Текст книги "Самотній вовк"

Автор книги: Володимир Дрозд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

– Квартира вам мусить сподобатися. Проти вікон – скверик. Повітря – як на дачі. Магазини за квартал, десять хвилин ходи до Хрещатика. Я з тещею не помирив, надумали роз’їхатись. У нас ванна і кухня білими кахлями обкладені. Вікна в кімнатах широкі, ясно, як на вулиці. Паркет новенький, лаком недавно покрили. Вогкою ганчіркою тернеш – блищить, наче золотий. Люстра…

Я відчув, що фантазія моя вичерпується, записав телефон і розкланявся. Домовилися, що подзвоню надвечір і запрошу їх. Або спершу підійдемо удвох з дружиною. Сказавши кілька компліментів на адресу їхньої квартири, я вийшов на сходовий майданчик. Почувався так, ніби вже хтозна з яких пір живу в цім домі і вже все мені приїлося, хочеться чогось нового.

Я брів навмання, зупиняючись біля будинків, які вподобав, вибирав квартири, оцінював вулицю, район, двір і розкошував, поки щаслива знахідка мені не обридала. Тоді йшов далі, заходив у двори, часом надибуючи гарні будиночки в найнесподіваніших місцях, виявляється, досі я погано знав Київ. Заплетені виноградом стіни, балкони-лоджії, балкони-галереї, вікна, засклені небом, і вікна вузенькі, наче бійниці, затишні палісадники в дворах – двори-парки, двори-плаци. Я жадібно тулив до очей калейдоскоп і кожен малюнок ненаситно вбирав у себе, аби за хвилину вибудувати в дзеркальному тунелі нове мереживо з мурованих стін, вікон та балконів, таке ж нетривке та ілюзійне.

В одній з квартир на горішньому поверсі, адресу якої я 4 виписав з «Бюлетеня», був балкон, просторий, як волейбольний майданчик. Я попросив господаря відчинити балконні двері. На балконі, вилизаному вчорашнім дощем, було пустельно, незатишно, зате місто лежало біля моїх ніг. У блокноті Петра Харлана я прочитав: «Привиділось, ніби наснилося: я, Харлан, – вождь завойовників, що взяли приступом місто. Мої воїни з ґелґотом і свистом мчать вулицями. До мене приводять сановитих мужів – я мушу вирішувати їхню долю. Женуть вродливих жінок – вони усі мої. Страх в очах. Але я вже добрий – бо переміг. Місто визнало мою вищість, мою силу. Я – тільки милую. Я – добрий, бо головую над усіма». І я раптом подумав, зирячи на місто з балкона, що смерть Петра Харлана – закономірна. Його енергії, його темпераментові, його хіті до життя бракувало мого розуму. Він не здогадувався, що, завойовуючи місто, ти не повинен зупинятися, навіть на вершині. Твоєї перемоги загал ніколи тобі не вибачить. Помилувані тобою сьогодні повстануть супроти тебе завтра. Я не помилую нікого…

«Шкода лише – запізнився народитися на тисячі літ, – криво усміхнувся. – Тоді місто було крихітне – від нинішнього Ярославового валу до Десятинної». Я хапався іронізувати, бо з балкона відкрилось мені, яке безмежно велике місто, що я хотів утвердитись над ним. Розпростершись від обрію до обрію, воно благодушно, недільно мружилось до осіннього сонця, і навіть стрічка Дніпра лежала на його тілі, як пасок на велетневі. Вона вочевидь росла – риштування новобудов підпирали небо, переступаючи за пруг. Місто сміялося з Андрія Шишиги —

комашини на його тілі. Я майже підбігцем подався з балкона. Чекати ліфта не було снаги, і я, кинувши господареві квартири, що навідаюся завтра, поспішив по сходах униз. Хотілося напитись.

Давно час обідати. Скоро Віка повернеться з лекцій. У ресторані замовив найдорожчі страви, найдорожчий коньяк і найкращі сигарети. Я не Харлан, який боявся витратити на себе зайву копійку. Петро не мав смаку до життя, він мав лише апетит. Найвишуканіші страви, коли ми гуртом обідали в ресторані, він глитав, наче солдатський борщ на тактичних заняттях, коли знаєш, що кожної хвилини можуть підняти в атаку…

У вестибюлі ресторану кинув у таксофон дві копійки і набрав номер директорової квартири.

– Слухаю, – прогучав у трубку Георгій Васильович.

