Текст книги "Дебілка (збірник)"
Автор книги: Вікторія Андрусів
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
ВОРОЖКА
– І що тебе привело сюди, красуне? – перед Тонею стояла жінка невизначеного віку, розпелехана, з набряклими повіками й дотліваючою цигаркою у пожовклих від тютюну пальцях. На її ногах були старі діряві капці, а непомірно відверте декольте цвітастого халату оголювало величезну відразливу волохату родимку ледь не на пів-бюсту.
Тоня стояла наче вкопана. Приятелька Любка попереджала: «Нічому не дивуйся. Люди, які мають зв’язок з потойбічним світом, виглядають дивакувато, вони інакші. Але нічого й не розповідай, вона сама тобі все розповість: і чи Сашка тебе справді любить, і коли поберетесь, і скільки діточок матимете, і чи грошики у кишені водитимуться… Вся твоя доля у її картах лежить… Недаремно вона – ПРОВИДИЦЯ!!!»
Тонька щоправда пручалася, бо ще бабця-небіжчиця попереджала: «Ніколи, дитино, не спокушайся заглянути в майбутнє… То є великий гріх… А як з’являтимуться сумніви чи незрозуміле сум’яття на серці, піди краще до церви та й помолися – все, як рукою, зніме…»
Але ж ота Любка-пронира й мертвого вмовить. «Піди та піди, – каже, – відразу дізнаєшся, хто чим дихає… Забудь старечі забобони… Сьогодні вся політика й економіка на пророцтві лишень і тримається… Усі бізнесмени, депутати й інші сильні світу цього пальцем не ворухнуть, поки не отримають благословення ясновидців…»
– Але ж я не депутат і не бізнесмен, – заперечувала Тоня, – навіщо мені це?.. Те, що мені треба знати, я й так знаю… І те, що Сашка мене любить, і те, що поберемось, як отримаємо дипломи, а діточки… То вже як Бог дасть… Тут жодне втручання не має сенсу…
– Дурна ти зовсім, Тонь, – переконувала Любка. – Це тобі здається, що все добре, а насправді може й ні… Бодай з цікавості піди… Он, Анька з паралельного потоку була… Не встигла поріг переступити, як та їй: «Бережи дитинку у своїй утробі…» Та очі вирячила – навіть не підозрювала, що від Костика залетіла… Та й дізнатися про це звичним медичним шляхом було неможливо – надто термін малий був… А ти кажеш – байки…
Тоня стояла в захаращеному мотлохом коридорі, затамувавши подих… А що, як вже з порогу почує щось вбивче? Але замість пророцтва неохайна жінка невимушено сказала:
– Заходь. Черевики не знімай – не прибрано.
Попіл з її цигарки сипався просто на підлогу, й, відімкнувши двері смердючого туалету, вона викинула недопалок в унітаз і гучно спустила воду.
– Сідай, – наказ пролунав, наче постріл. І допоки Тоня, присівши на краєчок розхитаного дзиґлика, ошелешено озиралася в кухні, де у цілковитому безладді тхнули цвіллю немиті баняки, провидиця відлучилась за кольорову бамбукову фіранку, яка гучно брязкала ще довго по тому, як крізь неї просоталось огрядне тіло. Повернулась із товстелезною колодою карт – незвичних, довгастих, зроблених з цупкого картону, аби не стиралися впродовж тривалого вжитку.
– На що кинемо? – провидиця вправно, зі знанням справи тусувала колоду, перекидаючи з руки в руку. Тоня не могла відвести очей від пекельних малюнків, що вигулькували з внутрішнього боку карт і нагадували картини страшного суду.
– Що? – перепитала.
– На що карту кинемо? На здоров’я, на роботу, на гроші, на кохання?.. На щось одне можна…
Зі здоров’ям у Тоні було все гаразд, про роботу говорити було зарано, навчаючись на другому курсі, до грошей особливої жаги не мала. Отже, залишалося останнє. І недовго провагавшись, відповіла:
– На кохання.
– Збий, – ворожка простягнула до неї перевернуту зовнішнім боком колоду.
– Що? – не зрозуміла знову.
– Збий, кажу… Зсунь карти… Перший раз, чи що?
– Так, вперше, – Тоня обережно, наче боячись обпектися, одним пальчиком підштовхнула карти, розділивши колоду навпіл.
