки такі, і я тобі не дорікаю. Ти вже не гніваєшся на мене?

– Дурненька, – з грубуватою ніжністю сказав я. – Мені було дуже добре. Це найприємніший вечір у моєму житті.

Олена підняла голову і легенько поцілувала мене, то був дуже ніжний жіночий поцілунок, без натяку на колишню чи майбутню близькість. Ми взялися за руки і зайшли до кімнати.

– Отут моє царствіє, – Олена клацнула вимикачем, стіни потонули в сутінках, лише в одному з кутків, неподалік балконних дверей, жевріла рожева, підсвічена електричною лампочкою парасоля кімнатного бару. В рожевому колі стояло двоє крісел, а між них, на висувному столику, – дві чарчини, дві тарілки з кружальцями цитрини та шинкою і дві виделки. Ми сіли на крісла. Олена відчинила дверцята бару – між дзеркальних стінок його красувалися різних кольорів і барв пляшки з напоями.

– Зараз я тебе лікуватиму. У нас завжди знайдеться пляшка коньяку, для годиться, як у кожнім поряднім домі… – В її останніх словах забриніла сумовита іронія. – Прагнімак п’є мало, але ще ніколи не повертався з відрядження з порожніми руками – він любить колекціонувати екзотичні напої. – Олена наливала коньяк з гранчастої пляшечки, світло відбивалося в темних гранях і зайчиками стрибало по руках та обличчі.

Я спіймав її руку і вдячно поцілував. Мені справді було добре. Олена зашарілася:

– Що ти, Андрійку!..

– У вас із Прагнімаком є діти?

Не мусив би так питати, але вже було пізно.

– Я схожа на жінку, яка не має дітей?

Я зніяковів:

– Ні, але ти дивилася на мене, ніби мені п’ять років.

– Мужчина, який жінці подобається, завжди для неї дитина. А ви цього не розумієте. Моєму лобуряці уже сімнадцять. Дивно, правда? Я рано вийшла за Прагнімака. Я була на другому курсі. Але син переважно у моєї мами. Там у нього окрема кімната, де він конструює якусь нечувану гравітаційну машину. Я не знаюся на техніці, а він не цікавиться моїм малярством. Коли він прибігає до мене просити грошей на якісь там конденсатори, я зиркаю на нього знизу вгору, бо він вищий од мене на голову, і запитую себе: невже це я народила?

Я попросив дозволу, зняв свій жалобний піджак, повісив на спинку крісла. Взяв у жменю крихітну чарочку з коньяком, ніжно глянув на Олену і несподівано для себе мовив звичне Харланове:

– Хай живе…

– Хай живе… – Олена розсміялася. – Ці два дні мені було дуже сумно, але я згадувала твоє «Хай живе!» і мені знову хотілося жити.

Я випив, Олена тільки пригубила і знову налила. Тепер ми обоє випили до дна. Коньяк був м’який на смак. Мені хотілося сп’яніти. Світ лагіднішав, гострі грані його розгладжувалися, і я потроху забував, як втрапив до цієї кімнати. Здавалося, що знаю Олену давно і не вперше сиджу під цією парасолею, а сидів учора, позавчора, позапозавчора і сидітиму завтра в цьому затишному рожевому лелітті.

– Я мрію побувати в погребах, де відстоюються вина, – сказала Олена. – Тільки не з екскурсією, сама. Іти, іти, а в дубових бочках – вино, що йому вже п’ять, десять, двадцять років. Напівпітьма, п’янкий дух, таємничість дозрівання і перетворення – в цьому є щось від жінки… Сорокарічної, – додала вона сумно.

у коридорі різко задзеленчав дзвоник. Стихло, а по тому – така ж глибока прірва лунких звуків. Я підхопився, похапцем одягнув піджак, зачепив ліктем відкидний столик, чарка з коньяком перекинулась, а в барі дзенькнули пляшки. Олена відкинулася на спинку крісла і стежила за мною. Я сховав руки в кишені, щоб приховати нервове тремтіння, непевно ступив до вікна. Третій поверх, старий будинок, високо. Далеко внизу темніла в плямах од ліхтарів вулиця. Зараз Прагнімак зайде – і все буде скінчено: завтра можна не з’являтися на роботу, хіба що розрахуватись і віддати ключ від Петрової квартири Великому Механіку. Під грудьми бридко млоїло од страху. Олена пошепки сказала:

– Якщо він – у нього ключ. Почне відмикати. Але він завжди попереджає. Мабуть, принесли телеграму…

Більше не дзвонило. У квартирі було до нереальності тихо, жодного звуку. Я боявся поворухнутися. Ледь рипнули двері.

– Протяги, – голосно сказала Олена. – Треба зачинити кватирку. Але хай, зараз ми будемо палити, правда?

У барі лежала коробка сигарет і запальничка. Я жадібно вдихнув тютюновий дим, звільна пройшовся по кімнаті: тверезів, виборсувався з рожевого туману. Повернув вимикача – під стелею спалахнула люстра. Сутінки заколисують, яскраве світло збурює до дії. Тут уперше я кинув оком на причілкову стіну кімнати. Вона була розмальована під море: сині віяльця хвиль угорі дрібнішали, а ближче до підлоги були буйні й тугі. До кімнати пливла солона морська широчінь, десь там, на обрії, білів стилізований трикутник яхти.