– Пробачте, – я щосили басив, аби директор не впізнав мого голосу. – Вікторію Георгіївну можна?

– Вікторіє Георгіївно, вас…

Андрій чув, як вицокують каблучки по паркету, нарешті обережне:

– Слухаю…

– Це я… Я хочу тебе бачити.

– Ну що ви, я тільки-но з лекцій, я… не можу.

– Я весь день ходжу по Києву і думаю про вас. Не примушуйте мене повторювати банальщину. У вас аналітичний розум, ви все розумієте. Я мушу вас бачити. Інакше…

– Я справді дуже зайнята сьогодні.

– Інакше я прийду до вас додому. Ви знаєте, мені нема чого втрачати і мені байдуже, що подумає Георгій Васильович.

– Андрію…

– Я ненавиджу гру і кажу вам те, що відчуваю. Вас я теж прошу бути щирою. Коли вам не хочеться бачити мене, не йдіть. Ви розумієте, як важко мені казати ці слова. Але милостині я не хочу. Я зроблю все, щоб ми ніколи не зустрілись. Я зникну, розтану – і ви будете щасливі, Віко. Я людина старосвітська і відчуваю так, як відчували до нашого синтетичного віку…

– А котра зараз година?

– П’ять хвилин на четверту.

– До мене ось-ось має прийти кравчиня… Але… – Вона явно вагалася.

– За годину я чекатиму тебе в Золотоворітському сквері. За годину в Золотоворітському сквері, – я ніби заклинав Вікторію. – До зустрічі.

– Я не обіцяю, – похопилася вона.

– Ви знаєте, Віко, що я все одно ждатиму. Після четвертої в Золотоворітському, Віко…

І швидко натис на важіль апарата.

Я відійшов від таксофона в кепському настрої.

Усе ніби було гаразд, я поводився і говорив так, як ще надумав у ресторані. Я натякав Вікторії на свої почуття до неї, заінтриговував. Слова про кохання замацані, наче старі паперові карбованці, і я ніби боявся їх чи не вмів повторити. Чим ближче підходив до контори, тим штучнішою видавалася мені розмова з директоровою дочкою, буцім я збирався подарувати їй квіти, а підніс обшморганий віник. Звичайно, вона не повірить, бо за тими ковзкими фразами майже немає почуття. Я неспроможний навіть вигадати почуття, я вигадував слова.

– Заступник директора був? – запитав вахтера контори, так, аби щось сказати, на цю хвилину мені все збайдужіло.

– Сьогодні не приходили.

Я мовчки узяв пошту і замкнувся в приймальні. Пошпурив газети на стіл секретарки, а сам пішов до кабінету. Повітря було затхле, вахтер на ніч зачиняв кватирки. Пахло сигарами і одеколоном. Директор любив гарний одеколон, а ще – сигари. Удома йому забороняли курити – серце, зате на роботі він дозволяв собі часом порозкошувати. Один час і Петро було взявся до сигар, але в конторі стали піджартовувати, і він знову перейшов на сигарети. Сигари лежали в дерев’яній скриньці, обклеєній медалями, кожна в прозорім целофановому футлярчику, а скринька стояла у верхній шухляді директорового столу. Я сів у директорове крісло, ноги поклав на стіл (підбори черевиків діткнулися різьбленого з дерева чорнильного приладдя, в якому ніколи не було чорнила, бо останні роки Георгій Васильович підписував папери кульковою ручкою). Дістав сигару, запалив. Пахучий димок від гаванського тютюну поплив наді мною до вікон. Було чути, як поцокує мій годинник. Я відкинув голову на спинку крісла і розслабив м’язи.

Я говорив до Віки мертвими словами.

Бляклий соняшник модерної люстри висів над самісінькою моєю головою, стеля була ясно-біла, в пухирцях, а стіни – салатові. Батарея кулькових авторучок стирчала на чорнильному приладді, між каламарчиків. Шкіряна директорова тека лежала край столу. Я підсунув її ногою на середину, до чорнильного приладдя і поклав свої кочерги на тиснені по шкірі візерунки. Тека була рідкісна, штучної роботи, її дістав директорові Харлан. Директор їздив з нею в управління. Я постукав по шкірі підборами – звук був глухий, наче грудки землі бились об Харланову труну.

Я говорив до Віки мертвими словами.

Великий Механік, розповідаючи казочку, мав рацію: звіряча шкура приросла до мого тіла.

– Ну ось… я прийшла.

Вона стояла на тротуарі, по той бік чавунної загородки.