Відклавши половину карт, ворожка вправно розкладала на засмальцьованій цераті ті, що залишилися у неї в руках. Тоня вдивлялася у складні, незрозумілі їй конфігурації і намагалася вгледіти у них свою долю. Їй починало ставати цікаво.
– Значить так, дівонько… У голові твоїй два принци – чорнявий та білявий… І ти не знаєш, кому віддати перевагу. Білявий дуже любить тебе, він добрий і покладистий, але щось заважає тобі підпустити його надто близько… Може, відстань, яка вас роз’єднує…
Тоня розгубилася… З чорнявим все зрозуміло… Пригадала Сашкові цупкі чорні, як смола, кучері, які вона так любила перебирати пальчиками, коли той ледь не вмлівав від її ласки… А хто ж тоді білявий? Нісенітниця… Чи може йдеться про Руслана, її давнє шкільне захоплення?.. Той і справді був безмежно закоханий у неї… Навіть якось клялися одне одному про «любов – до гробу…» Та коли ж це було?!! По закінченню школи Руслан поїхав у Росію – там у нього бабуся, й вступив до якогось престижного технічного ВИШу, а вона залишилася у провінційній дірі… Часом переписувались в «Однокласниках», та не знали навіть, коли буде змога побачитись… Але стривай… Звідки ця дивна жінка може знати, що на заваді стала відстань?! Тоня не видала здивування. Хоч мурашки й закопошилися по шкірі… Врешті-решт, Руслан наразі мало її турбує… Вже два роки, чи не з першого дня, як сіла на студентську лавицю, вони з Сашком нерозлучні… Їх так і називають на курсі – «солодка парочка»… Давно перезнайомились з батьками, Сашко приходить до неї, наче до себе додому, та й взагалі… У них все вирішено… Обидві батьківські сторони не проти, та й вони самі дня не можуть проіснувати одне без одного…
Ворожка, начебто не помітивши Тониного сум’яття, байдуже продовжувала далі:
– А от чорнявий… З ним складніше… Тут ситуація непроста…
Тоня напружилась: в чому може полягати складність ситуації? Адже у їхніх тривалих стосунках, здавалось би, давно розставлені крапки… Тепер Тоня стурбовано ловила кожне слово, начебто саме тут, на брудній прокуреній кухні, вирішується вся її доля…
– На заваді тобі стоять дві жінки: одна – чорна, друга – біла… Чорна, старша, має неабиякий вплив на твого принца та ще й кровні стосунки…
– Ой, леле, – сполотніла Тоня, – це ж мабуть його мама…
Сашкові від неї дісталося у спадщину розкішне хвилясте темне волосся, яким обидва пишаються… Весела, привітна, зустрічала Тоню, мов рідну дитину… Сашко її обожнював і любив жартувати: «…Може, зі мною тобі, Тонь, не поталанило, зате зі свекрухою – напевно…» То як же так?!! Чому ж на заваді?!! Несподівано пересохло у горлі. Тоня ковтнула слину. Мовчала й слухала… Любка наказувала нічого не запитувати й емоцій не видавати.
– Біла дама – молода й приваблива… Вона давно поклала око на твого принца і відступати не збирається, – ворожка викладала карту за картою, які здавалися Тоні цеглинами, що замуровують намертво всі підвалини її особистого щастя. – Вона є настирною й рішучою, хоч доволі глупа… Тому боятися треба не її, а тієї старшої, чорної, на котру біла покладає всі надії…
Ага… Отже, Сашкова мама виступає сутенером між ними. Страшні здогади ледь не довели Тоню до непритомності. Сашкова мама прикидається такою привітною, лагідною… Як там вона казала: «…Я безмежно щаслива, коли бачу, що мій син знайшов свою половинку…» Лицемірка… Брехуха… Підступна гадина… Ноги моєї більше там не буде…
– …Біла має незаперечний козир – вона із заможної родини. Ось… Дивися… Навколо неї – всюди гроші… І безперечно, якщо твій принц зупинить свій вибір на ній, то житиме, наче кіт у сметані… Він про це знає і вагається, не може визначитись… Чорна дама на нього впливає не на твою користь… Він знайде там добробут, але щастя йому в тому домі не буде ніколи, бо його очі завжди повернуті до тебе…
Все… Це вже було занадто… Тоня не хотіла слухати далі… Розуміла, що достатньо почути ще щось, і вона розреветься просто отут, біля цієї відразливої жінки, котра відкрила їй очі на правду. Ворожці ж байдуже до Тониних сліз, адже отаку «правду» та віщує щодня, вже звикла до емоцій «клієнтів»… Недаремно ще спочатку попередила: «Все, що ти, дівонько, зараз почуєш, кажу не я… Карти кажуть… Тому не ображайся…» Тоня рвучко піднялася з розхитаного дзиґлика, даючи тим знати, що аудієнцію закінчено…
– Зачекай, – намагалась зупинити ясновидиця… – Оскільки ти прийшла вперше, давай тобі ще на щось кинемо карту… На здоров’я, на кар’єру… На що хочеш? Це буде мій подарунковий бонус…
Тоні не треба було бонусів:
– Дякую… Наступного разу, – проковтнула клубок у горлі, аби вичавити з себе бодай слово…
Ледь не забула про розрахунок. Тремтячою рукою видобула з сумочки гроші й поклала на порепану церату.
