Текст книги "Дебілка (збірник)"

З ПОВЕРНЕННЯМ…

– Паспорти, – огрядний червонощокий митник, видовбуючи язиком їжу з-поміж зубів, професійно-нахабним поглядом обводив салон мікроавтобуса. Від нього стійко смерділо часником.

– Будь ласка, – виснажений довгою дорогою із самої Італії водій із запаленими від неспанку очима простягнув йому кіпочку червоних (старих) та синіх (новіших) книжечок. Грубі м’ясисті пальці митника недбало перебирали ту кіпочку, а свинські оченята-щілини прискіпливо бігали по салону.

– Що везете? – щоразу, коли він відкривав рота, отой часниковий смерд, що загострювався на свіжому морозяному повітрі, просотувався у віконечко водія і сягав аж останнього пасажирського ряду.

– Як що везу? Людей везу додому на Різдво, – водій намагався відповідати, не відвертаючись, аби не образити митника, проте огида ковзала по його неголеному обличчю… Втім, він мав виправдання зайвій дратівливості – позаду понад тисяча кілометрів дороги…

– Бачу, що людей, а не худобу… Хоча різниця невелика, ги-ги-ги… Я не про те… Валюта, крам, продукти харчуваня…

Водій ледь стримувався, аби не заюшити митникові у пику… У нього самого ледь не вся родина виїхала на заробітки і так само поверталася додому на Різдвяні свята… І стосовно худоби питання було спірним – хто є хто насправді. Проте він навчився мовчати – не перший бо рейс… Мовчати і бути ввічливим, аби не накликати лиха на людей, котрі сиділи за його спиною і жадібно вдивлялися за шлагбаум-туди, де на жовтому фоні синіми літерами бовванів красномовний напис, що засвідчував – це рідна Ненька!!! Та, що їх породила, а потім без жалю виштурхала, глузуючи з людської безпомічності, як оцей огидний митник. Над постаментом теліпався таких самих синьо-жовтих кольорів прапор, лишень вицвілий від дощу та снігу…

– Товару нема, хіба що новорічні подарунки кожний додому везе… Звісно, і грошей трохи – не на прогулянку ж їздили… – водій знав, що дехто з принишклих від переляку людей не був удома впродовж років, очікуючи легалізації у чужині і заповітного штампу у паспорті, що надавав їм можливості повернутися…

– З митними правилами всі ознайомлені? – це запитання пролунало вже до загалу, і жінки у салоні нервово зайорзали. – Сума грошей не має перевищувати дозволені розміри, всі речі, що знаходяться у подвійній кількості, або ж більше, вважаються не особистим вантажем, а крамом… Все, що не вкажете у декларації, підлягатиме арешту та конфіскації… Візьміть бланки, пишіть розбірливо, друкованими літерами, інакше годі розібратись у ваших закарлюках, геть грамоту там забуваєте, затьмарені жагою заробітку, – вдоволений власною дотепністю митник простягнув водієві блакитні папірусові аркушики декларацій, на які мали незабаром лягти цифри, засвідчуючи результат важких заробітчанських митарств. Здавалося, на тих бланках залишаться відбитки його масних пацючих пальців, та папірці насправді були чистими та гладенькими, і водій передав їх жінкам для заповнення…

…Галюся скоцюбилась на задньому сидінні. Маленька, сухенька, мов хлопчик-підліток, не зважаючи на те, що незабаром доведеться розміняти п’ятдесятку… Зачіска їжачком, великі, впалі від втоми, посірілі очі, що, як колись давно стверджував чоловік, були блакитними… Не спала майже всю дорогу, бо думки заважали спати… Де вже там ті блакитні очі, і де той чоловік, і де те життя, звичне, домашнє й затишне, що покидала декілька років тому, зі сльозами вирушаючи у світ… Спочатку була войовничо налаштована, ще б пак – синів треба було вчити: старший того літа став студентом, а молодший лаштувався через рік на велику науку… Дві її кровиночки – Андрійко та Мишко, що припадали до неї, дрібонької, своїми вже дорослими зміцнілими торсами, мов дуби до тремтливої беззахисної осики, та так, що серце від жалю пукало… Приговорювали, просили: «…Мамко, не їдьте нікуди… Якось протягнемо, як досі тягнули… Підроблятимемо вечорами, ще й стипендія… стільки би тої біди…» Та вона розуміла, що не протягнуть і нема на чиї плечі перекладати тягар, бо ж п’ять роточків прогодувати нелегко… В хаті з ліжка не вставала хвора мати, а зі вторгованих у місті грошей за городину не вистачало навіть на ліки, і зазвичай напідпитку чоловік до кінця навіть не міг збагнути, що коїться… Старечі мамині очі випивали її, Галюсю, до самого дна, немов намагалися зазирнути вглиб темної криниці і взріти там страшну правду… «Чує ми серце, дитино, же ся не увидиме на цім світі», – гладила доньчину руку сухими покарлюченими, знесиленими роботою та хворобою пальцями, обпікаючи Галюсине серце пекельним вогнем… «Шо ви, мамо, дурниці говорите… Як то-то не увидимеся… Я зароблю грошей, такуй вам надішлю, обисьте мали чим дохторові платити, лікарства купувати, а кидь Бог дасть, то й на операцію… Увидите, як вернуся, то будете у керті вигріватися під яблінков здорова і рум’яна, ге та йонатанка…»