Я зробив два стрімких кроки і, відштовхнувшись від доріжки, перестрибнув через густо-червоні канни та чорний візерунчатий паркан палісадника.

– Божевільний, що ви робите? – здивовано проказала Віка, коли я вже сяяв до неї своїм поліським обличчям. – Ти кожного разу інший, і ніколи не знаєш, що од тебе можна чекати.

– Ти все ще мене боїшся?

– Ні… Я боюся себе.

– Я сьогодні смирний. Я весь у самоаналізі. Гризу самого себе.

– І як, смачно?

– Аж нудить. Це ти винна. У мене ніколи не було таких приступів.

– У мене теж, – майже зі злом сказала Віка.

– У тебе моральні муки?

– Ні, у мене машина. Ти вже спланував, куди нам їхати? Де найкраще зваблювати дівчат?

– Ти сьогодні зла, але гарна.

– А вчора?

– І вчора була гарна.

– Ти уже закохався в мене?

Я набурмосився і мовчав.

– Пробач. Але мені довелося стільки фантазувати, щоб приїхати сюди. Мама дуже ревнує, коли я ступлю хоч крок без її відому. Вона навіть перевіряє кілометри на лічильнику. Ось…

– Я завтра ж подам заяву Георгію Васильовичу і шукатиму іншу роботу. Не хочу, аби мені дорікнули, що я… одне слово, директорова донька…

– Завтра неділя, і Георгій Васильович полюватиме на зайців.

– То в понеділок.

– Навіщо такі великі жертви? Я майже певна, що це наше перше й останнє побачення.

– Ти жорстока.

– Просто я не сентиментальна, як деякі сучасні чоловіки.

Ми перейшли вулицю. Віка клацнула замком і сіла за кермо. Я обійшов машину, наміряючись сісти поруч, але вона відімкнула задні дверцята.

– Я панічно боюсь пліток.

Віка увімкнула мотор, і машина рушила між зеленуватих коробок Ярославого Валу.

– Чоловіки теж не сентиментальні, – сказав я, продовжуючи розмову. – Вони рефлективні. Ти думаєш, чим я займався після дзвінка до тебе? Безжалісно перекреслював останні вісім років свого життя. Ну, не вісім, а шість – це коли я втямив, як писав ще Герцен Олександр Олександрович, що мета життя – життя. Мені чомусь здалося, що мої слова до тебе сьогодні по телефону були…

– Боже мій, я сита комплексами в університеті! – обірвала мене Вікторія. – Там кожен блазень перестріває тебе в коридорі та починає довго й нудно переконувати у власній складності. Вік рефлексій!.. Я мала вас за мужчину.

Я голосно розсміявся:

– Закоханому, як ви нещодавно зволили зіронізувати, мужчині треба прощати слабощі. Почуття до жінки – все одно що несподівана ревізія в крамниці: мужчина зачиняється на переоблік. Геніальний афоризм, хіба не так?

Зрушення в психіці… Поїдьмо в Дорогожичі. Там, за ярами, прекрасна осінь. – Голос мій зазвучав правдиво: – Останні дні у мене – туга по лісу. З чого б це?

Я подумав, що щасливо відбувся, коли усе цим скінчиться. Треба було не пити за обідом і не брати зайвого у голову. Харлан – провидець: аналізувати ситуацію, а не власний пуп. Коли шофер дивиться під колеса машині, він потрапляє в аварію. Дивитись на сто метрів попереду.

– У Дорогожичі! – звеліла Віка. – Я давно не була в Кирилівській церкві. Там потрясні янголи…

«Ми, Харлани, од лісу живемо! – кричав мені в обличчя Петро, коли ми добре упивались і не було кому довкола нашорошувати вуха. – Ми – лісові люди. А в Пакулі кажуть, що лісові люди – безлюдні…» І ми обоє реготали. «Але ми, Харлани, досі язичники! – Харлан молотив могутніми кулаками по хиткому синтетичному столику. – Тисяча літ християнства перекотилася через нас, наче хвиля, а ми – сухі. Ще мій дід, ідучи до лісу, вбирався у чисту сорочку і щосвята відносив на горище домовику шкалик горілки!..» І ми знову захоплено іржали.