– Я теж люблю море, – я примусив свій голос звучати схвильовано. Понишпоривши в пам’яті, став переказувати думки Великого Механіка. – Море – це життя. Я переконаний, що море – живий організм, навіть сучасна фізика не заперечує такої ймовірності, а отже, море мусить мати якусь подобу мозку, уявляєш цей велетенський центр десь у глибинах?..

– Годі, Андрію! Мені насняться жахи, – вона говорила майже крізь сльози. – Я знаю море інакшим. Хочеш, я покажу море?

Узяла з секретера дерев’яну різьблену скриньку, сіла на килим біля моїх ніг. Відімкнувши скриньку, дістала стереоскоп і діапозитиви. Екран стереоскопа засвітився: заходило сонце, море лежало утихомирене й лагідне, а вдалині рожевіли вітрила спортивної яхти.

– Це вона. Ми пливли у відкритому морі. Капітана звали Ян, правда, гарно? Він справді був колись капітаном, на великому кораблі, тільки давно, йому вже за сімдесят. Він палив люльку, як усі капітани. З місяць тому він написав мені: «Оленятко, яхту забрали ремонтувати, і в мене таке відчуття, що я вже помер…» Крім нього, були ще старий рибалка і дівчина, його онука. Ян побачив мене, самотню, на березі, коли ми з Прагнімаком відпочивали в санаторії, побачив і сказав: «Попливемо з нами, ось наша яхта». І я побачила яхту під напнутими вітрилами. – Олена змінила діапозитив, тепер на екрані була палуба вітрильника, жінка з щіткою та відром на палубі (обличчя її неможливо було роздивитися), а віддалік стояв геть сивий, але ще стрункий чоловік. – Це я на вахті, а то – Ян. Одного вечора, коли ми лишилися на палубі самі, він сказав: «Оленко, якби мені було років сорок, я зробив би тебе щасливою». – «Добре тобі казати це в сімдесят, – відповіла я. – Це ні до чого не зобов’язує». – «Мабуть, що так, – невесело погодився Ян. – Тому я й кажу, що мені за сімдесят».

Вона знову поміняла діапозитив, але я вже не дивився на екран. Бачив лише білизну високих Олениних грудей у прорізі светра, золотистий пушок на шиї і ледве перемагав несподіване бажання вп’ястися губами в смагляве тіло. Мені аж вилиці зсудомило. Вхопився спітнілими руками за бильця крісла і одвів очі. Олена зиркнула на мене знизу вгору і стривожилась: «Андрійку…» – «Я…» – задихнувся я і відчув, що падаю в солодку каламуть: руки мої підняли Оленине тіло, що пручалося, і кинули на килим…

По тому прийшла дивна, як на цю мить, тверезість. «Які в неї повні, високі груди, – подумалось мені, – і вся вона – наче риба в долоні, щойно з ятера…» Я шукав її зволожені, туманіючі очі, а бачив холодну посмішку Прагнімака, коли той брав з моїх рук книгу, а я підводився з-за столу, мов той школяр. Мстивий тріумф був для мене солодший од любові, я дивився на Прагнімакове обличчя і возвеличувався над ним, заступником директора, бо тримав у своїх обіймах його дружину. Тепер я розумію, що сьогоднішній вечір був необхідний в ім’я завтрашнього ранку, коли я стрічатиму на аеродромі Прагнімака.

– Я не люблю запізнілого каяття і не шкодую, що так сталося. – Олена відсунулась од мене. – Мабуть, так треба. Але в мене таке відчуття, ніби я зґвалтована. Ти не вмієш любити, ти лише береш. Жінка це одразу відчуває. У тебе забагато пристрасті, мені аж страшно біля тебе. І навіщо ти стежиш за виразом мого обличчя? В цім є щось неприємне. Наче я тваринка, яку досліджують. Ще й покусав мені губи, а завтра з’явиться Прагнімак, а позавтра… позавтра я мушу бути гарною. – Вона знову пригорнулася до мене і витерла долонею моє чоло. – Ти такий живий…

Нічого солодшого для мене не могла сказати Олена. Мене полонила лінива, зверхня поблажливість переможця.

– Твій Прагнімак живіший од усіх нас в конторі.

– Його пристрасть – його робота. Він мені каже: у нас з тобою, Оленко, уже конячий вік, треба з усієї сили тягти плуга, бо через якийсь десяток літ доведеться озиратись і міряти подумки: а скільки ти зорав за життя? А я боюся осені, я ще хочу жити, а не лише плуга тягти, у мене ще літо – скороминуще, бабине, але літо! Втім, для нього і замолоду все це… ну ось як ми… було сороміцьке. Такий уже він. Дуже сільський, чи що. Думаєш, він на мені одружився? Я його на собі одружила. Він досі червоніє і одвертається, коли я роздягаюсь…