Не сталося… Не допоміг ані лікар, ані ліки, ані операція… Маму поховали через півроку з того часу, як Галюся покинула рідний дім… Діти не сповістили, бо ж розуміли, який то буде біль… Як розуміли й те, що мама приїхати на погріб не зможе – байстрючить бо начорно… Андрій та Мишко справились з усім самотужки, допоки п’яний батько блукав селом, вигойкуючи сороміцькі звинувачення: «…Анди, тота курва поїхала у блуди світами, та й забула за матір, за дітей, за всьо у світі… А типерька тещу навіть поховати нікому…» Часом люди підбирали його, непритомного, зі смердючої канави і тягли на собі до Галюсиного обійстя, а часто, лінуючись, просто сповіщали, проходячи повз: «…Мішу, йди лем, хлопче, вутця пудуйми з фоси [34]34
  Фоса – канава (діал.)


[Закрыть] біля бовту [35]35
  Бовт – крамниця (діал.)


[Закрыть], бо на вулици студінь, а вун докусь мокрий і без пам’яти. Ще ся застудить…» І Мишко, опускаючи від сорому очі, чвалав через усе село «виловлювати» напівживого батька з багнюки і волочити додому, на милість Бога благаючи, аби той не викрикував шляхом нісенітниці: «…Анди, тота сука волочиться італіями та спить не знати з ким, а я туйки помалі здихаву…»

Про те, що маму поховали, Галюся дізналася, коли було вже по-всьому, і, вклякаючи біля городини на далекій капіталістичній фермі, пластом простягалася по чужій землі, пхаючи тверду, нерозбиту рискальом грудку до рота, аби вголос не вити від розпачу… А товстий, мов діжка з вином, вигрітий південним сонцем і споєний солодкою сангрією масний фермер, помітивши з вікна, як дивна маленька українська жіночка повзає ниць, загризаючи чорнозем, перелякано дріботів до неї, щоразу викрикуючи: «Cosa e’successo, signora Gala [36]36
  Що трапилося, сеньйора Гала? (італ.)


[Закрыть]?»… Якби ти знав, капіталістичний недобитку, оточений своїми незліченними родичами, розбещеними дітьми, коханками, батраками, котрих змінюєш, як свою одноразову білизну, лінуючись прати, що у твоїх найманців на серці… Адже варто лише захворіти, дати збій і випадково усвідомити жахливість усього, що насправді відбувається, як миттєво опиняєшся без роботи… Якби ти знав, огидний везунчику, котрому пощастило народитися в потрібний час і в потрібному місці, що насправді «сosa e’successo…» І незабаром здивований і роздратований поведінкою начебто бездоганної й безвідмовної до цього робітниці, він стинає ніяково округлими плечима, пояснюючи побачене як психічний розлад (ну звісно, вони ж усі там в Україні трохи пришелепкуваті, що й казати, держава третього ґатунку), сповіщає в робочому порядку, наче просто й невибагливо дає вказівки щодо наступної невідкладної роботи: «Mi dispiace, segnora Gala, ma domani dovra’ cercare un altro lavoro [37]37
  Мені шкода, сеньйора Гала, але завтра ви змушені шукати іншу роботу (італ.)


[Закрыть]…»

…Галюся, наче у мареві, переглядала все, що довелось пережити… Оті кілька років, що не була вдома, хотілося забути, немов страшний сон, та не вдавалося. Вагітніла новими й новими спогадами, що, мов намистинки по ненавмиснім натиску на делікатні коралі, розліталися врізнобіч і котилися-плигали по дзеркальній гладі пам’яті, зникаючи по закапелках, що до віку не зібрати… І лишень зараз зернятко за зернятком, кулька за кулькою викочувались-вигулькували з потаємних схованок в надії нанизатися докупи знову у цільне намисто, виринали з пам’яті, наче навмисно обростаючи деталями й подробицями пережитого жаху… Намагалася пригадати щось позитивне, бо ж воно було, адже інакше не вижила б… Так… Були хвилини, коли серце сповивало теплом – коли вісточку отримувала від синів…

Всоте перечитувала кожне слово: про те, що Мишко отримав золоту медаль по закінченню школи, і про те, що вступив до університету і вони з Андрійком нарешті разом мешкають у гуртожитку, не зважаючи на те, що вчаться на різних факультетах… Довелось, щоправда, прохання писати до самого ректора, але той, благо, сприйняв це з порозумінням… Ще б пак – старший син є гордістю фізфаку, а молодший неабияких успіхів досягає у вивченні біології, недарма ж роками захоплювався селекціюванням і позщеплював вдома всі яблуньки з айвою і аличу з ренглодами… Ох, скільки сварок було через ті його чудернацькі досліди…