Машина, загнуздана рукою Вікторії, спроквола викотила на майдан, постояла трохи перед Львівськими воротами, наче вагалася, залишати городище чи ні, відтак одчайдушно рвонула під зелене око світлофора, і зелені лаписька лісу, що обступав дорогу, зімкнулися навколо неї. Зелень була яскрава, буцім намальований хімічними фарбами базарний лубок. Я примружив очі, і сірі надвечірні тіні виповзли з нетрів Кожум’яцького яру, а від Глибочиці повіяло осінньою вільгістю.

– Бяше около града лес и бор велик… – проказав я, але не вчув свого голосу, ніби тут, у машині, напівлежало на подушках саме тіло, а душа витала десь далеко, в інших часових площинах….

Я безпорадно озирнувся назад, і баня Десятинної церкви зблиснула мені навздогінці, аби наступної миті безслідно югнути в хащі. Часом обриси Замкової гори і Щекавиці бовваніли крізь гілля, але дорога скочувалася все нижче, ліс густішав, і небо вгорі тьмяніло, і в серце скрадалася ще боязка, ніяковіюча при деннім світлі радість: солодке відчуття неосяжного лісу (не парку, не скверика, не залюдненого Ботанічного саду з асфальтовими доріжками, навіть не приміського сосняку), а лісу, по якому можна бродити місяцями і не зустріти людини, не вчути людського духу. І тільки в люті зимові місяці, коли ліси тонуть у снігу, заздро кружеляєш навколо рублених стін города, ловлячи тремтячими ніздрями дух горілого м’яса, що ним віє з капища…

– Бяше около града лес и бор велик… – вперто повторив я.

– И бяху ловяща зверь… – доказала Вікторія.

Я протестуюче захитав головою:

– Був темний праліс, і яруги, і круті гори, і хрещаті долини – ось головне…

– Навколо городища, – заїлася Віка.

– Смішна суперечка… – я розсудливо відступив.

– Але в тебе були такі дивні очі. Ніби ти зараз кинешся на мене. Я знову починаю тебе боятися.

Я як міг широко розтяг губи, роблячи усмішку.

– Один час я був завзятим славістом. Окрім того, я досі не звик до міста. Я – гість. Київ такий великий. Сьогодні дивився на нього згори, було моторошно…

– А в мене таке відчуття, ніби ношу його в собі, – Віка засміялася. – Чула б моя мати…

– Почування міської жінки. Я тобі заздрю.

– Ми нарешті йдемо дивитися на моїх янголів?

Машина, гойднувшись, зупинилася на лісовій дорозі, висипаній темною вугільною жорствою. Крізь рідколісся біліли стіни Кирилівської церкви. Ми пішли вздовж загорожі, що обривалася на краю кручі. Далеко внизу звивалася асфальтова траса, по ній повзли назустріч один одному ваговози. Зелений майдан довкруж церкви було щедро цятковано медово-жовтим листям кленів; ступати ставало все важче, ніби листя було по коліна, аж в’янули м’язи на ногах. Я потроху відставав од Віки.

– Ти не хочеш до церкви? – обернулася вона.

– Щоб дуже рвався… – Я стенув плечима. – Моїй полісько-полісунській вдачі чужі ці кам’яниці, Шишиги воліли шукати Бога в лісі, у живій природі, а не в мурованих в’язницях. Я – досі поганин. Тисяча літ християнства прокотилася над нами хвилею, а ми – сухі. – Я не знайшов нічого кращого, аніж повторити п’яні Харланові слова. – Втім, церква зачинена. Тобі не пощастило. – Я з полегкістю зітхнув.

Ми спроквола обійшли навколо церкви і повернулися в машину.

– Я хотіла показати янголів, я їх люблю. Не врубелівського, його усі люблять або вдають, що люблять. Там на хорах є банальні, примітивні янголочки, виписані не мудрствуючою лукаво рукою ремісника. Але вони дуже барвисті. У них вогнисто-червоні крила, а на долоні – земна куля в голубуватій млі. По-церковному вона якось інакше зветься. Мене це по-справжньому зачаровує: яскраві, гарячі крила – і голуба земля з усіма її божевіллями, катастрофами, пристрастями на спокійній, розважливій долоні янгола, намальованого людиною.

Машина подерлася по бруківці на пагорб. Ліс тут не той, що в місті, тут він і досі пишався повним осіннім вбранням, од багатства кольорів аж паморочилося в голові. Схили, густо порослі молодими ясенами й ліщиною, шпилі по той бік урвиська, гора Хоревиця з дубовими гаями і десь там, на обрії, дорогожицькі ліси – усе аж пашіло барвами найніжніших тонів від зеленого до жовто-багряного.

