Текст книги "Дебілка (збірник)"

ЛИСТОНОША

– На що нарікаєте? – місцеве світило медицини виявилося доволі ввічливим, і, помітивши напруження у очах пацієнта, привітно підсовувало до нього крісло зі зручними гнутими бильцями, зробленими під вигин людської руки, та цупким драповим сидінням, аби пацієнт відчував себе впевнено та розкуто. Все було продумано заздалегідь як в інтер’єрі, так і в образі самого лікаря. Світило мало проникливі сірі очі, вкриті безколірним глянцем нігті, взірцево поголене рожеве обличчя, напарфумлену хусточку у нагрудній кишені маринарки і столичний диплом психолога. Світило понад усе мріяло стати доктором наук у галузі психіатрії, і тим вдвічі збільшити гонорари за власну працю. Але цього разу пацієнт виявився не з тих, хто сприяв збагаченню. Та попри все світило усвідомлювало, що кожен, хто звернувся до нього по допомогу – це сировина для підвалин його великого майбутнього.

Лаврентій нервував. Уперше за багато років він наважився переступити поріг лікарняного кабінету. Окрім всього він враз усвідомив незугарність власного заношеного однострою і, прикипівши очима до лікаревих пальців, заховав руки зі згризеними нігтями за спину.

Світило бачило, що дивакуватий пацієнт розгубився, і намагалося втертися в довіру– наразі це було його професійним обов’язком.

– Не нервуйте ви так, – лікар розщіпнув ґудзики піджака, підкреслюючи тим самим неофіційність зустрічі, і, підійшовши до вікна, відхилив кватирку. Струмінь свіжого повітря вивів Лаврентія з заціпеніння. – Отже, ви прийшли з метою розповісти про ваші труднощі, і я залюбки вас вислухаю, аби ми разом спробували тих труднощів спекатися… То що ж вас привело, шановний…

– Лаврентій… Мене звати Лаврентій, – чоловік нарешті наважився вмоститись у кріслі, проте й далі не відводив від лікаря очей.

– Чудово, Лаврентію… Незвичне ім’я… Старовинне… Ваша мама, вочевидь, за фахом – вчителька літератури…

– Моя мама, Царство їй небесне, змушена була покинути роботу задовго до пенсійного віку… І винуватцем цього був я…

Лікар сполошився. Це вже не скидалося на типовий тимчасовий психічний розлад, що ними турбувала його більшість пацієнтів, серед яких домінували розчулені панночки, котрі не в змозі самотужки пережити чоловікову зраду, чи психічно знищені чоловіки-підприємці, яких вивела з колії невдала фінансова операція, а часом і цілковитий крах. Зрозуміло, що тут щось інше, глибинне, таке, в чому доведеться справді докласти зусиль і покопирсатися, а не давати замусолені типові поради. Зрозумілим було і те, що пацієнтові потребувалось чимало зусиль, аби зважитись на візит і, окрім всього, накопичити грошенят, адже скористатись послугами професійного психолога – справа заможних людей. Майбутній доктор наук вийняв з нагрудної кишені хусточку і протер спітніле чоло. Пахощі від неї розтеклися стійким шлейфом по всій кімнаті…

– Отже, ваша проблема має тривалу історію… В такому випадку найкраще розпочати з самого початку – відтоді, як ви вперше зрозуміли, що у вашому житті щось негаразд.

– Лікарю, про те, що зі мною не все гаразд, зрозуміли всі оточуючі з того дня, як я вперше зіпнувся на ноги…

«Сили небесні!!! Цього ще бракувало!!!» – лікар непомітно глипнув на стінний годинник, адже кожному пацієнтові приділялася година, а цей зіпнувся на ноги, судячи з його віку, доволі давно. Та вголос сказав:

– В такому разі спробуймо послідовно, крок за кроком, відновити у пам’яті всі події, що супроводжували вас протягом життя.