– На стіл не клади… Не годиться… На підлогу кинь біля порогу…
Тоня вже не чула, як за її спиною скреготіли заіржавілі двері, які за півгодини до цього так само рипуче впускали її до ворожки… Вона кулею мчала вниз по сходах, аби вдихнути свіжого повітря і прийти до тями… «Ах ти ж гаденя чорняве, – голова стугоніла, наче міх у кузні. – Отже, мало того, що мамця твоя – підступна й дволика, то ще й ти мене за ніс водиш… Кар’єрист… Пристосуванець клятий…»
Мов ошпарена окропом, Тоня виплигнула з під’їзду на вулицю… Заходились дзвінким співом пташки… У пісочниці завзято копошились галасливі замурзані діти… Весна нагадувала про себе стійкими пахощами бузку і пожвавленим спілкуванням бабусь біля під’їздів… «Ну нічого… Незабаром сесія, а там – канікули, – думала Тоня. – Майну в Росію навідати Руслана, а там… Може й сама переведуся… Я вам доведу, хто чого вартий… Теж мені, комбінатори знайшлися… Матеріалісти довбані…»
Тоня стояла посеред дитячого майданчика і витирала сльози…
– Тьотя, ти цого плацес? – мале хлоп’я, з ніг до голови вимащене піском, завзято підтягувало шмарклі. – Тьотя, не плац… Йди до нас, ми фортецю будуємо…
– Ех, малеча… Мою фортецю щойно зруйнували…
Тонін відчай перервав телефонний дзвінок… Сашко… Відповідати чи не відповідати? Ні, не буду… А втім… Варто сказати йому все, що я про нього думаю… Наважилась… Прокашлялась… Піднесла слухавку до вуха…
– Тонь, привіт!!! Питання на засипку!!! Які квіти тобі найбільше до вподоби? Я знаю, що ти любиш польові, але сьогодні не годиться… Тонь… Я хотів зробити тобі сюрприз… На вечерю нас чекає мама… Вона приготувала святковий пиріг… Хвилюється… Я попередив, що хочу при ній офіційно тобі освідчитись… Тонь… Чому мовчиш? Я розумію, ти шокована… То я куплю на свій смак… Троянди… Багряні… Тонь… Алло… Скажи щось… Ну добре… До вечора… Люблю тебе…
ГРІХ
Мефодій заходив до храму розкуто, по-свойськи, як ґазда до рідної хати. Філігранно складав пальці – тонкі, до важкої роботи не звиклі, мочив пучку у мармурову мису з водою при вході та й широко хрестився… Давно підмітив – отак відкрито, з розмахом на цілі груди хрестяться здебільшого старі й діти, і це викликає довіру, ба навіть зворушує… Та загалом хто як умів, так і хрестився, механічно піднімаючи руку за кожним «…За Отця, і Сина, і Святого духа, амінь». А були й такі, як ось оті прикоцані крутелики, що узяли собі за моду відмолювати безчинства й ледь зводили обважнілі каблучками пальці трохи вище пупа, ліниво креслячи у повітрі асиметричні фігури, не маючи й гадки про істинну значимість хрещення… Та байдуже, Господь із ними… Ніщо не здатне заховатися від Мефодієвого проникливого ока, та наразі не до них…
Як розпочиналася служба, поруч з іншими не сідав. Ставав навколішки відразу біля входу – біля мармурової миси на низький дзиґлик при землі і вдавав, що молиться, а сам тим часом уважно розглядав присутніх. «Публіка» розподілялася на кілька каст. Тих, що приходили на службу щонеділі, знав у обличчя і намагався триматися від них якомога далі, аби не мозолити очі… Ті йшли до церви, як на недільну шпацірку, готуючи заздалегідь нове вбрання й капелюшки, аби ще раз похизуватися перед заздрісними сусідами… Казання слухали неуважно, вертіли головами, наче гуси, аби зафіксувати подробиці чужих гардеробів.
