Текст книги "Фірман султана"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

3

Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.

Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.

У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджі [12]13
  Аллах екбер – великий аллах (тур.)


[Закрыть]Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.

– Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.

Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.

– Нічліг і обід на трьох, – промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.

Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.

– Все буде до ваших послуг, високошановний ага.

Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.

– Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, – сказав Абді-ага і, глянувши на високого спахію, спитав: – Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробувати в нашому місті?

– Це буде залежати від багатьох обставин, кафеджі-ага.

– Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…

– Помиляєтесь, кафеджі-ага. Я вперше в Слівені і не мав приємності вас знати, – відповів спахія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.

– Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, – промимрив господар, задкуючи до дверей.

– Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? – спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджі затихли вдалині.

– Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, – відповів Звенигора, скидаючи спахіївську бекешу з дорогого сукна. – Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.

– А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, – сказав третій спахія. – Мене тут ніхто не знає.

– Іди, Драгане, але не гайся, – погодився Звенигора. – Гамід от-от має прибути…

Драган вийшов.

В кімнаті настала та тривожно-радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-під аскерської шапки.

– Златко!

Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіли зорі. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки.

– Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія…

– Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив…

– А я не дозволяю, – він пригорнув її. – Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!

– З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все скінчиться щасливо…

Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце…

– Ой!

– Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, – шепотів Звенигора. – Що тобі ніщо не загрожує… Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?

– Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, – відповіла Златка. – Я не хочу пережити тебе…

Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

– Він таки впізнав тебе, Арсене! – скрикнув приглушено.

Звенигора і Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх:

– Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді-ага нестав нам на перешкоді!

– Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

– Я спустився вниз дуже вчасно. Абді-ага саме підійшов до спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» – запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

– Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

– Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

– Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

– Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер – куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

– Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! – сказав Звенигора.

– Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

Звенигора на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля – не возився б він зі спахією!

Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

– Салям! – привітався Звенигора. – А що, шановний, Гамід-ага вже повернувся додому?

Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спахію.

– Ви знаєте Гаміда-агу?

– Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Фархада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака-ефенді…

– О, ага знає моїх добрих господарів! – зрадів аскер. – Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

– Не так давно. – Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. – Всього місяць…

Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обійми, як у залізні лещата. Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдутини в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як вправні руки меншого спахії зв'язують йому руки й ноги.

– Хочеш жити – лежи спокійно! – промовив Звенигора. – Увечері тебе знайдуть твої друзі…

Щоб аскер не підкотився до дверей, його прив'язали до ліжка.

– На всяк випадок, – пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокійно. Можна було братися за Гаміда.

– Передостанні двері праворуч, – прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

Звенигора і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамід у кімнаті сам… Звенигора витягнув з-за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав: .

– Що трапилось, Енвер?

– Салям, Гаміде! – промовив Звенигора, направляючи дуло пістоля в спину спахії.

Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня щелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

– Звенигора? О аллах!

– Не тільки, – виступила наперед Златка, знімаючи шапку. – Салям, ага!

– Адіке! – простогнав Гамід, бліднучи. – Що ви від мене хочете?

– Султанський фірман! – Звенигора підступив ближче.

– Фірман? – Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. – У мене його немає…

– Де ж він?

– Я віддав Сафар-беєві.

– Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе!

Гамід отетеріло мовчав.

– Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

Златка кинулась на пошуки…

– Чекайте! – скрикнув спахія. – Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам – фірман, а ви мені – життя. Згода?

Він усвідомлював безвихідність свого становища – це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар-бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, і він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату беглер-бей по голові не погладить, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з беглер-беєм буде потім… потім… А може й зовсім не буде! Врешті, головне – врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер [13]14
   Вілайєт – провінція, область (тур.)


[Закрыть].

– Ми не торгаші, – суворо сказав Звенигора. – Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар-бея!

– Він ось! – скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла, прикрита міндером, цупкий сувій пергаменту.

Гамід зірвався з місця.

– Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

– Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, – сказав Звенигора. – Златко, прочитай!

Златка пробігла очима напис на пергаменті.

– О! Це справді важливий наказ! – вигукнула вона. – Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з-під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім-паша і хан Криму Селім-Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Порту і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом [14]15
  Фарсах – міра довжини, приблизно 4 км. (тур.)