– Гаразд… Я спробую, – Лаврентій нарешті відвів погляд від світила, сфокусувавши його на відчинене вікно, і, зібравшись з думками, зосереджено розпочав:

– Мої батьки зрозуміли про вроджену ваду, щойно я навчився самостійно пересуватися у просторі… Вада полягала у тому, що мені постійно треба було кудись іти… Я не міг всидіти на місці й кілька хвилин, і не встигала мама відвернутись, як я вже був біля порогу, а часом і за ним, внаслідок чого вхідні двері до помешкання стали ретельно замикати, чого не робили ніколи до цього… Втім, спочатку це сприймалося як звичайнісінька дитяча рухливість, а сусіди здивовано перешіптувались поміж собою, натякаючи мамі, що у її хлопчика надто жвава, як на такий молодий вік, вдача… Мама зазвичай відмахувалась від них, мовляв, «за своїми краще дивіться», а тим часом страх її зростав із кожним днем, адже вроджена кмітливість підказувала мені, як треба відмикати замок на дверях, щойно я почав до нього досягати… Двері почали замикати ключем, а ключ надійно переховувався у кишені маминого халата. Коли ми вирушали на прогулянку, вимагалося неабияких зусиль, аби мене втримати – я міг крокувати на найдальші віддалі, не втомлюючись ані краплі. А бідолашна мама, повсякчас поспішаючи за мною, ставала виснаженою і нервовою, проте вигляду не подавала, а супроводжувала мене по всіх існуючих закапелках, вигадуючи нові й нові розваги, аби відволікти мене від головної фізичної потреби – кудись повсякчас іти… Вона прив’язувала мене завбачливо прихопленим із дому мотузочком до себе, і ми бавились у потяг, де вона була машиністом, а я – вагончиком, і коли потяг робив зупинку, машиніст голосно видихав умовний пар, а вагончик слухняно змушений був спочивати, очікуючи, коли уявні пасажири займуть місця… Ви усвідомлюєте, що їй довелось пережити, проходжуючи пішки безліч кілометрів шляху з прив’язаною мотузочком до себе дитиною?.. – Лаврентій передихнув і на мить замовк, занурившись у спогади про невимовно далеке минуле… – Та найгірше почалося пізніше, коли мене призначили у старшу групу дитячого садочку – всі ж бо розуміли, що дитині необхідно призвичаюватись до колективу бодай за рік до школи, та й окрім всього мама змушена була виходити на роботу – батько вже тоді хворів і його пенсії по інвалідності катастрофічно не вистачало на життя. Завбачливо попередивши виховательку про мою особливість, мама благала про увагу до мене, щодня вирушаючи до школи на роботу, де розповідала дітям про класиків літератури, а подумки невідступно була поруч зі мною… Втім, це не допомагало… І, забігаючи за мною по роботі у садочок, знову й знову впиралася у глухий кут розпачу виховательки, адже вкотре не вдалося догледіти за дивною дитиною, та й це було марним – я знав усі потаємні лази і схованки, якими можна було чкурнути з дитячого майданчика у відкритий простір. Спочатку мене розшуковували всім педагогічним колективом, на чолі з мамою прочісуючи вулиці та вулички, підвали та всі найнепомітніші закапелки… Єдиний позитив моїх мандрівок полягав у тому, що я завжди попри будь-які обставини повертався додому – за годину, за дві чи за три, проте чітко усвідомлюючи існування рідної домівки. І вже згодом мене припинили шукати, а виснажена, проте мужня мама, вкотре знайшовши голодне дитя під порогом, мовчки відмикала замок і довго відмивала мене від вуличної пилюки та мандрівних пригод… Вночі плакала, а я тулився до неї, запевнюючи, що це востаннє. А наступного дня щойно вихователька відводила від непосидюха погляд, непоборне бажання кудись йти знову й знову штовхало на втечу… З садочка довелось мене забрати – жоден вихователь не наважиться бо нести відповідальність за таку дитину. Я став ходити з мамою на роботу… Неймовірними зусиллями отримавши директорський дозвіл на мою присутність у класі, мама саджала мене за останню парту, і я вкупі зі старшокласниками осмислював розмаїтість персонажів Толстого та особливості викриття соціальних проблем Достоєвським… Виглядало це доволі кумедно, адже учні знали про істинну причину мого перебування під невпинним маминим наглядом і повсякчас кепкували. А коли настав час мого першого дзвоника, я не знав, де заховатися від насмішницьких поглядів… «Ей, Миклухо Маклаю, тобі не місце серед першачків, адже ти засвоїв вже програму усіх старших класів!» – дражнили, та я не зважав, бо єдине, що по-справжньому турбувало – це тривалість уроків, які, як підказувала мені свідомість, доведеться таки відсиджувати… Для мене то була справжня мука…