– Ви чули, що розповідав сьогодні священик на казанні? – перепитували одні у інших після Служби.
– Про що мова? Господь з вами… А ви бачили, що Степанова Дарка вже втретє приходить у тому самому костюмчику?!! Як бач, криза й справді добряче по них вдарила… То ліпше би вдома сиділа, аніж соромитися отак поміж людей…
…Та були й такі, що молилися ревносно й самовіддано, ледь не до безпам’ятства б’ючи поклони й забуваючи при цьому про все на світі… Саме оці, останні, цікавили Мефодія найбільше… При їх появі очі його починали блищати, мов напуцовані золочені канделябри вздовж вівтаря. Зір напружувався, увага загострювалась – ще б пак!!! Саме оті, що з фанатичним блиском у очах, забувши про оточуючих і «концентруючись» на очищенні душі, свято вірили у вартісність купюри, що ляже «на розвиток храму» й анулює найлютіші гріхи… Кидали гроші, не шкодуючи, впевнено, без тремтіння у руці, притаманного старим, замотаним у дрантя бабусям, що довго копирсалися у гаманці у пошуках бодай чогось «на Боже»…
І саме тут розпочиналося головне дійство… Весь обряд, що тривав далі, Мефодія вже не займав… Власне, він навіть не знав, чим зазвичай закінчується церковна служба – до причастя й благословенія йому не поталанило добути ані разу. Чекала робота… Обов’язково знову перехрестившись, він вирушав до рядів, і зо десяток разів ввічливо повторивши «перепрошую», знаходив собі притулок на одній із довжелезних дерев’яних лавиць. У ту мить він вже бачив здобич – пухкий гаманець, що опиниться незабаром у його кишені… А далі – справа спритності… І саме на словах священика «…то ж побажаємо одне одному душевного спокою, браття мої», коли, як годиться в католицькому храмі, кожен потискає сусідові руку, Мефодій казав собі: «Зараз». І щиро тиснув спітнілу від урочистого дійства простягнуту йому долоню:
– Спокою вам…
– І вам… Душевного насамперед…
Наставала кульмінація. Невеличка маніпуляція і гаманець опинявся у Мефодієвій кишені… Все… Справу завершено… Залишалося змішатися із натовпом і спритно юркнути геть…
– Перепрошую… Ще раз перепрошую… Щось мені зле…
Люди, поступаючись дорогою, співчутливо ховали черевики попід лавиці і пошепки заспокоювали:
– Звісно… Будь ласка… З кожним може трапитись…
…Що б не було, та Мефодій ніколи в житті не вийшов із храму, не перехрестившись… Його очі були світлими й смиренними – такими, які бувають здебільшого у ченців після очищення молитвою душі… У цю мить він забував про все на світі, навіть про чужий гаманець, що чомусь не пік йому кишеню… Натомість – покора і невичерпна подяка Всевишньому за те, що дарує йому, грішному Мефодію, милість заробити на кавалок хліба…
– Не годиться, синку, з храму йти, коли служба Божа триває, – сухенька покарлючена бабця, тулячись до храмних сходів, тримала на колінах розгорнутий, пожовклий від старості псалтир… – Боженько любить, аби його до кінця вислуховували… Йти посеред казання – великий гріх…
– Знаю, мамцю, знаю, що гріх… Бог добрий… Він простить… Така в мене робота, – виймав з кишені чужий гаманець, впевнено у ньому копирсався, і, намацавши чималу купюру, щиросердо подавав жебрачці…
– Помоліться за мене, мамцю, – кланявся у ноги і йшов собі, мріючи про те, що бодай одного разу поталанить добути до кінця служби Божої і прийняти із священикових рук омріяну проскуру…
ДЕБІЛКА
Літери губили чіткі обриси у мене перед очима і стікалися у суцільну безформну чорнильну масу, як бистриці [32]32
Бистриці – сорт слив (діал.)
[Закрыть] у лаворі [33]33
Лавор – таз (діал.)