– Тобі сняться кольорові сни? – запитала Віка, коли ми залишили машину обіч дороги й побрели по галявині, що сповзала в урвище.

– Ні.

– Мені теж раніше не снилися, тепер сняться. Але про це не розкажеш. Прокидаєшся з жалем, аж плакати хочеться, і все навколо видається таким сірим. У снах кольори напродив чисті, первісні. А тобі які сни сняться, звичайні?

Мене сколотнуло. Я набрав повні груди густого лісового повітря і ворухнув щелепою:

– Мені сняться чорні сни.

Ліс був мішаний, справдешній поліський ліс, тільки не дуже густий. Але глибше, у видолку, дерева юрмилися тісніше, навіть за десяток кроків годі було щось побачити, чорнота вкрадливо повзла по крутосхилу. Таємнича густизна попереду, ранні присмерки, гнилуватий дух прілого листу, мерхлої деревини, вогкої землі – усе кликало до себе, У первісний морок хащ, обіцяючи солодке забуття після виснажливих людських пристрастей, після смішних людських умовностей, довгочасний спочинок у затишному лігвищі. Я бездумно пішов по жовтогрудій цілині, що м’яко, поступливо вгиналася під ногами, і все прискорював ходу, ніби котився униз, у темну прірву яруги, щаслива легкість сповивала тіло, що робилося пружним та…

– Андрі-ію!

Я почув людський голос, мимохіть озирнувся і зупинився, ніби шлях мені перетяло линвою.

Галявина скидалася на старовинний собор з високим тьмаво-синім склепінням і рожевими спалахами вітражів – сонце опускалося за ліс. Під золотим вівтарем живого собору світилася осяяна вечірнім сонцем Вікторія з широкими, наче у софіївської Оранти, очима на блідому лиці. І я раптом відчув, що міг би полюбити її, коли б не чорнота, що насуває з лісової гущавини і вже клубочіє в мені важкими, зажерливими хвилями. Я ступив крок до Віки і несподівано побіг, тікаючи від лісу, що гнався за мною, хапав за плечі обшмугляним гіллям. Біля дівчини ноги мої підігнулися, я обійняв її коліна і видихнув глибокий, правдивий біль:

– Врятуй мене…

– Од кого, Андрію? – запитала здивована Віка нарочито голосно.

Я зобразив на сполотнілому обличчі сміх:

– Блискуче зіграна сцена, правда? Ти стояла тут, як богиня…

Глава десята

Ми тікали од лісу, а він наступав нам на п’яти. Моя тривога передалася Вікторії, вона вичавлювала з мотора все, що могла. Машина мчала, наче гнана страхом лошиця в степу, і ліхтарі, вікна, контури будинків, навіть дерева видовжувалися, набирали нових, несподіваних форм, і тільки перед червоними очима світлофорів на коротку хвилю ставали собою, але вже не вірилося в їхні справжні форми, бо свідомість звикала до єдиної реальності – реальності руху. Я ще ніколи не їздив по місту з такою швидкістю і ціпенів, ухопившись обіруч за спинку переднього сидіння та широко розставивши ноги, аби на крутих поворотах уберегти рівновагу. Перехожі кидалися од нас на тротуари, а стрічні машини наполохано блимали фарами. Не доїжджаючи до своєї вулички, Віка різко натисла на гальма (машина стрибнула вперед, але якір гальм притис її до асфальту, що пронизливо вискнув під колесами).

– Не розумію, що зі мною діється! Таке відчуття, ніби мене довго-довго кушкали і раптом виставили на протяг. У тобі є якась чорна сила, я тікаю од неї – і не можу втекти, це наче в страшному сні, коли ані ноги, ані душа не слухаються тебе.

– А може, я продався дияволові і він тобою верховодить – задля мене? – Я холодно засміявся. – У мене був товариш, якому верзлася всіляка чортівня. Якось ми вийшли з ним із ресторану, і він сказав: «Андрію, зараз я підпишу контракт із чортом». Вийшов на перехрестя вулиці, бо йому ще бабця казала, що чорти очікують своїх жертв на роздоріжжях, і гукнув: «Гей, чорте, якщо ти єсть, з’явись, поторгуємось!» Тої ж хвилини біля нього зупинилася чорна, з кубиками на дверцях «Волга». Відчинилися дверцята, і шофер гаркнув: «Я на замовлення! У мене таких – знаєш скільки! Займай чергу!..» І поїхав. Товариш мій був певен, що то – сам чорт…

– Ти все жартуєш, а я відчуваю, що ти не такий, що ти маскуєшся, що ти зараз як у чадрі, під якою твоє справжнє, світле, людське обличчя, і я мушу наважитися зірвати з тебе ту чадру…

– Разом із шкірою… – сумно проказав я.

