Текст книги "Фірман султана"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

МАТИ І СИН
1

Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в'ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.

Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на пласкому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, – від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.

На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід тісної улоговини на широкий простір, стоїть, спершись на лубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в'ється між скелями.

– Ох, горе нам! – голосно вигукнув він. – Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана – бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика – і вертайся назад! Так ні ж…

– Кого ж то, татку? – схопилася дівчина.

– Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Дундьо, за ним – Славчо… Ноші несуть… Біля них – не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?

– Драгана? – підбігла Златка. – Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.

Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.

За час перебування в гайдутинському стані, у віддаленому, дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балканджіїв, уміння вести нехитре гайдутинське домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.

Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з'явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.

Це вже була не та Златка, що півроку тому, – так змінило її життя.

Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкою – така вона була стривожено-гарна, – але зараз було не до того.

– Стривай! – вигукнув він. – Не треба лякати Марійку! Гєн, здається, і Драган з хлопцями… Він трохи відстав… А на ношах хтось інший… Біжи лишень – приготуй усе, що треба, для пораненого!

Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.

– Що з тобою, дочко? – злякався воєвода. – Що там побачила?

– Татку, ти казав – якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобі розповідала про нього…

Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку.

– Не хвилюйся, Златко. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським обов'язково має бути і Звенигора?

– Не знаю… Але мені чогось так моторошно стало на серці…

– Дурнесенька, заспокойся І Зараз ми про все дізнаємося.

Златка тремтіла. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводському замку, коли врятувалась тільки третина гайдутинського загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.

І ось з'являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?

Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.

– Златко! Златко-о! – долинув його голос.

Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати її, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.

– Арсен?

– Він! Живий! – Яцько весело усміхнувся. – Утік з друзями з галери…

Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.

Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся.

– Златко!

Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакову руку, стримуючи свої почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.

З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.

2

Щастя, як вино, – п'янить… Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Звенигора відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще ніколи в житті йому не доводилося так хвилюватися, як сьогодні. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.

Після перших коротких привітань його занесли в колибу.

– Де ж пані Анка? – спитав Арсен, не бачачи її серед гайдутинів, які зустрічали його.

На обличчя воєводи впала тінь.

– Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворіла… Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.

Якуб і Драган допомогли Звенигорі роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками і ранами.

– Пізнаю таволгу, – сказав Якуб. – Яка мерзота!

– Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки…

– Ну, потерпи трохи, хлопчику, – я допоможу тобі. Зараз ми скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю… І всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, – пообіцяв Якуб.

Він зрадів Звенигорі, як рідному синові, і доклав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.

На другий день, увечері, коли Звенигора, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган, Якуб.

В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.

Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнім часом став правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.

– Другарі, – промовив воєвода, – ми всі раді, що зібралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.

– Трапилося щось надзвичайне? – спитав стривожений Звенигора.

– Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамідом, – тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом: – Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив глибокий розвідувальний наїзд до Загори і Слівена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма-паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по всій Болгарії. Повернулися до Слівена також Гамід та Сафар-бей зі своїми загонами.

– Невже вони помирилися, Драгане? – швидко спитав Якуб.

– Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного паші.

– Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію, – спинив друзів Звенигора. – Про яку сварку між Сафар-беєм і Гамідом іде мова?

– Справді, ти цього не знаєш. Арсене, – сказав Младен. – Пам'ятаєш нашу розмову з Сафар-беєм у Чернаводському замку? Після того ага мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу… Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар-бея…

– Ненка, – вставив Якуб. – Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він був утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені… Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Младена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив з загоном у похід на Україну…

– Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар-бей повернулися цілі й неушкоджені, – з гіркотою в голосі сказав Младен.

– Младене!.. Не говори так про Ненка!

– У мене немає сина, Якубе.

– Але Анка думає інакше!

– Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троє – Якуб, я, Арсен – маємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Слівені. Тож скористаємося з цього, другарі!

– Я давно про це говорю, Младене, – сказав Якуб.

– Так. Але ж Гамід тільки зараз з'явився в наших краях.

– Я не хотів би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом! – гарячкував Якуб.

– Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?

– Я Гаміда не знаю, – сказав Драган. – Однак я з вами.

– А я пристаю до вашої спілки, – промовив Звенигора. – У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!

– Через два тижні ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, – заспокоїв козака Якуб.

– Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда, – сказав Младен. – Драгане, повідом наших людей у Слівені, щоб слідкували за кожним його кроком!

– Він дуже обережний, собака, – сказав Драган. – З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.

– Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника! – Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні. – Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від нашого договору! Якщо смерть спіткає кого-небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!

– Клянемось!

3

Минув місяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум'янці, а в очах з'явився життєрадісний блиск.

Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно-синіх очей дуже личило гайдутинське вбрання: білий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м'які юхтові чоботи. Звенигора жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніш закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.

Та радощів у гайдутинському стані не було: тяжко хворіла пані Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.

Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.

Воєвода Младен схуд і постарів.

Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.

Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.

Звенигора і Драган зупинилися біля порога.

Воєвода схилився до дружини, шепотів:

– Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни – тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору – звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.

Анка усміхнулась болісно, винувато.

– Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… І не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… Я так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

Вона замовкла і відвернулась до стіни.

Младен розгублено поглянув навколо.

– Але ж, люба, це неможливо зробити, – сказав він тихо. – Ненко – яничар. Він у Слівені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…

В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

– А він може прибути сюди! – раптом пролунав голос Звенигори.

Анка стрепенулась, підвела голову.

– Як?

Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.

– Ми привеземо його сюди!

Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

– Арсене, ти розумієш, що кажеш? – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, де вб'є ії відразу!

– Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

– Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…

– Младене, це моя остання просьба до тебе, – тихо промовила Анка.

Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.

– Гаразд.

4

День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.

– Щасливо, другарі!

Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

– Хто тут? – спитав, приглядаючись до темних постатей.

– Бай Димитре, поклін вам від воєводи, – прошепотів Драган, заходячи до сіней.

– Прошу до хати, другарі, – також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: – Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!

Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.

Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім – карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

– Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він – син воєводи Младена!

– Що ви дізналися про нього, бай Димитре? – спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

– Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спагії [7]8
  Ахчийниця – корчма.


[Закрыть]Онбаші.

– Це добре. В замку його важче було б узяти.

– Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.

– Он як!

– Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, – усміхнувся бай Димитр. – Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, – нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, – я приготував…

– Спасибі, бай Димитре.

– Тепер дивіться сюди. – Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. – Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, – там завжди стоїть яничар… Другий вартовий – на розі, біля ахчийниці [8]9
  Какво правите? – Як справи? (болг.)


[Закрыть]. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь… Решта яничарів – щось більше десятка – живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.

– Біля його дверей нема вартового?

– Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.

– Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра -Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

5

Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.

– Дур! Хто такий? – заступив він Якубові дорогу.

– Кагамлик! – зрадів Якуб. – Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

– А-а, старий! Звідки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

– Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього…

– Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!

– Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

– Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

Якуб не відповів на запитання.

– То можна пройти?

– Та йди вже… Спочатку прямо, а потім – останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

– Я теж уявляю, – сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.

– Якуб? От не чекав! Заходь, сідай – гостем будеш! Салям!

– Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість – гірше татарина!

– Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей – на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.

– Як воювалося, Ненко?

– Не називай мене так, Якубе, – скривився ага і з гіркотою в голосі додав: – Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

– Чим же це пояснити?

– Аллах одступився від охоронців слави падишаха!

– Ні, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.

– Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?

– Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?

– Ніхто. Говори сміливо.

Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.

– Ненко, помирає твоя мати.

– Що? – Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. – Моя мати?

– Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.

– Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

– Вона хоче тебе бачити.

– Але ж це неможливо! – вигукнув вражений Сафар-бей.

– Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м'яли складки широких шароварів.

– Куди їхати? Далеко? – спитав глухо.

– Я проведу тебе… На третій день ти будеш знову в Слівені.

– І гайдутини не побояться ввести мене в свій табір?

– Ми зав'яжемо тобі очі. Гайдутини змушені будуть зробити це.

– Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдутин…

– Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

– Мені жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо беглер-беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

– На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

– То зовсім інше. Там ішла війна.

– Це твоє останнє слово?

– Так.

Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак ага нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

– Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.

– Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.

За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар-бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба.

– Що там?

– Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує. Двері прочинилися – в кімнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним – Драган. Сафар-бей кинувся до стіни, на якій висіла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

– Спокійно, Сафар-бею! Салям! Хіба так приймають гостей?

– Що вам потрібно? – зблід ага.

– Шановний ага Якуб уже все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.

– Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я завдав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…

– Я знаю про це, – відповів Звенигора. – Якуб мені розповідав. І хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мстити я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане.

В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.

Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.

– Сюди! – почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелізли через високу кам'яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивів невеликий загін з міста, до обрідного букового ліска. Тут Драган зав'язав Сафар-беєві очі, і гайдутини попрощалися з своїм провідником.