[Закрыть], що після тривалого кип’ятіння перетворюються на джем… Закрила останній учнівський зошит із перевіреною контрольною і з полегшенням відклала його до загального стосу… Ну нарешті… Як же це все остогидло… Зняла окуляри, і від різкої відсутності діоптрій світ поплив кривулястими витонченими кільцями, як тютюновий дим у досвідченого курця… Та це тільки мить… Стріпнула головою, навела різкість, сфокусувала зір… Протерла грубі скельця бавовняною хустинкою і відклала в пуделочко… На сьогодні все… То й що з цього?.. А куди ж іти?.. Вдома не встигнеш переступити через поріг, як мамина повчально– педагогічна промова заскочить в кожному закутку, навіть у туалеті: «…Що це ти собі за манеру обрала – засиджуватись допізна у школі?.. Я у твої роки більш домашньою була, хоч обсяг роботи в інституті не зрівняти з твоєю виправною колонією… А я навіть курсові перевіряла вдома, не тиняючись по порожніх аудиторіях…» І чому це щоразу вона називає наш гуманітарний ліцей виправною колонією?.. Створюється враження, що всі діти по закінченню середньої школи миттєво перетворюються зі «злочинців» на вундеркіндів винятково тоді, коли вступають до ВИШу… Чудасія… Або ж: «…Скільки разів я тобі казала – пиши дисертацію, захищай кандидатську… Та ж ні… Тобі спідручніше неповнолітніх дебілів учити… На їхньому фоні ж бо ти ще сяк-так виглядаєш… Я вже з дитинства бачила, що з тебе хосна не буде…» Отакої… А я ж насправді керую доволі сильним і дружним класом… Та й спільну мову ми знаходимо з учнями, як рідко хто зі вчителів… Сиділа, опустивши голову на лікоть й усвідомлюючи, що попри втому йти нікуди не хочеться… Пахло крейдовим розчином, як зазвичай після учнівського чергування, коли попри всі намагання вимити дошку і губку холодною водою залишаються білі патьоки і стійкий запах крейди, від якого рипить на зубах… Безглуздо скупчені по кутках різностатеві глечики з кімнатними рослинами, що давно припинили всотувати у себе мікроби і фільтрувати повітря, заради чого власне й зносилися у обов’язковому порядку з учнівських квартир… Незграбні, покарлючені, ледь жевріючі життям… Розуміли, що потрапили сюди завдяки власній незугарності – ніхто ж бо гарну пишну рослину на поталу крейдовому запаху ніколи з дому не віддасть… Страшна річ, коли тебе ніхто ніде не чекає… На те б моя воля, залишилась би тут до ранку, отак скоцюбившись і дрімаючи на порепаному вчительському столі… Та якими ж поглядами змірюватиме завтра вранці педагогічний «високоморальний» колектив… Такими ж спопеляючими як мамин… «Пиши дисертацію, – каже… – Ми з батьком-небіжчиком обоє захистилися у свій час, одна ти в сім’ї – ну чисто дебілка»… Що на таке відповідати?.. Що у часи їхньої пролетарської молодості кожен вихованець робітничої сім’ї ледь не зобов’язаний був досягати наукових висот, куди по-справжньому інтелігентним людям було зась… Ось і утворився внаслідок цього новий і кумедний прошарок професури «з народу» – з чорними смужками попід нігтями і густим смородом їжі з ротової порожнини, що приводило у нудотний стан студентську аудиторію протягом нескінченних голослівних лекцій про високі матерії… «Вступай в аспірантуру», – каже… Я би й не проти… Наважилась навіть якось завітати до прийомної комісії з документами… І чим все скінчилося?.. Сором згадати…
– Ну-ну… надумали, значіть, в аспідантуду… похвально, – нерозбірливо шамкотів мені тоді професор із лінгвістики до вуха, нахиляючись близько, бо ж вочевидь усвідомлював свою мовну ваду… Його лице було пласким і вугристим, нагадуючи невимиту масну пательню, що залишила на собі застиглі острівці смальцю… – А тему диседтації ви вже обдали?.. І з кедівником наукової доботи важливо визначитись оддазу… Та загалом це нічого не міняє – такса у всіх одна…
– Яка такса? – отетерівши від незрозумілого лексичного звороту я відсовувалась від нього якомога далі, бо здавалось, що от-от обличчя-пательня перекине мене на себе як недосмажений млинець і я просотуватимусь отим застоялим жиром…