– То чого ж тобі треба, навіщо ти став на моїй дорозі? Я не хочу, щоб ти мені дзвонив. Я не хочу тебе бачити. Мої батьки так добре все розпланували для мене – наперед. Наступного року я закінчу інститут, вступлю до аспірантури і вийду заміж за порядного, позитивного хлопця, я знаю його з дитинства. Батьки побудують нам кооперативну квартиру. Захистивши дисертацію, я народжу дитину. Потім готуватиму докторську. Ти усе мені ламаєш, ти – злий дух, а я – втілення доброти й невинності, – вона засміялася, ніби сипнула на мене пригорщ снігу. – Прощайте, не треба мозолити очі моїм знайомим.

– До побачення, я буду сьогодні в Прагнімаків.

Я вийшов, поклав на руку плащ, причинив дверцята. Віка стояла на тротуарі, зіпершись на крило, її грубий вовняний светр і сірі брюки зливалися з вибіленою присмерками машиною. Вітер розхитував ліхтар угорі, і коли світло падало на її обличчя, я бачив винуваті, жалібні, зовсім як у дитини, яка недозволено пустувала, очі. Люди йшли повз нас і озиралися. Несподівано довгі, тонкі руки обійняли мене, і Віка поклала мені на груди голову.

– Пробач мені.

Я тремтячими пальцями пробіг по її волоссю, зібраному на потилиці у тугий вузол, і різко вирвався із теплого зашморгу рук. Це було ефектно, вражало, крім того, я боявся розкиснути. Поки що я не міг собі дозволити жодних сентиментів. Хай потім. Потім, коли я буду сам собою, коли з мене спаде ця чорна мана. Широкими, нервовими кроками я пішов у темну алею парку. Позад мене голосно бамкнули дверцята, і машина від’їхала, з місця беручи розгін.

Але це уже востаннє. Завтра я буду інший. Правдивий і добрий. Завтра я дозволю собі любити, не лише вдавати, що люблю. Завтра в моєму голосі не буде жодної фальшивої нотки, і я скажу їй… Я помітив, що голосно промовляю сам до себе, дивуючи молодят, які обсіли лави. Руки мені досі тремтіли, голова горіла вогнем. Чорним мороком повіяло з глибини парку, і я пригадав ліс, і в’язкі тягучі присмерки, і свою тугу, і вкрадливий поклик із хащі – страх раптом обійняв мене: «А якщо пізно буде повертатися?..» Тут я побачив Віку на краю галявини, під жовто-багряним склепінням живого собору, Віку, залиту вечоровим сонцем, і страх мій минув, бо, поки вона там стоїть, я завжди зможу озирнутись і повернутися. А завтра мені вже снитимуться кольорові сни. Поки що треба грати, квитки продано, завіса ось-ось попливе вгору…

Годинник на розі вулиць показував близько шостої, а я ще мусив купити для Олени подарунок. Я вибрав у художньому салоні бляшку з чорного кованого металу: химерна скіфська пика напівзвіра-напівлюдини, що загадково, самими губами, посміхається, по краях – золотиста обідка. Коштувала бляшка дорого, але я кидався грішми, ніби на завтра обіцяно потоп; квіти для Льолі вибрав найкращі, випросив у бармена за сатанинську ціну пляшку бананового лікеру, а з таксистом домовився, пообіцявши добрий куш, що він одвезе мене на Поділ, де Великий Механік наймав халабудку, і зачекає там.

Я й сам не знав, чого так спішу до Юрка. У цьому поспіхові було щось від комплексу вини. Я міг послати їм вітальну телеграму чи й поздоровити позавтра у конторі. Логічно розмислюючи, Великий Механік та Льолька мусили б тепер запобігати переді мною, як-не-як – помічник директора… А між тим запобігав я, ніби хотів у такий спосіб загладити вину свою перед Юрком чи виправдатися. Машина котилася з гори на Поділ, а душу мені щось мулило, і я, боронячись, став пригадувати, якою я вперше побачив Льольку: сіреньке провінційне дівчисько у коричневому платтячку з білими мереживками навколо коміра, вона скидалася на гусеня, що тільки-но вибилося з пуху і ще не вбралося в пір’я. Це було десь о такій порі, золотої осені. З приймальні подзвонив Харлан (він любив такі телефонні фокуси):

– Харлан. Візьми за шкірки Великого Механіка, і ждіть мене. Треба випити.