Галюся складала синівські листи докупки і вночі, коли вже за нею ніхто не міг підгледіти, перечитувала з блаженним виразом на обличчі дорогі серцю рядки, немов Біблію, і, беззвучно схлипуючи, засинала… А в кінці місяця господарі відпускали її з ферми у районне містечко, на пошту, і ті її відлучення носили урочисто-обрядовий характер, бо ж вона поспішала надіслати дітям гроші… Поверталася тиха й радісна, наче з церковного причастя, і в той вечір її вже ніхто не зачіпав випадковими завданнями, не наважуючись порушити нетривкого, але такого видимого блаженства…

Наразі Галюся поверталася додому… Вперше за п’ять років… Вона не знала достеменно, що її там чекає… Не попереджала навмисне – хотіла зробити несподіванку… Хлопці найвірогідніше у місті – сесія ж бо… Андрійко цього літа отримає диплом… Від чоловіка вісточки, щоправда, давно не отримувала, та байдуже – той завжди неохоче писав… Прослизало, щоправда, серед синівських рядків, що батько дедалі більше закладає за комір, посоромились написати правду, що той вже більше року, як перетягнувся мешкати до якоїсь пройдохи в сусіднє село, і хата стоїть порожньою… Приїжджали туди на вихідних, приводили все до ладу, з болем вислуховували сусідські перегуки про те, як старий лайдакує вкупі з такою, як сам, від кнайпи до кнайпи, і спричиняє їм дедалі більше сорому… Та про це Галюся не знала… Знала тільки те, що зовсім скоро вона переступить поріг рідного дому і припаде до маминої могили, і обійме синів…

Прозорий аркуш-декларація тремтів у дрібненьких, схожих на дитячі, Галюсиних руках… Важко було повірити, що ті безпомічні на перший погляд пальці придатні до найважчої роботи… Не звикла писати… Копати, аршувати [38]38
  Аршувати – перекопувати (діал.)


[Закрыть], збирати, лущити, сіяти, чистити, згрібати їй було набагато легше… Хвилювалася… Виводила на тому аркуші цифри, дозволені законодавством, а на грудях мала заховану туго обмотану цераткою і перев’язану мотузкою кіпку гірких грошей… А як же інакше… Попереду – свята, хату треба приводити до ладу, в сина незабаром випускний… Уявляла собі університетські урочистості, і всіх їх укупі, цілою родиною, в новому одязі, всміхнених і щасливих, і її гордість за те, що здужала таки здійснити омріяне, а наступного року і молодшенький, Мишко, стоятиме так само пишно серед випускників, притискаючи до серця червоний диплом… Не зламалася, не піддалася вмовлянням одного й другого, котрими краяв серце кожен лист: «Мамо… їдьте вже додому… Ми переведемося на заочний, підемо працювати, тільки повертайтеся…» Перед від’їздом переховувала ту кіпку зелених безліч разів, та так ретельно, що опісля вже й сама почала забувати, де поклала… і врешті таки зважилась, припасувала на собі схованку, а зараз той згорток обпікав їй груди усвідомленням незаконності й ризику… Віддала заповнену декларацію водієві, і той, поскладавши акуратно всі аркушики до купки, подав митнику-пацюку.

– Прошу вийти всіх з автобуса, – той буравив очками-щілинами кожного, хто ступав стерплими ногами на покинуту колись землю і невпинно повторював. – Все, що не вказано в декларації з будь-якої причини, зараховується умисно прихованим і підлягає конфіскації…

Водій, ледь стримуючись, стискав зуби, гамуючи огиду до зажирілого поцінювача закону, проте очі його видавали… «Який же ти козел», – бриніло у його змученому погляді, і митник, відчуваючи це, заходився ще завзятіше виконувати свої обов’язки.

– Зараз ми вчинимо вибірковий обшук, і якщо бодай у когось знайдемо щось, не вказане у декларації, то обшуку підлягатимуть всі без винятку «іноземні туристи», ги-ги-ги… – задоволений заяложеною, як і сам, дотепністю, митник ковзав поглядом по кожній виснаженій постаті, обираючи собі здобич…

Галюся виходила з автобуса останньою… Не зімкнувши ока протягом ночі, вона ставала ногами на рідну землю так непевно й хитко, що здавалося, от-от впаде… Стерплі ноги начебто наповнилися ватою замість кісток, застояла кров вперто не бажала циркулювати тілом… Сонце, віддзеркалюючись від снігу, яскравими променями ударило просто в обличчя, і, аби втримати з несподіванки рівновагу, вона схопилася за відкіс дверей – ще мить і впала б митнику під ноги…

– Ого!!! А ви тут часу даремно, як бач, не втрачали!!! Вже Різдво почали святкувати!!! Та ще ж зарано!!! – глумливо підтрунював той, а водій, помітивши Галюсину слабкість, вкотре стиснув за спиною кулаки…

– Невже ви не бачите, що жінці зле? Їй потрібна допомога лікаря…

– Облиште… Бачили ми таких симулянтів, не перший день живемо… Погані з них актори, ось що я вам скажу, – вдоволена посмішка розтеклась по мармизі митника, мов розтоплений смалець у гарячому баняку… – От із неї ми й розпочнемо вибірковий обшук… Пройдіть но, паніко, у службове приміщення державної української митниці…

Галюся втратила свідомість…