Лікар уважно слухав. Не перебивав, не перепитував, лишень часом занотовував щось у записничку і далі уважно вдивлявся до дивного пацієнта… Аналогів у його медичній практиці не було. А Лаврентій тим часом продовжував:

– Заняття я сяк-так відбував, не зважаючи на страждання, які приносив вимушений спокій… Та щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про кінець останнього уроку, мене наче здувало вітром. І запобігти цьому виявлялось неможливо, адже географія мандрівок із роками ширшала і давно вийшла за межі рідного житлового району. Мене зачиняли вдома, та я примудрявся виходити через вікно, благо, мешкали ми на першому поверсі. На вікно майстрували залізні ґрати, та я навчився їх майстерно підпилювати, аж поки не вирішили поміняти помешкання. Таке рішення видавалось майже непосильним, враховуючи матеріальні труднощі, проте неймовірними зусиллями, втративши на одній кімнаті, ми переїхали на третій поверх сусіднього будинку… І тоді я навчився з майстерністю акробата долати водостічні труби, розташовані доволі близько вздовж вікон багатоповерхівки…

У мами опускалися від розпачу руки… Певний час вона намагалася мене шукати, долаючи неприпустимі для жінки відстані, аж допоки не стали нестерпно боліти ноги… І згодом пошуки припинилися, адже єдине, що вона усвідомлювала чітко – це те, що я неодмінно повернуся додому… Ви розумієте, лікарю, цей феномен, який я сам дотепер осягнути не можу?! – Лаврентій збуджено зайорзав у кріслі, намагаючись спростувати головну обставину, котра здатна була на його погляд пом’якшити провину. – Де б я не був, і коли б я не повертався, але я таки повертався!!! Незбагненний внутрішній голос підказував мені, що попри некероване непоборне бажання втікати я зобов’язаний прийти туди, звідки пішов!!! І коли мама врешті це збагнула, вона несподівано припинила замикати двері… Припинила вона, також, мене повсякчас шукати, збагнувши марність пошуків… Окрім всього, їй ставало дедалі важче пересуватися – боліли ноги, а батько вже й не вставав із ліжка… Вона припинила ходити на роботу, і, замкнувшись у мініатюрному хатньому світочку, їй залишилося одне – доглядати хворого батька-інваліда і очікувати блудного сина…

Лікар, повсякчас пітніючи, попустив тугий вузол краватки і стурбовано поглипував на годинник, стрілка якого невпинно пересувалася в напрямку до призначеної пацієнтові межі. Проте Лаврентій, здавалось, забув про обмеження у часі – ще б пак!!! Вперше у житті він наважився розповісти сторонній людині про все, наболіле роками. Важко йшов до цього – крізь сумніви та протиріччя, однак розумів, що відчуття неповноцінності дедалі дужче давить на свідомість і, якщо він не виплесне все отак, одним духом, то може трапитись щось невиправне…

– Ви розумієте, лікарю, феноменальність всього, що відбувалося зі мною? – Лаврентій не бажав помічати стурбованості місцевого світила. – Адже попри цілковиту неспроможність керувати власною свідомістю, почуття обов’язку та відповідальності перед родиною ніколи мене не покидало!!! І це була спасенна ниточка, що втримувала мій мозок від цілковитого божеввілля. Я знав, що варто мені не повернутися, як мама першою позбавиться глузду, а я її безмежно любив!!!