[Закрыть]Османської імперії!

– Адіке! – прошипів Гамід. – Ти розумієш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, – навчив читати й писати, що суперечить духові корану, о вай-вай!

– Даремно Гамід-ага побивається за якимось фірманом. Це всього-на-всього шмат вичиненої телячої шкіри, – сказав Звенигора. – Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.

Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін.

– Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її?.. Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…

Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалися, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.

В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.

– Досить говорити, Гаміде! – сказав Звенигора. – Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… І не подумай що-небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!

– Я не з тобою говорю, гяуре! – ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.

– Арсене, залишмо його… – Голос Златки тремтів. – Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…

Вона не договорила. Широко розчинилися двері – і в кімнату зайшов Сафар-бей, а за ним – розгублений Драган.

4

Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав у ногах дівчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці – зведений пістоль.

– Аллах екбер! Що це все означає? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?

Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар-бея з-за пояса пістоль, а з піхов – шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

Становище суттєво змінилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, він учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А крім усього цього, не виключена можливість, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

Поки Звенигора і Драган обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив – і все зрозумів. В одну мить він збагнув, у яке складне становище він потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше – не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тім числі і Звенигора, і Драган, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Звенигорі чи Драганові натиснути собачку пістоля, і він опиниться в райських садах аллаха! Але він, Сафар-бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

– Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити – внизу, крім воїнів Гаміда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерів. Якщо вони почують постріли…

– Я зрозумів тебе, Сафар-бею, – сказав Звенигора, відбираючи від Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. – Що ж ти пропонуєш?

– Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя – три життя!

– Хай поверне той гяур султанський фірман, – пробелькотав, приходячи до пам'яті, Гамід.

Звенигора глузливо посміхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слів Гаміда.

– Не гайте часу, Арсен-ага!

Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, але вголос додав:

– Сафар-бею, нам доведеться вас з Гамідом зв'язати, щоб ви не перешкодили нам безборонне вибратися з міста.

– Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. – Сафар-бей гірко усміхнувся. – Хіба я дозволю поглумитися з неї?

– Гаразд. Ми згодні, – сказав Звенигора. – Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!

Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.

– Знаємо слово честі яничара, – пробубонів він при цьому. – Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!

– Маємо щось важливіше, – поплескав себе по грудях, де був захований фірман, Звенигора. – Ну, гайда! Швидше!

Вони спокійно спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар-бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані – ані душі. Звенигора допоміг Златці сісти в сідло – і за мить три вершники виїхали з воріт.

І тут з хану долинув різкий Гамідів голос.

– Аскери! Пильнуйте! Гайдутини виїжджають із міста!

Він висунувся з вікна і волав на весь Слівен. Звенигора схопився за руків'я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар-беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар-бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.

– Вперед, другарі! – вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких слівенських вуличках.

За ним мчала Златка на гнідому огирі. Звенигора трохи відстав. Завертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдутинської засідки – майже два фарсахи… [15]16
  Гераус – виходьте (нім.)


[Закрыть]І дорога йде весь час угору.

Вулицями втікачі промчали без перешкод. З-під кіпрських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски.

Та розглядатися було ніколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба Звенигора оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом, їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, – подумав Звенигора. – Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось-ось посуне з півдня».

Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний хрускіт свіжовичиненого пергаменту і продовжував гарячкове думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій-небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою… Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!

Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих арабських конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Звенигорі здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:

– Урус, здавайся!

Арсен ударив коня, хоча він і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось-ось вони наздоженуть його.

Вдалині замаячіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Звенигора пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?

Ось і ущелина! Ще півверсти!

Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Звенигора крикнув щосили:

– Драгане, тікай! Мчи до своїх!

Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.

Ну, коню-конику, виручай!

Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.

– Златко, дорога моя, – прошепотів Звенигора, – візьми фірман! Заховай! Вези в загін – а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…

– Арсене, що ти надумав?

– Кінь довго не витримає… За мене не турбуйся… Тікай! – Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився – подерся на гору.

Частина спагіїв спішилась – кинулася за ним. Звенигора почув голос Гаміда:

– Живого чи мертвого – дістаньте мені його!

Більша частина загону помчала за Златкою.