– Ви, додогенька, з неба впали, чі що?.. Чі ви десь на іншій планеті жівете? («Боже мій милосердний, як же він викладає бідолашним студентам основи лексики і фразеології?!!») Захист диседтації, шановна, на сьогоднішній день спдава клопітка і додога… Якщо вам муляють кишеню зайвих тди штуки і ви готові їх віддати на благо науки, то безпедечно ви здобили пдавільний вибід…
– Три штуки гривень?!! – я автоматично перейшла на вживаний ним сленг, а в голові блискавично прораховувала, що названа сума відповідає моїй тримісячній зарплатні, і роль маминої утриманки не надто приваблюватиме нас обох…
– Ви це серйозно чі пдикидуєтесь? – пательня вже й сама відсунулась від мене далі, аби розгледіти, чи я кепкую з нього, а чи недоумкувата насправді. – Тди штуки зелених – це той мінімум, за котдий ви можете отдимати почесне звання кандидата філологічних наук…
– Ага… Добре… Дякую… За увагу… За порозуміння, – я згрібала зі столу теку з документами, звідки постійно, наче навмисне, випадали газетні вирізки з моїми науковими статтями, шкільними методичками, які розробляла власноруч щороку для модернізації шкільної програми та інший всілякий, включно червоно диплому, мотлох… – Я подумаю… Вибачте, що потурбувала…
«Ну що?» – коротко запитала тоді мама. «Нічого, – коротко відповіла я, ховаючи весь свій розхристаний науковий «скарб» у дальню шухляду письмового столу. «Я так і знала», – глибокодумно резюмувала вона. «То чому тоді перепитуєш? – логічно зауважила я… «Хотіла впевнитись у тому, що є очевидним, – пасування словами починало набридати… – От я і впевнилась: дебілка – вона і в Африці дебілка». «Ти знаєш, на кафедрі мені сказали те саме!!! – розсміялася, не витримавши комічності ситуації. Мама вирячила на мене очі: «І ти ще смієшся?!! Ну це вже дійсно…» Я не стала вислуховувати, що насправді дійсно, а що ні, а просто пішла до ночі з дому…
За вікном сутеніло… Старенький шкільний двірник завзято шкрябав лопатою обледенілий асфальтовий хідник… Він був самотнім і мешкав тут же, у сторожці, де весь його скарб складало рипуче ліжко на металевих пружинах, стіл, кілька хитких стільців, списаних з обліку за тривалістю вжитку, та величезний щит з ключами, розписаний нумерацією класів… Особливою його гордістю були ґудзичок дзвінка обабіч дверей і круглий годинник на стіні з виразно, мов на секундомірі, розділеними чорними масними рисками. Головним і почесним завданням двірника впродовж багатьох років було невпинно слідкувати за рухом годинникових стрілок, аби ні на мить не проґавити початок чи кінець уроку… Він невимовно пишався покладеними на нього обов’язками, розуміючи, що навчальним процесом керує саме він, а не хтось інший… Якоїсь миті я позаздрила йому, уявивши, як відклавши незабаром лопату, рожевощокий від морозу та сповнений відчуття значимості, він повернеться до своєї невеличкої, добре опаленої кімнатки, заварить запашний чай і, підсумовуючи зроблене за день, завчасно ляже спати, аби, боронь Боже, не проґавити вранці місію ввімкнути дзвінок… Ех… Мені б його клопоти… Накинула пальто, на ходу защіпаючи ґудзики, ретельно замотала поверх нього шарф і, повісивши на щит у порожній сторожці ключ від класу, вислизнула у ніч…
На зупинці не було ні душі… Втім, як і автобуса, що о цій порі з’являвся напрочуд рідко, нехтуючи графіком… Морозець пощипував щічки не на жарт… Потупцювала трохи для годиться і вирішила піти пішки – дарма, що слизько… Вжеж і призвичаїлась ступати обережно, припасовуючи чобіток до льодяної скоринки навскіс, дріботіла і сама до себе всміхалася – пригадала, як тато в дитинстві вчив тримати рівновагу на лижах, казав: «Як не можеш загальмувати, то з’їжджай юзом – надійний спосіб дістатися до кінцевого пункту неушкодженим…» От і я наразі практично кочуся юзом, тільки на підборах, а не на лижах… Кумедно виходить…
Навіть не помітила, як за спиною пригальмувала автівка… І лишень тоді, коли зовсім поруч, попід вухом, щільно прикритим в’язаною звукогамівною шапочкою, опустилося скло віконечка, з несподіванки відсахнулася убік.