– Що ж трапилось далі? – попри зростаючу нервовість лікар бажав таки дослухати кінцівку історії, і, відчинивши двері у передпокій, аби пересвідчитись у відсутності наступного пацієнта, спрямував незакінчену розповідь у потрібне русло… – Я хочу дізнатися, Лаврентію, що ж все таки було далі…

– Далі?.. Далі безцільно блукати передмістям стало обридливим, і я почав щоразу вигадувати для мандрівок певну мету… Вона змінювалась залежно від пори року… Я йшов далеко за місто, блукав полями, лісом, доходив до найближчих сіл, а пізніше й до дальніх, придивлявся, як ґаздують на городах люди… Взимку мені конче необхідно було знати, на скільки сантиметрів щодня затягується кригою озеро, розташоване неподалік від передмістя. Я знайшов доброго дрючка і щоразу робив на ньому зазубринки, попередньо соваючи його по слабкій скоринці льоду, аж поки раптом вночі не вдарив сильний мороз, і я страшенно засмутився, взрівши наступного дня, як озеро затягнулося кригою від краю до краю, а мої наукові виміри та дослідження стали нікому не потрібними. Влітку я знаходив пташині гнізда і переконував себе у тому, що зобов’язаний допомагати вигодовувати пташенят… Одного разу натрапив навіть на лисячу нору і певний час носив із дому хліб малим лисенятам, допоки начебто впевнена у моїй дружелюбності лисиця, невідомо чому насторожившись, не цапнула мене за руку… Та загалом було цілком байдуже, що стане наступною метою мандрівки… Я не прикладав зусиль, аби вигадати щось нове… І тут на моє превелике здивування мама – немічна, ледь ходяча – почала проявляти обережну цікавість до моїх подорожей, і, вчергове мене дочекавшись, ненав’язливо допитувалась: «Що ти бачив цього разу, Лаврушечко, у тих своїх світах?..» Я був неймовірно приголомшений цим фактом, і з щасливим блиском у очах розповідав їй все-все: і про селян, і про лисицю, і про пташині гнізда… А вона скрутно хитала головою, шкодуючи мене та приговорюючи: «Тісно тобі, дитино, у цім світі, ой, як тісно… Як же ти далі житимеш?..» Я й сам не знав, як упоратись із собою, аж допоки, дотягнувши так-сяк до десятого класу, знайшов несподівано рішення – приголомшуюче, схоже на оту ниточку спасіння, що завжди мене повертала додому. І, увірвавшись, наче вітер, одного дня після уроків додому, радісно повідомив: «Я остаточно визначився з майбутнім!!! Я буду листоношею!!!»

Мама розгублено присідала на ослінчик, і навіть тато, котрий доволі кволо внаслідок багаторічного лежання реагував на найвизначніші події, здивовано повернув голову у мій бік.

– Лаврушенько, чому ж саме листоношею?.. Є безліч професій, більш поважних і почесних… Врешті-решт, ти виріс у інтелігентній сім’ї, де до треього коліна всі вчителювали…

– Мам, ну який із мене вчитель!!! Як може стати вчителем людина, що протягом сімнадцяти років не знаходить собі місця!!! А от листоноша!!! Листоноша робить те саме, що і я, та ще й отримує за це гроші!!! Подумай сама!!! Нічого загалом не зміниться у нашому житті, я завжди буду поруч, а моя зарплатня бодай трохи прикрасить жалюгідність нашого існування. І до біса вчителювання разом з університетами!!! – я був надто збудженим від простоти й зрозумілості обраного рішення – так, що батькам не вистачило мужності зі мною сперечатися… Де пак!!! Я так захопився новим покликанням, що й дотепер, впродовж багатьох років виконую власні обов’язки сумлінно і з величезним задоволенням, крокуючи пішки у найдальші куточки міста чи поза ним, аби вчасно доставити листа чи телеграму… Врешті, торік мене нагородили званням «Найкращий листоноша району». Отаке то…

Лікар полегшено зітхнув:

– Ну от бачите… Все у вашому житті налагодилось… А я вже було подумав, – за дверима почулися кроки новоприбулого пацієнта. Ним виявилась чергова манірна панночка з недорозвинутим цуциком на руках, котра прагнула розповісти місцевому світилові про те, що коли чоловік підвищує на неї голос, цуценя від нервового потрясіння губить свідомість, і вона, відповідно, також. Від панночки віяло дорогими парфумами і статком, тому вишколена секретарка, випромінюючи люб’язність, заходилася пригощати панночку кавою, аби якось затягнути час.

