Текст книги "Фірман султана"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

6

Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдутинів, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.

Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п'ять вершників. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного – з зав'язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.

– Швидше! Швидше! – загукав зі скелі Яцько, махаючи шапкою.

Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдутини догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.

Нарешті, вершники виринули з-за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір'я, затягнуте сніговою імлою.

– Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! – привітався Драган, сплигуючи з коня. – Какво правите? [9]10
   Юнак – герой (болг.)


[Закрыть]

– Здравейте! Здравейте! – Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар-беєм. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.

Запала глибока тиша. Всі затаїли подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдутинів повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він – Сафар-бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він прямо сидів на коні, озираючи жагучими чорними очима гайдутинів і гайдутинський стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдутинів.

Впізнавши воєводу, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженні, не випускаючи з рук поводів.

– Здравей, сину! – тихо промовив воєвода, пильно приглядаючись до обличчя аги.

Сафар-бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Звенигора, який стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.

– Здравей, тате!

Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.

Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.

– Спасибі, сину, .що приїхав. Ходімо до колиби, – сказав Младен. – Там твоя майка… Жде на тебе… О боже, як довго вона тебе ждала, бідна!

Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.

– Ми зараз там зайві, – промовив Якуб. – Хай самі…

Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.

Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:

– Арсене, зайди!

Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея – ніяковість і розгубленість.

Анка побачила козака.

– Арсене, підійди сюди! – прошепотіла.

Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.

– Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… – Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: – Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?

Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:

– Дуже. – І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.

– А ти, доню?

– Я теж, – прошепотіла Златка.

Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:

– Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. – Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. – Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…

У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.

Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.

Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.

– Ненко, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти – відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам'ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…

Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.

– Младене, – прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. – Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…

Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.

– А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки…,хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..

– Клянусь! – тихо проказав старий воєвода.

– Клянусь! – глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: – Клянусь!

Запала тиша. Німа, тривожна.

– Ненко, а ти?..

– Клянусь! – промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.

Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім'ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.

Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.

– Не плачте, – прошепотіла Анка. – Не треба… Ми ж усі разом… однією сім'єю… Я така щаслива…

Голос її раптово обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея і впала на білу вовняну ковдру.

На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.

…Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било – найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.

Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.

З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо-білим снігом, глибокі темні ущелини, густо-зелені ялинові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.

– Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, – сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. – Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір'ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля – знай: живий твій Младен, живі твої ясні соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..

– Так, так, воєводо! Так, батьку наш! – відгукнулись гайдутини.

– Ну, то й кінчайтеї Хай спить вічним сном наша мати!

На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясів пістолі – і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.

– Тате, ходімо, – сказала Златка, торкнувши батька за рукав.

– Ідіть. Я прийду потім, – тихо відповів воєвода.

Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.

Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.

Звенигора обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлі ясно-голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…

Тільки перед вечором Младен і Сафар-бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.

– Драгане, пошли людей – хай проведуть його до Слівена, – коротко наказав воєвода.

– А як же…

Драган хотів спитати, чи зав'язувати знову очі Сафар-беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.

– Ні, ні, пов'язки не треба! – сказав поспішно. – Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.

ФІРМАН
1

Гамід сидів у кімнаті Сафар-бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари – Кагамлик і велетень Абдагул.

– Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай-ай-ай! – промовив Гамід спокійно. – Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подівся Сафар-бей!

– Не знаю, ага, – прохрипів бай Станко.

– Але ж сліди ведуть на твоє подвір'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?

– Вдесяте вам кажу: аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар-бей.

– Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!

– Я вперше чую це ім'я.

– Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар-бея з вулиці. Його бачив аскер Кагамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

– І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

– Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинілі руки, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого болгарина.

– Нелюди! – прошепотів нещасний. – -Сил більше немає терпіти…

Гамід подав знак припинити катування.

– Ну, говори!

– Дайте води.

Кагамлик підніс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахії.

– Я чекаю, – процідив Гамід. – Де подівся Сафар-бей?

Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв'язані руки задерев'яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підв'язано до стелі, він упав би на долівку, мов лантух.

– Я його і в вічі не бачив, ага.

– Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

– Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

– Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи – де він? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар-бея, ні про Якуба.

Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

Проклятий гяур! В чому тільки душа держиться, – а правди не каже! Але він розв'яже язика затятому гайдутинові! Мусить розв'язати і допитатися, де подівся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

Сьогодні вранці, повернувшись від беглер-бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звістка приголомшила спахію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато-багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під'їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно-тьмяні очі вп'ялися в його обличчя.

– Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, – прокаркала стара.

Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.

– Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку, – і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

Гамід завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказані циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справді стара відьма прозирає майбутнє?

Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету – засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.

– Ясне твоє майбутнє, добрий ага, – знову прокаркала вона. – Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв'язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…

– Говори, стара! – гаркнув стривожений Гамід.

– Позолоти руку, щасливчику!

Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:

– Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…

Гамід посірів. Голос його затремтів.

– Тих дітей?

– Тих, що супроводять тебе, ага.

Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з'явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв'язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі гайдутинських вишкребків? Невже щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?

Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли беглер-бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім'ям Сафар-бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім'я Адіке.

Коли він сьогодні дізнався, що Сафар-бей три дні тому зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар-бея викрадено.

Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина – Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з своєї дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв'яже йому язика!

Гамід сам схопив важкого батога і почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спині. Станко звивався біля його ніг, захищаючи скривавленими руками очі.

– Ти все скажеш, гяурський собако! – хрипів спахія, вкладаючи в удари всю свою силу. – Все скажеш!

– Я нічого не знаю, – простогнав бай Станко.

– Де Якуб? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Я їх не бачив, ага. Бог – свідок.

Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Кагамлик відступили під стіну, боячись, що і їх зачепить.

Несподівано рипнули двері – і на порозі з'явився Сафар-бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах – і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.

– Що це все означає, Гамід-ага? – Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою кімнату. – Салям!

Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.

– Так що тут коїться, Гамід-ага? – повторив він запитання.

Гамід кинув батога. Споважнів.

– Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.

– І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?

– Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб…

– А ще що?

– Більш нічого. Але й цього досить для мене.

– Якуб – мій друг, – холодно сказав ага.

Гамід вимушено усміхнувся.

– Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?

– Гаразд, – погодився Сафар-бей.

– Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.

Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.

– Виведіть його і відпустіть!

Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.

– Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!

– Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, – спокійно відповів Сафар-бей. – Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.

– Куди?

– Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін…

Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.

Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.

– А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?

2

Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів – стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.

В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.

Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.

– Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.

– Ти стомився, Драгане.

– Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…

– Ти справжній юнак [10]11
  Хан – заїзд, кав'ярня (тур.)


[Закрыть], Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям воєвода. – Ну, що ж, іди! Але будь обережний…

Драган пішов.

Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

– Так. Але не сам. Зі мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. – Він, певне, має багато чого розповісти…

– Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.

– Що трапилося, бай Димитре? – спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

Бай Димитр важко зітхнув.

– Бая Станка скатовано…

– Як? Хто це зробив?

– Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.

– Ну?..

– Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Він живий? У безпечному місці?

– Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

– Щось важливе? – спитав воєвода Младен.

– Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас…

– Спасибі тобі, другарю Димитре, – з почуттям сказав воєвода. – Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

– А що це воно таке, фірман? – спитав спроквола поважний Грива.

– Фірман, другарі, – то султанський указ, – пояснив воєвода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

– Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! – вигукнув Спихальський.

– Безперечно, – підтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена…

Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

– Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?

– Гамід мешкає в хані [11]12
  Кафеджі – власник кав'ярні (тур.)


[Закрыть]Абді-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.

– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

– Ні, краще втрьох, мабуть, – засумнівався Драган.

– Тоді я третій! – схопився Спихальський.

– Ні, ні, пане Мартине, – Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

– Тоді я піду, – промовив Якуб. – Мені…

Але Златка несподівано перебила його.

– Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому він настрої…

– Ну, що ти, Златко, – почав Звенигора. – Там потрібен вояка, який би умів…

Дівчина не дала козакові закінчити думку:

– Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! – звернулась вона до воєводи.

Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, – сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?

Він завагався.

– Так, Златка навчилася добре стріляти, – промовив перегодя. – І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, – звернувся до неї, – проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?

– Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.

Тут втрутився Драган:

– Я гадаю, – сказав він, – Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, – вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.

Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.

– Я згоден, – промовив він. – Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще – і в путь!..