Текст книги "Фірман султана"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

4

Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

– Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі… Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!

– Для чого ризикувати? – здивувався Роман.

– В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач – як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!

– Не розмовляйте, собаки! – закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Звенигори, кілька разів ударив гарапником.

Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.

– Ну, зачекай, псякрев, – прошепотів Спихальський, – потрапиш ти мені до рук!

Весь день Звенигора і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще лютіше.

Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.

Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги, – невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.

Ніхто не знав, що трапилось. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.

І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.

– Браття, тонемо! – пролунав чийсь переляканий голос.

– Єзус-Марія! – прошепотів Спихальський.

Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.

– Тихо! – гаркнув ага. – Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Славу аллаху, паша Семестаф – хай живе він сто літ! – майстерно ввів його в тиху бухту, і ми тут перебудемо бурю! Розберіть весла – і всі за роботу! Треба відтягти судно в безпечніше місце – там заночуємо.

Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман якось притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.

Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.

Звенигора й Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, – аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розміреного темпу, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.

Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.

Раптом він тихенько скрикнув.

– Друзі, готово! – Від радощів голос його тремтів. – Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг… Такий удар був!

Спихальський на радощах підстрибнув на лаві.

– Ха, холера ясна! Діждались! Арсене, брате!..

– Тс-с-с! Спокійно, панове-браття! – прошепотів Звенигора одними вустами. – Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні… Поговоримо вночі!

Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.

За стінами корабля шаленів північний вітер.

5

«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної з суші високими горбами.

Коли було кинуто якорі, паша Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовне складені руки і прошепотів:

– О аллах! Всемогутній і всемилостивий аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю – мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним – своє життя і честь. Хай славиться твоє ім'я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!

Підвівшись, паша роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув певної загибелі. Тепер можна спокійно поспати!

Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам'янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день-два буря вщухне – і знову можна буде випливати в море.

Під шум вітру і плин власних думок паша непомітно заснув.

Здавалося, спав увесь корабель. Вартові – на кормі і на носі судна – понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі аби [5]6
  Балканджій – горець.


[Закрыть]і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах яничари. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

Десь опівночі Роман обережно витягнув з-поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах, і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

Пересилюючи біль, що пронизував спину, Звенигора перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

– Чекай, Арсене! Дай-но я! – заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. – Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!

Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

– Арсене, розтлумач йому, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

– Не треба! Кінчай, пане Мартине! – прошепотів Звенигора. – У нас ще багато діла.

Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

– Єден готовий! – коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

Тим часом Роман збудив усіх невільників.

– Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скінчиться наша неволя!

Невільники швидко витягли з-поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив'язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

– Та тихше, чорти! – прошепотів Звенигора. – Варта почує!

Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут – викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно-жовте світло вихопило з темряви напружені, закам'янілі обличчя веслярів.

Звенигора вийшов наперед.

– Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег – рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно – зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб'ємо кайдани – і хто куди! Там уже кожен – пан своєї долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

– Я, пане Звенигора, – пролунав з корми голос.

Там поволі підвелася височенна постать.

– Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? – спитав здивовано Арсен.

– Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулі?

Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців-зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов'яга!

– Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

– Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко – не з руки було! – прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою мало не діставав стелі.

Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву – ледь-ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Звенигора з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.

Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.

Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пістолі.

Грива хотів скинути тіло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку.

– Зажди! Знімемо одяг – пригодиться!

Здерши одяг і зв'язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?

Ті виринули з-за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по-змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:

– Єще єден!

Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:

– Тепер – добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарів.

Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

Звенигора з Романом і Спихальський зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває -потоне!» – майнула думка. Та він й одразу ж прогнав, – потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'їдала рани, хотілося вити, кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

Нарешті, відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами – галька і зернистий пісок.

Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

– Ждати не будемо, – сказав Звенигора. – Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на свій власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій ворожій землі таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарії, а може, і в Волощині. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках – тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?

– Так, так, – погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтікатися по узбережжю.

З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, яких у темряві ніяк було збити, пішли геть від моря. Його могутній глухий шум поволі зменшувався, стихав і десь під ранок зовсім зник.

Починало світати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надів каптан і шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пістолі, які не могли стріляти, бо порох підмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса – і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани на спині роз'ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.