– Пішки ви ризикуєте, паніко, впасти… У цьому місті хідники ніколи не чистили… Сідайте но, я вас підвезу…
З-за керма глипало двійко насмішкуватих, проте не злобливих очей, і я вже зробила крок до дверцят, та, помітивши на даху стареньких «жигулів» жовтавий тьмяний від морозу світлячок з написом «таксі», пригальмувала – на вчительську зарплату розкошувати не доводилось…
– Ні, дякую, я вже якось пішки… Не звикати, – проте вдячно всміхнулася водієві за турботу…
– Облиште умовності… Я з вас грошей не візьму… Інакше картатиму себе опісля, що не врятував травмопункт від ще одного постраждалого, а я таких сьогодні кілька вже транспортував, – вочевидь він перехопив мій стурбований погляд на чорно-жовту шашку на даху і вирішив заспокоїти: – У мене кінець зміни, шановна, то ж сприймайте мою пропозицію як звичайнісінький подарунок…
Його голос був м’яким і домашнім, як килимок нашого кота Васьки, що аж хотілося діткнутися його щокою, і окрім всього здавався чомусь знайомим… А може просто мені катастрофічно не вистачало турботи і найменший прояв людяності схвильовував до сліз… Недовго вагаючись, я вже сиділа в затишному салоні автівки і, аби віддячити якось водієві, сказала:
– Ніколи б не подумала, що старенькі «жигулі» можуть бути такими охайними й тепленькими…
– Ще й як можуть… Це все від власника залежить, – задоволення розтікалося по його доброзичливому обличчю… – Вам у який район?..
– Та ж я мешкаю у протилежному кінці міста!!! От і пожалкуєте, що в халепу втрапили… Пальне сьогодні на вагу золота!!! Я потихеньку б сама дочалапала… Чи то пак доковзала…
…Він якось дивно придивлявся до мене, що ставало аж трохи ніяково, а я тим часом, від втоми примруживши очі, насолоджувалась несподіваним комфортом… Отак би й не виходила звідси нікуди, а кружляла до ранку містом, солодко дрімаючи… Водій сполохав дрімоту – йому хотілося спілкування…
– Де це ви так засиділись допізна, що останній автобус проґавили? Небезпечно в ожеледицю через усеньке місто пішки… Відчайдушна ви людина…
Остаточно прокинувшись, я нарешті його роздивилася… Приємний чолов’яга… Приблизно мого віку, охайний, як і його авто. Дрібка дочасної сивини на скроні облагороджує профіль, зосереджений погляд на дорогу не заважає бути ввічливим і уважним…
– Я ввімкну обігрівач на ноги… Змерзли ж мабуть… Я сам його змайстрував, реконструювавши радіатор… Нічим не гірше, аніж у «мерседесі»…
– Дякую, та я ще й змерзнути як слід не встигла… Щойно з роботи вийшла… У класах тепленько, цього року старі вікна замінили вакуумними, морозостійкими… Але все одно дякую…
– То ви – учителька?!! От так-так! То ж на мені подвійна місія – врятувати вас від небезпеки і тим самим вберегти для підростаючого покоління!!! А чому ж так допізна, ви так і не відповіли… Чи система шкільної освіти ввела у навчальний процес третю зміну?..