Сідало сонце, в ущелинах вулиць приємно сутеніло. В Шевченківському парку палили листя – гіркуватий, тривожний дим обволікав дерева. Ми сіли за столик літньої кав’яреньки, змівши кленове листя. Знаючи Петрову звичку втаємничувати найелементарніші речі, я ні про що не розпитував. Великий Механік зиркав на годинник, він, як завжди, поспішав служити людству. Харлан приніс од буфету чотири склянки з кагором.

– Кагор восени добре п’ється, – він міцніше вперся ліктями в стіл. – Я зараз познайомлю вас із своєю землячкою, вона із Смолянки. Від Пакуля через болото верст двадцять. Ми з нею в одному лісі гриби збирали і не здогадувалися про існування одне одного, – він зобразив посмішку на дивно скутому сьогодні, ніби зашерхлому обличчі. – А ось і їхня милість.

Льолька ще здаля всміхнулася до Харлана, але одразу ж запримітила нас і страшенно зніяковіла. Зупинилася кроків за два від столу, шкільний портфелик тримала поперед себе.

– Здрастуйте!

– Ні, дивіться, вона засоромилася! – Щоки Харлана зарум’янилися, він обіруч узяв склянку з вином і вже не випускав, із силою стискаючи. – І це, їй-бо, щиро, ні крапельки кокетства! Але познайомтеся. Двоє пакульців, а третій – геніальний приблуда, хоч ще й не визнаний людством. Живе втілення людських чеснот, холодильник – для зберігання і передачі їх у вічне користування нащадкам. Але гарний хлопець. Про себе я мовчу. Ну, вип’ємо за історичну зустріч!

– Мені на лекції, – Льоля відставила склянку.

– Товариство непитущих. Він не п’є, вона не п’є. Зараз подряпаєте разом до світлих знань. А ми з Андрійком будемо пити-гуляти! Як там тебе, не зобиджають? Тільки що – признавайся, я їх полоскочу, я їх наскрізь бачу. – І до нас: – Я її поки що тут у фірму «Світанок» улаштував. Старий обіцяв узяти до нас у контору, я його все піджучую, на тім світі, кажу, зарахується, воно ж – святе дитя, іншого такого нема. Льольок, розкажи, як ти до університету вступала.

Дівчина опустила очі. Петрова збудженість її гнітила.

– Вона знову засоромилася! Закінчила з медаллю, складати треба один-єдиний екзамен. І ось на екзамені, коли викладач підвівся з-за столу, їй під ноги кидають шпаргалку. Сусідка по парті. А викладач: «Ваша?» Вона мовчить. «Так не губіть, бо ще на той рік згодиться». Та й з аудиторії. Сиджу я в парку он там, болів за одного пакульського, батько просив допомогти, бачу – виходить дитя і реве. Я їй води – одійшла, очуняла, розказує. «А чого ж не сказала, що не твоя шпаргалка?» – питаю. «Як же, – мовить, – людині зло робити…» Ну, я трохи не впав на коліна перед нею. «Додому заявитись боюся, – і знову в сльози. – Мати – директор школи, скажуть: зробила медаль». Ну, я вже тоді й почав її рятувати. Мало ж не пакульська, своя… Домовився, щоб на заочне прийняли, тепер вечорами на лекції ходить, знати, каже, хочу. Ну, час тобі, Льолько. Подзвонюй. Юрко, ти в бібліотеку? Проведи дитину…

Довго дивився їм услід, потім нахильці допив вино:

– Вони знюхаються. Пом’янеш моє слово…

Вони справді зійшлися. Але Петра вже не було на світі, а я їхав замолювати гріхи…

Мені відчинив Юрко – у незмінному чорному светрі, перев’язаний кухонним фартухом і з кухонним ножем В руці.

– Гостинно зустрічаєш друзів! – вигукнув я, з усіх сил бадьорячись та вдаючи, що за останні три дні нічого не сталося. – Тільки через поріг, уже і в жертву? Ну, старий, вітаю тебе, радий за тебе, по-доброму заздрю…

Мені хотілося колишньої щирості, але навіть я відчув у своїх словах, у голосі, в інтонації фальш.