– Вставайте, шайтанові діти! – весело підморгнув товаришам. – Вперед! Вперед! Наш порятунок – довгі ноги!

6

В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, вони дізналися, що потрапили знову в Болгарію.

Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв [6]7
  Спахія – поміщик, воїн у відставці (тур.)


[Закрыть], Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Звенигора – яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже на білому світі. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, – все це викликало у добросердих балканджіів співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, овечий сир і сушений виноград.

Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.

За перші два дні вони пройшли далеко в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Звенигора вів товаришів до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподівався знайти там загін воєводи Младена і Златку.

Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. І чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим більше він поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його розгромили під Чернаводським замком… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар-бея або спагіїв Гаміда?

Ішли найчастіше манівцями, вряди-годи розпитуючи у пастухів дорогу. Пересічена відрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.

Перебрівши бурхливу Луду-Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.

Дорога круто піднімалася вгору.

Вечоріло.

Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні, втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.

Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до вуст.

– Тс-с-с!

– На бога, що там? – спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.

– Хатина! І в ній хтось є… Бачите – з димаря димок в'ється.

Втікачі зупинилися, визирнули з-під кущів.

Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев'яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.

Навколо – ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.

Друзі переглянулись.

– Обминемо чи зайдемо? – спитав Звенигора.

Всі помовчали. Потім Роман сказав:

– Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би твої рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби – перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого?

– Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! – підтримав Романа Спихальський. – До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена – ятаган… Чи ж нам кого боятись, панство?

– Тоді ходімо, – погодився Звенигора.

Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх – заглянув усередину.

– Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?

Ніхто не відповів.

Звенигора відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски – дві дерев'яні ложки. Хліб. В кутку – лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.

– Гм, здається, ми тут непрохані гості, – сказав Грива. – По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!

– Але тутай ще є одні двері, прошу вас, – показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл. – Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

– Здравей, пане господарю! – привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

– Здравейте, – відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: – Кто єсте?

Звенигора виступив наперед.

– Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати – дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.

– Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.

– Спасибі, – подякував Звенигора. – Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

– Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, – відповів старий. – А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

«Гм, хитрий старий – викрутився, – подумав козак. – Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

– Не подобається мені його таємничість і замкнутість, – тихо промовив Роман. – Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?

Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

– Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую, – здався Роман. – А потім розбуджу пана Мартина.

Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож він одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в'язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька чоловіків стояло над втікачами, держачи в руках пістолі. Інші в'язали руки.

Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива вирвав руки і зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав Гриву назад. Дістали своє і Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну і, видно, не до кінця втямив, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його руки було вже міцно затягнуто сирицею.

Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов'язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Звенигору ногою під бік.

– Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

– Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? – спитав обурено Звенигора, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. – Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував – і видав цим розбишакам?

Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, відповів:

– Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги! І не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по-доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

– Ніхто нас не присилав. Ми самі прийшли.

– Хто ж ви такі? Яничари?

– Звідки ви це взяли?

– Не викручуйся, по шкурі бачимо!

Звенигора оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдутинів, якщо це справді гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зім'ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

– Шкуру можна скинути!

– Це однак тебе не врятує, яничаре!

– А може і врятує! Розв'яжіть мені руки!

Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.

– Розв'язати, Ганчо?

Той ствердно хитнув головою.

Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув – і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, він щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла.

– Дивіться!

В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.

– О леле! – вигукнув Ганчо. – Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!

Замість відповіді Звенигора, перемагаючи біль, спитав:

– Тепер скажіть, хто ви?

– Ми гайдутини!

Звенигора важко присів на сіно. Перед очима у нього попливли жовті кола. Однак він полегшено зітхнув.

– Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!

Ганчо перезирнувся зі своїми товаришами.

– Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?

– Так.

– Хто ж ти і твої товариші?

– Ми невільники. Втекли з каторги…

– Руснаки?

– Так.

– Гм. От так притичина! – почухав голову Ганчо. Видно було, що він не знав, як бути. – До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що – передам я вас Драганові, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?

Гайдутини на знак згоди закивали головами.

– Так, так.

– Драганові? Та це ж мій другар! – вигукнув Звенигора, намагаючись підвестися. – Ведіть нас швидше до нього!

Однак сили, врешті, зрадили йому. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров'ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.

– Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! – бурчав пан Мартин. – Лайдаки!