– На жаль, лікарю, не налагодилось…

Світило стріпонулося і від нетерплячки зсунулось мармизою, бо ж втрачати грошовитих клієнтів не входило у його плани, незважаючи на оригінальність щойно вислуханого випадку психічного зрушення.

– Так от… Ви запитували, що привело мене до вас… Нарешті я вам можу відповісти…

Світило здивовано вперлося поглядом у незвичного пацієнта, котрого годі викурити… Здавалось, тема вичерпана, і пацієнт самостійно прийшов до власного одужання… Які ж бо тут можуть бути втручання?.. От панночка за дверима – інша річ… Їй неодмінно буде рекомендовано психотропні ліки, які жменями зберігаються у шухлядах лікаревого стола… Дорогі, щоправда, проте напрочуд дієві… Панночка бо не здогадується, що вони продаються за безцінь у кожній аптеці і мають склад звичайнісінької валер’янки… Та Лаврентій вже не міг зупинитись. Він змушений був розкритися до останку. Вперше, а може й востаннє…

– Страх. Мене привів до вас страх, лікарю, невже ви цього не можете збагнути?!! Маму торік поховали, а паралізований батько залишився під моїм опікунством!!! Це єдина причина, яка змушує щоразу повертатися додому!!! І скільки разів я не ловив би себе на думці, що я зобов’язаний повертатися туди, де я понад усе потрібний, та, як колись давно, у дитинстві, я ледь гамую в собі бажання йти кудись світ за очі, не зупиняючись, не роздумовуючи, куди я йду й навіщо, і де знаходитиметься моя чергова чи кінцева зупинка… Це жахливе відчуття, лікарю, а ще усвідомлення того, що коли не повернуся – мене навіть ніхто не шукатиме!!! Наче гонить мене незбагненна внутрішня сила, не даючи спочинку ані ногам, ані свідомості, і єдине, що зможе мене спинити – це фізичне виснаження. І так буде завжди, допоки не настане кінець…

Лікар розгубився… Він не міг збагнути, в чому, власне, полягає трагічність ситуації… Нетиповий випадок, що й казати… Проте визнати прилюдно розгубленість означало професійне фіаско.

– Знаєте, Лаврентію… Не варто драматизувати обставини… Типове психічне зрушення, що вимагає невпинного вживання заспокійливих препаратів (деякі з них я можу запропонувати вже, за додаткову платню)… Втім, гадаю, цього не буде достатньо, вам необхідно пройти курс психотерапії… Отже, побачимось наступного тижня… І ви безперечно матимете змогу спостерігати, як всі ваші невиправдані острахи, так само як бажання йти і не вертатися, розвіються і зникнуть, примусивши вас стати звичайнісінькою врівноваженою людиною без найменших відхилень і внутрішнього відчуття невідомої тривоги… Отже, до наступної зустрічі, – світило, широко розчинивши двері, красномовним жестом примушувало Лаврентія покинути кабінет, аби поступитися зманіженій панночці, котру доводив до сказу власний чоловік. Лаврентій розгублено дивився то на лікаря, то на панночку, то на її огидне коштовне кострубате створіння на руках. Насправді він не міг збагнути, для чого, власне, сюди приходив, і чи справді необхідно прийти ще раз, за тиждень, аби якось собі допомогти… Окрім всього, він не знав про те, що саме у цю мить із батьківського спустошілого гнізда санітари викликаної сусідами «швидкої» виносять бездиханне татове тіло, в котрому внаслідок виснажливої тривалої хвороби зупинилося серце…