– А, Андрій… Заходь. Пробач, руки в олії. – На противагу моєму високому фальцетові голос його був спокійний і строгий. – Льолько, до нас прийшли… – Його сухі, ламкі губи зображали ввічливий усміх.

Втім, я став дуже підозріливий. Може, нічого такого й не було. Руки його справді були в олії, блищали. Він стояв над саморобним столиком біля стіни і стругав у високу полив’яну миску варений буряк. Крихітний коридорчик, де з букетом квітів, лікером, плащем на руці і в добротному святковому костюмі я почувався ніби в клітці, слугував молодятам за кухню. Лампочка під низькою стелею, що її Юрко зачепив головою, хиталась, і тіні гуляли по закапелку. Двері прочинилися, на порозі кімнати стояла Льолька. Нам трьом у коридорчику було б тісно. Вона теж зобразила губами усміх, а очі дивилися повз мене.

– Юрко, що ти там бабраєшся, запрошуй гостя до хати. До нас обіцяли зайти друзі, то ми й куховаримо.

Кімнатка мала, чотири кроки завдовжки і три в ширину, я виміряв, коли перевозив Юрка на нову «кватеру». Великий Механік облюбував цю халабуду, бо вона стояла осторонь будинку і можна було тижнями не зустрічатися з господарями, а в дворі, біля гатки, клепати й стругати, скільки душі хочеться. На вікнах, завішаних раніше старими газетами, побляклими від сонця, тепер біліли коленкорові фіранки. Книги, що, скільки я й пам’ятав, валялися по всьому Юрковому помешканню, були складені в кутку високою, трохи не до стелі пірамідою. Її вивершували білі жіночі черевики, їх ми утрьох вибирали з тиждень тому. Стіл було застелено білою скатертиною, з півдесятка дрібних тарілок стояло по краях його, а посередині – вино і квіти.

– Що значить жіноча рука в келії ченця! – Я кивнув на черевички. – 3 цього усе й починається, так і гинуть кращі люди, – зовсім не бажаючи того, я недобре посміхнувся. – Я на хвилину забіг, не турбуйтеся. Тільки привітати – і будьте здорові, живіте багато! Стільки роботи директор підсунув, не розгинаюся, уже просив і молив, щоб назад у відділ повернув, так не відпускає. Доведеться бігати, тягти плуга, поки хто інший впряжеться…

Але вони навіть для годиться не затримували мене, не залишали у себе на вечір. Юрко тільки й сказав:

– Присядь, по чарці вип’ємо…

Він відкоркував мій лікер, узяв з підвіконня три келишки, налив. Льоля принесла бутерброди. Сир і шпроти з білим хлібом. Ми навстоячки цокнулись.

– Ну, хай живе. Щоб вам у всьому щастило… – Я перехилив келишок.

– І щоб ми завжди лишалися людьми… – раптом додала Льоля, і я помітив, як Великий Механік застережливо блимнув до неї очима. Я вдав, що мені зовсім не боляче, і навіть зобразив усміх.

– Покійний Харлан казав, що у кожному з нас сидить вовк і тільки жде нагоди показати зуби. Тож вип’ємо, щоб такої нагоди у нашім житті не траплялося. Ага, вибач, що не приніс твоєї книженції. – Я поставив чарку і взявся за плащ. – Я проковтнув її за одну ніч, та все не випадає захопити з собою. У понеділок візьму на роботу. Зараз не з дому. Був на кладовищі, трохи прибрав Петрову могилу, побродив по київських околицях, забутись хочеться… Але, скажу тобі, брошура потрясна. Я позавчора викроїв кілька годин, забіг до читальні, у кабінет нових надходжень. Знаєш, мені стрівся цікавлющий факт. Він ллє воду на твій млин. Зарубіжна інформація. У жінки виявили рак, передостання стадія, два-три місяці – і копай яму. Тоді вона що робить – залишає сім’ю, місто, звичне оточення, щоденну метушню і іде до моря. Поселяється в якихось рибалок і відтепер знає лише море та небо над головою. Живе вільно, як птах чи риба. Плаває, засмагає на сонці, не клопочеться жодними вигаданими проблемами цивілізації. І що ти думаєш? Живе три місяці, півроку, рік, а по тому вертає в місто – і лікарі не знаходять і сліду ракових клітин! Я був приголомшений, слово честі. Скоро ти перетягнеш мене в свою віру, їй-бо. Покину все й засяду за біологію! Ну, подибаю вже. Бувайте здорові…