– Та ні, – мимоволі розсміялася. – То я сама, за власним бажанням, ввела собі у звичку третю зміну… Знаєте, коли людині немає куди поспішати, вона ладна відсиджувати зміни нон-стоп, лишень би не усвідомити по-справжньому, що їй нікуди квапитись…
– Так і нікуди… Дома ж, мабуть, чоловік нервує… Міг би, до речі, зустріти вас у таку негоду… Втім, це не моя справа…
…Чому його голос видається мені напрочуд знайомим? Не в змозі спекатися цієї думки, уважно придивлялася до водія і вкотре переконувалась, що бачу його вперше… Та ні, мариться… Надто він підкуповує доброзичливістю, приручаючи тим самим мене, наче бездомне цуценя…
– Чоловік?.. Та ні… Вже рік, як чоловік мене не чекає, – притуливши голову до затертого, але чистенького підголівника, я спостерігала, як повз автівку пропливають старі студентські гуртожитки, міська лікарня, де обабіч воріт не вимикаючи фари, гуркотіло ще кілька таксомоторів – й справді, травмопункт мав сьогодні клопоту з такими, як я, відчайдухами, що полюбляють прогулятися в ожеледицю… Чоловік… Коли ж це я востаннє його бачила?.. І взагалі… Коли востаннє мене торкалася чоловіча рука?.. Важко й пригадати… Єдине, що цупко в’їлося у пам’ять, – це перекошене злістю мамине обличчя, коли, замкнувшись зі мною у лазничці, всоте вичитувала, мов неуспішній школярці те, що лунало щодня вже за кілька днів, як ми з чоловіком вийшли з РАГСу: «…Ну хто таке, скажи мені, бачив?!! От вже комусь як повезе, то повезе!!! Розумна жінка з інженером ніколи в житті не одружиться!!! В наш час, коли навколо самі бізнесмени, люди самодостатні, здатні забезпечити сім’ю, утримувати дітей і стареньких батьків-пенсіонерів, придбати власне житло, відправити тещу в санаторій, врешті-решт!!! Та ж ні!!! Вона знайшла собі спеціаліста, котрому вжитку при сучасному стані будь-якого виробництва годі знайти!!! Ну, чисто дебілка!!!»
– Мамо, ти ж сама казала, що прийде час і наша держава зіпнеться на ноги, і університетський диплом цінуватиметься більше, аніж гаманець спекулянта-бізнесмена, – мляво захищалася, бо ж знала, що в тої у всіх випадках життя тріумфуватиме своя правда…
– Казати казала, та коли ж це ще буде?!! А наразі, якщо я вірно збагнула, він перебирається жити до нас?..
І з того часу розпочалося подвійне пекло… Аж допоки бідолаха не зібрав спересердя валізу, і зі словами «так далі неможливо, зустрічатимемося на нейтральній території…» поїхав у райцентр до стареньких батьків… І таки кілька разів зустрічалися на «нейтральній території», а далі він якось несподівано зник, і тільки згодом, за місяць чи два, а чи й більше, випадково зустрівши у місті його своячку, я довідалась про те, що мій законно пошлюблений за всіми відповідними умовностями чоловік, дипломований інженер, фізик-ядерщик, подався десь у Росію на заробітки… А мама довго не могла вгамуватися, дізнавшись новину, і щовечора бубоніла, переглядаючи стотисячну серію чергового мексиканського серіалу: «…Ні, ну ти лишень собі уяви, які гроші він там зашибає… А нам, до речі, нічого не надсилає… От якби ти йому вчасно дитину народила, все було б інакше… А так у нього немає найменшої відповідальності ані за дружину, ані за тещу… Виключно дебілка могла отак випустити ситуацію з-під контролю…»
– Мамо, яка дитина, як нам самим поруч тебе притулитися було ніде!!! Ти згадай, які баталії ти влаштовувала з приводу жилплощі!!! Дитину!!! Та ж я завдяки тобі три аборти зробила!!! Та що там… Не варто й згадувати…
Спомини вихором проносилися у голові, а поруч мовчки очікував відповіді якийсь домашній і напрочуд приємний чолов’яга, який так само чомусь додому не поспішав.
– З чоловіком ми вже рік, як не живемо, – зізналася я, не очікуючи від себе відвертості… – Замість чоловіка вдома є мама – в минулому завкафедрою університету, а наразі пенсіонерка і незламна поборниця високоморальних принципів, повсякчас стурбована нікчемним існуванням шкільної вчительки-доньки…
– О-о-о… То вам і справді не позаздриш, – водій перетинав вулиці центру, обережно гальмуючи на семафорах, аби часом не занесло, а порожні хідники тротуарів, що вилискували, наче скло, небезпекою, освітлювались ілюмінаціями зачинених крамниць…
– А знаєте що?! – несподівано пожвавився чоловік. – У мене є пропозиція… Якщо ви, звісно, не відмовите… – тихенько пригальмувавши поруч «вечірки», він повернувся до мене, і я нарешті роздивилася його відкрите й веселе обличчя. (Лишенько, звідки ж у мене відчуття, наче ми знаємося сто років?.. Він і справді дуже приємний… Такий чоловік не здатен запропонувати чогось непристойного…) – Я відразу хотів вам сказати… адже я мешкаю у вашому районі… Отже, прибувши до місця призначення, нам нічого не заважатиме випити по келиху шампанського… Як ви на це?
